Колись одну важливу в моїй історії людину я попросила не проводити мене на вокзал. Сказала: «Знаєш, не люблю прощання…» І відчула, що щось важливе відбулося в моєму житті. А я стала на день багатшою. А тепер – якщо ми й далі свої – то навіщо було прощатись?
Спостерігаю, як мої друзі відкривають нові сторінки життя. Лондон, Берлін, Рим, Варшава, Париж, Ливан, Ізраїль… Ну – і класно. Життя триває.
Нові мрії, нові думки, нові старання. Відчуваю, що й переді мною також відкриваються нові, хоч і ще не зрозумілі до кінця, двері. Знайомлюсь із людьми, які також чогось чекають..
Думаю, це дуже важливо – не дивитись під ноги, а іти вперед.
Чомусь нам, як людям, дуже властиво розглядати сміття під ногами. Навіть у пресі надзвичайно багато публікацій про сміття. І дуже мало про небо. Побутове сміття, виробниче сміття, глобально-екологічне сміття. І ні слова про вічне.
Мені належить світ! Тобі належить світ! Нам усім належить світ!
Крап! Крап! Крап!..
Сьогодні вранці прокинулась і зрозуміла, що в мене ще із вечора лежить на колінах ноутбук, а поруч із ним – підручник. Дивилась на них і думала. Що таки цікаве у мене життя. Маленькі речі, які, сподіваюсь, відкривають двері в вічне…
P.S. Молюсь про і за однодумців
