Що мені дали соціальні мережі

Уже більше ніж 5 років користуюсь активно соцмережею Facebook, до того мала живий аккаунт в Однокласниках, потім закрила, років зо три маю ВКонтакте.

Багато читаю чи чую від друзів, що відмовляються від соцмереж, бо вони затягують, відволікають тощо. Напевно, десь вони праві. Але я бачу реальну користь від соцмереж.

Перше – маю в ФБ півтори тисячі людей-друзів-он-лайн. Коли пару днів тому робила групу «Почну Новий Рік молитвою», опція вимагала індивідуально кожному відсилати запит. Зі своїх спостережень, можу стверджувати, що десь 80 відсотків людей, з якими зареєстрована в ФБ мала змогу спілкуватися в реальному житті, перетиналася у справах по роботі чи служіннях, або це мої добрі партнери. Соцмережі дозволяють знайомитися, що роблять і чим живуть ці люди, а також завдяки цьому можу уявити, що навколо відбувається. Думаю, елемент присутності тут в моєму варіанті дуже міцний.

ВКонтакте використовую для родичів і тих людей, яких знаю тісніше, по відношенню до яких не мушу дотримуватись правил політкоректності. В принципі, думаю, що з цими людьми можу більш-меньш нормально зустрітися при потребі, тому якби не було ВКонтакте, наше товариство не зникло б. Хоча, якщо є така можливість, то чому б не спілкуватись. Десь впродовж року робила в мережі таку акцію «Друзям про друзів». Тобто розповідала друзям про тих людей, з якими маю справу. Як під час будь-якого знайомства в компанії друзів. Думаю, це має право на існування.

Зараз у соцмережі проводжу експеримент на факт ігроманії J Випробовую іграшку «Елочка-2015». Мені цікаво, як працюють подібні програми. В принципі, досить цікаво. І, думаю, грамотні розробники могли б за допомогою таких іграшок розвивати мізки людей. Бо нащо таким банальним чином, промиваючи один одному кістки. А можна просто збирати оленів, обмінюватись апельсинами і іграшками на ялинку та забавляючись на відстані. Думаю, після Елки-гейм не буду гратись іншими забавками, бо є багато інших справ. Але, часом, у людини буває меланхолія, як, наприклад, багатогодинне сидіння на вокзалі чи в черзі якій-небудь. Це зрідка, але чому не пограти в елку-гейм, якщо вона виконана гарно і несе моральні цінності.

Колись активно вела Твіттер, зараз мені вистачає ВК і ФБ. Останнім часом стала відчувати потяг до особистого більше спілкування і поза зонового перебування. А це означає, що соцмережі можуть і набридати трохи. Хоча я і далі активний юзер.

От телефон останнім часом почала забувати вдома на пару днів. І по дорозі на роботу не маю жодного бажання сидіти в інтернеті чи навіть вмикати музику в навушниках – цікавий навколишній київський світ і люди.

Сьогодні в маршрутці вкотре зустріла свою колежанку – так втішилась. Виявляється, вона, творча людина, зараз займається по роботі математикою. Тому вирішила завести блог. Думаю, буде там писати щось мистецько-художнє. Терпіти не можу математику, щиро поспівчувала колежанці і чекаю її записів у блозі.

Тим часом збираю різдвяні і новорічні історії для сторінки «Почну Новий Рік молитвою» на блогспоті. Робимо спільно з Католицьким Медіа-Центром. Гуглівський блогспот добра українська платформа. Мені подобається.   

Ах, да, про почуття і особисте. Те, що має бути особистим, залишається особистим. Думаю, якщо вийду заміж і мій чоловік попросить більш суворіше до відбору між особистим і особистісним, буду розширювати обмеження. А поки я людина спонтанно-вільна, то дозволяю собі вояти про всякі свої роздуми і справи. Як ось зараз, про користування соцмережами.  

Господь готує для нас землю справедливості і щастя – Папа Франциск

Святіший Отець під час загальної аудієнції 26 листопада розповів про захопливу перспективу переображення людства в кінці віків та запросив молитися за «візит Петра до брата Андрія». Так назвав свій майбутній візит до Туреччини.

Цього разу – у період після Візиту до Страсбургу та напередодні відвідин Туреччини -  промова Папи була проголошена у вичурних тонах, але повна реалізму, побудованого на біблійних правдах віри.  

В кінці віків світ не буде знищено: відкуплення Боже оновить не лише людину, а й землю і обшир істини, справедливості і краси, - передає слова Папи Радіо Ватикану.

