Створи свою романтичну казку

Дивилась у вихідні кіно. Дві звичайнісінькі романтичні історії, де люди кохають одне одного, вибирають те, що вічне. 

В одній двоє "придурочків", які хотіли покінчити життя самогубством стрибаючи з мосту, забувають про те, що було до того мосту і живуть трохи неадекватним, але щасливим життям. У іншій - нереальна практично історія коханців, які познайомилися підлітками, а потім покинули все, щоб бути разом, уже в дорослому житті. Ці історії з захопленням дивляться, вони добре продаються режисерами та приносять касові збори. Просто тому, що людям хочеться вірити у добре і вічне.

Думаю, це цікаво. Але реальні романтичні історії можуть бути в стократ цікавішими, бо в них є неймовірні люди, про яких не пишуть, але, можливо, колись напишуть у книжках, які неординарні, але які можуть робити те, чому позаздрять інші.

Отже що треба, щоб створити свою романтичну історію:

- бути неординарною людиною

- любити життя

- любити людей

- просто любити

- чути свій внутрішній голос

- не боятись імпровізації

Є такі всякі конкурси "розкажи свою романтичну історію". Але, думаю, у цих конкурсах справжніх романтичних історій не побачити. А якщо побачити, то дуже рідко. Бо справжня романтична історія - неформат :). ну це ще одне правило що треба:

- вийти за рамки формату.

Дякую за увагу!

Відео супербонус :)

Чому селфі дуже важливі

Робити селфі-фотки, а потім ставити їх у соціальні мережі - справа надзвичайно корисна для людини.  

Колись під час походу до перукаря колежанка розповідала про те, що люди не завжди бачать, як гарно сяє натуральний колір їхнього волосся. Тому жінки фарбуються, і недооцінюють натуральну красу.

Думаю, це якраз одна з причин, чому селфі корисні. З того часу, як у світ увійшли технології, які дозволяють робити цифрові фотографії, я багато роблю світлин. Завдяки ним побачила, що моє обличчя дуже кльово виглядає, коли його прикрашає широка усмішка. Що більше я робила знімків, то більше помічала, що вона стає природнішою, і, з часом, коли почала виходити до людей, цей навик прийшов до рівня автоматизму. Якщо раніше посмішка була на моєму обличчі, коли я раптом мала позитивну емоцію, то тепер я стала усміхатись, розмовляючи. Наприклад, часом буває, що ти бачиш засмучену або втомлену людину. І ти дивишся на неї, хочеш сказати щось, але не знаєш, що саме сказати доречно. Тоді можна просто подивитися на цю людину і сказати про себе: "Я тебе люблю" або "Уявляю, собі, якою-яким щасливим ти будеш, коли твоє лихо минеться", а на обличчі - просто показати це у вигляді щирої усмішки. Це змінює світ.

Звичайно, ходити щодня з фотоапаратом та просити людей про фото не завжди є час чи нагода. Хоча фото, зроблене іншими, краще за селфі. Але робити селфі можна щодня. У минулому році я робила експеримент - писала про це вже в блозі. Щоранку записуваала на телефон перші думки, які приходили, перші емоції. Чесно з собою домовилась, що хочу робити це непідробно. В результаті, з могла побачити, що коли добре себе почуваю, виглядаю трошки краще, ніж коли чимось перегружена. І, власне, зняти напругу, часом допомагає селфі. Бо от робиш цей знімок, бачиш, що виглядаєш так само прекрасно, як вчора. І настрій стає кращим на градус.

Ще одна річ, яку можна отримати завдяки селфі - побачити сфери розвитку. Бо, звичайно, ти не захочеш показувати на увесь світ той ракурс, який для тебе є невигідним. Але це та сфера, над якою можеш працювати - або прийняти себе з цим "ракурсом", або покращити ракурс - наприклад, скинути зайве пузо. Хаха. Добре. З пузом в тебе все ок, вади свої ти обожнюєш. Але ці штани в стрілку під боти. Коли ти дивишся на них вдома, в дзеркало, крізь приглушене світло, ти не бачиш усієї краси своїх ботів. Під штани в стрілочку. Хаха.

