Коли Святе Причастя важливіше за небезпеку коронавірусу

Від понеділка, 18 березня в Україні відмінено усі меси в храмах за виключенням тих, де можуть бути присутніми лише 10 осіб. Навіть не 12, як апостолів, але тісно 10, як у футбольній команді. Ясна річ, здоров’я є важливим, і без нього ніяк, про нього молимось, на нього надіємось, піклуємось.

Але є ситуації, коли Святе Причастя важливіше за небезпеку коронавірусу. 

Так би сказали наші предки, які вмирали за віру, які заради Святої Меси віддавали свої мізерні обіди з сухарів, аби отримати вільний час в ув’язненнях таборів. А ще є прості речі, через які Бог промовляє до нас в різних подіях нашого життя. Коли показує, що саме Євхаристійний хліб, Його Тіло, є не просто «обрядовим», як сказав президент, хлібчиком, а нашою поживою до життя на землі та у вічності.

У 2013 році у моїй родині сталось чудо через містерію Євхаристійного Хліба і таїнства церкви. У грудні того року моя бабця у віці 83 років раптово занедужала, втратила сили і помирала. Вона кілька днів до того ходила, могла розмовляти, молилась, а в один день занедужала і перестала давати майже всі ознаки життя. Коли приїхала служба 103, сказали, що людині залишилось кілька годин і через зрілий вік, прийшов час йти у вічність.

Почувши таку звістку мама покликала родичів на прощання з бабусею та поїхала за священиком до храму, аби уділив Таїнства Єлеопомазання, спровадивши літню людину у вічність. Священик швидко приїхав. І взяв з собою оцей простий на перший погляд, але містерійний для католика і віруючої людини, маленький, ледь видимий, тоненький хлібчик. Бабуся була уже не свідомою, коли їй до вуст поклали цей хлібчик. А по відходу священика бабця ожила. Піднялась з ліжка, стала знов молитись, їсти, розмовляти. Прожила ще 5 років. І в грудні 2019 року померла у віці 88 років.

Хтось із нас знає чи чув інші свідоцтва про зцілення під час Євхаристії – фізичні, духовні. Але, думаю, найважливіше навіть не фізичне здоров’я, але наша вірність Тому, Хто нас любить і створив, Хто віддав за нас своє життя, і кому приємна наша відкритість на Нього і відданість.

Не хочу сказати, хто як має чинити, йти чи ні на Євхаристію у тісних обставинах, просити чи ні про Святе Причастя, наражаючись на небезпеку хвороби. Але, думаю, що варто прислухатись до свого серця. Якщо воно каже, що раз на тиждень варто, йди – то треба заризикувати, випросити у священиків, і піти. Бо краще померти від відданості і любові, аніж і так померти, але знати, що я все життя чинив обережно і дбав ретельно, щоб ніколи нічим не забруднитись.

Думаю, якщо Бог дав дике і сміливе серце, то це Його благословення і благодать. Єдине, я б особисто була слухняна пастирям церкви та їм не шкодила, щоб моя сміливість була виключно моєю відповідальністю та моїм життєвим вибором.

Не крадіть. Чому я проти «нової» редакції української мови

У спадок від попереднього президента, уряду та депутатів 8-го скликання ми отримали «нову» українську мову. Проект, який виглядає модним, новаторським, патріотичним. Але я особисто вважаю його абсолютно бездарним непотрібним. І розкажу чому. 

1. Рідна мова – це та, якою ти будеш зізнаватись у коханні

Людина, яка живе вдома та зустрічає інших людей, які стають для неї своїми та близькими, буде спілкуватись з ними, не задумуючись – так, як думає і почуває. Він скаже: «Я люблю тебе» чи «Я люблю тебя» (якщо він формувався у російськомовному середовищі). Але не буде говорити «Я люблю табе» чи «ляблю тебе», тільки тому, що так буде написано у новому підручнику з укрмови, який створили за проектом «нової», «патріотичної», «історично обґрунтованої» укрмови. 

2. Літературна мова та її норми – це вже надбання того покоління, яке було свідком розвалу СРСР, проголошення незалежності, та всіх тих людей, які вчились усі ці майже 30 років незалежності

І якщо вони свідомо почали вивчати мову і говорити українською – це вже їхній генетичний майже код. Вони створювали цією мовою, передавали її дітям, формувались у мовному середовищі. І ці люди заслуговують на повагу. Тепер перекроювати їхні мізки на «озІвське» море чи «кулю» замість «м’яча» це настільки безглуздо... Ці люди використовують милозвучну для них уже мову для листування, документів, заяв. Це той фундамент, який було закладено після проголошення незалежності, на ньому були сформовані цінності цього покоління, яке багато в чому вижило і прорвалось після СРСР. 