Небеса і земля, і кінець часів: ось уже два тисячоліття людина намагається зняти опону з таємниці і відповісти на запитання, що буде після того, як усе закінчиться. Коли відбудеться цей кінцевий перехід? Яким буде новий вимір, у який увійде Церква? Яким тоді буде людство і творіння навколо?

Відповідь церкви така: ніхто не знає про це з упевненістю і ясністю. Папа процитував Другий Ватиканський собор, конституцію «Радість і надія», в якій говориться, що дещо ми вже знаємо завдяки Одкровенню Ісуса Христа, а саме те, що Бог готує для нас «нову землю», землю справедливості і щастя:

«Це не стільки місце, скільки стан душі, при якому наші найглибші очікування здійснюються у надлишку, а наше буття, буття творінь і чад Божих досягне повної зрілості. Ми, врешті, зодягнемося в радість, мир і любов Бога в повноті, без будь-яких обмежень, опинемося віч-на-віч з Ним! Як прекрасно думати про це, думати про небеса… Адже всі ми опинемось там, наверху, - всі. Це прекрасно, це додає душевних сил».

Поки що,  між тими, хто вже досяг небес, і тими, що живуть на землі існують особливі тенета спілкування:

«В цьому задумі радісно усвідомлювати, що існує певний наслідковий зв'язок і глибинне спілкування між небесною Церквою і тією Церквою, яка поки що подорожує по землі. Так, в християнській візії йдеться вже не про різницю між померлими і живими, але між тими, хто в Христі, і тими, хто не в Ньому! Це – визначний момент, який воістину вирішальний для нашого спасіння і для нашого щастя».

Потім Папа Франциск звернув увагу на новизну, яка очікує нас на відкупленій землі. Ця новизна в тому, що і Всесвіт буде звільнений від слідів зла і смерті:

«Те, що вимальовується як здійснення преображення, яке насправді здійснюється починаючи від смерті і воскресіння Христа, - це і є нове творіння; сотворіння світу з усім, що нас оточує, не буде зведено на манівці, але всяка річ буде приведена до повноти буття, істини і красоти. Таким є замисел, який Бог – Отець, Син і Святий Дух – бажає здійснити і вже здійснює».

В кінці аудієнції, звертаючись до віруючих на різних мовах, Папа Франциск попросив молитися за майбутній візит до Туреччини, який буде мати характерний екуменічний та міжрелігійний дух:

«Прошу всіх молитися, щоб цей візит Петра до брата Андрія приніс плоди миру, щирого діалогу між релігіями і згоди всередині турецької нації».

За текстами Радіо Ватикану

Прошла курс по влюблению

Прежде всего, скажу так: я не особо ответственно выполняла все задания, поскольку немного скептически отношусь к разного рода тренингам по формированию личности.

Думаю, личность – это не то, что кто-то слепил или сформировал, а просто человек – такой, какой есть. Где-то вежливый, где-то нелепый, в чем-то добрый, в чем-то ужасный, иногда яркий, иногда зануда. Человек как человек.

По-этому, формировать личность, по моему мнению, это все равно, что решить, сколько оттенков будет на отдельном яблоке на яблоне и ходить все лето и смотреть, какого цвета оно будет, поворачивать к солнцу, делать искусственную тень и формировать цвет. Еще некоторые мужчины так себе молодых жен формируют под себя. А она однажды поймет в чем подстава, плюнет ему в лицо и свалит к тому, для кого она – личность – где-то вежливая, где-то нелепая… Ну вот я и подвела более конкретно свое повествование к теме курса по охмурению.

Потому что влюблением сложно назвать процесс, когда девушка с конспектом дресерует под себя женихов. Простите, дресИрует.

Так вот об охмурении. Курс хороший. Полезный. Проблема актуальная поднимается. Девушкам нужно замуж, а парням жениться, в семьях важно возрождать отношения, которые остыли за эдак лет.

Что мне дал курс?

Я немного развлеклась, познакомилась с ребятами, которые живут по соседству и водятся в моем районе. Оказывается, у меня тут на маршруте один товарищ кондуктор катается каждый день. Есть еще один, но не такой заметный. Но это не помешало мне заметить его существование. Словом, люди как люди. Разные, но неважно, как они себя ведут, все равно, если они есть, их сложно не заметить.

Кроме того, я обратила внимание на некоторые свои гениальные способности. Например, я могу проходить курс по охмурению, могу не проходить, на мою работоспособность это никак не влияет. Влияет только на настроение. А настроение у меня последнее время хорошее.

