субота, 26 березня 2011 р.

Чудові солодкі сирні кекси!

Випробувала одразу два різних рецепти кексів!

Початок був не зовсім оптимістичним...

Але на смак виявилися найкращими із усіх моїх нещодавних починань...

Щоб не було совісно за некексовий вигляд - спекла за іншим рецептом кексовий пиріг :)

Дигустаторам, які навідалися в гості, екологічно чистий продукт сподобався!

Життя прекрасне!

середа, 23 березня 2011 р.

Джефферсон в Париже


"В прошлое воскресенье я в простом платье и в сопровождении дочери отправился в Версаль. Мы присоединились к толпе, которая по старинному обучаю собралась поглядеть, как король с королевой идут на службу. Я хотел показать дочери, что все эти пышные церемонии пустая трата денег. Мы, американцы, не можем себе позволить бездумно бросаться деньгами налогоплательщиков…"
"Люди умирают от голода и холода, а Мария Антуанетта нежится со своими фрейлинами. Французы ненавидят свою королеву. Они хотят свободы. Грядет революция…"

Томас Джефферсон. Третий американский президент. Известен тем, что содействовал отменению работорговли и отказался от пышности в Белом Доме, которая была при предыдущем президенте Джоне Адамсе.

субота, 19 березня 2011 р.

Сирні кекси з ковбасою





Нові формочки для випічки, як і новий рецепт, успішно пройшли випробування. Кекси вийшли смачними, щоправда не зовсім добре відставали від форм, тому наступного разу треба буде більш ретельно зволожити кексниці. Але рецептик - чудовий!

субота, 12 березня 2011 р.

Ось він - яблучний бісквітик!

Хтось колись казав, що Оксана не пристосована до кухні. Кайтесь, поки не пізно :)


середа, 9 березня 2011 р.

The King’s Speech


«Діти, ваш тато пінгвін. Під час війни його зачарувала зла відьма. Але він буде королем. А ви – будете принцесами.»

Нам не завжди вистачає відваги прийняти рішення бути королем і не завжди вдається перестати бути пінгвінами. Ми надто часто перебільшуємо владу обставин, які оточують нас і не даємо можливості справжній царській природі заговорити. А досить просто закрити очі і вуха на ілюзію світу, послухати своє серце і промовити: «Тихо! Король говорить!» І виграти битву.

Після закінчення перегляду якийсь час хотілось просто нікого не чути.

Тихо! Король говорить!

Наступного разу, коли буду дивитись, треба буде звернути увагу на політичний контекст. Англія, яка хоче миру, але вступає у війну, бо боїться Гітлера. Розгледіти з першого разу не встигла.

вівторок, 8 березня 2011 р.

Samotność w sieci


Не одразу наважилась на перегляд фільму у вечірній час. Час, якого так мало і смак якого не хочеться псувати. А ще не хотілось остаточно розчаруватись у діяльності сучасних фільм-мейкерів. Бо кілька прем’єрних фільмів, які днями оббігли кінотеатри, залишили в мені печію деструктивної сугестії. Але ця робота польських режисерів та акторів виявилась доволі цікавою. А форма - оригінальною. Навіть необережні для моєї психіки відверті сцени – сприймались мною політкоректно. Як лікарем. Бо пахло гарною ідеєю.

Сьогодні вранці один мій колега розповів про своє бачення різниці між українськими та голівудськими фільмами. Каже, що вітчизняні сценарії мають душу, бо беруть свій початок від ідеї та історії, яка торкнула автора і яку він хоче донести, а голівудська машина пропонує режисерові тему і план, який він має виконати у короткі строки. Відтак в українських фільмах менше техніки, але більше життя, а в голівудських – більше техніки, але менше смаку і сенсу для існування. Останнє також можна піддати дискусіям. Але зараз ця думка виглядала правдивою.

Думаю в «Samotnośćі w sieci» є серце. І цим вона смачна і цікава.

Перевагою цього твору, напевно, є відсутність деструктивних ідей, якими переповнені, переглянуті мною останнім часом, творіння.

Виготовлення фільму має сенс лише тоді, коли він, прийшовши у світ, не руйнує душу. Як у листі головної героїні про якості чоловіка, якого вона прагне: To musi być ktoś zupełnie obcy, kto nie może mnie zranić.

Людські душі надто чутливі, щоб жбурляти у них деструктивним брудом.

Любов перемагає і покриває все. Це вже – не висновок до фільму, а додаток. Щоб не втратити поля для творчості.

понеділок, 7 березня 2011 р.

У найближчі 20 років журналістика зникне. Єгор Соболєв. ВідеоТека


Найцікавіші, на мій погляд, думки з відеорозмови Єгора Соболєва:
Мені здається, наша смерть майбутня навіть не в джинсі і цензурі, яка і так вже нас дуже-дуже сильно добиває, а от саме в винаходах накшталт цього клятого хлопця, який створив Фейсбук. Тому що соціальні мережі – це ідеальне медіа, яке не потребує журналістів.

Як зазвичай журналістський редактор вибирає для себе теми: «Так, це не потрібно, бо це занадто розумно», «Це не потрібно, бо це занадто специфічно», «Це не потрібно, бо ми про це вже писали» - нічого не потрібно. Потрібен такий усереднений варіант для усереднених людей, яких не існує. В соціальних мережі кожен за допомогою френдування робить свою газету, яка абсолютно втілює його інтереси.

Будуть окремі журналісти, це навіть не будуть журналісти, а публіцисти. Як в середні віки, коли виникали більш-менш масові явища – газети, були такі публіцисти, які запалювали країну своїми текстами, бо вони там краще за інших розуміли, вони були першими з точки зору думки. Не швидкості, а саме думки. І от я думаю, що будуть потрібні саме такі люди. Насправді я думаю, що це скоріше будуть письменники. І слава Богу. Вони почнуть заробляти нарешті. Не якісь там надумані молоді хлопчики і дівчата, які нічого особливого не вміють, але завдяки тому, що вони журналісти їх чомусь годують бутербродами і платять високу зарплату. Громадянська робота – це розслідувальники. А найнижче звено - рейтери – вони просто будуть вести комусь блоги, писати за когось і це буде їхня робота.

Нова журналістика буде виглядати, як мистецтво. Малювати, щось писати будуть навіть не десятки, а мільйони людей, а професійно заробляти – дуже мало. Для суспільства це буде дуже добре, бо воно буде чудово проінформованим, бо буде мати доступ до чудових представників цієї професії, яка сама по собі не зникне.(Є.С.)

субота, 5 березня 2011 р.

Запіканка за міксом рецептів від редактора Ані і продюсера Галі





Чорносливова запіканочка із додаванням до домашнього сиру "Сир-пушку", чорносливів та лимончика. (Якщо хтось захоче скористатися ідеєю, їсти - охолодженою :) )

середа, 2 березня 2011 р.

Послухала досить пізнавальну лекцію Олега Покальчука. Як не стати жертвою психологічного тиску під час журналістської діяльності


Ми живемо у країні, яка є достатньо психічно нездоровою у своїй масі, але оскільки це велика маса, то ми про це не знаємо, бо в нас немає ситуації фігури і фону. Це коли є лікарня, є різні відділення з різними діагнозами, то на фоні одного хтось здається більш хворим, хтось менш. Ми всі однаково хворі пострадянським синдромом зі всіма комплексами подолання, звершень, жертвувань в ім’я не знати чого. І люди, які вийшли з тієї самої доби, але знаходяться на владних позиціях, вони експлуатують нас з Вами. І себе також, до речі. Ми знаходимося на межі 21-го століття, а ментальність суспільства – на межі 19-го століття. Зі всіма поетичними візіями, співами, піснями, заклинаннями і тому подібним. І тому, якщо Ви хочете зберегти своє фізичне і психічне здоров’я, розширяйте рамки свого сприйняття. Почуття гумору та професіоналізм, який передбачає в собі тверезе бачення ситуації. Але не цинічне, бо ви зруйнуєте свою перцепцію та можливості сприйняття світу і його хороших сторін. Якщо будете цього дотримуватися, то буде Вам щастя.

