Мої пригоди і «Рухаємо Вінницю 2016»

Взяла участь у міському забігу. Взагалі, мені, як людині, яка любить перебувати між різних людей, це було вкрай цікавою пригодою. Просто є таке поняття, як маса. І кожна маса має свій настрій, свою атмосферу і свої цілі. 

От буває така маса, яка називається мітингом. Коли сходиться багато людей однаково обурених і чогось вимагає. Коли потрапляєш у таку масу, одразу мусиш зайняти якусь позицію – або ти прийшов подивитись, що це за маса, або ти обурюєшся разом з ними, або ти ними не задоволений, або ти їх підтримуєш і хочеш допомогти. Ну і ось. Буває мітинг. Буває маса людей, яка зібралася, скажімо, на весілля – всі задоволені, залишили позаду свої справи – стоять собі, заглядають, придумують тости. Буває маса, яка зібралася на концерт. Це люди, свідомі, що вони не вміють так співати, як зірка, але вони не проти послухати цю зірку і отримати естетичне задоволення. А буває отака маса – як масовий забіг.

От на такому збориську як масовий трохи хаотичних забіг я не була. Чому хаотичний – бо тут ти не знаєш, чи ці люди, що  з тобою поруч, добіжать до фінішу, бо, в принципі, не край, чи будуть вони змагатися за головний приз, чи ні – тобто, конкурента особливо в цих людях не бачиш. Першою цікавою комунікативною пригодою була черга за номерами. Поприходили люди, досить багато, отримати хаотичні номери. Ну, думаю, треба перевірити, чи будуть вони якось реагувати, якщо полізу без черги. Ну, кажу: «А це черга, чи так можна пробиратись за номером?» Люди кажуть: "Ну, черга". А хто, питаю, крайній. На що люди оглянулись один на одного – крайнього не знайшли. Ну, думаю, спробую пробратися без черги, чи скаже хтось, що він прийшов раніше. Роблю пару кроків вперед, люди без проблем пропускають. Роблю солідарний крок, пропускаю собі, а, ні, кажуть, беріть, раз уже залізли. Ну, ось така атмосфера.

На старті зібралися в невеликий натовп. А ми, кажу, як буде свисток, одне другого не затопчемо, часом, як буває на концертах? – люди всміхаються, і дивляться одне на одного – якісь підлітки між собою: «Вася, попробуй меня только затопчи, когда будем бежать». Тим не менш, організаторки – якісь тітки в спортивних штанях і в вишиванках задумались, чи дійсно, часом, ніхто нікого не знесе з ніг, і почали кричати до людей, щоб ставали у шеренгу. Люди спокійно собі розходяться в шеренгу та розказують, що бігти довго, пів кроку нічого не вирішить. Тим часом якісь двоє хлопців біля мене вирішили підхопити хвилю і стали розповідати, як торік бігали забіг і що треба бігти добре, що ті, що перші четверо отримають призи, а ті, що в другій десятці, мають бонус, бо торік, вони прибігли 14-ті, і заробили йогурти. Люди почали дискутувати, чи можна бігунам йогурти. І почався старт.

Під час масового забігу у мене було таке відчуття, що у нас колективні танці – люди пропускають одне одного, махають сусідам, щоб наздоганяли. Трохи спортивними були перші метрів 200 – там хотіли всі вирватись в лідери. Потім якось маса потрохи розсіювалась і позаду залишались ті, що вирвались вперед, деякі вже біля облдержадміністрації вирішили, що далі можна дійти пішки, і вже йшли, як на прогулянці :). Найбільш чесними були школярі віком десь по 13-14. Ось ці хотіли прийти першими :)

Але загалом, атмосфера виглядала святково.  Людям корисні такі пригоди :) На фініші ніхто ні на кого не був злий, люди усміхалися, а наймолодші змагалися за воду від спонсорів :)

Загалом, для мене цей забіг був підсумком посилених тренувань з метою відновлення здоров’я, що тривають з жовтня. Думаю, за ці місяці я справді трохи підкріпила свій організм. Що варто продовжувати. Це був типу, як концертний номер :) після семи місяців занять. 

Про дітей і патріотизм

Дуже популярно в соціальних мережах розміщувати фото дітей на фоні патріотичних лозунгів про готовність любити свій край, неньку-землю, ролики, де діти розказують патріотичні вірші та співають про край. 