Кроме того, заметила, что меня окружает пару интересных людей. И вообще, что мне везет на хороших людей.

Ну, в общем-то все.

Вначале, когда проходила, думала, не сделать ли мне подобный курс, проблема хорошая, полезная обществу. Но думаю, необязательно всем девушкам проходить курсы по охмурению, они и так неплохо справляются с этим заданием. Кроме шуток.

После окончания первого блока мне предложили продолжить и пройти вторую часть курса по охмурению. Но я пока отказалась – еще не  проработала предыдущий материал. И так немного стресс мозгов столько сразу всего J

Всем спасибо. Заходите еще. 

Всадники Апокалипсиса. Из фильма Лаки Лучиано «Библейские тайны. Апокалипсис. История Конца света»

Эти устрашающие существа впервые появляются в тексте Ветхого Завета в книге пророка Захарии. Но Иоанн не просто копирует эти образы. Он умело перерабатывает их для своих современников.

У пророка Захарии каждый конь имеет свой цвет. Иоанн использует тот же прием, но вкладывает в него тот же смысл. Его читатели в первом веке нашей эры поняли бы значение этих цветов.

Иен Бокс полагает, что сможет его разгадать:

«Иоанн придает цветам большее значение. Вот конь рыжий или красный. Красный- цвет крови. Он также традиционно отождествлялся с роскошью и идолопоклонством, приведшими Рим к славе, ценой пролитой крови. Всадник на вороном коне олицетворяет голод и страдания - последствия войны.

Затем бледный конь. Символ мертвенного цвета самой смерти.

Один из всадников на белом коне держит в руке лук – это позволяет предположить, что Иоанн  имеет ввиду отмщение Риму, которое будет совершено руками злейшего врага империи»

«Любой христианин знал, что главным соперником Рима и постоянной угрозой с востока было парфянское царство, кавалерия которого была вооружена луками. Парфяне наступали и рано или поздно ранее непобедимую империю ждало полное уничтожение».

Даже образы четырех всадников нужны Иоанну, чтобы сообщить христианским общинам добрую весть – дни империи сочтены.

Право бути вільним: духовне наставництво

На цьому тижні робила маленьке опитування серед своїх друзів та знайомих про те, чи мають духовних наставників і чи воліли б їх мати. Чула трохи голосів, як люди поповнюють потребу в наставництві або про те, як у інший спосіб вирішують життєві питання та приймають рішення. Захотілося і собі написати, як би відповіла на подібного роду питання.

На початку скажу, що духовного наставника маю. Звернулася по таке керівництво, коли почала по-новому відкривати роль ієрархії церкви. Через різні життєві ситуації Бог показував, що виливає благодать через пасторів церкви і що дає особливе помазання для своїх людей на тих позиціях, на які ставить.

Передовсім тому, що священик в церкві має місію пророчу і царську, яка приготована, щоб розділяти з народом.

Часто кажуть, що по духовне наставництво люди приходять у перші дні свого навернення у ситуації, коли мають багато зранень і заплутані історії, коли не знають вчення церкви і потребують мудрої поради.

Коли я прийшла до того, що хотіла б мати духовного наставника, я вже була до 10-ти років в церкві, найбільш болісні речі, які Бог зціляє, вже зцілив, принаймні, мені так здавалось. Та й запитань якихось гострих не мала. Але мені просто хотілось під покров церкви. Я одного дня відкрила, що Бог має особливу благодать для своїх дітей і готовий виливати її через пастирів. Бо на то їх поставив.

Тоді я помолилась, підійшла до священика і попросила про духовне наставництво. Ми мали пару розмов, я почула пару порад, духовний наставник мене благословив і розійшлися. Священик, до якого я підходила, поїхав у інше місто, а я продовжувала займатися своїми справами. В принципі, не шукала нових якихось порад чи рішень. Просто собі жила.

Але через пару років потрапила у життєву ситуацію, яка виявилась випробуванням усього мого свідомого духовного життя. Коли я не знала, як діяти, як реагувати на обставини, а переживала кризу. Саме в цей час я згадувала поради, які давав мені духовний наставник, молилася, бачила, наскільки пророчими були деякі справи, про які ми говорили і наскільки важливо для мене було знати, що я є не одна, а що у мене є щит у вигляді церкви, в якій я живу і частиною якої є.

Для мене священицьке служіння через такий досвід відкрилося по-новому і мені захотілося більше душею пізнавати те вчення Церкви, яке ми маємо.