А тепер за пунктами:
1. Змінити тему, уникнути незручних тем, які Вам нав’язують
2. Якщо Ви у натовпі, щоб не піддатись стадним настроям, усвідомити, що Ви не є частиною маси, яку знімаєте
3. Якщо Ваші емоції впливає те, що Ви дивитеся з телевізора, уявіть рамку цієї ситуації, а поза нею є решта життя і Ви в цьому житті є господарем ситуації, яка знаходиться довкола Вас
4. Якщо Ви берете інтерв’ю в людини, яка Вас дратує, збільшіть дистанцію від цієї людини на пів кроку. Якщо він інстинктивно продовжує цей хід за Вами, продовжуйте це до того часу. Поки Ви не зможете зупинити цей хід жестом руки. Збільшіть дистанцію на пів метра, для артикуляції це буде цілком достатньо, щоб людина не створила з Вами спільний простір і не почала тиснути
5. Хто створює правила – той керує. Зламайте їх. Захищайте свій власний простір навіть якщо він дуже маленький
6. Якщо ви на мітингу, де є багато людей, які Вас дратують, а ви активний учасник – наприклад, робите виступ – додайте до нього жарти, цитати на іншу тему. Щоб явно продемонструвати, що в стані змінити повістку дня
7. Ви на ток-шоу і відчуваєте, що все не так – і ведучий не те, і тема замовлена і виступаючі – Ви не можете вийти, але маєте бути – зааплодуйте в потрібний момент виступаючому, киньте якийсь вигук. Це має бути якась коротка яскрава репліка-ремарка. Або можете просто встати і демонстративно піти
8. Якщо Ви берете інтерв’ю в людини, яка може на вас тиснути – беріть інтерв’ю через стіл, через якусь перепону фізичну або символічну. Може бути семантичний бар’єр –перепитування. Коли ти кажеш: «Я щось не зрозумів(зрозуміла) – а в чому тут прикол? Повторіт ще раз.» Тобто змусьте людину більш детально говорити про те, що вона має сказати по суті
9. Ніколи не показуйте, що Ви намагаєтесь управляти ситуацією
10. Якщо Ви на мітингу і він на вас тисне, підійміть свою уявну камеру і подивіться на кількість мітингувальників згори – бо що ближче ти до них знаходишся, тим більше уявляєш сотні як мільйони
11. Коли хтось викликає у Вас негативні емоції, не одразу їх виражайте на обличчі, не спішіть емоційно реагувати, бо співрозмовник може використати цю слабкість не на Вашу користь
12. Рішення, прийняті групою, не завжди є рішенням, яке належить Вам
13. Якщо Ви побували на події, яка викликала багато емоцій – витримайте паузу. Щоб заспокоївшись, зробити врівноважені висновки.

неділя, 27 лютого 2011 р.

Вишневі букетики!

Щоб пошвидше прийшла весна і розцвіли квіти, спекла вишневі букетики. Не лише гарні, але й їстівні :)


Я собою задоволена!

субота, 26 лютого 2011 р.

Роздумувати варто! Про особливості людського мозку.


У роздумах бере участь увесь мозок і серце, а у вивченні – тільки ліва півкуля мозку.

Місійний мандрівник Марк Вьоклер наводить значення слова «роздумувати» за Універсальним довідником Стронга. Іврит та грецька мова мають кілька слів, від яких походять «роздумувати» та «роздуми».

Шепотіти, говорити з собою вголос, говорити, розмовляти, теревенити, лепетати, спілкування, бурмотіння, бурчати, рев, нарікання, дзижчання, нотні записи, вивчати, розміркувати, обдумувати, уявляти, молитися, молитва, роздуми, присвячення себе.

Із цього багатого переліку до функцій лівої півкулі належать: вивчати, обдумувати, бурчати, говорити, розмовляти, спілкуватися. (Як відомо, до функцій лівої півкулі належить мислення і мова).

Тим часом функції правої півкулі: уявляти, нотні записи, нарікати, лепетати. Образи, музика і емоції – це також функції правої півкулі.

Якщо ж подивитися на означення, які асоціюються із серцем – то це молитва, молитися, посвячення, розміркувати, роздуми.

Результатом роздумів є відкриття таємниць буття, які ми не бачимо на перший погляд, і які не отримаємо внаслідок просто лише дублюючого вивчення. І саме від тих, хто роздумує, у світ приходять нові ідеї, революційні відкриття та потужні зміни.

Мало почути інформацію, вкинути до лівої комірки мозку, та банально передати її іншим. Варто ще й знайти для неї час і місце та подивитися на неї серцем, захопитися нею та затриматись у пізнанні її покликання. Або просто викинути на смітник, з’ясувавши її нікчемність, якщо під час світлих роздумів виявиться, що це дійсно так.

Цікаве спостереження – коли до мого мозку потрапляє забагато фактичної інформації, за якийсь час мозок починає давати знак про своє перенаповнення та навіть боліти. Натомість роздуми у співзвуччі із серцем ніколи не обтяжують. Тому, напевно, і кажуть, що людське серце – не має меж. Те, що не вміщається до правої півкулі мозку, помножує насолоду для захопленого серця. А насолоди ж забагато не буває :)

І так, як логічну - ліву півкулю мозку - тримає під міцним контролем людина, то через серце і праву півкулю говорить сам Бог. І таким є Його по-Біблійному «тихий внутрішній голос».

Мало знати – варто пізнати. Мало отримувати – варто цінувати. Мало бачити, чути, читати – варто захоплюватись, насолоджуватись, творити... Хіба не так?

субота, 19 лютого 2011 р.

"Доброе утро!" Якщо воно дійсно таке :)


Подивилась «Доброе утро»
У перші хвилини перегляду було прикро, що дивлюсь його наодинці з комп’ютером, а не в кінотеатрі, на наступних кількох шкодувала, що фільм почався із історії про примусове звільнення з роботи. Потім знудило від планерки розважально-ранкового формату. Добив герой, який прийшов на проект, розуміючи, що він не на своєму місці і працює тільки щоб отримати трохи грошей.

Загалом у фільмі прозвучала слушна думка:
Люди – не ідіоти. І вони потребують інформації.

Добре що не довелось іти до кінотеатру у мороз. Ще восени я вирішила перебороти минулорічну схильність до распіраторних захворювань. І поки мені це вдається. Уже 8 місяців, як я не потерпала від інфекційно-простудних нежитів та кашлів. А з огляду на те, що рік тому я хворіла 5 разів за зиму, доцільним є берегтися, поки не пригріє сонце. Коли потепліє і поменшає ризиків застудитися, поновлю абонемент до спортзалу. Один мій колега ходить на тренування перед роботою - о пів на восьму ранку. Журналіст має гарно виглядати і бути у формі.

Кіношну ситуацію виправила хіба що гарна любовна історія. Не так яскрава, як оптимістична. Респект.

четвер, 17 лютого 2011 р.

Про сміття



Друзі розповіли, що коли жили в Одесі, щотижня спостерігали, як люди без місця проживання мили бак для сміття. То був визначений цими вуличними друзяками бак і вони його оберігали. А жителі сусідніх будинків, які спостерігали за щотижневим прибиранням, нерідко підносили вуличним сусідам харчі. І саме не сміття, а добрі смачні харчі у окремих від сміття пакетиках. Та залишали поруч із баком для сміття. Вдячні вуличні сусіди підкормлювали своїм харчами місцевих котяр, яких жителі випускали на прогулянку з квартир та відганяли з двору блохатих псів.

Часом нам здається, що в певній сфері нашого життя відбувається таке барахло, що немає жодної надії на порятунок і тут я ніхто і звуть мене ніяк. Але якщо до цього барахла ставитись з повагою і вдячністю Богові за те, що створив цю сферу життя, вона може принести плід. Неочікуваний, але рятівний для життя. Немає нічого присутнього, що б не було цінним…

середа, 16 лютого 2011 р.

Усміхайся, доцю!


Моя мама дуже любить проводити мені виховні години. Скільки нас з нею пам’ятаю, вона постійно мені розказує про якісь важливі для мене, на її думку, речі. При чому за радянською методикою п’ятихвилинок. Коли тобі регулярно, але впродовж не більше 5-ти хвилин на день говорять про важливість для тебе тієї чи іншої істини. Проте обов’язково кожного разу іншими словами і на нових прикладах. Досі пам’ятаю багато таких тем, які настійливо втирала в мої дитячі мізки мама. Про «з ким поведешся, того наберешся», «невчення-тьму» і різноманіття а-ля «в пионеры принимают самых лучших».

Про одну з центрових маминих тем міркувала сьогодні. Коли ввечері із задніх дверей переповненої маршрутки довелося кричати, щоб відкрили двері на моїй зупинці. Після третього вигуку зрозуміла, що у водія так гучно співає шансон, що моє наївне волання для нього – як муха на вітрі. Коли оминули місце висадки, якась тьотя стала обурюватись у мій захист. На що я їй усміхнулася і сказала: "Не хвилюйтеся, покатаюсь трохи - на вулиці гарний сніжок – буде нагода прогулятись." Тьотя усміхнулась у відповідь. І... маршрутника зупинив ДАІшник. Прямо навпроти мого будинку, розташованого між зупинками. Інспектор довго не тримав – якраз поки я вийшла. І навіть не штрафував водія – просто спитав, як кудись проїхати. Мама ж казала колись: «Усміхайся, доцю. Тоді одразу світ добрішає»

Роботі журналіста наприкінці зими і напочатку весни властиві зустрічі із величезною кількістю незадоволених чудіків. На деяких телеканалах їх називають «обуреними мешканцями» і знімають про них сюжети. Деякі делікатно направляють до лікаря. Коли я працювала редактором вінницької студії, пропонувала їм викласти свою халепу у письмовому вигляді та залишити контактний номер. Чудіки приносили вірші, «ексклюзивне» відею, зняте на телефон або якісь кишенькові відеокамери, фотографії колишніх дружин та чоловіків, які позбавили їх одвічного щастя, а одного разу – навіть плюшевого собаку без вуха, як доказ агресивності сусідів, які відірвали вухо набивній тварині тільки за те, що вона сохла на мотузці за вікном і начебто капала сусідові знизу на вікна. Таких історій щороку безліч. Деякі вже почали надходити і цими днями. Цьогорічні чудіки прокинулись від несподіваного потепління на початку лютого і трохи знітились, не дочекавшися весни. Чудіки – це всі ті люди, яким мами не казали в дитинстві: «Доцю, сину, усміхайся».

