Олімпіада-2016: вболівала з регіону

Я, чесно кажучи, не знаю, як назвати цей блог. Але він про те, що я мала змогу поспостерігати за ходом змагань Ріо з Вінниці.  

Звичайно, аналіз подій в Ріо з Вінниці не порівняти з аналізом подій ЄВРО-2012 з Києва, та й там було всього так мало. Проте і з Вінниці мої спостереження були для мене, принаймні цікавими.

А почалось все з того, що п’ятеро Вінничан поїхали до Ріо, я писала для вінницького видання Вінниця.info, і спостерігала за пригодами олімпійців.

Як виявилось, більшість вінницьких олімпійців їдуть на олімпіаду вперше, а боксери взагалі за малу кількість днів до змагань отримали ліцензію в Ріо і ледь не в шоці були від такого повороту їхньої долі.

Але, тим не менш, вінницький погляд на Олімпіаду-2016 цікавий, бо опертий на людину. Це те, чого насправді бракує у висвітленні будь-яких подій, пов’язаних зі спортом. Бо люди – це такі створіння, які насправді щирі у вболіваннях, коли перед ними герой. Часом, міфічний, часом, розпіарений, а часом, справді, живий і цікавий. І ось такі 5 героїв з Вінниці поїхали у Ріо.

Не про всіх я дізналася особливо багато, сторітейл був коротким і скромним, проте мені самій було цікаво.

Наприклад, Денис Солоненко, боксер, перед поїздкою на ігри розповів, що його тренери бережно ставляться до його здоров’я і що його група підтримки – це кохана і родичі, а в боксера Буценка, як з’ясувалося, незадовго до Олімпіади народилося дитя. Ну а ще – за Солоненка вболівали його колеги з Нацгвардії. 

Ось такі маленькі історії, у масштабі всієї країни про кожного спортсмена, переконана, могли б значно зблизити українців з тими хлопцями та дівчатами, жінками та чоловіками, які поїхали з синьо-жовтими прапорцями в Ріо.

Дівчата-легкоатлетки тренувалися на стадіонах та в залах вінницького «Колосу», а Світлана Ахадова з іншими двома дівчатами готувалася до змагань у Португалії. Насправді, що стосується історії Свєти, то я постійно дивилася на фотки зі зборів в жаркій країні і дивувалася, чого це їх там кругом на фотографіях троє. Але, власне, оця регіональна розслабленість завадила мені їх ще в часі підготовки спитати – а чого це їх троє, а не четверо. Як потім з’ясувалося, таки да, треба було спитати, бо за відсутністю четвертої спортсменки приховувалась історія, про яку ми не знали доки дівчата самі не розповіли – бо четверту до них на збори не відправили, як я тренера, який був важливий цій команді. 

Наші дівчата цікаві тим, що походять з сімей спортсменів, мають чоловіків  спортсменів і зростають  в сімейному оточенні однодумців.  У Олени Яновської брат служив в АТО.

Чудову службу справив під час Олімпіади Фейсбук та Контакт, бо попри те, що між Вінницею та Ріо голуби не літають, і ми всі могли спостерігати за пригодами наших людей. 

 На фото вінницька легкоатлетка Олена Яновська. Може хтось запитати, а де ж ще одна легкоатлетка Олена Колесніченко, яка представляла Вінницю? - Не маю жодних упереджень, але вона походить з іншого регіону і представляла Вінницю на змаганнях, тому я просто і банально не знайшла про неї відомостей в місцевих виданнях. Що не кажи, а моя основна робота - не спортивний кореспондент :)

Хотілося б, звичайно, щоб понавозили медалей, але для мене цікавою була їхня пригода на іншому континенті, серед інших спортсменів і я за них, звичайно, рада. Шкода, що в Ріо не поїхали з України вболівальники. Ну і бракувало місцевих фан-клубів. Хай би по навішали якихось плакатів з портретами спортсменів в центрі міста. Думаю, це було б не зайвим.

Ось така історія. Сподіваюсь, ми ще дізнаємось багато нового про пригоди та досягнення наших спортсменів. Бо вони молодці.  