Це, напевно, виглядає симпатично. Ну бо там, де є діти, завжди симпатично. Діти, як правило, оптимістичні, прості, наївні. Вони люблять копіювати своїх батьків і все з ними, здається добре.

Але чим ці діти відрізняються від тих дітей, які жили у комуністичну епоху. От я була комуністичним дитям. У мене навіть день народження співпав практично з днем народження Володимира Ілліча і у молодших класах я на свій день народження традиційно мала подарунок – стояти біля монумента Леніну в школі. Бо на день народження був звичай приходити в білому фартушку, а коли в клас приходили завучі в пошуках дитини під постамент Леніна в день його народження – я була чудовим персонажем – відмінниця, в білому фартушку і з бантами. Ну, постояла я так кілька років, потім влада змінилась, традиції перекупили і моя історія з святами Леніна пішла у небуття. Я не сумніваюсь, якби мені тоді біля того постаменту сказали якогось вірша про Леніна розказати, то теж, якщо невеликий, легко за якусь годинку-пів відтворила.

Я про що. Я про те, що радіти тому, що сьогодні дитина розказує патріотичні вірші і стоїть у вишиванці можна, звичайно, але толку відносно мало. Толк буде, якщо ця дитина, коли виросте, свідомо буде бачити, що та країна, в якій вона росте – це щось справді цінне. І не тому, що так вчителька сказала. Бо вчительки нам багато чого в житті казали, чи хіба всі ми живемо за тими радами. А тому, що вона бачить тут щось таке, що чіпляє її серце. Там, де ця дитина почуває себе так, як ніде в світі.

Я тут у Вінниці дивлюсь патріотичний вінницький телевізор. От телеканали, які мали б брати мене за душу, бо це місто, де я народилась. А чому не беруть? – а хто їх зна. Не беруть і все. Може, тому, що якось те, що я там бачу і те, чим живу, це абсолютно якісь два різні світи. А наші діти теж дивляться ці телеканали і живуть в таких містах, як Вінниця. І чогось їх тут ніщо не торкає. Або мало що торкає. Я недавно, в Києві, правда, болтала з одною дівчинкою, яка виїздила навчатися в Канаду. Ну, питаю, повернешся? Вона каже, якщо вийде, то не повернусь. А чому, питаю. Ну, бо кому я тут треба – тут і так людей багато. От приблизно так. Хоча не так уже і багато, бо населення зменшується в країні – люди вмирають, виїжджають і менше народжуються. Але таке відчуття, що нас забагато. От я думаю, що патріотизм прививається по-чесному, коли людина почуває, що їй тут є місце і вона є одна з тих, які важливі. Можна, звичайно, сварити людей чи хвалити за те, що вони тут або там. Але є така правда, що і тут і там (за межами українського кордону) людина, якій вдома є місце, почувається значно краще і приносить значно більше користі, бо вона впевнена у своїх силах, вона не раб і готова займати конкурентні, а не рабські позиції.

Щоб не виглядати безглуздо-багатослівною, я назву приклад свідомого патріотизму – це люди в Києво-Могилянській академії, які дозволили нашим студентам отримувати дипломи, які визнають і тут і закордоном. Бо вони дають вибір і можливості. Бо навіть якщо та людина виїздить з України, то виїздить достойно. Ще один приклад насправді патріотів – це люди, які усиновлюють дітей. Ось цих дітей, які зайві в своїй країні, але які показують цим дітям, що ми крутіші за тих закордонних дядь і тьоть, які лише думають про усиновлення, а ми беремо і даємо дім. Про премію Яцека сьогодні чула. Ця людина далеко за межами України, а на цьому тижні повернулась до Вінниці дівчинка, яка отримала премію Яцека за перемогу в конкурсі української мови. Але ж такі «яцеки» в Україні теж є. Вони можуть відзначати і дорослих. Наприклад, зріз 30-ти літніх. Конкурс на знання української мови посеред людей, яких минуло комуністичне школярство. Чи навпаки серед тих, кого не минуло, кому 40, але хто не викладач мови, не має філологічної освіти, а просто знає мову. Думаю, це патріотично.Ще одна моя колега з Австрії організувала візит українців на їхні навчальні бази. Колежанка переїхала з Києва після політехніки робити проекти з енергозберігаючих технологій. Так от - тепер завдяки їй трохи українців дізналися, що там в них можна запозичити і привезти в Україну. Вона шукала і знайшла спонсорів для поїздки посеред місцевих науковців і представників бізнесу. Думаю, дуже патріотично.