Для тих, хто цей урок не засвоїв, наведу пару цитат із маминих п’ятихвилинок: «Доцю, коли йдеш до хлопців, усміхайся трошки, бо ти тоді гарніша», «Коли хтось нападає, навіть якщо не знаєш, що сказати – усміхнися, і скажи, що щось не зовсім зрозуміла, про що йдеться», «Коли хвилюєшся – улибочка – і кажи, що перше спаде на думку», «Коли тобі хтось усміхнувся на вулиці, навіть незнайомець, затримайся в усмішці у відповідь – так красиво. Це такі правила культури».

І ще. Сніг напередодні весни, навіть з морозом – дуже оптимістичний. Бо він повний надії. І навіть сонце зараз яскравіше, ніж раніше. Тому, шарфик-рукавиці – і – улибочка! І ніякі вітри тоді не страшні!

понеділок, 14 лютого 2011 р.

Дружня хата. Багатосерійний фільм :)


Франківсько-Вінницько-Хмельницько-Закарпатське зібрання у Києві

Останнім часом друзі особливо тішать мене своєю присутністю. Ось як багато піци приготувала для нас у минулі вихідні. Це було чудово!

субота, 12 лютого 2011 р.

Час творити


Є два місця пізнання себе. Прийти до тих, котрі тебе люблять і спитати їх, ким ти є та чого від тебе чекають. І йти за вже вивченим попередниками планом. Або просто прямувати - за покликом власного серця. І боляче помилятись. Обтиратись об помилки і знову помилятись. Але бути собою, справжнім.

Є два способи прожити своє життя. Зустрічати стіни у лабіринті років та довго їх оминати. Або обрати напрям і просто йти. Вперед. Пробивати стіни та підривати каміння. Та втілювати мрії. Бо вони дійсно того варті.

Ми часто говоримо людям, що хочемо бути кращими, хочемо робити геніальні справи, хочемо дарувати любов. І стараємось, трудимось, часом досягаємо успіху, часом потерпаємо фіаско. Та шукаємо винних і несправедливість в обставинах. А коли виходимо із видимої нам халепи, потираємо обличчя і кажемо: «Ех, добре, що минулось». І не помічаємо, що саме після цього «Ех…» прощаємось із найціннішими подіями нашого життя. Бо саме в ці хвилини, коли під нашими ногами руйнуються найупевненіші шляхи, а підземні води підмивають закладене кимось каміння ми маємо шанс звести свою, найнадійнішу дорогу. Бо тоді пробуджується творчість і приносить плоди закладена природою мудрість.

Людина має схильність хапатися за шляхи та ідеї успішних лідерів. Приємно прикриватися під славою успішної людини, бути віддзеркаленням його, народженої в муках, слави. І не дай Боже, якщо цей лідер ще й вкаже на місце, яке, на його думку, належить тобі. Важливе, успішне, та здатне відкрити увесь, доступний його оку потенціал. Але це важливе і поважне визнання часом може стати повільною і прикрою смертю для твого справжнього покликання. Бо ніщо так не нищить, як поклоніння лідерові. Навіть якщо цей лідер(читати - ідол) суперуспішний і поважний. Але його одкровення – це не завжди твоє одкровення. І його місія – не твоя місія. Немає нічого гіршого, ніж занедбати себе, справжнього.

Багато гарних ідей здатен наплодити наш розум. Але ще більше народжується тоді, коли ти розумієш, що зараз із цією ідеєю – ти – один. І не маєш змоги сховати, але й безсилий плодити. І саме тоді твої очі піднесені до Бога. А Він єдиний є тим, хто втілює ідеї та зрощує плоди.

Ми часто говоримо про важливість доцентровості. Коли група людей прагнуть одного сяйва та стараються досягти спільного успіху в одному плані. Світ – це мозаїка живих історій. Але ці історії гармонують лише тоді, коли мають єдине начало. Проте індивідуальну та ніде не копійовану місію. Бо саме в останньому багатство світу.

субота, 5 лютого 2011 р.

Гарні люди

Останнім часом у мене з’явилась звичка вдивлятися навколо, коли їду в метро. Люди, станції, переходи, обличчя, усмішки, взуття. До речі, більш ретельно стала чистити чоботи. Бо помітила, що успішно-впевнену ходу переважно мають ті, у кого вигляд взуття дисонує з кольором підлоги в метро.
Та то таке.
Останнім часом часто вдивляюся в обличчя.
Одного дня,сидячи у кріселку вагона, підняла очі та побачила, що мене оточує багато гарних людей. Чоловіків, жінок. Дівчат, хлопців. Я споглядала навколо і думала: «Цікаво, а чи почувають вони себе щасливими людьми? Гарними – саме вродливими людьми. І чи отримують вони від цього почуття радості?»

Ми любимо ставити людей у рамки. Пропорційні риси обличчя, кількість кілограмів, статура, колір волосся, форма, стиль, акуратність буття. Якщо офіс – комірець, якщо сцена – декольте, якщо екран – то міні, якщо ресторан – то шик. Якщо ти міль – припадай пилом, якщо ти зірка – сяй. Ми віримо в стандарти. І в те, що встановлений нами одного разу стандарт дієвий і через 10, 20, 30 років. Завжди.

Гарні люди між собою конкурують, ділять один одного на красивих і некрасивих. На успішних і неуспішних. На своїх і чужих. А якщо, раптом, хтось не вписується у вказані йому рамки, виникає здивування – о! люди змінюються! Невже??

У підтвердження цих моїх думок навіть почула розмову двох хлопців у метро. Чи екс-одногрупників чи екс-однокласників. Не знаю. Але один із них сказав: «Бачив (дівчину) N». А другий спитав:
- І як вона?
- Та, була з якимось хлопцем
- І як?
- Він?
- Ага...
- Та нічого так...
- Хі. Люди змінюються… :)

Так. Люди змінюються. Сьогодні гарні – завтра звичайні. Сьогодні звичайні – завтра – гарні.
Сьогодні роблять безглуздий вчинок. Завтра – вчиняють геніальну мудрість. Сьогодні нищать – завтра – будують. Нам здається, що ми знаємо людей і що все про них розуміємо. І що ми це вже десь зустрічали. Або цю людину у такій ситуації вже бачили. А ця людина за хвилину вчиняє так, що на всі 180 відрізняється від того вчинку, попереднього. І навіть сама не знає чому. І не краще і не гірше - але - інакше. Бо просто належить до світу гарних людей. А краса, вона ж ніколи не буває статичною. Люди гарні.

четвер, 20 січня 2011 р.

Ciao Karol

Генри Клауд, Джон Таунсенд, Барьеры

Деньги
У людей возникают тяжелейшие проблемы в различных областях, имеющих отношение к деньгам. Например:
- растрата денег под влиянием импульсов
- беспечность в составлении бюджета
- роскошество не по средствам
- проблемы с кредитами
- привычка занимать деньги у друзей
- неумение откладывать деньги
- сверхурочная работа, вызванная необходимостью оплачивать счета
- стремление помогать другим

Можно легко впасть в заблуждение, думая, что для разрешения проблем с деньгами надо просто повысить доход; однако на самом деле проблема коренится не в непомерно высоких ценах; финансовые проблемы – это цена, которую мы плати за слишком свободный образ жизни. Когда расходы превышают доходы, это служит показателем недостаточно сформированных внутренних барьеров. Не умея говорить «нет» своему желанию потратить больше, чем следует, мы рискуем стать рабом кого-то другого.

субота, 15 січня 2011 р.

Львівські гостини

Вчора у Львові побувала на чудовому різдвяному концерті у Домініканському соборі. Послухала ансамбль "Чарівні струни" Львівської залізниці та Софію Федину із гуртом Кармиш. Шкода, що не мала при собі ні фотоапарату ні мобілки, щоб зробити знімок. Але насолоду отримала величезну.
У цьому ролику - Софія Федина поруч із Домініканським собором, у якому я слухала спів

Софія Федина. Спи, Ісусе...

