Корзиночка для Еліс

У світлому містечку з невеличкими будиночками, які сплелися кольоровими дахами, жила-була Еліс. Її довге кучеряве волосся з русявими відблисками розвівав теплий південний вітер, а  очі були такими світлими, що про їх красу знали усі жителі цього затишного містечка. У далекому від будинка Еліс районі жила пані Попелюшка.

 

Це була жінка зрілого віку, яка постійно носила червоні капелюхи і всі сусіди називали її Попелюшкою. Її справжнє ім’я не пам’ятали навіть найближчі друзі. А просто кликали Попелюшкою.

Одного дня пані Попелюшка попросила місцевого хлопчака на ім’я Річі, що у майбутньому мав вирости у красеня Ричарда, віднести до Еліс невеличку корзиночку. Корзиночка була плетеною з сизого віття і вкрита невеличкими квітами. На дні корзиночки зберігалося щось дуже цінне у пакуночку для Еліс.

«Любий Річі, прошу тебе піти на інший кінець нашого містечка та провідати панянку Еліс. Але прошу не дивитись на дно корзиночки, бо пакуночок для неї – це щось дуже-дуже цінне»? - просила пані Попелюшка.

Юний Річі був вихованим і інтелігентним хлопчиком, тому погодився виконати бажання пані Попелюшки та не чіпати пакуночка на дні корзиночки. Тим паче, що і він дуже шанував пані Попелюшку, та навіть трошки її любив.

Річі біг, підскакуючи бруківкою затишного містечка, і обережно притримував невеличку вквітчану корзиночку для русявки Еліс. На розі одної з вулиць Річі зустрів свого друга Мартіні. Хлопчак здивувався, чому його друг Річі біжить з такою уквітчаною і тендітною корзиночкою, які у їхньому містечку носять панянки та пані.

- Що  це ти несеш у цій барвистій корзиночці? - запитав Річі його друг Мартіні.

- Це  передача для нашої колежанки Еліс. Пані Попелюшка просила передати, але не сказала, що там приховала, - відповів Річі.

- А може там якісь сріблясті коралі, подібні до тих, які носять панянки у нашому затишному містечку? – припустив Мартіні.

- Можливо, - відповів Річі та поскакав далі.

Бруківка у невеличкому містечку була викладена гладенько і Річі дуже любив дзвін підбитків на своїх бутах, коли скакав з камінчика на камінчик. Він уявляв собі задоволене обличчя Еліс, коли вона розгорне пакунок у маленькій корзиночці ,та одягне на шию красиві коралі.

На розі однієї з вулиць біля затишної кав’ярні Річі зустрів свого дядька Петті. Дядько відкрив обійми, коли побачив Річі, та міцно його обійняв, вітаючи.

- О, дорогий племінничок Річі, який ти засмаглий, та як світиться від радості твоє обличчя! Але чекай-но, що це в тебе за така, трошки дамська, корзиночка, і чому у ній такі дивні квіти?

- Це корзиночка для Еліс. Її попросила віднести пані Попелюшка, - відповів Річі.

- Ах, так, пані Попелюшка, - почухав потилицю дядько Петті, - певно, склала на дно корзиночки якісь дивовижні солодощі. Як же зрадіє твоїй передачі Еліс!

Дядько Петті ще раз обійняв свого племінника Річі та потеребив долонею його зачухране вітром волосся. А Річі побіг далі. Він навіть принюхувався до маленької корзиночки, і часом йому здавалось, що корзинка пахне корицею, а часом – меленим тмином та кавою. Річі був переконаний – пакуночок у корзиночці точно потішить панянку Еліс!

Дорога містом закінчилася та привела до невеличкої річки, через яку слід було переплисти, щоб дістатися до двору, де мешкала панянка Еліс. Річі підійшов до місточка, де у невеличкому човнику чатував дідусь Олесь. Вусатий старий зрадів візиту Річі, бо вже дуже довго чекав на пасажирів для свого невеличкого човника:

- Ох, Річі, сідай зручно до мого чарівного човника. Та зачекай, не квапся. Подивись, як мило плюскає вода під моїми старенькими веслами. А які гарні краєвиди відбиваються у воді нашої тихої міської річки!

Річі спостерігав за плавними рухами дідуся Олеся, за його вусами, які віялися від вітру, та тихим і затишним поглядом. Здавалося, дідусь Олесь так близько, але водночас так далеко – його погляд ніби розчинявся у дивовижних роздумах.

«Дідусь Олесь напевно має знати, що приготувала пані Попелюшка для моєї колежанки Еліс», - розважав Річі, та дивився на маленьку корзиночку.