Нагадаю, раніше я говорила про душевність і культуру вболівання - я не змінила свою думку про це:

Інший бік медалей або чому важливо бути близько наших спортсменів в Ріо незважаючи на результати змагань

День Незалежності-25 по-вінницьки

Я вже давно, навіть не пам’ятаю коли святкувала День Незалежності України у Вінниці

У Києві щороку ходила на Майдан Незалежності, фоткалась з перехожими, кульками. На «пікові» заходи параду техніки, здається, не потрапляла ніколи. Чи, може, вже не пам’ятаю. Колись була на цьому фоні потрапила на «День Незалежності» Білорусі, але з’ясувалося згодом, що їхній «День Незалежності», це трохи не те, що в нас, коли відзначається дата звільнення від гніту Радянського Союзу. Певно, тоді, мала шанс насправді усвідомити, що у нас класне свято День Незалежності. Справжнє. 

У Вінниці свято цього року було більш-менш затишне, трохи комфортніше за ті «Дні міста» чи «Дні Європи», які мені доводилося бачити. Не так багато акцій, але гарні креативні майданчики, де люди беруть активну участь. В одному місці зі стрічок люди складали карту України, в іншому одягали великі вінки для фотознімку, вранці був парад велосипедистів у вишиванках, в парку малювали прапорці дітям на руках та щоках, якісь картинки з дівчатами у вишиванках і яскравих костюмах, щоб біля них сфотографуватись, досить стриманий, але зі смаком виконаний концерт на сцені біля міськради. Між офіційно і стильно. Мені сподобалось.

Наші вінницькі люди теж відрізняються від наших київських. Крутилась на вулиці біля майданчиків, де торгували сорочками, сиділи на лавочках – не чула ніде ніяких закликів, навіть «Слава Україні!» ніхто не вигукнув ні разу – люди спокійні та задоволені, прості. На гойдалках діти в національних костюмах, біля майданчика з гірками тітки у віночках грали настільний баскетбол, в транспорті тихо і лагідно. Атмосфера домашня і без закликів, надриву, активних емоцій чи шуму. Навіть вуличні гітаристи губилися в натовпі. Хоча сьогодні замість «Кварталу, ветер северний» співали українською. А так загалом, як в неділю, тільки всі у вишиванках. ПТС-ка 5 каналу, яка до вечора стояла біля «Башти» цікавила людей – казали: «о, щось транслюватимуть».

Безкоштовного проїзду в транспорті цього разу не було :) Але були немісцеві пасажири, підозрюю, київські :) на фонтані було багато людей – бачила з вікна транспорту, коли їхала через міст. Кажуть, нова програма, святкова. Ну, якось так.

Перед Днем Незалежності в Вінницю поприїжджали представники влади на місцях з Польщі, Молдови та Чехії.

Про Президента Польщі на київському параді – думаю, приїхав трохи і як миротворець. Щоб українці на заході не боялись поляків. Сподіваюсь, це заспокоїть напружених щодо польського питання у Львові та околицях. У Вінниці, до слова, поляки також під час офіційних зустрічей нагадували, що Польща в 1991-му була першою країною, яка визнала Незалежність України та цитували мислителя, який сказав, що незалежність Польщі та України служать одне одному.

Трошки фоток.

Взяла сьогодні участь у акції на ковзанці "Льодова Арена" у Парку Горького  - там у свято 24 серпня відвідувачів запрошували прийти у вишиванках.  

Яка користь від курсів самозахисту для жінок-журналістів

Впродовж двох майже місяців відвідувала заняття з самозахисту для журналістів. Тренінги проводив представник «Азову».

Кілька слів про те, чому мені було цікаво і яку користь від занять отримала.