Тому нічого не маю проти вишиванок. Але я свою вишиванку не знаю поки куди вдягнути. Маю таку, скромненьку. Просто, хіба, на прогулянку якусь влітку, на чайчик. Але не думаю, що це має бути чимось таким, щоб всі фотографували і постили. Бо від того моє життя не зміниться в вишиванці я чи ні.

Как не затеряться в небольшом городе

В общем-то, потеря человека в маленьком селении – проблема не новая. Об отсутствии пророка в собственном отечестве наслышаны многие. Но вот что делать, если этот талантливый человек с огромным потенциалом – это ты.

Прежде всего, знай своих врагов в лицо.

Люди-страдальцы, паникеры, уставшие от жизни и не желающие ничего менять, несмотря на свое недовольство – это первые, кто изо всех бросятся топить твой талант, если, не дай-то Бог, он решит проявиться.

Ты можешь выбрать для себя, как вести с этой массой людей – избегать, или воспринимать, как птиц, кружащих у твоего окна и, не влияющих на твою историю.

Волком в овечьей шкуре могут быть и те представители тесного сообщества, которые знают ответы на все твои вопросы и всегда готовы придти с квалифицированной помощью. Не стоит, конечно, бездумно игнорировать то, что пытаются донести эти товарищи, ведь кое-что из предложенного ими может действительно быть материалом для преобразования. Но! В тесном селении существуют люди, которые диктуют свои правила и те, которые эти правила выполняют. Если ты не хочешь принадлежать ни к первым, ни к другим – ищи свою нишу и занимайся творчеством.

Небольшой город своей теснотой имеет склонность приуменьшать блеск действительно блестящих людей. И, найдя таких, благодари судьбу и протирай пыль на звездах. Ведь именно эти люди, с их слабостями и недостатками, могут стать для тебя лучшими друзьями, мотиваторами, и поддержкой, в конце концов, в твоей красочной, но иногда, запутанной жизни.

Не бойся быть чужим и странным. Небольшой город не любит таких представителей на своей территории. Но будь странным в верности своему призванию, верным в дружбе, верным в любви, немного наивным или дерзким – каким хочет твое сердце. Это те свойства души, которые не только позволят преобразовываться твоему таланту и откроют душе резервуар для достойного ощущения жизни. Настоящесть в отношении к миру приводит в твою жизнь многогранных людей – подлецов, лис и ангелов. Но все они крайне важны в формировании тебя счастливого и глубокого.

Чтобы не затеряться в небольшом городе важно открывать свой город, искать его. И пусть он не будет маниакальным городом мечты, но городом реальности. Куда ты можешь переместиться в любой момент и жить счастливо.  

Про пророків у Святому Письмі

Бог покликував у пророки за власною волею, незалежно від особистих заслуг людини. Пророки були різного віку й соціального становища. Ісая був аристократом, Єремія та Єзекиїл – священиками, Самуїл – левітом, Амос – пастухом. Кожен пророк був певний свого покликання; обдарування-харизми надавали йому сміливості авторитетно говорити про Бога, який часто чудами подтверджував його послаництво. Однак харизми не належали до постійних обдарувань у пророків; вони діставали їх тільки тоді, коли промовляли в імені Бога… Від VIII ст. з’являються вже великі пророки-письменники.

(З коментаря І. Хоменка вид. отців Василіан 2008)

1Сам. 10.1 Помазання Самуїлом Саула

Тоді Самуїл узяв посудину з олією й вилив Саулові на голову, потім поцілував його й промовив: «Оцим Господь тебе помазав у князі над Ізраілем, своїм народом! Прав, отже, над Господнім народом і визволь його з рук ворогів його навколо. Ось тобі знак, що Господь тебе помазав князем над своїм наслідцям.»

1Сам. 10.5-6

Потім прийдеш на (Гівеа), горбок Божий, де живуть філістимляни, і як будеш увіходити в те місто, зустрінеш там гурток пророків, що сходитимуть із узвишшя, і перед ними гарфа, бубон, сопілка й гусла; пророкуватимуть саме в захваті. Тоді зійде на тебе дух Господній, і ти будеш пророкувати з ними, і перетворишся в іншого чоловіка. І як ці знаки здійсняться на тобі, чини, як тобі вийде на руку, бо Бог із тобою.