- Ти, напевно, хотів би знати, що сховано у цій маленькій корзиночці,  - звернув дідусь Олесь погляд на Річі, - певно, якісь чудернацькі трави, щоб вмивати її юне обличчя, та пахощі для русявого волосся, - протягнув дідусь Олесь.

Річі вийшов зі старенького човника, ввічливо попрощався з мудрим дідусем Олесем та неквапно пішов до будиночка Еліс.

Коралі, запашні солодощі, чудернацькі трави крутилися в уяві юного Річі. Він не знав, що ж це таке приховано на дні корзиночки для Еліс, вкритої дрібними квітами.

Річі відхилив невеличку фірточку, побачив у подвір’ї русявку Еліс, широко усміхнувся, як і годиться у їхньому затишному містечку, та протягнув Еліс корзиночку від пані Попелюшки.

Панянка провела хлопця своїм глибоким та відомим своєю красою на усе містечко поглядом, а потім - почала роздивлятися, що ж це лежить на дні чарівної корзиночки. Між кольоровими пелюстками пані Попелюшка заховала невеличкий згорточок, зав’язаний тоненькою стрічкою. Еліс взяла до рук дарунок, поклала на полу свого широкого уквітчаного плаття та почала обережно розгортати пакунок.

У м’якій рожевій тканині були замотані невеличкі дитячі капчики. Саме такі, які одягають на ніжки щойно народжених малюків.

«Ось ці маленькі капчики з твоєї ніжки, дорога Еліс, збереглися у моєму домі з дня твого народження. Я зберегла їх з часу, коли в моєму домі гостювала твоя мама із тобою ще немовлятком. Збережи це твоє перше взуття та завжди пам’ятай, що куди б не пішла твоя тендітна ніжка, вона пам’ятатиме ті найперші кроки, які робила, коли пізнавала цей прекрасний світ, ті відчуття, які мала коли вперше торкалася землі, ту слабкість перед чимось більшим і невідомим, та ту силу, яка дозволяє шукати впевненості та нових відкриттів», - розказала у невеличкій записці пані Попелюшка.

Еліс була щаслива. Вона вдивлялася з зачудуванням в ці маленькі капчики, дякувала своєму колезі Річі, та просила обійняти пані Попелюшку, яка так старанно зберігала капчики для Еліс.

«Яка прекрасна корзиночка від пані Попелюшки», - тішився веселий Річі, повертаючись до свого затишного будиночка до іншого куточка тихого містечка.   

Про душу і тренажери в сотні повторень

Про першу користь від регулярних візитів до спортзалу для дорослих.

Фотка не зі спортзалу - просто подружка дуже класна :)

Кручу я оце свої педалі в спортзалі і почала помічати, що практика багатьох повторень почала впливати на мою посидючість. Навіть у своїй духовності почала легко використовувати практики, де треба багато повторень. Раніше щось подібне я могла робити тільки в дуже якихось складних для мене обставин і то витриваючи, але у свідомості, що подібне приносить плоди для мого духа, ну і, звичайно, для вічності. Тепер думаю, що щось в мені змінилось, чи, можливо, перелаштувалось. І почуваю себе в цьому прекрасно.

Ще одна річ, яка мене приємно втішила – це пересікання кордонів мого уявлення про маленькі спортзали, та ще й в нестоличному регіоні. Бо насправді новий зальчик, який відкрили неподалік від мого дому цілком пасує до моїх забаганок – з новими функціональними тренажерами напічканими міні-кондиціонерами в різних режимах, показами, налаштуваннями. Ходжу туди, як в музей – кожного разу захоплююся чимось новим. В залі передбачили маленькі зали для персональних розминок, коротких тренувань. От з таких малих-великих речей складається позитивний погляд у майбутнє.

І про графік. Для мене оптимальний час занять – це трошки під обід. Колись коли жила в Києві найбільш продуктивним часом для занять була 11-та година ранку. Коли організм максимально відпочив і відчуває силу, а також ще не втомився, як це буває ввечері та не потребує запобіжників, щоб гарно поспати вночі. Думаю, це чудовий для мене час.

В залі цікаві корпоративні кольори в одязі тренерів, на стінах в різних оформленнях, мотиваційні написи на дверях, картках. Таке враження, що малювали для жінок та творчих чоловіків. Прекрасно коли прекрасно. Естетика змінює світ, я в цьому переконана. І змінює на краще.

Попереду – цікавіше!