Цікаво

1. бо могли займатися разом з колегами
2. бо цікавою була постать тренера
3. бо ще колись в дитинстві коли дивилася «До 16-ти и старше» чула про те, що жінці важливо пройти курси з самозахисту – ось і нагода
4. бо знаю, що правильна реакція на нестандартну ситуацію в комунікації з потенційним ворогом є запорукою перемоги

Чого навчилася

1. знаходити чутливі точки взаємодії, принаймні, знаю, де їх шукати
2. не втікати від нападника, бо він як пес
3. коли хочеться застосувати силу, починати з менш силових методів захисту
4. цей час був корисним для побудови комунікації з вінницькими колегами, принаймні на якусь соту відсотку

Загалом заняття були цікавими і дещо позбавили мене стереотипу, що самозахист жінок, це видумана річ, бо тільки якимсь мега чоловічним жінкам можливо освоїти такі методи взаємодії. Хоча, з іншого боку, думаю, щоб насправді освоїти методи самозахисту, треба кілька років ретельних тренувань, відпрацювань і силової підготовки.

Було корисно та пізнавально. Детальніше у ролику, який знімала, як уміла тими технічними засобами, які були під рукою. 

Інший бік медалей або чому важливо бути близько наших спортсменів в Ріо незважаючи на результати змагань

Сьогодні наші дорогі спортсмени змагаються в Ріо. Деяким уже вдалося завоювати олімпійські нагороди, інші - вийшли з цьогорічних змагань. Калька слів про те, чому варто незалежно від результативності вболівати та підтривувати наших в Ріо.

1. Бо вони наші. Так би мовити, мейд ін Юкрейн. Хто, як не свої мають підтримувати земляків
2. Бо вони змагаються за честь України. Насправді, це дуже похвально, коли над олімпійським стадіоном лунає гімн України
3. Бо кожен зі спортсменів, коли їде на змагання олімпійського рівня дуже активно готується, а це означає, що підвищує свій результат та отримує новий спортивний досвід
4. Бо спортсмени, які перемогли свої попередні результати та отримали досвід змагань світового рівня, навіть якщо не досягли медалей, більш впевнено будуть почувати себе на інших смаганнях європейського та світового рівня, змагаючись за кубки Європи та Світу. І будуть ще більш результативні, якщо будуть відчувати підтримку інших
5. Бо спортсмени, які вперше поїхали на олімпіаду і ще досить молоді та активні, невіть якщо не заслужать цього разу медалей, коли повернуться додому, будуть стояти перед вибром - внутрішнім, ментальним, використовувати отриманий досвід і рухатися до олімпійських показників у перспективі наступних змагань, чи склеїти ласти. І цей вибір часом несвідомий та залежить від того, наскільки тренери, рідні, вболівальники та впливові люди насправді будуть чекати від спортсмена нових досягнень та бачити потенціал
6. Бо поїздка на інший континент з її стресами у зміні часового поясу, клімату та середовища - це також особистісний прорив для кожного олімпійця. Це перетин внутрішніх кордонів, після яких хлопці та дівчата ніколи не повернуться тими, якими поїхали в Ріо. І хай цей прорив буде плідним.
7. Бо ми знаємо, що Бразилія - країна контрастів, в тому числі в соціальному рівні. І наші хлопці та дівчата з України також є послами доброї волі, які їдуть у іншу землю, щоб підтвердити, що вона благодатна. Попри труднощі, які переживає
8. Бо наші спортсмени реально класні. Я особисто милуюся їхніми історіями - діти спортсменів, сестри воїнів АТО, бійці Національної гвардії України, класні дівчата та хлопці, які у наших скромних умовах тренувалися та заробляли олімпійські ліцензії.
9. Бо наші олімпійці можуть у майбутньому стати добрими тренерами, суспільними діячами, навіть політиками. Бо вже сьогодні проходять майстер-класи, свідками яких є ми з вами. Хай вони відчують, що те, що вони роблять сьогодні для України, насправді є чимось вельми достойним.
10. Ну і, звичайно, їхні щирі усмішки мотивують до здорового способу життя. Як не як, кілька місяців тренувань по двічі на день і в активному режимі заслуговують на повагу.

Так що бажаю всім нам гарного настрою і видовищних змагань. Ну і про зелену воду в басейні  - давайте пробачимо її Бразилії. Ми ж пам'ятаємо, як в нас проходив Чемпіонат ЄВРО-12. Хіба колір футбольного поля тоді впливав на результати? В крайньому випадку, усі олімпійці пливуть в однаково зеленій воді, не думаю, що це якось має вплинути на конкуренцію :)

Альтернативное чтиво

В каждой жизненной ситуации существует элемент альтернативной правды.