Для жінок, які постійно змінюються, селфі сприяє творчості. Бо коли ти бачиш, що у твоїх селфі переважають ті чи інші кольори, один або ще якийсь одяг - ти його або любиш, або бачиш, що непогано було б його змінити - бо приївся.

Здається, тема користі селфі виглядає трохи по-жіночому. Але, знаєте, я помітила, що чоловіки, які часом селфяться, виглядають трохи веселішими. Видно, через тренування м'язів, які відповідають за усмішку :)

Психолог допомагає пережити травми війни

- Військовослужбовець з окупованого регіону. Щоб повертатися сюди, треба знімати житло після мобілізації. Без родини і з поганим досить здоров'ям. 

Спина, осколки і так далі. Немає ніякого ресурсу, звідки брати гроші, щоб виживати. Дембельські скінчились. У друзів живу, але як далі жити. Був певний супротив до психологічної допомоги. Потім звернувся. На даний момент досить успішна людина. Працює. Добре заробляє і чекає зараз на дитинку. Є дружина. Живе, знімає житло. Вистачає, - розповідає Тетяна Руденко, психолог, представник громадської організації, що працює з бійцями, "Без броні".

Коли воїн перебуває в АТО, досвідчує дуже міцних почуттів - як страх, розгубленість, душевний біль, якого ніколи не мав у повсякденному житті. Це дуже потужне випробування для психіки та усього організму. Щоб зберегтися, реакції пригальмовуються та спрацьомує механізм самозахисту. Людина залишається активною, але психічно - ніби ховається від лиха.

- Страх, розгубленість, в голові перевертається цілий всесвіт. Чоловік жив життям, і раптом вирвався з цього життя. Його кинули туди, де немає зручних речей, м'якої постілі. Де постійно стріляють. І організм мобілізується. Починає захищатися. Почуття знижуються, спадає їхня інтенсивність. Воїни вже не почувають так сильно ані болю, ані страху, ані кохання, ані радості. Бо для того, щоб вижити в цій ситуації, організму потрібно заблокуватися.

Після місяців випробувань військовослужбовець повертається додому з низкою психічних та соматичних проблем - не може спати, злиться на оточуючих через дрібниці, почуває болі у голові чи фізичну слабкість. З такими проблемами звертається до лікарів - але медикаменти не завжди допомагають. Бо хоче скинути тягар з душі, потребує людини, якій можна виговоритись. Тому звертається до психолога.

- Найчастіше по психологічну допомогу звертаються з питаннями фізіологічними, соматичним. Кажуть: "Я не сплю, сплю дуже мало, мій сон дуже тривожний, мені сняться кошмари" Або скаржаться на апатію: "Не можу знайти собі місця, нічого не хочу робити, мене всі дратують, я себе відчуваю, як не в своїй тарілці". Це якщо ми не говоримо про більш серйозні випадки з дуже високим рівнем агресивності, серйозними депресивними станами.

Чоловіки, які не мають іншого досвіду військової служби окрім півтора-дворічного обов'язкового призову у молодості, більш чутливі до жахів війни, аніж професійні військові. І коли такі люди потрапляють в зону АТО, не вміють справлятися з негативними подіями, не мають мінімальних психологічних знань, щоб захищати власні нерви.

- У нашій армії немає, і не існує такого поняття як профорієнтаційний відбір. В Україні війна агресивна. Мобілізовують усіх. Але не кожен здатен витримати ті події. В ідеалі, у армії мали б проходити службу та працювати ті люди, які здатні. Бо не кожен може бути, наприклад, пожежником, лікарем, так само і військовослужбовцем. В людини є певний внутрішній ресурс внутрішній. Використовуючи який вона може виконати певні події. Якщо сила подій перевищує її внутрішні ресурси, тоді стається перенавантаження. І - як наслідок, хлопці знімають стрес алкоголем, мають органічні розлади, або навіть вдаються до самогубств.