3. Мовне середовище – це як потік, море – людина його формує з часом, у ньому розвивається, у цьому процесі формуються різні форми спілкування

Ви думаєте, ми випадково вчили у школах та університетах антоніми, синоніми, епітети, порівняння – це те, що формує мовне середовище на рівні відчуттів, підсвідомого. Знаєте такі ситуації, коли ви щось написали втомленими мізками чи десь у шумному місці, а тоді дивитесь на цей текст, не знаєте, що у ньому не так, але маєте відчуття, що щось треба підправити? І потім так само, десь уже не згадуючи правила з книжки, підправляєте? – це те, що вже отримало як навик покоління. 

4. Мова народу – це не модне віяння, як мода на штани з дірками на колінах і мода на штани без дірок

Це те стабільне, яке вивчають люди з інших країн світу, які приїздять до вас жити, те, що прочитають через 100 років нащадки. Недавно я слухала у Верховній Раді одну депутатку, яка розмовляла, маючи вищу освіту, та будучи у парламенті, таким суржиком, ніби вона завертає корову у радянському колгоспі. Це ніби мова і українська, і не українська, мова її вінницького села. Це наслідок такого підходу до мови «новаторства», коли кожен вважає українську мову такою, як собі захотів. Але мовні норми – це теж повага до цінностей, до середовища. І це сором, коли людина, маючи публічну посаду, говорить мовою радянського колгоспу. 

5. Мовне середовище України дуже розрізнене

Досі є величезна кількість людей, яка говорить російською, бо не знає української. Хтось не хотів, хтось не вмів, хтось так собі вибрав. Але є люди, які «русский выучил только за то, что ним разговаривал Пушкин». Бо вони відчувають цілісність і стабільність в мові, окупанта, сусіда, радянського союзу, їхніх батьків на території України, Пушкіна. Ставлення до української мови, як до політичної забавки насправді не на користь українізації. Бо як вчити мову, яка звучить невідомо як для людини, яка хоче нею користуватись?

6. Літературна мова, прописана у правописі, абсолютно милозвучна, жива, це мова письменників і публіцистів, яких всі ми вивчали у школі на уроках української літератури

Немає сенсу її переписувати під якийсь виключний політичний чи історичний контекст та «винаходити лі сапета» – навіщо? Це невигідно і нерозумно. Патріотизм трохи в іншому, якщо хтось не знає. 

Дякую за увагу. 

Про себе додам, що я чудово знаю і українську мову, літературну, і російську, якою одного дня дозволила собі розмовляти і писати, бо не люблю, коли мене до чогось примушують матюками і силою. Це дико і нерозумно. Я хочу сягати аудиторії за межами України, читаю світову класику російською, вважаю на сьогодні вигідним для себе цей інструмент. А ще я вчу і продовжую вчити мову своїх предків – польську. І я рада, що там не міняли десять разів ніякі правописи, і та мова, яку я вчила 20 років тому, сьогодні звучить з вуст поляків так само. Я чесно бажаю укріплення та патріотизму українському народу, але вірю у фундаменти, єдині правила гри, логіку, стратегію природного розвитку. Бо є натуральні речі та досягнення, які вже має україномовне середовище, і перекреслювати його немає сенсу, підмінюючи «новою» укрмовою. 

І ще – я мрію про той час, коли нація українська стане менш депресивною, а підручники з укрмови для дітей стануть світлими і оптимістичними. Бо якщо учень у 8-му класі читає у книжці про горе і журбу, з якої він і його предки походять, історії про «неньку», яку хтось постійно насилував та поневолював, це не на користь його не те що патріотизму, а простому людському розвитку. Жебрак налаштований просити, а не діяти і створювати, дотувати та служити світу. Підручники з укрмови переписують та перевидають ледь не щороку. Це вигідно кандидатам філологічних наук, які щороку отримують замовлення, так само, як одного дня отримали замовлення на «нову» укрмову. Прикро, що важко працевлаштувати всіх людей з кандидатською з укрмови. Але і це до теми жебрацтва – якщо твоя освіта не дає тобі потрібних грошей – можна займатись ще чимось, вивчити іншу науку і там застосовувати свої знання з української мови, наприклад, створюючи україномовне програмне забезпечення. Навіщо займатись непотрібною нікому імітацією діяльності?

Я планую користуватись тією українською мовою, яку вивчала у гуманітарному класі з поглибленим вивченням української мови в школі та двох університетах опісля. Мене такий досвід та версія цілком влаштовує для роботи та спілкування у відповідному мовному середовищі.