Например, много лет назад мы с друзьями - девочки, мальчики, все как принято, собрались на пляж. Я, в общем, люблю загар, ы всегда летом стараюсь быть чуть шоколадней весеннего шоколада, как и большинство моих подружек.

И вот, собрались мы в такой очередной поход, ну и одна подружка подружки, белая, как моль, со шляпой на голове, платком и веером отправилась с нами на прогулку. Нам до нее никакого, в общем-то не было дела, моль так моль. До тех пор, пока один из мальчишек в нашей шумной компании не начал требовать от нашей белокожей девочке хоть немного позагорать. А то, мол, холодно выйти из воды и сидеть в платке, лето ведь и вообще чего пришла на пляж, если не загорать как все нормальные люди. Ну, девочка долго думать не стала, но давай нам научно объяснять вред солнца - что кожа под прямыми лучами солнца стареет, избыток прямых солнечных лучей может вызывать рак, что были такие поколения людей, которые требовали от женщин идеальной белизны кожи, и что мол и она и ее бабушка и мама из такой чуть ли не династии а так далее. Парень уточнил у ее подружки, действительно ли такая сложная ситуация в этой династии, подружка ответила, что да, ну и разговор окончен.

С тех пор я эту белокожую девочку никогда в жизни не видела. Уже немного лет прошло. Но ее альтернативную историю всегда вспоминаю, когда надолго отправляюсь на открытое солнце, выбираю солнцезащитные кремы и, в очередной раз, загораю. А еще всегда думаю, а интересно, эта девочка до сих пор придерживается своих династийных традиций?

Но вот думаю, что в мире есть много таких - альтернативных людей. Альтернативные мнения позаоляют увидеть все цвета мира. А ведь это довольно интересно.

Вот я сегодня размышляла о традициях. Вот в каждом народе существуют традиции и национальные герои. А теперь мое альтернативное мнение - а что, если как раз привязанность народов к своим, часто мистифицированным и слегка идеализированным героям не позволяет им на полную развиваться? Потому что в каждом народе существуют стереотипы - например, гордый народ, или  сильный, или подавленный но стремящийся к победе, или властелин мира, или гениальный, самый красивый, самый умный, самый медленный, самый поющий или танцующий, какой угодно.

Оно то понятно, что своих предков и историю необходимо уважать, важно замечать принципиальные вещи, которые помогали или служили. Но кто сказал, что ты, человек, входишь исключительно в рамки предков? Ведь твои задания могут быть абсолютно другими и ты можешь сегодня иметь задание не отводить взор от того, что в будущем, что строится и требует твоих усилий, внимания, любви. Что если вещи, которые абсолютно несвойственны твоему народу или твоим прямым предкам, являются твоим сверхъестественным даром и заданием, которые откроют тебе новую эру, абсолютно другое качество жизни, и цвета окружающего мира. Человек, который чрезмерно привязан к тому, что было много лет назад может не заметить всех красок неба, для которого он пришел на этот свет. Каждые мысли в жизни человека занимают определенное пространство, его ресурс. И если у человека не хватает пространства на строительство будущего, но все силы привязаны к уважению прошлого - поколений, истории, чего угодно, он может чувствовать себя подавленным, потому что застрянет его источник. А источник имеет свойство и необходимость течь и открывать новые для него места, совершать путешествие.

А еще есть порядок вещей. Четкий очень красивый порядок. Он, конечно, в идеальном мире. Но что если строя этот идеальный и правильный мир человек и есть тем счастливчиком, который на своем месте и все у него правильно, ничего не нарушает его красоту. Жизнь в порядке - это тоже приключение - построенное на способности понимать и обустраивать порядок. Особенный, не такой, к которому мы привыкли, но в котором есть счастье.

Вот такое альтернативное чтиво на сегодня. По-моему, все правильно.

Папа может... Все что угодно

В общем-то когда меня пригласили в издание об ответственном отцовстве писать статьи, полезные для молодых и не очень пап, я немного встретила это напряженно.

