Про любов...

Час від часу задаюся питанням - чи потрібне людині кохання з іншою людиною, якщо Бог і так є Любов, сильніший за всіх чоловіків та мудріший і затишніший за всіх жінок. Якщо у Ньому можемо знайти відраду.

Та знову і знову отримую відповідь - Господь спеціально допускає, щоб людина потребувала людину. І не лише для того, щоб продовжувався світ і народжувались діти. А й тому, що не жадібний на Любов.

Йому приємно, коли чоловік дякує за любов, яку відкриває у жінці, а жінка тішиться любов'ю, яка приходить через чоловіка.

А ще думаю, через усвідомлення цієї правди подружжям, велику благодать отримують діти - вирощені у квітнику щедрої любові

Як оформлювати новорічні(та й інші) привітання. Поради від арт-директора Дмитра Бабича

Каждый неудавшийся поэт считает своим долгом написать поздравление с Новым годом именно в стихотворной форме. Бедный словарный запас, плохая рифма и ритм и дешевенькая суть поздравительного стихотворения явно не лучше, чем пару теплых слов от души в прозе. Так зачем эти дешевые понты?

 

Нормальному человеку становится противно, когда он видит очередную открытку такого плана, и даже стильное оформление не спасает от безвкусицы и бесчувственности в тексте.

 

Когда речь заходит о поздравительной открытке, есть два варианта:
1) красивый: поздравить человека от лица компании с праздником, не высылая при этом рекламу. Т.е. напомнить о себе и о том, что вы цените этого человека, как человека, а не как банальный источник прибыли;
2) беспардонный: если вы продаете компьютеры — нарисовать на открытке компьютеры и приписать к этому снежинки и поздравления. Если продаете кирпич — выслать фотографию кирпичной кладки. Или если вы баллотируетесь в президенты — выслать свою фотографию. Вы действительно думаете, что людям такие поздравления ценны?

Зачем высылать клиентам и партнерам «вашу тематику»? Думаете, они забыли, чем вы занимаетесь? Сделайте людям приятно просто по-человечески раз в году.

 

Вам лично было бы приятно на Новый год получить не поздравительную открытку, а перечень услуг в снежинках? Что бы вы подумали об отправителе и его поздравлении? И куда бы вы его мысленно послали?

 

PS. Деталі та інші замітки професійної та пізнавальної тематики на сторінці автора

http://babychstudio.com/ru/notes/

Рибний день :)

Сьогодні на моїй кухні печена рибка з присмаком Мінська. Таку рибку у фользі влітку готували Аня і Рома із білоруської філії Школи Християнського Життя і Євангелізації.

Друзі, запрошуйте мене в гості на щось смачненьке - чим більше гостин я навідаю, тим будуть кращими мої кулінарні вміння і тим більше пощастить моєму майбутньому чоловікові :) - о, завернула :)) 

Сирний соус

Мої кулінарні пригоди дісталися соусам. Давно збиралася почати такі експерименти. Так от - маю. У подруги Таіски спробувала сирно-сметанковий соус із кропом. Кльовий та практично дієтичний - бо без майонезу.

 

Отже його вміст: два плавлених сирка, натертих на дрібну терку, пакетик сметанки, кріп і тертий часник. Прекрасно! 

Фільм «Амадеус» режисера Мілоша Формана

Вже кілька днів  розважаю над стрічкою про Моцарта та його колегу Антоніо Сальєрі «Амадеус», знятого за одноіменною п’єсою.

Захоплива історія музиканта Сальєрі, що закінчив свої дні у психлікарні через те, що не міг погодитись з Богом, який дав Моцарту більше талантів, ніж йому. Для Сальєрі страшною мукою є усвідомлення того, що, як він каже, "придуркуватому" Моцарту Бог дав талант легко писати геніальну музику та отримувати визнання публіки. Тоді як Антоніо змушений багато працювати, служити першим особам при дворі, проте і так отримує значно менші результати.  Трагедія і обурення Сальєрі настільки великі, що музикант віддає душу дияволу.

Як відомо, не щадить доля і талановитого Моцарта – він помирає від серцевого нападу після того, як переживає стрес за оперу про смерть свого батька, яку пише на замовлення. Моцарт іде у вічність, залишаючи дружину із малим дитям та геніальні твори, якими захоплюються покоління.

Трагічна, а водночас щаслива вразливість творчих людей. Вони так міцно люблять свою справу, що із шаленістю віддають їй у жертву усіх себе. А поразка у творчості їх вбиває. На поверхні у фільмі тема заздрості, у якій немає сенсу та жодної користі. Бо чим більше людині дано дарів, тим більша на ній відповідальність та потужніші душевні страждання за їх збереження.   

 

Проте найцікавішою, як на мене, є тема надприродних талантів. Моцарт, якого Бог вибрав, щоб донести світу послання, не мусить навіть довго думати, щоб написати геніальні твори. В його чернетках немає помарок, бо бачить ноти без інструменту, а щоб вразити слухачів музичною виставою досить однієї-двох репетицій.