Основна робота, яку проводять психологи під час зустрічей зі щойно демобілізованими - допомагають їм розслабитися та відкрити ті болі та негативні реакції, які переживали на війні. Після цього допомагають прийняти навколишній світ та радість життя на землі, де є мир.

- Коли воїн повертається - йому треба розблокуватися. Бо він почуває себе, як загнаний звєрьок. Починає кидатися на людей, ненавидіти весь світ, захищатися. Йому здається, що життя зайшло у глухий кут, починає всіх у тому звинувачувати - і владу, і навколишній світ, і водія тролейбуса, взагалі всіх.

Чи не першими з проблемами військовослужбовця стикаються найближчі - його родичі та друзі. Нерідко трапляються конфлікти з дружинами, які переживали за життя чоловіків в АТО, а коли ти повертаються, не знають, як з ними поводитися. Сварки на побутовому рівні стають настільки гострими, що ледь не призводять до розлучень. Однак, дружина може стати тією особою, яка допоможе впоратися з психологічними проблемами.

- Конфлікти трапляються, коли дружина має надмірні очікування від військовослужбовця, який був поза домом довгий час. Вона довгі місяці живе з фантазіями. Їй здається, що от зараз мій прінц на белом коне примчится и все.. крани не текут, машина не ламається і все буде чудово. А принц прибігає, і йому самому потрібна підтримка. Він дезадаптований, дезорієнтований. Дружині варто дати йому можливість відпочити. А не відразу: "Давай, працюй". Я проти інфантилізації військовослужбовців. Вони мають брати на себе відповідальність, тому що це їхнє життя, їхнє майбутнє. Але спочатку, якщо рік просидів, там де стріляють, нелюдські умови перебування, він має отримати відчуття, що його люблять і приймають. Це процес

Додаткового болю людині, що повернулася з АТО додають друзі та родичі, які починають нетактовно з ним поводитися. Коли допитуються, як йому було, чи стріляв, чи вбивав людей. Для людини, яка побачила війну на власні очі, це надто болісні теми, щоб про них легко розмовляти. Говорити і питати треба про те, про що він хоче відкритися.

- На прикладі своїх друзів та клієнтів, які приходять по психологічну допомогу, я часто чую: "Меня постоянно спрашивают: Ти стрелял?" - вони кажуть: "Ні, я там спав". "Чи вбивав?" - питають. Задають такі питання, які просто некоректно запитувати. В принципі. Для них це ще дуже сильний подразник. Таке дратує. Мені здається, що суспільству, родині, треба бути дуже обережними з зайвими запитаннями. Має виглядати таким чином: говорить, то відкрили рота, слухаємо, і слухаємо. Скільки йому треба говорити, стільки хай говорить, якщо йому треба виговоритись. Якщо він не хоче, і не може казати, не змушуйте. Прийде час - і він скаже. Не треба лізти туди, куди він не запрошує. Тому що це його територія, його досвід, і якщо він не хоче це віддавати, поки що конкретній людині - не треба вимагати.

Не варто питати, як військовослужбовець переживав смерть, якщо втратив когось, або вбили іншу людину на його очах. Не радять психологи і влаштовувати повчання або радити, задавати питання накшталт "Подумай, чого тебе навчила така ситуація".

- Запитавши хлопців, чому навчила смерть твого побратима, він скаже: "Ти як?" Він може сказати - відчуваю провину, що його не захистив, не врятував, що це був не я, і так далі. Скоріше можна поговорити про те, чого навчила ця ситуація в принципі - це про цінність життя, цінність держави, території, про їхню ідентифікацію себе як чоловіків, як захисників - про дуже глобальні речі. Побачити смерть іншої людини для всіх людей жахливо однаково - і для військового і для цивільного. Це війна і вони з цим живуть. Якщо родичі бачать, що людині важко, не може спати-їсти, її можна порадити звертатися до фахівця, і з цими почуттями працювати. Якщо є така можливість і згода військового. Це ненормально, коли люди вмирають не своєю смертю. Але ми знаходимося в стані війни, і це, на жаль, трапляється в нашій країні.