 Да, правда, что о чем я в своей жизни только не писала, да, правда, что как журналист понимаю важность отцовства и наставничества, да, правда, что видела пространство для творчества. Но, с другой стороны - чем могу быть полезна людям, которые на собственном опыте пережили кризисы и бонусы отцовства? Этот вопрос был для меня не простым. Тем не менее, я взялась за более детальную работу над темой отцовства. И вот что из этого вышло.

Мой друг, предприниматель и отец Сергей Гирявенко рассказал о том, как он учит дочку финансовой грамотности. Его Марийка получает опыт управления деньгами с трехлетнего возраста и прекрасно справляется с финансовым менеджментом - покупает любимые вещи и даже сама, без контроля родителей, совершает с помощью денег добрые дела.  

Даже когда мужчина вырастает без отцовской поддержки, ему трудно признатся в том, что ее не хватало в детстве. По просьбе Fathers Club экономист Алексей Калмыков решился на такой откровенный рассказ. проникновенная, но очень полезная всем нам история.

Одна мая знакомая, которая занимается детьми-сиротами побывала в Америке. Она рассказала о том, чем отличается образовательный процесс в Штатов от украинского и что можно или лучше бы позаимствовать у американцев.  Среди прочего - возможность детям свободно перемещаться по классу, если у них возникает потребность во время урока, отсутствие домашних заданий и увлечение родителей учебным процессом, так как и те и другие постоянно учатся, посещают курсы и подают пример своим чадам.

А еще - на мою любимую тему - о творчестве в жизни и жизни в творчестве. Психолог и организатор детского лагеря Олег Следь – о том, почему именно отец может воспитать из сына гениального пианиста, танцора или певца

Пока я работала над своими статьями об отцовстве, узнала, что у моих друзей, которые имеют девять детей ожидается двойня. Вот теперь их одиннадцать плюс папа и мама. И в их семье нет драк между детьми. Практически нет.
Как справиться с детской ревностью: советы отца 11-ти детей

Продолжение следует... :) Пока мне все нравится :))

Цікаві люди з далекого-близького закордоння

Останні три місяці писала про людей по різні боки кордону та з різних куточнків світу. Далеких та близьких.

Так склалося, що в одному вінницькому виданні мені запропонували робити інтерв'ю з цікавими людьми. Ну і я знайшла тих, які для мене цікаві. Ось що з цього вийшло.

Історія чоловіка, який народився в Канаді, навчався на психолога, менеджера з продажів та ще якійсь економіці. Працював у Канаді, Нідерландах. А потім... закохався в українку, приїхав в Україну та став педагогом. Тепер він захоплено розповідає про дітей, з якими працює та навчає історії. Історія кохання.

З Леа Міа Кайофою я познайомилася на ковзанці. Вона ходила туди зі своїм коханим. Я хотіла зробити історію кохання двох іноземних студентів-медиків, які приїхали з Намібії. Коханці світитися постидлися, тому розповідала дівчинка про роботу та традиції її родини у далекому африканському місті. Історія родини.

Україно-кубінець Льоша. Я про нього найбільше кругом пишу, бо прикольний. Він живе в Америці. На Маямі-біч :). А чому він там живе і як я його здибала. Точніше, як здибала, ви там не прочитаєте. Але просто про історію переселення. Історія подорожі. Взагалі я думаю, що потужне місце в житті людини має самоідентифікація. Коли людина ідентифікується, її життя змінюється. Часто дуже кардинально. і назавжди.

Про мою колежанку Леночку. Вона живе у Воркуті. На півночі Росії. Недавно, до слова, мала весілля. Вітаю Леночку. А стаття про північну українську народну пісню. Історія однієї пісні.

А ще про мого друга Олега, який їздить по різних країнах світу та танцює. З молоддю та дітьми. Він проводить курс звільнення через танець. Вже був зі своїми тренуваннями у Литві, Латвії, Чехії, Польщі. І люди отримують свободу. Щоб творити. І розпізнавати покликання. І бути ближчими. І щасливими. Історія танцю

Кілька слів про поляка-предка на терені України, який привіз до центральної України монахів-капуцинів 270 років тому. Поляк був мером міста, коли взявся за будівництво монастиря та храму у Вінниці. Історія мера-поляка.