 

У житті кожного з нас є речі, які нам робити просто. Це може бути музика, ораторський чи кулінарний талант, вміння водити авто чи  банальні, на перший погляд, здатності ходити, бачити, відчувати смаки та запахи. Усі ці таланти даються нам просто так – з любові Творця. А ми можемо не помічати їхньої вартості.

 

Дуже цікаво було спостерігатися за радісним Моцартом, який втішався перед імператором Йосипом ІІ, жартівливо та дещо самовпевнено переконуючи його у геніальності своїх творів. Історія мистецтва знає багато невизнаних за життя геніїв, проте Моцарт – не з таких. Він не лише пише чудову музику, а й харизмою комунікабельності вміє переконати скептиків, які вдають  з себе знавців прекрасного. Власне остання знатність допомагала Моцарту успішно працювати, розкривати свій талант та стати відомим за життя.
 

Творчим, або просто обдарованим людям часто не вистачає наснаги, щоб довести цінність свого таланту, а відтак і розкрити його, закопавши в щоденній рутині нереалізованим. Проте кожен дар дається нам для того, щоб ми були щасливі і допомагали бути щасливими іншим. А ще – важливо помічати таланти і дари в інших людях. Особливо, якщо це кохані, діти чи близькі друзі. Бо від їхнього щастя залежить і наша здатність до реалізації та відкриття нових і нових дарів. Словом, хай живе талант, примножений на любов до себе, інших та Того, хто створив цей світ.
 

Дуже класний фільм. Раджу усім.

Амадеус. Фільм про вічну музику

Вже через дві години після опівночі додивилась фільм про Моцарта "Амадеус". Про ціну таланту, надприродні дари та змагання за життя після смерті. Реально класний. Якщо хочемо, щоб про нас пам'ятали, мусимо просити про підтримку та творити разом. В принципі фільм про любов. Надприродну і вічну.

Страсті Христові - страсті людини

Напередодні нового року вперше в житті переглянула від початку до кінця фільм "Страсті Христові". Мел Гібсон настільки потужно зрежисував свій фільм, що раніше у мене не вистачало емоційних сил дивитися картину. Лише цього року моя природа піддалася перегляду "Страстей". 

 

Після перегляду розважаю передовсім про грані людської чутливості. Ганяючи за успіхом у наших справах ми часто вчимо один одного нічого не боятись, не зупинятись на досягнутому, перемагати людські слабкості та боротися із надмірною вразливістю. Причому міру встановлюємо самі, щоразу підвищуючи планку. Ну і, зрештою, досягаємо, перемагаємо і знову ставимо нове мірило особистого успіху. Рухатись, як і жити, звичайно, важливо. Проте дуже хочеться вірити, що за усіма цими змаганнями ми не втрачаємо те важливе і природнолюдське, закладене в нас Богом.

 

Думала про всі ці речі, коли дивилася на людей, які катували Христа, видумували нові засоби, щоб завдати болю людському тілу та відчували при цьому свободу задоволення. Напевно, щоб прийти до такої межі жорстокості та байдужості до болю цим людям потрібно було пройти чимало етапів праці над собою. Бо ж кожен із них колись народився маленьким хлопчиком, плакав, коли розбивав колінко при падінні, боявся, переживав. Його вражали чужі, та й свої страждання. Але потім мусів пройти певні етапи, назвемо це - тренувань - щоб втратити чутливість серця та стати нечутливим до крові та чужого болю. Більше того - отримувати задоволення від чужих страждань. Дуже важко зрозуміти, що відбувалося з цією людиною, яка згодом стала жорстоким знаряддям сатани.

 

Такої жорстокості бачимо чимало і в сучасному світі. Бунтуємось, як могли, скажімо, правителі Росії прийняти закон про заборону усиновлення дітей громадянами США та свідомо назавжди залишити у сиротинцях тисячі дітей. Не розуміємо, як могли так жорстоко розправитися з дівчиною троє вбивць Оксани Макар, про яку говорили минулої зими. Дивуємось, як люди із руками-ногами, такими ж головами, як у кожного з нас, роблять речі, переповнені цинізмом та жорстокістю.

 

Бог створив людину із чутливим серцем. Він дав їй здатність відчувати запахи, бути вразливими на дотик, захоплюватися, переживати емоції поруч із іншою людиною. Він дозволив їй відчувати біль за інших. І навіть сам своїм прикладом прийняв страждання людства.