У розмові з демобілізованим можна спитати про людей, які його оточували, жартувати, підтримувати бесіду, коли розповідають про добрі речі, які з ними відбувалися. Адже в оточенні інших чоловіків, побратимів, і на війні з бійцями траплялися гарні події.

- Краще запитайте про якісь смішні історії. Бо там на війні трапляються не тільки обстріли. Там є якийсь побут, час від часу відбуваються смішні ситуації, вони про це дуже охоче розповідають. І, таким чином, ви можете цей конекшен відбудовувати. Розуміти, як він жив цей рік, що це було. А він почне розуміти, як він без вас жив.

Процес адаптації та притирка у відносинах з рідними можуть тривати 3-4 місяці. У цей час психологи радять не лякатися, що демобілізований кілька днів ні з ким не розмовляє. У цей час він звикає до того, що є м'яка постіль, ванна, побут, багато людей, які відрізняються від тих, яких він бачив в АТО. Трапляється, що родичі помічають більш серйозні прояви - чоловік раптом починає надовго втікати з дому, випивати, робити вчинки, які можуть зашкодити його безпеці, однак до психологів йти відмовляється - тоді варто приходити на консультацію рідним. Щоб вчитися правильно себе поводити поруч.

- Коли немає можливості працювати безпосередньо з бійцем, ми рекомендуємо звертатися комусь з членів родини до психолога, працювати з собою. Через себе, міняючи щось у собі, навчившись, як правильно реагувати на людину, на таку поведінку, ми впливаємо на бійця. І таким чином, його підтримуємо, допомагаємо вийти з важкого стану через родину.

Він такий, тому що в нього є певна реакція організму, нормальна реакція психіки на ненормальні події. Пережив речі, які, як йому здається, ви не можете зрозуміти, тому з вами не комунікує. Це реакція більше підсвідома, ніж усвідомлена. Вони не хочуть вам зробити боляче. Просто їм зараз дуже важко.

Допоможе пережити зміни після АТО фізкультура та творчість. Друзі чи рідні можуть запропонувати військовому абонемент до доброго спортзалу, бо покликати його поковирятися в машині. Запросити робити ті справи, які він любить.

- Фізичне навантаження - це перше, що треба починати робити, коли ти повертається. Стрес за своєю природою збирається у м'язах. Під час спорту людина через тіло допомагає психіці. Починає депресувати - в спортзал, фізично працювати, щось робити. Якщо немає серйозних протипоказань. Допоможе творчість, відпочинок. Якщо насолоджуватися тим, що навколо. Що вдома, в теплі, в добрі. Вязати, ліпити, майструвати, справляти свою улюблену машину.

Демобілізація для багатьох військових - час відкриттів у мирному житті. Людина може почати жити інакше, більш щасливо та успішно. У місті - зробити свій бізнес, творчий проект, в селі - стати авторитетом, навести лад, почати конструктивно проводити життя.

- Можуть відкритися нові хисти. Я знаю багато історій, коли військовослужбовець повертається, і починає нову справу, яка зовсім не повязана з тим, що він робив до армії. Повністю передивляється своє життя. І розуміє, що все попереднє життя хотів не того. Це стає точкою відправки до нового якісного дуже ефективного життя. Коли чоловік відчуває себе щасливим і наповненим. Адже його історія може перевернутися в погану, і в дуже успішну. Військовослужбовець після повернення знаходиться в тій точці, коли обирає - куди йому - туди чи туди. А родина може йому допомогти. Підтримати і відправити туди, де буде мати успішну історію. Але це завжди шанс. Якщо військовий захоче взяти на себе відповідальність, то зможе підняти своє село. Бо у нього є авторитет, право командувати в очах людей. Може знайти себе в організації сільської двіжухи. Воїн буде більш успішним, якщо ще коли буде в АТО, дружина отримає консультації психолога. Подбає, щоб не вигоріла, була стабільною. Тоді і їхні стосунки стануть якіснішими, новими.