понеділок, 3 січня 2011 р.

2011


Уже традиційно у перші дні нового року хочеться написати про рубежеві почуття. Щоб можна було за рік повернутися, переглянути і порівняти, що змінилось за ці останні 365.

То як воно – у перші дні січня – 2011-го. Вірніше stycznia. Бо у навушниках Пьотр Рубік. Співає про перемогу, справжність і високі почуття любові та пошани до людини. Хочеться саме у такому настрої прожити цей рік.

Коли сьогодні своєму колезі розповіла, як зустріла новий рік – подивився протяжливо в вічі і сказав: «А не боїшся правила, що як зустрінеш, так і проведеш?»… -«Хм. Не боюся»

За 3 години до нового року спожила з родиною, які стали для мене в цьому році ще більш близькими друзями, святкову вечерю, відвідала нічне богослужіння, і через 2 години після настання нового року пішла спати. Бо 2 з половиною дні вихідних – надто мало, щоб доробити диплом. І вже зранку першого січня читала Августина, біблійні життєствердні роздуми Сверстюка та папи Бенедикта. І захотілось багато чого змінити. Для початку позбутися непотрібних справ, взаємин, засобів та прив’язань. Щоб увійти з серцем чистим. А ще – піти до сповіді. І вже в неділю зустрілася зі священиком, який 11 років тому провадив мене до свідомого рішення стати на дорогу християнства. Згодом виїхав з України навчатися до Ватикану. А тепер спеціально для мене і ще інших таких як я знову в Україні. Хіба не подарунок?..

Чомусь люди придумали, що у новий рік конче необхідно сходити з глузду, багато їсти, мало спати, користатися найдорожчими в цьому році послугами барів, ресторанів, кінотеатрів та інших розважальних установ, влаштовувати шалено дорогі подорожі та прогулянки. І тоді – це – справжнє свято.

Але чи саме це є джерелом людського щастя. Чи, точніше – чи тільки це?
Ні-ні. Я в жодному разі не кажу, що якщо хтось зустрів рік саме так – то він, як кажуть на Львівщині, ніц не торопає в цьому житті. Можливо, у наступному році, якщо мене запросить якийсь молодий і закоханий до кіно чи в якусь шалену кав’ярню – і я піддамся цій необережній спокусі.

Але цьогоріч у мене під ялинкою дещо інші запитання – наприклад, як прожити ці 365 помножити на 24 помножити на 60 хвилин свого життя, щоб не проґавити жодної важливої миті? Як залишатися завжди у мирі із собою, іншими і, що найважливіше, з Богом? А якщо помру – не потрапити до пекла. І такі, страшні, на перший погляд, думки… Але тільки на перший. Бо для всіх нас є місце у тріумфі ангелів у вічності...

Дякую Богові за те що у минулому році вдалося провести двотижневу Школу Християнського життя у Білорусі та познайомитись із чудовими білоруськими людьми. А ще – у листопаді у кримському Сімферополі стати свідком народження нашого нового, хоч і поки маленького, філіалу. Вдалося змінити на кращу роботу, покращити свої матеріальні статки та можливості до реалізації творчих потреб. Стала хресною мамою маленького Сергійка, який народився в мого двоюрідного брата. Також вперше у житті усвідомила себе досконало гарною і унікальною. І це вже благодать з неба. Вона не всім дається. Як і благодать, коли у важливих хвилинах – ти маєш поруч хороших людей. Не багато, але таких, на яких не всім щастить. Хіба не мило?

І от якось не вкладається у розумі такі чудові благодаті шумно святкувати. Бо щастя – воно ж тихе. І сховане в серці. І якось навіть не хочеться його налякати. Бо воно миле і має у гарних умовах зберігатись…

І про любов. Бо як без неї. Я запрошую в цьому році любов. Але красиву і романтичну. Без шуму і непотрібного хаосу...

Насамкінець - про СМСи. В цьому році - відіслала тільки 2. Хто отримав, той знає. Хто ні - не тому, що вас забула. Просто буває така тепла і щаслива самотність. А ви ж бажаєте мені щастя - правда?.. :)

Обіймаю усіх та бажаю затишного 2011-го року.

Piotr Rubik - Most Dwojga Serc

середа, 29 грудня 2010 р.

Святковий сюрприз. Отримала листівку поштою


Якась мила людинка зі спільноти "Мараната" з бульв.Перова 1б пронюхала мою романтичну слабкість до листівок у паперових конвертах та прислала мені вітальний сюрприз. На штампі, щоправда, вказана дата різдвяна - 24.12, а я знайшла тільки зараз, повертаючись додому. Але який чудовий вчинок цієї таємничої людини!

вівторок, 28 грудня 2010 р.

Як добирати святкові подарунки. З огляду на актуальність - подаю повністю. ЧЕХОВ. ПРОИЗВЕДЕНИЕ ИСКУССТВА


Держа под мышкой что-то, завернутое в 223-й нумер «Биржевых ведомостей», Саша Смирнов, единственный сын у матери, сделал кислое лицо и вошел в кабинет доктора Кошелькова.
— А, милый юноша! — встретил его доктор. — Ну, как мы себя чувствуем? Что скажете хорошенького?
Саша заморгал глазами, приложил руку к сердцу и сказал взволнованным голосом:
— Кланялась вам, Иван Николаевич, мамаша и велела благодарить вас... Я единственный сын у матери, и вы спасли мне жизнь... вылечили от опасной болезни, и... мы оба не знаем, как благодарить вас.
— Полно, юноша! — перебил доктор, раскисая от удовольствия. — Я сделал только то, что всякий другой сделал бы на моем месте.
— Я единственный сын у своей матери... Мы люди бедные и, конечно, не можем заплатить вам за ваш труд, и... нам очень совестно, доктор, хотя, впрочем, мамаша и я... единственный сын у матери, убедительно просим вас принять в знак нашей благодарности... вот эту вещь, которая... Вещь очень дорогая, из старинной бронзы... редкое произведение искусства.
— Напрасно! — поморщился доктор. — Ну, к чему это?
— Нет, уж вы, пожалуйста, не отказывайтесь, — продолжал бормотать Саша, развертывая сверток. — Вы обидите отказом и меня и мамашу... Вещь очень хорошая... из старинной бронзы... Досталась она нам от покойного папаши, и мы хранили ее, как дорогую память... Мой папаша скупал старинную бронзу и продавал ее любителям... Теперь мамаша и я этим же занимаемся...
Саша развернул вещь и торжественно поставил ее на стол. Это был невысокий канделябр старой бронзы, художественной работы. Изображал он группу: на пьедестале стояли две женские фигуры в костюмах Евы и в позах, для описания которых у меня не хватает ни смелости, ни подобающего темперамента. Фигуры кокетливо улыбались и вообще имели такой вид, что, кажется, если бы не обязанность поддерживать подсвечник, то они спрыгнули бы с пьедестала и устроили бы в комнате такой дебош, о котором, читатель, даже и думать неприлично.
Поглядев на подарок, доктор медленно почесал за ухом, крякнул и нерешительно высморкался.
— Да, вещь, действительно, прекрасная, — пробормотал он, — но... как бы выразиться, не того... нелитературна слишком... Это уж не декольте, а чёрт знает что...
— То есть почему же?
— Сам змий-искуситель не мог бы придумать ничего сквернее. Ведь поставить на столе такую фантасмагорию значит всю квартиру загадить!
— Как вы странно, доктор, смотрите на искусство! — обиделся Саша. — Ведь это художественная вещь, вы поглядите! Столько красоты и изящества, что душу наполняет благоговейное чувство и к горлу подступают слезы! Когда видишь такую красоту, то забываешь всё земное... Вы поглядите, сколько движения, какая масса воздуху, экспрессии!
— Всё это я отлично понимаю, милый мой, — перебил доктор, — но ведь я человек семейный, у меня тут детишки бегают, дамы бывают.
- Конечно, если смотреть с точки зрения толпы, — сказал Саша, — то, конечно, эта высокохудожественная вещь представляется в ином свете... Но, доктор, будьте выше толпы, тем более, что своим отказом вы глубоко огорчите и меня и мамашу. Я единственный сын у матери... вы спасли мне жизнь... Мы отдаем вам самую дорогую для нас вещь, и... и я жалею только, что у вас нет пары для этого канделябра...
— Спасибо, голубчик, я очень благодарен... Кланяйтесь мамаше, но, ей-богу, сами посудите, у меня тут детишки бегают, дамы бывают... Ну, впрочем, пусть остается! Ведь вам не втолкуешь.
— И толковать нечего, — обрадовался Саша. — Этот канделябр вы тут поставьте, вот около вазы. Эка жалость, что пары нет! Такая жалость! Ну, прощайте, доктор.
По уходе Саши доктор долго глядел на канделябр, чесал у себя за ухом и размышлял.
«Вещь превосходная, спора нет, — думал он, — и бросать ее жалко... Оставить же у себя невозможно... Гм!.. Вот задача! Кому бы ее подарить или пожертвовать?»
После долгого размышления он вспомнил про своего хорошего приятеля, адвоката Ухова, которому был должен за ведение дела.
— И отлично, — решил доктор. — Ему, как приятелю, неловко взять с меня деньги, и будет очень прилично, если я презентую ему вещь. Отвезу-ка я ему эту чертовщину! Кстати же он холост и легкомыслен...
Не откладывая дела в дальний ящик, доктор оделся, взял канделябр и поехал к Ухову.
- Здорово, приятель! — сказал он, застав адвоката дома. — Я к тебе... Пришел благодарить, братец, за твои труды... Денег не хочешь брать, так возьми хоть эту вот вещицу... вот, братец ты мой... Вещица — роскошь!
Увидев вещицу, адвокат пришел в неописанный восторг.
— Вот так штука! — захохотал он. — Ах, чёрт подери его совсем, придумают же, черти, такую штуку! Чудесно! Восхитительно! Где ты достал такую прелесть?
Излив свой восторг, адвокат пугливо поглядел на двери и сказал:
— Только ты, брат, убери свой подарок. Я не возьму...
— Почему? — испугался доктор.
— А потому... У меня бывают тут мать, клиенты... да и от прислуги совестно.
— Ни-ни-ни... Не смеешь отказываться! — замахал руками доктор. — Это свинство с твоей стороны! Вещь художественная... сколько движения... экспрессии... И говорить не хочу! Обидишь!
— Хоть бы замазано было, или фиговые листочки нацепить...
Но доктор еще пуще замахал руками, выскочил из квартиры Ухова и, довольный, что сумел сбыть с рук подарок, поехал домой...
По уходе его адвокат осмотрел канделябр, потрогал его со всех сторон пальцами и, подобно доктору, долго ломал голову над вопросом: что делать с подарком?
«Вещь прекрасная, — рассуждал он, — и бросить жалко, и держать у себя неприлично. Самое лучшее — это подарить кому-нибудь... Вот что, поднесу-ка я этот канделябр сегодня вечером комику Шашкину. Каналья любит подобные штуки, да и кстати же у него сегодня бенефис...»
Сказано — сделано. Вечером тщательно завернутый канделябр был поднесен комику Шашкину. Весь вечер уборную комика брали приступом мужчины, приходившие полюбоваться на подарок; всё время в уборной стоял восторженный гул и смех, похожий на лошадиное ржанье. Если какая-нибудь из актрис подходила к двери и спрашивала: «Можно войти?», то тотчас же слышался хриплый голос комика:
— Нет, нет, матушка! Я не одет!
После спектакля комик пожимал плечами, разводил руками и говорил:
— Ну, куда я эту гадость дену? Ведь я на частной квартире живу! У меня артистки бывают! Это не фотография, в стол не спрячешь!
— А вы, сударь, продайте, — посоветовал парикмахер, разоблачая комика. — Тут в предместье живет старуха, которая покупает старинную бронзу... Поезжайте и спросите Смирнову... Ее всякий знает.
Комик послушался... Дня через два доктор Кошельков сидел у себя в кабинете и, приложив палец ко лбу, думал о желчных кислотах. Вдруг отворилась дверь и в кабинет влетел Саша Смирнов. Он улыбался, сиял и вся его фигура дышала счастьем... В руках он держал что-то завернутое в газету.
— Доктор! — начал он, задыхаясь. — Представьте мою радость! На ваше счастье, нам удалось приобрести пару для вашего канделябра!.. Мамаша так счастлива... Я единственный сын у матери... вы спасли мне жизнь...
И Саша, дрожа от чувства благодарности, поставил перед доктором канделябр. Доктор разинул рот, хотел было что-то сказать, но не сказал ничего: у него отнялся язык.