Часом чую думки про те, що людина не потребує духовного наставника, бо її наставляє Бог. Але я думаю, що хто така я, людина, щоб бути певною, що все, що я роблю, то те, чого хоче Бог, або що всі мої переконання правильні. Принаймні, провіявши через сито(благодать) духовного наставництва можу вірити, що в цьому є Бог і як навіть я роблю щось не так, то роблю хоч щось, щоб робити це краще.

Кожного разу коли йду до сповіді і по пораду до священика, або просто щоб порозмовляти, прошу Бога, щоб виливав на це свою благодать. Думаю, це приносить користь.

Духовний наставник – це особа, яка довше часу в вірі і просто спільне перебування – це вже можливість ділитися благодаттю.

Словом, я агітую за духовне наставництво і за те, щоб таким чином ми вклонялися пасторам і тій благодаті, яку маємо через них. Бо навіть Папа має постійного сповідника. Він так само усвідомлює свою потребу в наставництві.  

В опитуванні був пункт «хто для тебе священик?» - я не сприймаю священика, як батька, бо маю земного батька, я не на стільки в товариських відносинах зі священиками, щоб вони були мені друзями, бо в моїй родині не було такого досвіду тісного спілкування з духовенством і це не прийшло до мене з дитинства, як буває. Але для мене священик, це представник церкви і тієї її частини, звідки особливо виливається благодать Бога. Через відкриття пошани до священиків відкриваю любов Бога. І дуже часто запитую себе – чи належно я ставлюся до церковних авторитетів і до вчення церкви.

Ще, до слова, в Біблії є приклади, коли в народі були пророки. Священики – ті люди, які більше приділяють часу на молитву, власне, є людьми, які виконують місію пророчу.

Чула думку, що будь-хто може бути наставником, наприклад, жінка чи чоловік. Не знаю, але думаю, що який з жінки пастир. Хіба, може, вона так переживає таїнство подружжя, що отримує особливе помазання до наставництва. Але жінка чи чоловік і сила помазання церкви – це зовсім інша вага, мені здається. Бо Ісус не був добрим чоловіком в родині, але добрим пастирем, який вів народ – те, що роблять священики.

Це те, що хотіла сказати

Посилання на опитування на сторінці Католицького Медіа-Центру. 

Під опікою пастиря: про що найчастіше питаєш духовного наставника? Опитування

Про красу. Новий жанр блогу майстерня-сторі-лекція

Щось давно не писала блоги про красу. Напевно, тому, що коли думаєш про красу, тоді ти і є краса, ти перебуваєш в красі і майже не помічаєш існування інших – бо вони теж частина краси. Так от, вчора була там, де люди роздивляються і вивчають красу, а потім її зображають. Оскільки краса, то така річ, яка примножується, коли її передавати, то трохи побула в красі і прокинулось натхнення до передання краси в творчості.

Вчора була там, де красу розкривають і уточнюють.

А виглядало це так:

Група гарних дівчат зібралися в гарному будиночку із дзеркалами, ліхтариками, гарною музикою. Серед них – одна юна майстриня, яка розповідає, про красу, яка в кожному дзеркалі виглядає інакше.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Так от. Коли дівчата виходять заміж, вони роблять макіяж. У наші часи весільний макіяж – це щось таке, що має ніжні тони, але не робить наречену сірою мишею. Приблизно за логікою – якщо робиш яскраві очі – більш м’яку усмішку, якщо м’який погляд – яскрава помадка підкреслює губи, якщо виразні скули – більш м’який не задертий носик (про останнє я жартую, але коли весілля, то наречена мусить бути розслабленою, але трошки яскравішою за інших – така справа жанру).

 

 

Так от. Прийшли ми малювати цей макіяжик, дівчата, які роблять макіяжик зібралися гуртом навколо дівчинки-майстра, а я собі сиділа, спостерігала як дівчатка-моделі (типу мене J) очікували перед дзеркалами. Жінка і дзеркало – це взагалі такий дует, що можна і макіяж не робити і вона з ним прекрасно буде себе почувати.

 

Так от. Спочатку дзеркала служили для того, щоб до нього звикнути. Але не як до того зайвого предмету, як, наприклад, пеньок в тебе біля хати. Але звикнути, що воно твоє і його не доведеться залишати.

Так от. Сидимо ми-моделі. Спостерігаємо на свою красу. Деякі дівчата почали розмовляти між собою. А це означає, що присутність дзеркала зближує. Коли жінка бачить, що вона гарна, вона гармонічно почуває себе з іншими і їй хочеться про це поговорити.