Коли воїн повертається додому, варто заглянути до його рюкзака, придивитися до речей, які привозить з собою. Зазвичай це те, що йому здалося найбільш цінним. Як правило, демобілізовані привозять сувеніри, які берегли - подарунки. Це заувага для тих, чиї близькі все ще перебувають в АТО. Бо можуть передати для рідного чоловіка щось тепле, від чого віє домом.

- Я знаю, що чоловіка в АТО дуже люблять, коли їм щось дарують. Це прояв уваги і любові. Дитячі малюнки, зв'язані руками бабусі шкарпетки, подєлки своїми руками. Якщо людина не хоче, він тільки візьме, скаже: "дякую", покладе, і йому буде неважливо. Але якщо для нього це важливо - буде зберігати в кишеньці, бронежилеті. Важливоказати, що вони цінні. Бо це правда. Вони роблять достойну роботу. В кожного мого знайомого обов'язково була якась така штучка? або вишивка, або щось таке, що прийшло від а до я. І носилось десь у дуже сокровенному місці. В мого чоловіка була вишивка маленька похресниці. Коли йшов в армію, вона йому дала, і зберігав в кишені весь рік. Коли прийшов - дістав потерту. Поклав обережненько, ледь пилинки не здував. 

Зустрічалась з фахівцем під час співпраці з "Газетою по-українськи" 

Почему глупо говорить «Ты же девочка»

На днях я ехала в метро. Вагон был сильно переполнен. На одной из станций зашла женщина с двумя тяжелыми сумками в руках.

Она даже не могла ни за что ухватиться, чтоб не упасть. Потом одной рукой подвисла на верхнем поручне, в другую – взяла сразу две сумки, и так поехала дальше. Это печальное зрелище сопровождалось безразличными взлядами мужчин, которые опирались на нижние поручни, бардюр в конце вагона, на который можно было бы, в случае успеха, поставить сумки женщины и облегчить ее ношу, пробраться к месту для сидения тоже было непросто – слишком много людей. В общем-то, тетя выглядела не очень женственно. Если судить по критериям, под которые молодых дам подгоняют тренинги по раскрытию женственности.  Но стала ли эта женщина, в возрасте за 50 от этого мужчиной? Может, потеряла свою женственность? Отнюдь нет. Она осталась такой же женственной и чувствительной. Хоть и с этими дурацкими сумками. Множество таких женщин с большими сумками в руках в годы постсоветов помогали своим детям учиться в институтах, покупать квартиры и решать проблемы, на которые государству не то, что наплевать.

В современном мире многие женщины и мужчины работают в одинаковом жизненном графике, вынуждены соревноваться с мужиками в профессиональных способностях. В студенческие и школьные годы девочки более усидчивые, поэтому им часто доверяют работу, которая строится на усилиях интеллекта. И при этом, на «курсах женственности» настойчиво рассказывают о том, что женщина для мужчины должна быть такой, чтобы она вот стояла у березы, глазки опущены, волосы развевает ветер, а он надо так чтоб посмотрел, и подумал: «Все, она без меня умрет. Вот если я не подойду и ее не спасу, она погибнет. По-этому, я должен взять свое ружье, дорожную сумку, подхватить ее под руку и унести. Ну или увести, в крайнем случае». Образ, конечно, правильный. Но что плохого в том, что рядом с тобой в доме будет женщина, которая является смелой матерью твоих детей, она готова поговорить об успехах в твоей профессии, и когда ты будешь переживать кризис, смело даст тебе подзатыльник, чтобы не склеивал ласты. Ведь девушка, или женщина, которая понимает принципы маркетинга или разбирается в марках автомобиля, не перестает быть женщиной. Она родилась такой.