Представники австралійського фонду у час випробувань для України профінансували замовлення підручників з аудіокомплектами для дітей переселенців з Донбасу, щоб могли вивчати англійську мову. Завдяки їхній добрі волі дітлахи разом з учителькою вчаться розмовляти. На вулицях українського міста. Англійською. Історія доброти. 

Українка поїхала до Німеччини щоб працювати в науці. А саме - займатися електронікою. Тепер співпрацює та налагоджує співпрацю з українськими науковцями. Історія творчості.

А ще в житті людей бувають історії, коли свої близькі принци крутіші за британських. Саме так трапилось з однією моєю колежанкою. Про неї коротка історія. Історія близькості 

Шпалери на стінах у стилі старої Англії, картини та статуетки із мотивами Африки, а також банальна запозичена на заході західноєвропейська кухня. Все це допомагає розвиватися українському бізнесу. Історія кулінарії та бізнесу. 

Далі, звичайно, буде...

Але ще нагадаю, як не так уже і давно робила серію матеріалів про бізнес-Америку. Дозвілля, подорожі, дороги, американських копів, харчі та супермаркети в ЮЕсЕй та екологічні корисні для всіх проекти. Пригоди та бізнес-США:

Как живется эмигрантам в американском офисе

5 технологий, которые стоит позаимствовать у американцев

Истории о толстых и неподвижных жителях США, любителях гамбургеров и фастфудов – далеко не миф. Большинство американцев мало ходят пешком, так как в стране принято на работу, в магазины или в гости ездить на автомобилях, в больших городах люди много времени проводят в офисах, а также охотно перекусывают в магазинах быстрого питания. О предпочтениях обитателей Штатов рассказывают эмигранты из постсоветских стран, которые прилетели в Америку, чтобы погостить, получить там образование или работу. Приезжие в США заметили, что хотя внешне американцы и кажутся слегка расслабленными людьми, в вопросах здоровья, экологии и организации качественного отдыха они трудятся изо всех сил и с максимальным творчеством. Свидетельство этому – изобретения, которые эмигранты советуют позаимствовать внедрять в быт европейцев.

Продовження

Обед по-американски: цены и традиции

Любимая еда в американских домах – бекон, яйца, драники из картошки и кофе на завтрак, более плотные обед и ужин. Семьи, как правило, хранят продукты в двух холодильниках – один стоит на кухне с пищей на ближайшие дни, другой – где-нибудь в гараже, с запасами на неделю-месяц. Что это за пища, и почем ее продают в Америке, рассказывают европейские эмигранты.

Продовження

С ветерком: как платят в пути автомобилисты США

Скоростные автомобили с мощными двигателями и полным приводом – родные на американских дорогах. Жители этой страны предпочитают скорость и часто выбирают для путешествий платные шоссе (toll roads), где можно ехать быстрее и комфортнее, чем по бесплатным городским или сельским трассам.

Продовження

Мой эксперимент "Доброе утро!!" Как я мотивирую себя жить с толком

В наши дни очень популярным становится вести дневники наблюдения за собой. При чем, если раньше девочки вели дневники и прятали их под подушку, чтоб никто не знал об их существовании, так как там стихи :),

теперь стихи под подушку никто не прячет, все порциями публикуют в соцсетях, как и размышления на тему "полюбил-поцеловал-бросил-враг-друг-конфеты". В то же время, наблюдения за собой становятся крайне важной составляющей человеков.

Люди ведут дневники по расходам и доходам, записывают в тетради показатели чеков из магазинов, данные о ежедневном расходе воды, света и тепла, в спортзалах таскают за собой дневники, чтобы точно изложить порядок упражнений, а на работе, если прогуляться по офисах, обязательно найдешь пару барышень, которые с профессорской точностью фиксируют данные обо всей съеденной ими едой. Ну, слава Богу, что не данные о калориях соседей, зятей и мужей. Но, боюсь даже об этом думать, потому что все мысли материальны :)

Так вот я тоже решила провести наблюдение. Экспериментальное. На протяжении 14 дней.

На факт того, чем забита моя голова и на какие базовые принципы я опираюсь. Утренние мысли, как доказано учеными, являются отправной точкой многих событий человеческой жизни. При чем они могут задавать тон не только одному дню, который проживает человек, но и месяцам или даже годам.