 

Якось я раніше не надто замислювалась над висловом "прийняв страждання". Це більше для мене звучало, як погодився з Отцем на виконання певної місії. Але Ісус прийняв страждання - себто відмовився від захисних бар'єрів - погодився на те, щоб увійти у біль. Це як різниця між людиною, яка розбиває у кров обличчя, коли вона випила кілька літрів спиртного і тією, що впала об асфальт у свідомому тверезому стані. Перший може навіть не відчути, що в нього немає пів обличчя, другий же буде переживати величезний біль від рани. Бог за людство погодився тверезо, свідомо та без жодних захисних засобів увійти в страждання.  На рівні духа, душі і тіла. Аж поки не помер на хресті.

 

Думаю, чутливість вразливої дитини, яка переживає та співпереживає, десь боїться, колись втікає, колись дозволяє іншим відчути себе сильнішими поруч - це природа людини. І її краса. Дуже хочеться її не втратити. Особливо, не обміняти на щось пусте та маловажливе.

 

Думала довго, що допоможе людині цю чутливість зберегти. Чутливість, яка може стати знаряддям Бога, щоб той, кому вона дана, співпереживав та служив людству. Дуже складно. Людині потрібна людина. Десь сильніша, десь слабша, десь розуміюча. І Бог - Дух Святий, який дозволить цю чутливість зберегти.

 

Ми дуже боємося бути лузерами. Але правда полягає в тому, що це не найгірше, що може з нами статися.

 

Вчора передивлялася також ефір "Портретів" Сергія Дорофеєва з відомим журналістом Юрієм Макаровим.  Автор багатьох книжок, колись редактор і один із застовників найрейтинговішого в Україні каналу 1+1, людина, яку в обличчя знають мільйони людей. Дорофеєв його запитував: "Де Ви сьогодні живете? На що витрачаєте гроші?" - Макаров розповів, що живе з родиною у скромній маминій квартирі, а коли отримує гонорари, їде у такі ж скромні туристичні подорожі. Ось і всього. За все дякує Богу. І вважає себе щасливою людиною. Каже, не раз отримував пропозиції зайнятися політикою чи бізнесом, але відмовлявся. Бо погодився на те, щоб бути лузером. Всміхається: "Ага, я - лузер. І не стидаюся, що лузер".

 

А це вже від мене - проте якщо лузер - то який мудрий лузер.

 

Той, серце якого чутливе до страждань - чутливе і до захоплення, здатне до любові. Це дуже класний дар - чутливості серця.

 

Попри те, що мені було досить важко від початку до кінця дивитися фільм і тричі робила паузу на чай, щоб прийти до тями та вмовити себе дивитися далі, після завершення стрічки - відчула, як мене наповнює сила і величезна радість. Напевно, це смак народження до Воскресіння.

Отакі враження.

Апокалипсис Мела Гібсона

Подивилась "Апокаліпсис" Мела Гібсона. Життя належить тому, хто приймає у власність обітовану йому землю. Рабство гріха і смерті часто лякає людину, яка шукає Бога. Коли пізнаєш свою слабкість перед проступками та обставинами, у які потрапляєш, здається, що сила зла значно потужніша за твій потенціал з нею боротися. Проте людина отримує велику силу і благодать, коли приймає для себе правду про ту обітовану землю, яку Бог створив їй у власніть та погоджується із перемогою, яка вже їй належить.

 

У стрічці Мела Гібсона спостерігаємо за історією племені майя кінця ХІ століття, де поціновують плідність людини та охоче приймають тих, хто в потребі. Проте однієї ночі на плем'я нападають вороги та забирають жінок у рабство, а чоловіків готують, щоб привселюдно віддати у жертву. Зрештою, вижити вдається лише мисливцю на ім'я Лапа Ягуара, який напочатку ховає в ямі свою вагітну дружину з дитиною, а після повернення з полону виводить рідних на свободу.

Подібно, як людина доброї волі, яка розуміє, що важливо чинити добро та дбати про свою землю, свій дім, місце, де вона перебуває. Проте, як виявляється, самих лише добрих справ мало для того, щоб залишитись господарем своєї землі. Потрібна ще й віра у те, що ця земля, територія, де ти перебуваєш є також місцем, де ти отримуєш особливе покликання та що є щось більше, аніж твоє плем'я - обставини чи оточення. Лише той із народу, хто вірить у силу благословіння на своїй землі отримує порятунок від смерті.  А відтак є плідним та здатним радіти життю, яке із цим благословінням приходить.

 

Дуже цікава у фільмі роль жінки-матері, яка оберігає та народжує потомство, поки чоловік змагається за покликання. Жінка-серце кожної людини, яка виношує місію та чоловік-тіло, яке діє, щоб практично це покликання реалізувати. Молитва та чування, які терпляче оберігають обітницю спасіння, отриману від Бога та відвага у проголошенні та пізнанні, що дозволяють цю обітницю спасіння доцінити та передати іншим.

 

Кінця світу не буде! Бо нам належить життя та вічність. І любов. Яка, власне, дає життя! 

 

 

Кльово, що люблю писати, бо стільки емоцій, аж розриває свідомість після перегляду :)