пʼятниця, 24 грудня 2010 р.

Чому я хвилююсь у Різдво…

Я їх в принципі люблю. Своїх батьків. Просто часом беру трубку і після слів: «Мама, у мене справи» відключаю дзвінок. А передзвонюю через кілька днів. Бо забуваю. І бо немає часу. Часом я завожу в їхній дім своє майно, коли йому зі мною немає місця. Або прошу їх про вирішення моїх справ, для реалізації яких довго їхати до Вінниці. Але я їх люблю, бо коли вони кажуть, що впорались із завданням, щиро дякую: «Ох, які ви молодці». Бо я їх люблю. Але коли батьки мають потребу – у любові, повазі чи підтримці, у мене – немає часу. Я – на роботі, в мене – особисте життя, я – в університеті, у справах, у друзів, в дорозі…

Чому я люблю Різдво, бо це єдині 3 дні на рік, коли я люблю моїх батьків по-справжньому. 24-го грудня до нашої малої вінницької квартирки завжди приїздить хтось із близьких родичів – бабуся, тітоньки та двоюрідні брати. І це єдиний день в році, коли я можу допомогти мамі приготувати святкову вечерю, приготувати щось за новим, не знаним досі рецептом та просто побути разом.

Дуже дякую Богові і нашій любій католицькій церкві за чудову Різдвяну традицію – ділення оплатком після прочитання в родині Різдвяного слова із Біблії про народження в Віфлеємі Божого сина. Це той час, коли кожен із членів родини підходить до іншого і просить пробачення за кривду, яку завдав в цьому році, розмовляє, обмінюється побажаннями та мріями. У нашій сім’ї ділення адвентовим хлібчиком та взаємний обмін любов’ю через прощення і благословіння заведено починати о третій годині дня. Саме у цей час Ісус помер на Хресті за люд і пролив ріки свого милосердя. Напевно тому часто під час сімейного ділення рідні витирають з обличчя сльози хвилювання. Жінки, чоловіки, дорослі і діти. Рівні у милосердній любові.

Близько п’ятої, коли на небі можна вгледіти перші зорі і ми сідаємо до столу, бабуся співає колядку. Найчастіше – польську «А вчора-звечора…» Це її улюблена. Проїжджаючи в метро часто читаю сітілайти: «Запиши, як співає твій дідусь» Мій дідусь теж колись дуже гарно співав. Так, що я колись малою могла годинами слухати і з ним тишком співати. Щоб не зіпсувати його Чудову музику. Тепер дідусь у небі. А в ті дні, коли він жив, я ще не встигла прочитати ці корисні сітілайти. Тепер ще є бабуся. Обов'язково треба її записати. Для моїх майбутніх діток.

О сьомій – ідемо гуртом на святкове богослужіння. У цьому році хочу попросити Господа, щоб дав мені благодать і сили втілити всі важливі справи – захистити омріяний львівський диплом, плідно зрости в роботі, продовжити вивчення мов і навідатись до Кракова – не для прогулянок – а для діла. А ще… здійснення тихих і скромних мрій. Чудеса - це радість, тому я їх хочу.

Брат Женя із Москви вже приміряє сімейний подарунок :) З ним - моя тітонька Люда

Мама із моїм двоюрідним братиком Сашею із російського Смоленська готують святкові млинчики
ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ! СЛАВІМО ЙОГО!

четвер, 23 грудня 2010 р.

Приходьте в суботу, 25 грудня о 18.00 на Майдан Незалежності! Співатиме гурт "КАНА"

Христос Рождається! Славімо Його! У радісний день народження Божого Сина 25 грудня на Майдані Незалежності о 18.00 співатимуть мої милі друзі - гурт "КАНА". Приходьте! Співайте! Вивчайте колядки, а якщо святкуєте 7-го січня - купуйте диски "КАНИ" з чудовими різдвяними співами.
Варто зазначити, що на Майдані у цьому році не буде бас-гітариста Олексія - він у ролику - другий зліва у коричневому піджаку і вишиванці. Він уже третій місяць на тимчасовому перебуванні у Туркменістані. Доносить християнські цінності та служить своїм музичним талантом місцевим мешканцям. Запрошую у ці Різдвяні дні про молитву за нього і втілення його чудового покликання.
А тепер кліп у виконанні гурту "КАНА". Приємного перегляду!

вівторок, 21 грудня 2010 р.

Шалене кохання. Ради любимой украинец переплыл четыре моря на плоту из пенопласта. Комсомольська правда




Ради возлюбленной украинец Денис Щербина проплыл на куске пенопласта Черное, Мраморное, Эгейское, Средиземное и дошел до Красного моря... Но дама сердца его подвиг не оценила.
Галина САПОЖНИКОВА — 15.12.2010
18604
С этим человеком мы дважды здоровались и дважды прощались. Причем в последний раз - навсегда.
Потому что остаться в живых это «чудо в перьях», которое мы подобрали в Средиземном море, а потом тащили за собой на веревочке, не могло по определению.