Существует стереотип, что женщина – это та, которая сидит, и ждет своего счастья. Она должна быть немного опечалена своим одиночеством, а когда придет в ее двор чудесный принц, будет без ума от счастья, незамедлительно влюбится, а когда он свалит на несколько недель, будет его ждать и плакать в тряпочку. Ведь она верная. Отсюда и народные песни о Галях и Марусях, которых побросали казаки, которые свалили к другим, а они так сильно были влюблены, что не могли пойти с другими. Но женщина точно также, как и мужчина имеет право на счастье. Она не работает на родительском поле или огороде до прихода принца, а перемещается по миру. И если она начнет плакать в тряпочку, то банально останется голодной. Потому что если тяпать огород можно и с соплями в слезах, то продать рекламные услуги, если эта несчастная работает менеджером по продажам, ей вряд ли в плохом расположении духа получится. Поэтому, ей не то что не рекомендовано, ей нельзя сидеть и ждать, хныкая в тряпочку. Ей необходимо общение, жизнь, опыт многих мужчин - лучших представителей мужского рода. Но перестает ли она при этом быть женщиной – творческой, которая обращает внимание на детали и желает всего идеального? Отнюдь нет.

У женщины есть некая особенность организма, психики, которые никогда не станут мужскими. Во время каждого менструального цикла тело женщины обновляется и никогда не будет прежним. Ее чувства, эмоции переживают настолько глубокую перезагрузку, что за несколько месяцев может оказаться, что с вами рядом совсем другой человек. И это правда. Этот сложный механизм то побуждает к действию, то к бездействию, то к открытиям, то к новым идеям, то бросает в меланхолию по давно забытому старому, то позволяет видеть вперед на тысячи миль, и, что удивительно, ее видение, в результате оказывается правильным. У мужчины все стабильно. Он изменяется только если прилагает какие-либо усилия. Но женщина меняется, сама о том не задумываясь.

И она остается слабой. Ее можно разрушить неправильным словом, неактуальной критикой и неженской ношей. Вот почему не все женщины доживают до самых высоких должностей. Для них этот путь крайне тяжелый. Ведь даже если она умная, красивая и трудится изо всех сил, существуют моменты, когда она настолько слаба, что не может с этим справиться. И не всегда это напоказ. Это то сокрытое, что видят только близкие, с кем она находится в интимных для души отношениях. Ну и, конечно, эта сфера уязвимости у каждой женщины своя. И тот, кто поражает эту уязвимость, совершает огромное преступление. И тут тоже не тот момент, когда нужно говорить: «Не страшно, ты же девочка». Но это время вызова для мужчины. Когда он как раз может придти, и встретить ее у этой «березы» и спасти.

Если девушка одевается слишком откровенно, поступает слишком нелогично, бьет слишком сильно или даже слишком грязно, она так поступает, потому что так надо. В этой ситуации. Возможно, другие методы в этой жизненной ситуации ей просто не под силу. И она это чувствует, даже не понимает. И поступает нестандартно для мира. Вот почему я никогда не осуждаю женщин, которые пошли на некоторое время подрабатывать танцовщицами в ночные бары, потому что там платят, а после этого идут продавать рекламу. Или когда они липнут к успешному шефу с хорошими доходами. И даже когда курят и пьют в «плохой» компании для того, чтобы добиться своей цели. За такое поведение женщин единственная ответственность – на мужчинах, которые допустили, чтобы в их обществе женщины нуждались в еде, были так сильно голодны и без крыши над головой, что согласны хоть бесам в зубы. Она так поступает, потому что девочка, и для нее существует необходимость выживать в суровом мужском мире.