У меня, к примеру, чуть уже лет прошло тому назад, однажды утром была мысль совершить одно дело, но чтобы его совершить, мне нужен был совет. И вот, я утром пошла за советом, но человек, в поисках которого я отправилась, был не готов мне давать совет, так как было утро и он еще спал. И вот, я чуть-чуть разочарована о несовершенном утром придуманном деле пошла на маршрутку, упала и свернула ногу. Потом несколько месяцев ковыляла. Потихоньку )))

Вот что бывает, если утро начать не с той ноги, как говорится :)))

Так вот. провела я свой эксперимент.  

И поняла, что несмотря на мое самокритичное отношение к настроению, которое меня посещает утром, мои мысли не так пессимистичны.

Как оказалось, утром я много думаю о развитии, мечтах, восхищаюсь, иногда мне снится какая-то ерунда, но, в общем, утренняя бодрость вполне достойна уважительного к ней отношения и даже способна принести радость к другим людям, если эти другие люди встали с той же ноги.

В ходе эксперимента я также поинтересовалась у некоторых своих друзей и коллег, что они думают по поводу утреннего настроения, моего наблюдения и гениальных, не побоюсь пафоса в этой теме :), мыслей.

Друзья-коллеги требовали идеального качества видео от моего телефона, но отвечали не активно. Тем не менее, один довольно познавательный и содержательный комментарий от своего  друга Сергея из Минска я таки получила.

Вот че Сергей говорит:
"У меня всё происходит приблизительно так:
встою, не хочется активничать, просто дождаться момента, когда придет бодрость, немного поесть и на работу. И часто думаю о том что хочется спонтанности и что-то новое. Ищу интерес, "почему я хочу пойти на работу?", например потому что там есть интересные дела, не все, но некоторые точно, потому что там есть интересные коллеги, с которыми можно вместе поговорить, в том числе и сходить на обед."

Спасибо Сережке за желание обратить внимание на утреннее настроение. И теперь мой ролик. Кто видел предыдущий - в этом добавлено еще три дня, так как раньше публиковала в 11-тый день наблюдения из 14-ти.

Об ограниченности системы высшего образования

Я тоже сегодня размышляла на эту тему, но когда прочитала статус не сдержалась :)

Вот была я сегодня в одном корумпированном вузе, в который когда-то меня не взяли во время поступления. Это о торгово-экономическом. Подавала когда-то документы после школы как медалистка, сдавала собеседование, типа три блока - английский, география и укрлит. Ну и по укрлит попался билет о Стусе, я успешно о нем рассказала, так как школу закончила гуманитарную и мы его читали много, потом огласили результаты собеседования и причиной отказа назвали недостаточный уровень знаний украинской литературы. Географии достаточный, английского тоже, а укрлит девочка победительница олимпиады по украинскому языку и литературы не сдала. Понятно, были другие девочки и мальчики, у которых были более экономические основания поступить. Но на общий конкурс я уже не рискнула идти и отправилась в политех, так как туда после курсов по математике, которые я ранее здала на высокие баллы, меня принимали без экзаменов. Ну и хорошо.

А теперь внимание. Если посмотреть на меня, как и на тех детей, которые сейчас идут в этот корупционно-взяточный и во время сессий, насколько я слышала от многих друзей, институт. Вот зачем нужно это их менеджерско-экономическое образование?

для того чтоб работать с бухгалтерией? так на то есть курсы и за два месяца тебя обучат 1С. если чтоб быть менеджером - типа управлять - так менеджером чего именно? для того, чтоб чем-либо управлять вначале не лишнее разбираться в том, чем ты управляешь - будь то база по выращиванию кроликов, детское дошкольное заведение или журналистская редакция. Если это менеджер по продажам - так есть куча курсов по продажам и если ты продавец, в принципе, торгуй чем угодно, диплом для этого ни к чему.