Дело было в конце сентября у берегов Турции. Наша яхта, покачиваясь, дремала в крохотном порту городка Каш, а мы смотрели, как ветер играет лодками, как бумажными корабликами в расплескавшейся луже. И вдруг среди этих волн появилась цыплячьего цвета конструкция с полосатым парусом, которая захлебывалась в волнах, как заблудившийся в чужой стихии дельтаплан, но упрямо шла в нашу гавань.

Мы посмеялись, решив, что таким образом развлекается какой-то местный оригинал. Но утром это видение появилось опять.

Сначала показался лохматый и выцветший желто-голубой флажок. Потом выплыло Нечто. Самодельный катамаран, склеенный из пенопласта и изрядно потрепанный, на боку которого красовался цыпленок, который впоследствии оказался чайкой. Для того чтобы ни у кого не оставалось сомнений, было и написано: «Чайка Ливингстон».

Пока мы тащили катамаран на тросике, удалось выяснить следующее: наше «чудо в перьях» зовут Денисом Щербиной. Родом он из Кривого Рога. Катамаран построил сам, вот этими самыми руками, с которых теперь слазит морская соль вместе с кожей. Прошлым летом доставил свое плавсредство в Крым и опробовал. И познакомился с Таней, которая ныряет на глубину 60 метров и умеет лечить дельфинов. Живет она в Египте - у нас с такими талантами делать нечего.

При других обстоятельствах он, может быть, ничего этого и не рассказал бы, но выхода у него не было: ведь это мы тащили его на буксире, а не он нас, - и поэтому он покорно отвечал на вопросы, перекрикивая море. На самом деле он планировал плыть в Индию. Как? А вот так: дойти, размахивая одним веслом, до египетской Александрии, попроситься в трюм какого-нибудь корабля и уплыть себе на Гоа. Вы наверняка хотите узнать, сколько Денису лет? То-то и оно - тридцать. И самое смешное, что первую часть своего плана он уже почти выполнил...

Поначалу Денис пытался все оформить официально. Но, судя по всему, в Крыму живут вполне вменяемые люди, потому что ни один морской чиновник в море его не выпустил. Никто не хотел брать грех на душу: отпускать человека в средиземноморскую кругосветку на безмоторной однопарусной этажерке - это же бред!

Верила в Дениса только Таня. Которая теоретически и сама готова была составить ему компанию, да Денис ее отговорил, предложив дожидаться в Египте. И 10 августа 2010 года он ушел. Один. Без штампика о выезде и въездных виз. Чтобы пересечь Черное море поперек, ему понадобилось три ночи. В каком-то турецком городе местные журналисты написали про него заметку. Эта газета и служила ему визой - он ее в каждом порту предъявлял полицейским, объясняя, что идет транзитом, и его пропускали.

До конца нашего путешествия оставалось два дня, потому свой холодильник мы разгрузили с радостью - колбасы ему дали, фруктов и шмат отличного украинского сала - в тайной надежде, что очень скоро в каком-нибудь турецком порту Дениса окончательно выловят и отправят домой. Пощелкали его на фотоаппарат с борта яхты, распрощались и, посмеиваясь, ушли осматривать руины затонувшего города. Он же, расправив полосатый парус, поспешил навстречу своей великой любви. Вспоминали его весь вечер как анекдот, полагая, что больше никогда не встретимся. Но не тут-то было.

ЭГОИЗМ ИЛИ ПОДВИГ?

На следующий день, выйдя в море, мы вновь увидели желтую этажерку с уныло сдувшимся на безветрии парусом. Расстояние, на которое нашей яхте потребовалось полчаса, Денис на своей «Чайке» шел сутки...

Схема была отработана: прицепили его на веревочку и притащили в маленькую турецкую марину. Рассмотрели в подробностях.

При том что Денис не истязал себя солнцезащитными кремами и ноги его были покрыты язвами, на бродягу он не походил: гламурная помятость чистенькой белоснежной рубашки делала его почти джентльменом. Чем питался? Готовил каши на маленькой плитке. На ночь раскрывал маленькую палатку. Книжек с собой не возил, пытаясь учить английский, который к середине его путешествия был примерно таким. «Рашенз ит ыз зыс?» - спрашивал Денис, прибывая в какой-нибудь порт. И все испуганно бежали искать «рашенз». Я не шучу: лично наблюдала за реакцией парковщиков (когда яхта входит в марину, навстречу ей шустро выплывает моторная лодка с работниками, которые помогают пришвартоваться. - Авт.) в деревне Финике. Они радостно махали руками, узнавая нашу яхту, и тут лица их вытянулись. Натурально. «Что это?» - хором спросили они. «Это Украина!» - невозмутимо презентовал Дениса наш капитан. Дальше последовало многоточие, длительные переговоры с менеджером (забыла рассказать важную деталь: Денис путешествует без денег. Совсем. - Авт.), и ему опять все сошло с рук.

Наш капитан говорит, что видит такое чудо впервые. Нет, сумасшедшие путешественники иногда встречаются, но нечасто. Море - это все-таки море, легкомысленного отношения к себе оно не терпит. Помните ужасную историю, которая случилась прошлой весной с одной российской семьей, которая обменяла квартиру на яхту и отправилась путешествовать? Начался шторм, лодку перевернуло, и мать двоих маленьких детей банально смыло в море! Так вот: эта яхта стояла именно здесь, в Финике!

Но Денис такие истории слушает вполуха, свято веря, что с ним ничего подобного не произойдет.

- Вот Ален Бомбар, - говорит он, - французский путешественник - он же пересек Атлантический океан в одиночку на резиновой лодке без воды и еды и всем доказал, что это возможно! У него за это время дочка родилась!

- Дочка?! - возмущаемся мы. - Ты хочешь сказать, что этот подонок сделал беременную жену заложницей своего эгоизма?

- Он совершил подвиг! Провел над собой эксперимент и подарил его человечеству! И оно теперь знает, что после кораблекрушения человек может держаться на воде не 10 дней, а 65! Есть планктон и пить влагу, выжатую из сырой рыбы!

Сам Денис, впрочем, предпочитал влагу другую и от пива не отказывался. Если что его с Бомбаром и роднило - так это упрямство, которое в отдельных случаях себя оправдывает. «Потерпевший кораблекрушение, всегда будь упрямей, чем море, и ты победишь!» - написал Бомбар в книге «За бортом по своей воле». Судя по всему, Денис эту цитату выучил наизусть.

На этот раз расставались с ним с тяжелым сердцем. Сигнальный фонарик для своего пенопластового плотика он в какой-то турецкой комиссионке нашел. А вот мотор ему выторговать не удалось. А без него как на этом плотике плыть в Египет? За мотор просили 300 долларов, а Денис хотел, чтобы ему его подарили... То ли УЖЕ человеку тридцать, то ли ЕЩЕ - но его уже явно не исправишь.

«ТАНЯ УЖЕ НА СВЯЗИ»

- Как ты могла его отпустить? - возмущались все, кому я о нем рассказывала. - Неужели не могла выбить дурь из головы этого романтика?! Случится беда - грех будет на твоей совести...

Жить с таким грехом было тяжело. И в октябре я робко написала Денису коротенькое письмо в надежде, что он жив и в каком-нибудь интернет-кафе его прочитает.

И он ответил! И потом еще целый месяц я следила за всеми его передвижениями по Средиземному морю навстречу большой любви по имени Таня.

«11 октября. Привет! Ветер внес свои коррективы, и я в городке Анамур. Отсюда виден Кипр. С попутным ветром собираюсь обогнуть его с восточной стороны. Зайти в Сирию, Ливан, Израиль. Этот путь займет немного времени, но так безопаснее. Да и куда спешить - у меня вся жизнь впереди. Таня уже на связи.

...На Кипре мне остаться не дали. Я хоть и показывал полицейским газету со статьей - не подействовало, сказали, что все равно нужно уходить, хотя намечался шторм. Какие-то они сумасшедшие, кучу бумаг позаполняли, я порасписывался. Потом подул попутный ветер, и я взял курс на Сирию».

«26 октября. Я в Ливане, в Триполи. Вчера целый день меня тягали военные и таможня - обыскивали лодку. Визу не дали и сказали, что нужно платить в каждом порту по 50 долларов. Я отказался. Больше в Ливан мне заходить нельзя. До Израиля нужно пройти 110 миль. Жаль, ветра сейчас встречные. Ну да как-нибудь пропетляю. В Сирии тоже был головняк с военными. Они не дали мне ни телефон, ни Интернет и в город не пустили. Пока я спал, стырили часы и бинокль. Дикая страна.

Пару дней шел очень медленно, потом подул сильный ветер и перерос в штормовой. Лодку чуть не разбил, сломал стаксель (передний парус. - Авт.), чудом каким-то зашел в порт и завис там на целых три дня, пережидал шторм. Закончились вода и еда - решил зайти пополнить запасы в какую-то марину в Бейруте. Среди ночи военные меня выгнали, очень некрасиво было с их стороны - но вот такие они, эти арабы... Пришли мне телефон хороших людей в Египте, которые помогут с визой. И в Израиле, если есть».