Хвороба – для зцілення чи упокорення

Довго морально готувалась до написання цього статусу – чекала поки розсортується подих думки. J А чому вирішила написати, бо познайомилася у спортзалі з тіткою, яка намагалася мене переконати, що хвороба – то дар, який треба покірно прийняти, бо вона корисна для розвитку душі.

Фотка з київського стадіончика :) Після дощику )))

 

А почалося все з того, що я її хотіла заохотити поставити на велік-тренажер навантаження хоча б на двоєчку (я беру трошки більше шестірки). Тітка сказала, що не хоче, бо типу недавно хворіла зі спиною і боїться, а загалом вважає, що хвороба – то така справа, яку треба прийняти. Я, звичайно, порозказувала їй, що маємо обов’язок просити Бога про здоров’я, старатися з усіх сил його відновити і взагалі залишати будь-які думки подобного роду. Тітку підтримала її модна колежанка, мовляв, через хворобу сама стала кращою і дуже змінилася. 

Я послухала уважно і вже сама було задумалася, що, може, дійсно, є речі, які треба приймати і всяке таке.

Але потім все ж таки переконалась, що я була права. То чому треба шукати зцілення, і то ревно?

Причина перша. Дуже багато наших хвороб – з причини нашої недбалості, або недбалості наших близьких. Ми нездорово харчуємося, мало піклуємося про стан своєї душі та потерпаємо від психосоматики, успадковуємо нездорові звички

Причина друга. Ми ніколи не знаємо своїй справжніх можливостей і потреб. Більшість наших думок про себе обмежуються наявністю грошей в кишені, тайм-менеджментом, забезпеченням себе харчами та відпочинком. Точніше, тим, що нам здається нормальним відпочинком. Але якщо подивитися, яким чином багато людей отримували зцілення від тих чи інших хвороб, можна здивуватись. Бо хвороба може зникнути у такий момент, коли людина менше за все цього очікує.

Я, наприклад, колись мала таку мороку, що погано спала, якщо мої ноги не знаходились на подушці за сантиметрів 40 вище тіла. Я роками займалася танцями, бігала, скакала, навіть пила якісь вітаміни. Але чому часто потерпала від болі в ногах – уявити не могла. Родичі казали, що спадкове. Аж поки я не поперла 250 кілометрів пішки у паломництво. Прогулялася тиждень пішки, а повернулась додому – і забула про міні-хворобу. Вже минуло майже 10 років, а неміч як пропала, не поверталася.

Знаю ще одну людину, яка багато років ходила з  серцевою недостатністю, вже хотіли її оперувати, лікували, годували пігулками, возили в санаторії. А потім в неї обікрали хату. Вона прийшла додому, а все з квартири винесли. Людина злякалася. А коли після пішла до лікаря, виявилось, що зникла серцева недостатність.

 Тому якщо здоров’я зникає, це не означає, що воно не має наміру повернутися.

Причина третя.  Бажання жити без хвороби є ознакою працелюбства. Кожен із нас в цьому житті має завдання і можливості до реалізації. І наявність доброго здоров’я є засобом для досягнення результатів. Тому якщо людині не лінь працювати, але лінь подбати про здоров’я, це може означати, що так насправді в голові цієї особи є певні обмеження. Вона може для себе вирішити – що ось, для мене достатньо мого села з двома коровами і одним поросятком і на більше немає здоров’я, або мені достатньо моєї стабільної роботи і бракує сил на щось більш амбітне, або що я погоджуюсь на пенсію і мені не так уже і вигідно піти до лікаря і отримати довідку, що хвороби немає, ну, бо тоді втрачу гроші. Ось ця лінь жити здорово – серйозна перешкода. І якби до неї прислухався, наприклад, Джон Адамс, президент США, то він ніколи б не став президентом. Бо перш ніж перемогти на виборах він кілька років плавав з від берегів Америки до Великобританії, проводив місяці у бочках в кораблях – так перевозили людей, щоб не підхопили морську хворобу, хоча люди і так підхоплювали. Адамс був сміливим і ганяв туди-сюди, а коли повертався додому – відпочивав у своїх парках, які доглядала дружина.

Словом, тітки зі спортзалу, звичайно, вже молодці, що пішли і не бояться порухати своїми зрілими попами. Але дбати про здоров’я важливо, так само, як і за нього змагатися. Різними, часом, дуже дурними способами. Але амбітно.      

Жінки і спортік

Я, звичайно, не є експертом з фізкультурних справ, навпаки, є споживачем послуг фітнес-клубів, та й то невитривалим, але, думаю, про різницю підходів у фітнес-тренуваннях маю право сказати. Як спостерігач.