Я например поняла, что мой поход в торговый был всего лишь ограниченным пониманием моей семьи моих талантов и потребностей. Так как 1. Я с детского возраста хотела быть журналистом 2. Я хотела поступить в красный киевский универ 3 я хотела и знала английский и мне интересно было заниматься зарубежьем. Ничего из выше упомянутого в этом взяточном вузе не было и нет.

Теперь движемся дальше. Допустим, я понимала, что хочу быть журналистом. Но журналистика, качественная журналистика - это очень глубоко и интересно. Где у нас есть исследования, какие именно знания и в каких направлениях нам нужны. Вот я люблю бизнес и политику. Где есть факультет бизнес-журналистики? В каком учебном заведении? Или есть люди, которые специализируются на любимом мной мужском глянце. Допустим, человек захочет в этом развиваться - где ему учиться писать о мужской психологии, ну и женской. или телевидение - а где учат на журналистов, которые пишут сценарии к программам о путешествиях и животных - это я о телебиологах, очень распространенной профессии в мире и высокооплачиваемой кстати.

А еще у нас есть педуниверситет. Я там тоже побывала, даже поступила, но не доходила первый семестр - стало страшно скучно. Скажите мне, дамы и господа, когда ребенок после школы по оценкам в аттестате поступает на учителя - кто проверяет его склонность к тому, чтобы быть этим самым учителем? это я теперь, взрослая тетя понимаю, что меня от мысли от учительства воротило, так как я боялась подростков. Потому что у меня не было братьев и сестер, и в школе с одноклассниками я не особо находила общий язык, так как мы были в нашем лицейном классе дети из разных социальных слоев населения и у моих родителей не было в 90-тых денег особо на еду и колбаса не часто появлялась в доме, а у одноклассников появлялись дорогие подарки, модные шмотки, косметологи, визажисты, стилисты, и куча других удовольствий, которые я себе едва смогла позволить уже ближе к 30-ти годам. Но, в общем, у меня была и башка, ну и есть, и как оказалось, что с учительством, хотя немного в другом формате я отлично справляюсь. И вот - где те люди, которые действительно среди подростков формируют учителей или помогают объяснить, что тебе лучше делать то, а не это и не тратить на это уйму времени и денег на взяточки.

Вроде можно сказать - пусть этим семья занимается - чьи дети, тот пусть решает. Оно где-то может так, а где-то и нет, потому что если я работаю давно журналистом и вижу человека явного писателя или телевизионщика или юного аналитика, то я его вижу, но доктор, ботаник, его не отличит, потому что это не его направление.

А теперь скажите, господа специалисты - медики, физики, журналисты, педагоги - вот кого из вас, хоть раз спросили наши государственные бюджетные учебные заведения, каких специалистов нам не хватает, и учатся люди чтобы что? и поступают в институт конкретно на кого? Сегодня познакомилась с абитуриентом, поступил на социологию. А нафига, спрашиваю, говорит, потому что могилянка. Но, говорю, ты какой, простите, к чертовой матери, социолог - ты будешь это делать? - не, говорит, вряд ли. А этот парень реально менеджер, он за две минуты организовал 10 своих друзей, чтобы они хором спели в центре города. Вы знаете, что это весьма ценные менеджеры. Ну - а где профессора, которые жаждут передать свои навыки управления молодежным коллективом этому юному созданию? А в офисах, кстати, очень нужны кризис-менеджеры по персоналу, потому что так как этих людей нет, коллективное пение организовывают секретарши или тети пенсионного возраста. И дни города те же тети. И потому у нас все очень грустно в дни города. но этот парень поедет на социолога учиться, будет считать :)
 
Я мало разбираюсь в медицине, возможно хоть туда люди поступают по призванию и исходя из общественного запроса.

Так что если встретите какого-нибудь бедолагу, которому не хватило рейтинговых баллов на менеджера, отправляйте его ко мне на консультацию. Психотерапию не провожу - нет диплома, но морально поддержать могу :) А о баяне реально - мне очень интересно, как это абитуриенты решают в этом году, сколько нужно специалистов и с какой харизмой в какую отрасль. Отличный хор - три баяна, один вокалист, но ни одного инженера-радиоэлектроника, потому что на радиоэлектроников никто в здравом уме учиться не пойдет, разве родители не верящие в потенциал своего чада силой. устроят.