Пишу «хорошим людям» в Египет. Те отвечают: «Напишите этому ИДИОТУ, что, если он зайдет в Израиль, в Египет его никто не впустит, замытарят допросами и отправят в «сад» без права въезда в страну. Здесь за этим следят строго, поскольку отношения натянуты. Вышел указ, который не афишируют: если египтянин женится на еврейке, его лишают египетского гражданства. Поэтому если он собрался в Израиль, ничей телефон ему дать не можем, все отслеживается, и люди будут иметь проблемы, вплоть до депортации».

Поздно! Он уже в Израиле!

«3 ноября. Привет, я в Хайфе. Стою в порту, в город меня не выпускают, но полицейские обещают помочь с провизией. Когда будет попутный ветер, меня отбуксируют в нейтральные воды и я возьму курс на Порт-Саид.

...Выпустили в город. Теперь я могу писать сам, до этого за меня это делали ребята из спецназа по борьбе с террористами. Очень хорошие парни - во многом мне помогли.

У границ Израиля меня встретили военные. Сначала они долго кружили и не могли ко мне подойти, вызывали по рации, потом начали стрелять из пулеметов в воздух. По тревоге поднялось пол-армии. Подошли ближе, выяснили, что я русский, нашли русскоговорящего солдата, после чего сказали: «вэлкам», накидали в лодку еды и передали меня морской полиции, которая меня и отбуксировала в Хайфу. Теперь все ждут благоприятной погоды, чтобы меня отправить. Выходить из нейтральных вод даже при непогоде мне нельзя - могут расстрелять».

ЕЩЕ ОДИН БЕЗВИЗОВЫЙ ЧУДАК

Ни акулы ему не встретились, ни барракуды - лишь однажды махнул хвостом кит, и тот быстро ушел восвояси. Алену Бомбару в этом смысле повезло больше: а тут из всех страстей - пара кораблей, которые чуть не рассекли Денисову пенопластовую этажерку, да солнце, которое прожигало на коже язвы, как дырочки от сигарет. Главные испытания, как оказалось, Дениса ждали в самом финале.

Многие почему-то считают Египет безвизовой страной. Это не так: при въезде в Египет в паспорт вклеивают марочку, без которой переход границы считается преступлением и карается по законам военного времени. А военного положения, введенного в Египте в 1981 году, никто не отменял. Кроме того, иностранец может въезжать или выезжать с территории Египта только через сухопутные, морские, воздушные ПОГРАНИЧНЫЕ пункты. Коим Суэцкий канал не является. Нарушение закона предусматривает заключение под стражу или штраф.

Теперь вы понимаете, что произошло? Денис Щербина на своем полинявшем корытце триумфально прибывает в Порт-Саид, для того чтобы красиво пройти Суэцкий канал, и... зависает там почти на месяц. Ни в страну его не пускают, ни через канал пройти не дают. Теоретически можно организовать и первое, и второе, но это стоит денег - примерно две тысячи долларов США. Одна российская телекомпания, которая делает передачи о потерявшихся и найденных людях, над жизненными историями которых рыдает вся страна, взялась было ему помогать. Но потом обнаружила вдруг, что Денис - гражданин Украины, и ретировалась... Зато в российском посольстве в Каире на этот раз вздохнули с облегчением: слава Аллаху, сказали, что он не наш, а то с месяц назад свалился на них такой же безвизовый чудак, которого штормом занесло в Суэцкий канал, какой-то Конюхов, но он хотя бы был чудак знаменитый...

Наверное, Денис мог бы удрать в любой другой египетский порт, например Александрию, и попробовать получить визу там, но кто его теперь выпустит, если он задолжал за стоянку? Денег на авиабилет (400 долларов) у него тоже нет, кроме того, для того чтобы доехать до Каира и вылететь на родину, ему нужна виза, которую ему не дают. В общем, замкнутый круг.

«Я РЕШИЛ ЗАТОПИТЬ СВОЮ ЛОДКУ»

Я бы, может, о нем больше никогда и не вспомнила, перекрестившись, что он доплыл живым, если бы не три обстоятельства. Во-первых, очень человечное письмо его брата Максима, который искренне пытается вытащить его из этого плена: «По отношению к нам это, конечно, эгоизм. Бабушка до сих пор правды не знает, где Денис в данный момент. Мы сказали, что он на заработках в Египте, а до этого был в Крыму. С самого детства он бредил путешествиями. В целом он очень хороший и отзывчивый человек, хоть и легкомысленный. Поэтому создает трудности себе и не замечает, как эти трудности ранят и любящих его людей. С одной стороны, я его осуждаю за эгоизм, так как во мне воспитали больше чувства долга, заботы о родителях, а с другой стороны, восхищаюсь и горжусь, потому что нужны большая отвага и смелость, чтобы на таком суденышке, как у него, да еще без соответствующих документов и средств путешествовать». Во-вторых, дельфинолог Таня, ради которой Денис и проделал этот путь, больше почему-то не отвечает на его письма и не летит на крыльях любви из Дахаба в Порт-Саид махать с берега ситцевым платочком. «С ней, наверное, что-то случилось!» - переживает Денис. Жизнь с ней случилась, вот что. Любовь на расстоянии - абсолютно замечательная вещь, а вблизи, как выясняется, не очень...

И, наконец, в-третьих - отчаянная эсэмэска от Дениса: «За стоянку задолжал, и денег уже нет даже на еду. Могут выгнать. Поможет мне кто-нибудь пройти через Суэцкий канал или нет? Если не судьба, полечу домой». Звоню ему вчера, а он говорит: «Я решил затопить свою лодку. Тогда меня просто посадят в тюрьму и депортируют, а не отбуксируют в открытое море»...

НИ ЛЮБВИ, НИ ПОБЕДЫ, НИ СЛАВЫ

Вот я и подумала, что что-то здесь не так. Ну не должна эта мелодия заканчиваться таким минором. Несколько лет назад я писала о еще более невероятной истории, когда двое россиян, Борис и Рената, на старом безмоторном ботике под парусами в голубой горошек дошли из Владивостока до... Новой Зеландии. На всех встретившихся на пути островах туземцы принимали их как богов. А отдельные бдительные граждане Новой Зеландии сдали их в полицию как потенциальных шпионов. И тогда вся страна поднялась в возмущении: у этих людей была мечта, они ее исполнили - за что же их сажать в тюрьму? Можно сказать, новозеландская общественность взяла их на поруки. Их выпустили и оставили там жить - но это уже совсем другая история. У Дениса Щербины тоже была мечта, которую он точно так же поймал за хвост, только вот не знает теперь, что с ней делать. Ну не может быть, чтобы у этой нелепой, но красивой рождественской истории был такой банальный финал: ни любви, ни победы, ни славы...

За судьбой его кумира Алена Бомбара в 1952 году следил весь мир, журналисты переписывали его судовой дневник, а книга была переведена на множество языков и разошлась миллионными тиражами. О каждом исчезновении в морских пучинах яхты Федора Конюхова взволнованным голосом регулярно сообщают в программе «Время». Про Дениса Щербину же, тоже совершившего немыслимое, не знает никто.

Может, найдется какой-нибудь русско-украинский меценат, который о том путешествии, что проделал Денис, тоже мечтал всю жизнь, и выкупит его «Чайку Ливингстон», и пройдет с ним по Суэцкому каналу? Найдет дахабскую Таню, умеющую завлекать мужчин и дельфинов, и отправит наконец Дениса домой к маме, брату и бабушке?

Если успеет, конечно: в тюрьме, в которой Денис Щербина может оказаться уже сегодня, в нейтральных водах и на небесах абоненты бывают совершенно одинаково недоступны. А В ЭТО ВРЕМЯ

«Еще месяц плена - и я умру от голода!»

Александр ФЕДЧЕНКО

Мы дозвонились Денису в Египет вчера вечером.

- Уже нет сил здесь сидеть. Погода испортилась. Я очень хочу вернуться домой, - сразу начал описывать свои бедствия Денис. - К сожалению, украинское консульство не горит желанием мне помочь. Так как я ушел из Украины без каких-либо разрешений, можно сказать под черным флагом, потому и проблемы свои должен решать сам. Дипломаты передали мое дело международной организации по защите моряков. Но ведь это не их профиль, эта организация занимается большими судами, а у меня - «табуретка». Все, что они обещают, - доставить меня в аэропорт. Но ситуация усложняется тем, что я задолжал порту за стоянку, арабы забрали у меня паспорт и держат под охраной. Выйти из порта я не могу. Деньги у меня еще есть, самая малость, и они заканчиваются. Если мне не помогут в течение месяца, я умру от голода!