На початку скажу про спорт, як професію. Коли ми подивимось на людей, які професійно займаються, скажімо, легкою атлетикою, чи фігурним катанням, чи силовими видами спорту – ці люди мають спільну рису – витривалість у симбіозі з високою здатністю перебувати тривалий час у конкурентному середовищі. Поруч із цим, як і у кожній професії, спортсмени мають свої професійні деформації. І цим деформаціям особливо піддаються жінки. Бо якщо для чоловіка здорово і більш-менш нормально змагатися за лідерство, жінка, створена у більшій мірі, для домашнього затишку, ніж для агресивних змагань, коли потрапляє у не зовсім властиве для неї середовище, стає трошки чоловічнішою за деяких чоловіків. Особливо за тих, які не з її середовища. І тоді вона може конкурувати у своїй твердості з друзями по цеху. Добре це чи погано – не мені оцінювати, бо всі люди різні і суспільство має запит на різні характери. Але, тим не менш, коли говорити про заняття непрофесійним спортом, або розвагами типу фітнес-залів, варто враховувати, хто качає пресик – чоловік чи жінка.

Можу про це говорити, бо маю досвід занять у залах, де були тільки жінки. Не скажу, що мені підходить тільки така форма тренувань, але бачу в такій формі деякі плюси.

Перше – в оточенні собі подібних жінка здатна оцінити рівень навантаження, який не буде для неї стресовим.

Ми живемо в дійсності, коли в офісах, на конкурентних місцях роботи багато жінок переживають емоційне вигорання. Це особливо притаманне дійсності життя в великих містах. Потрапляючи в спортзал, вона часто може переключити свої емоції «самозахисту» на фізичні вправи і перебрати в навантаженні, що небезпечно для психіки і може нашкодити. Я часто зустрічала у Києві колежанок, які розповідали, що коли ходили до залів після роботи, через якийсь час починали частіше потерпати від перепадів тиску і навіть хворіти на распіраторні захворювання – тобто відбувається парадоксальна річ – там де має укріплюватись серцево-судинна система і імунітет, навпаки здає здоров’я.

Друге – багато жінок, м’яко кажучи, некомфортно почувають себе з зайвими кілограмами чи недосконалими в чомусь формами, а в чисто жіночих клубах є певна солідарність

Звичайно, жінка, яка має трошки більше років, ніж 30 і зайві кілограми також трохи більше 30 J швидше піде туди, де є дамочки, схожі на неї, де можна вдягти майку і не стидатися недосконалих, на її погляд, форм, або простої людської слабкості, коли на певному етапі занять вона більше не має сил продовжувати.

Третє -  більше стосується тренерів-чоловіків

Правда, що багато чоловіків із великим досвідом занять, додатковою освітою, можуть багато знати про особливості жінок, їхньої психіки і так далі. Але цикл жінки – це не циклічна справа. Тобто фізіологічно може і циклічна, але є ще емоції, різні життєві обставини, на які чоловік реагує більш-менш стабільно. Жінка – це як човен – ніколи не можна передбачити її точну траєкторію руху. І жінка-тренер на рівні інтуїції відчуває іншу жінку. Звичайно, якщо у самої тренера немає професійної деформації, про яку говорилося раніше.

Звичайно, жінки можуть займатися з чоловіками-тренерами, можуть ходити до залів, де є багато чоловіків, але тут має бути хтось, хто проконсультує і пояснить, що твої заняття – це заняття жінки – яскравої, десь слабкої, багатогранної. Що твої заняття – це не просто робота над тілом, як працюють чоловіки, але глибоке спілкування – з собою, людьми, які тебе оточуть, що коли ти щось робиш у залі і це не приносить тобі бажання плисти – не бігти, не рухатись, не пробивати стіни, а плисти – значить, ти не на своєму місці. І це серйозно.

Так само про силові навантаження – це має бути як танець – коли ти дозволяєш партнерові тримати тебе на руках за два метри над землею. Коли якщо ти відчуваєш себе абсолютно у безпеці, довіряєш і знаєш точно, що твій партнер (читати - навантаження) тебе не вдарить, можеш іти у руки партнера, а як ні – танцюй на землі.

Я зараз теж пішла в зал, де багато чоловіків. Але я думаю, що, хоч і не сильно розбираюсь в процесі тренувань, мій партнер міцно тримає мене в руках. А хто не відчуває себе настільки впевнено – раджу любити і берегти себе.

Лю.

Ага. І ще. Варто завжди пам’ятати, що внутрішне почуття щастя і задоволення життям важливіше гарних, навіть найдосконаліших форм, які ми так любимо.