 

Так от. Двоє дівчат почали розмовляти про хлопців, про якісь побачення. Да. Потім деякі з присутніх, напевно, вирішили оцінити, як та тема про хлопців співзвучна з тим, що видно в дзеркалі. Видно, співзвучна. Бо більшість, чи всі, напевно, дівчата, були дуже симпатичні. В принципі, і без жодного макіяжу. Сидимо собі, милуємося собою в дзеркала.

 

Так от. Думаю, чого ми оце дарма милуємося, ми ж макіяж будемо робити, який нас буде змінювати трохи зовні, то, значить, і зачіску треба трохи змінити. Потяглася з високого стільчика до своєї рижої сумочки улюбленої, дістала там маленького гребінчика, почала змінювати зачіску, щось там собі хімічити зі своєю гривкою. Поки хімічила, розпускала, зчіплювала волосся, бачу – дівчата, які згуртувалися навколо дівчинки-командирки головної почали оглядатися на своїх моделей, щось їм там усміхатися, питати, чи їм не сумно.

 Так от. Дівчатам ніколи не буває сумно, коли вони поруч із дзеркалом. Вони по посміхалися своїм дівчатам-художницям і почали теж як по команді хімічити зі своїми зачісками. Масове перебування перед дзеркалом стало ще прикольнішою пригодою, бо у кожної з дівчат інший колір волосся, довжина, та й смак до зачісок, також.

 

Так от. Я навіть не думала, що в світі існує стільки варіацій зачісок на довге волосся і що досить мати тільки одну-дві заколочки – і мільйон стилів.

Так от. Сидимо ми, понаробляли різних зачісок. Багатьом здалося, що та зачіска, яку було зроблено після того, як всі почали робити зачіски, щось не зовсім та зачіска, яку треба було робити. Жінки – дуже цікаві створіння. Дівчинка – майстриня, яка вже, напевно трохи часу працює з дівчатами і встигла з особливостями деяких видів дівчат, вирішила внести в лекцію з форми макіяжу практичну пораду.

 

Так от. Виявляється,  коли вчать спеціалістів з макіяжу – їм ще й надають навики з психології. Наприклад, коли ти робиш макіяж нареченій, ні в якому разі не можна слухати родичів, тітоньок, сусідів, які сходяться зі своїми п’ятикопійками – а тільки наречену. Бо вона знервується. Ну. Певно так.

 

Так от. Щоб наречена  почувала себе гарно, перед весіллям за два дні треба зробити підготовчий пробний макіяж. Увага! Це чітка порада для тих, хто буде одружуватись = не раніше, ніж за два дні!! Ну, звичайно, бо як раніше, то раптом вона перед весіллям схудне, чи поправиться, чи почне плакати і в неї на обличчі з’являться червоні плями, чи синці під очима – це ж тоді тре подумати про зовсім іншу основу під макіяж і про інші фарби, і про інші тони.

 

 

Словом, непроста ця справа – одруження.

На фото я 5 років тому з іншим кольором волосся - думаю тепер, який краще :)

 

 

 

 

 

Щоб не треба було телефонувати і питати, як називається навчальна студія - напишу тут (прихована реклама )) ) MakeUpMe Academy 

 

Це був чудовий час! Дякую Лілі Тимошенко, що змогла побути її моделькою і майстру Маші за чудову атмосферу і круті поради.

 

Цікаво, а манікюр весільний під макіяж підбирається чи під капці? Бо це ж і форма і тенденції зараз нові постійно змінюються?..

Хто зна J

 

Як супербонус пропоную сюжетик, який колись робила про секрет успіху акторки Ірми Вітовської. Гарного дня, цікавого читання і захопливого відеоперегляду!

 

Жизнь за жизнь

Писала сегодня об убийстве совершенном белорусским судом. Человек готов отобрать жизнь другого, если тот совершил непоправимое зло. На самом деле ничего удивительного – такова природа – если у тебя есть власть – ты ее используешь. При чем, с той жестокостью, с которой позволяет твоя сила.

 

Точно также неудивительно, что множество народа, который наблюдает за казнью, не желает предотвращать этого зла. Потому что власти перечить неудобно, власть может наказать и запомнить, не дай Бог.

 

В Украине война. Жизнь за жизнь уходит ежедневно. Как и этот один маленький человечек ничего не может сделать, чтобы предотвратить смерть, так и многие, посланные защищать чужие жизни не могут сохранить свою. Жизнь за жизнь.