Несмотря на то что Денис Щербина неоднократно обращался в украинское консульство, в МИД о чудаке-мореплавателе услышали впервые от корреспондента «Комсомолки».

- А как он туда доплыл, на чем? - с удивлением поинтересовался спикер МИД Александр Дикусаров.

- Можно сказать, что на плоту, - ответили мы.

- А зачем?

- Чтобы любимую встретить…

В МИД обещали взять дело на заметку и разобраться:

- Мы сегодня же отправим запрос в Египет и выясним, как можно помочь этому человеку. Но ситуация действительно неординарная и сложная. История достойна экранизации в Голливуде.

неділя, 19 грудня 2010 р.

Karol - człowiek, który został Papieżem


Після кількох хвилин російськомовного перегляду відчула, що ріже вухо, тому почала шукати іншу версію. Тому дивилася польською он-лайн. У такому виконанні акторських голосів – фільм милозвучніший. Не пам’ятаю, якою мовою переглядала стрічку минулого разу. Давно це було. Але враження нові. Життя змінюється.

Цікавий момент – коли Кароль вийшов з батьком у напрямку фронту, щоб долучитися до армії, і в дорозі побачив, що батько занедужав – взяв батька на плечі і поніс назад до Кракова, щоб врятувати йому життя.

Тепер - найбільш яскраві цитати:

- Co teraz piszesz?
- Dramat
- Ale o czym?
- О żału

- Що зараз пишеш?
- Драму
- Але про що?
- Про жаль

Кривда, переслідування і злоба існують для того, щоб нас розбити, відібрати нам радість життя і усмішку. Але не дозволь, щоб відібрали в тебе сили, або мрії, або любов – ні в якому разі! Пам’ятай! - Бачиш, говорю тобі про Бога, не промовляючи Його ім’я.

- І не говоріть мені про ту вашу віру!
- Не говорю про віру. Говорю лиш про щастя
- Віра то шаленство і забобон!
- Миліше шаленство від розуму – бо перше походить від Бога, друге – залежить від людини. - То не Біблія, то Платон – отець раціоналізму і концепції ідеального суспільства.

Віра, надія і молитва здатні подолати зло.

- Мене вразила ваша любов, отче. Ненормальна, любов до нікчемних, ницих
- Ти не нікчемний. Біль, який в собі носиш і та чутливість – то твоя душа. Душа, яка так потребує любові, що аж волає. І за всі гріхи – вже заплачено. Ти – вибраний.

субота, 18 грудня 2010 р.

Дмитро Корчинський


Крихкий шестикутник, фрактальний кристал -
Снiжинка спаде на скуйовджений Київ -
Примхливе послання небес пiд пiдошви потвор-перехожих.
Зiрка значила трьом ( i лише! ) за народження Боже.
Коли сиплеться небо, Ми лишаємо в ньому слiди
( повнi зламаних iстин ), що ведуть невiдомо куди,
Через вулицю бiлу, печеру двора...
Мiсто чисте, мов ясла Рiздва.
Тiльки iрод - годинник рахує: раз - два!
Можна вмерти пiд ранок.
Як жертовник снiжинок
Київ є, доки Дiва рятує життя
В пелюшках на колiнах,
Бог вертепiв - ялинок
До Великого посту - дитя.

четвер, 9 грудня 2010 р.

ADWENT

Прихід Різдва, на яке уже чекаємо...




Тільки не сваріть за порушення різдвяних традицій. Ялинка - символ нового життя. А воно вже зачалося...

неділя, 28 листопада 2010 р.

Адвент: ожидание и надежда. Деннис Братчер


Дух Адвента

Адвент характеризуется духом предвкушения, ожидания, подготовки и желания. Он подчеркивает страстное стремление к освобождению от всего зла этого мира, впервые выраженным израильтянами, когда они, будучи рабами в Египте, рыдали от мучительного угнетения. Адвент символизирует страдание тех, кто испытал жестокость несправедливости в этом мире греха, но кто еще продолжает надеяться на освобождение, исходящее от Бога, Который услышал крики угнетенных рабов и принес освобождение!

Адвент рассказывает о той надежде, которая как бы не ослабевала временами, все равно вносит в этот мир чувство ожидания Царя. Адвент также повествует о том Боге, Который, как иногда кажется, удален от нас, но Который будет править с правдою, справедливостью и праведностью над Своими людьми и над Своим творением. Эта та надежда, которую предвкушали однажды и которую предвкушают вновь – правление Помазанника, Мессии, Который принесет мир, справедливость и праведность.

Предвкушение Адвента частично включает в себя ожидание суда над грехом и призыв мира к ответственности перед Богом. Мы желаем, чтобы Бог пришел и изменил мир! Однако, как пророк Амос предупреждал, ожидание прихода суда в «день Господень» возможно не будет днем того света, которого хотим мы, потому что всепроникающий свет Божьего осуждения греха так же ярко будет освещать Божьих людей.

Таким образом, с одной стороны, Адвент включает великое обетование, а с другой приносит грусть, так как к обетованию Адвента добавляется угроза. Это отражено в чтении Писания к Адвенту, в котором ясно слышатся пророческие слова об ответственности и суде над грехом. Это также верно сочетается с ролью Грядущего Царя, Который придет править, спасать и судить мир.

Поскольку тема угрозы соприкасается с темой обетования, то Адвент считается временем подготовки, где основное внимание занимает молитва. Если Великий пост характеризуется постом и духом покаяния, то Адвент характеризуется молитвами смиренного посвящения и преданности, молитвами повиновения, молитвами об освобождении, молитвами тех, кто блуждает в темноте и, кто ждет великого света!

Дух Адвента очень хорошо выражен в притче о девах, которые с нетерпением ждут прихода Жениха. Ожидание прихода Жениха исполнено великой радостью. Однако, предупреждение о необходимости подготовиться к Его приходу эхом звучит через всю притчу. Но даже после этого молитвой Адвента остается эта:

Приди, приди Эммануил,
Израиль свой освободи!


Предрождественский венок

Начало Адвента знаменуется размещением зеленых ветвей, украшением церквей венками из елок, букетами цветов или деревьями, символизирующими новую, вечную жизнь, которую принес нам Иисус Христос. Некоторые церкви проводят особые богослужения на неделе, или в первый воскресный вечер Адвента, или в воскресенье утром, когда церковь уже украшена, и венок Адвента занимает должное место. Это богослужение, как правило, наполнено музыкой, особенно звучанием хора и колокольчиков, чтением из Писания. Здесь же объясняется значения различных символов, которые размещены в здании церкви.

Венок Адвента – очень распространенный символ, знаменующий начало церковного года во многих церквях и семьях. Это – круглый венок из живых или искусственных ветвей ели или других вечнозеленых растений, в который вплетены пять свечей: четыре – по кругу венка и пятая – в центре. Поскольку венок одновременно является символом и средством пересказа рождественской истории, то существует много способов, помогающих понять этот символизм. Но главное значение заключено не в изучении различных сторон венка, а в истории, к которой он призывает нас прислушаться.

Круг венка напоминает нам о Самом Боге, о вечном бытии Бога и Его безграничной милости, у которой, действительно нет ни начала, ни конца. Зеленый цвет венка рассказывает нам о надежде, которую мы имеем в Боге, надежде новизны, возрождения и вечной жизни. Свечи символизируют свет Бога, излившегося на наш мир с рождением Его Сына. Четыре свечи по кругу отражают период ожидания – четыре воскресенья Адвента, которые, в свою очередь, символизируют четыре столетия ожидания, со времени пророка Малахии до рождения Христа.

Размышление

Перелистывая страницы Ветхого Завета невольно осознаешь свою беспомощность, понимая насколько слабы и далеки от совершенства были его «герои». Авраам – труслив, он никак не мог поверить в Божье обетование. Иаков – обманщик, он конфликтовал со многими людьми. Иосиф – юный высокомерный подросток. Моисей – невоздержанный убийца, неумеющий ждать Бога. Гедеон – трусливый поклонник Ваала. Самсон – любитель выпивки и женщин. Давид – прелюбодей, злоупотребляющий своей властью. Соломон – неумный мудрец. Езекия – царь реформатор, который, однако, не смог далеко продвинуться вперед. И, наконец, маленькая еврейская девочка из маленькой деревеньки, находящейся на окраине великой империи.

Я удивляюсь, почему Бог не мог избрать для своей работы в этом мире людей «получше». Однако, Господь использовал их, явил через них Себя самым чудеснейшим образом. Это значит, что Он может использовать и меня, такого несовершенного и не отличающегося мудростью, страдающего недостатком веры. Это значит, что я должен быть осторожным, чтобы по своей самонадеянности не ограничить дела Бога, которые Он может творить с самыми неудачными людьми в самых неудачных обстоятельствах. Я считаю, что это чудо также является частью Адвента.