Единственное, к чему необходимо стремиться девушке, напоминая себе, что «я же девочка», - это к тому, чтобы красиво выглядеть, чувствовать себя счастливо и излучать радость. Вот это ее главная работа. Она даже может быть огромного веса в 150 килограммов, но при этом настолько хорошо себя чувствовать рядом с мужчиной, который понимает ценность женщин, что ее главная работа – украшать мир – будет выполнена на отлично.

Хочеш бути щасливим – обирай правильну музику

Від того, яку музику людина слухає, дуже залежить її самопочуття, успішність та відчуття щастя.

Дуже багато людей думають, що коли слухають улюблену музику, то це завжди їм на користь. А зовсім ні. Бо буває так, що у часи депресії чи меланхолії ми підсідаємо на такі ж тужливо-журливі ноти. І вони нас ще міцніше тягнуть вниз. Або сідаємо, щоб відпочити – після важкого дня, напруженої розмови. І вмикаємо радіо. А там фонить про що завгодно. І нам здається, що відпочиваємо, відволікаємось від щоденних справ, якісь такі пісеньки про кохання. А зовсім ні. Бо після такого слухання навпаки можемо стати дратівливими і ще більше відстороненими від роботи, ніж до того.

Щоб обрати правильну музику на різні ситуації життя, треба спостерігати за собою. Звичайно, музичні хіти ніхто не відміняв. Ми їх чуємо вперше, потім по багато разів слухаємо. Але є музика, яку ми вмикаємо просто так – в офісі, вдома, по дорозі в автомобілі.

Так от. Я особисто знаю, що є певна кількість композицій одного з виконавців, які приносять мені спокій. Просто я раніше слухала ці музику, бачила інтерв’ю з автором, знаю, що він є цікавою збалансованою людиною і навіть у мінорних нотах відчуває його комфорт. От таку музику я швидше за все увімкну, коли мені треба буде спокою. Або є музика, яку хочеться досліджувати. Там може бути геть дурнуватий текст, але хороше виконання. І ця музика не годиться для відпочинку – бо вона буде підгризати мій мозок. А от коли я роблю монотонну нудну справу, то така мелодія – саме те. Або є ще така музика, від якої хочеться підскочити і почати танцювати!!.. медляк. )) от справді. Буває така мелодія. От і її не варто вмикати в обід, коли мозку треба відпочити – бо і ця музика, хоч і непомітно, але пробуджує до активності. Під таку музику добре бігати крос або займатися роботою по дому. Якщо не застосовувати за призначенням, звичайно. Під час обіднього відпочинку найкраще пасує дурна попса. Найкраще, коли більшість композицій давно знайомі і нейтральні. Ще непогано підвищує апетит танцювальний реп чи хіп-хоп. Воно ніби не про що, але ж мистецтво. «Депресивна» музика – теж музика. Вона має своє призначення. Але її варто слухати, коли от ти митець. Добре пообідав, відпочив, поганяв у футбол, через дві години в тебе прогулянка з якоюсь цікавою людиною, а виходити через півтори. От ти, як митець, маєш 10 хвилин, щоб оцінити, - ану, про що там співають в сучасній «депресивній» творчості. А, да-да. Які цікаві думки. Яка глибина. А тут ще й джаз і блюз, і натяк на національну ідентичність. Вав. От послухав. Вимкнув і пішов собі далі. Ну ж бо як прийдеш на ту зустріч з людиною, треба буде сказати щось філософське, і про людську долю, про політику. От будеш мати пару сформованих тез.

А ще є особлива музика – Італія, Іспанія, Франція, Ефіопія. От її теж. Якщо слухаєш, то бажано, щоб то не всі з тобою в офісі сиділи і під неї сновигали. А якось так з нею, інтимніше. Бо це хоч не російський шансон, але теж – справа індивідуальна.

Я люблю слухати музику, яка будує. Після якої хочеться підбігти до якоїсь людини, і сказати – оу – ти все зможеш, в тебе вийде. От і в авторів хочеться замовити – щоб так писали. Оптимістичненько. З Новим роком!