 

Вспоминается история Жанны Д'арк и других мучеников, которые соглашались отдавать жизни. Жизнь за жизнь.

 

Когда речь идет о маленьких повседневных делах, применение власти «жизнь за жизнь», к сожалению, блекнет. Когда один маленький человечек нуждается в заботе, потому что, не приняв эту заботу, его пока еще маленькая жизнь станет немного печальней или немного короче, потому что он выкурит лишнюю сигарету, выпьет лишнюю чашку кофе, не сделает нужный глоток свежего воздуха. Просто потому, что другой человек, наделенный властью, уверен, что этот другой не заслуживает, чтоб оказать заботу о его жизни. Нет жизни за жизнь.

 

Сегодня утром наблюдала реакцию людей, которые ехали в маршрутке и наблюдали из окна за ДТП, в котором столкнулись 4 автомобиля. Я ехала на первом сидении и когда увидела разбитые авто, водители которых живы, Слава Богу, но машины вдребезги, я сказала громко: «Ой, как жаль!». На что остальные пассажиры безучастно посмотрели в окно, развернулись и продолжали беседовать друг с другом, считать деньги за проезд.  Трудности людей, которые понесли значимые утраты, ведь для этих водителей, вполне возможно, автомобили стояли семейных бюджетов, труда, да и стресс, который они перенесли – это тоже потеря для их здоровья. Все эти трудности – малозначимы для человека, который проходит мимо. Ему безразлично. Нет жизни за жизнь. Некогда об этом думать.

 

Ну и ладно с этими автомобилями, все живы и здоровы и Слава Богу. Но страшно, что в душах наших меньше жизни.

 

В моей душе тоже не много жизни.

 

Но я, как человек хочу жизни. Хочу, чтобы меня слышали, чтобы мои потребности в том, чтобы быть услышанной, замеченной, были покрыты, чтобы звонили друзья, чтобы открывались люди. Потому что когда я чувствую жизнь, мне больше хочется делиться этой жизнью. Жизнь за жизнь или нет жизни за жизнь?

 

Недавно Мустафа честно сказал – для жизни нужно больше денег. Ну честно, что для нормального деления функционалами ему нужно больше денег. Другой человек может жить и тоже хотеть этого, но будет молчать, потому что не знает, насколько этот функционал приносит плодотворность в его жизнь. Или другой рычажок – любовь, слава, призвание. Кому что нужно.

 

Мне, честно говоря, не холодно не жарко от того, сколько Мустафа или другой человек будет иметь денег, но я знаю, что от того, что я или кто-то другой его услышит – этот человек сможет украсить чью-то другую жизнь. Жизнь за жизнь.

 

А кондуктор в автобусе. Знаете, какая его потребность? – я думала талончики. А – нет. Это человек, которому целый день топчут ноги и не дают прохода. Улыбнувшись этому человеку его утренний подъем будет иметь смысл.

 

Кстати говоря, вы знаете, что когда у меня в квартире жил кот, я поняла, что никогда не хотела бы жить в квартире с котом. Потому что мне не нравится, как он пахнет, что он может залезть в тарелку, а эта шерсть, которая цепляется к одежде. Но я восхищаюсь котами. Это красивейшие создания. И я люблю котов. Потому что многим из моих друзей они доставляют радость. Поэтому, я хотела бы, чтобы мое настроение было настолько хорошим, чтобы и котов я успела заметить во дворе у себя, в доме друзей.

 

Почему говорю о себе – потому что есть люди, которые не скажут, что они бы хотели, чтобы их любили, как любят котов. Чтобы об их переживаниях подумали, чтобы хоть кто-то поддержал. Кто знает, возможно, этот человек, приговоренный к смертной казни, хотел бы в последний день своей жизни в камере обнять если не близкого ему человека, то хотя бы кота. И кофе я не люблю, но кто знает, может этот человек хотел бы выпить кофе. Но мы никогда не услышим о потребностях этого человека за решеткой, или этого мужчины, у которого разбита вдребезги машина, или у кота, который, возможно, не жрал несколько дней с тех пор, как его выбросили на улицу хозяева, если не вспомним, что была тоже чья-то жизнь за нашу жизнь.

 

Далекая, незнакомая нам, такая странная жизнь за нашу жизнь.

 

И по поводу дней рожденья. А ведь их придумали люди зачем-то. Чтобы уважить эту маленькую жизнь.

 

Сентиментально вышло. Но я о важном хотела сказать.