Я не експерт у політичних справах. Більше того – сьогодні мені хочеться
сховатися від подій. Мені страшно, сумно, а водночас хочеться щоб все було
добре і віриться що так і буде. Але маю право на свою думку. І моя думка – що
зараз маємо час очищення і примирення з історичною пам’яттю.
Я пішла в школу, коли в бібліотеці видавали читати книжки про Леніна і про
те, як він їв кашу. А потім мене вчили на уроках історії і літератури про
«підвищення національної самосвідомості українського народу». З підліткового
віку я чула, що походжу з народу, який не має самосвідомості, бо її знищила
тоталітарна система, що сучасним українцям треба підвищувати самосвідомість, що
йому не пощастило і тому він замучений і забитий.
Американські діти також вчать історію. Але вони з підліткового віку чули
про те, що в них класні президенти, що вони живуть у крутій країні і що в них
все добре. І всяке таке інше.
Це дуже разюча різниця, яка сьогодні потребує зрозуміння. Бо це та сфера,
яка веде до примирення, розуміння себе, пробачення і зрештою, до миру в країні.
Дуже багато з тих, які жили в Україні несуть оцей тягар – свідомості, що
йому не пощастило народитися в своїй країні. Є ті, хто вірить, що до
досконалості країну приведе захід, є ті, які вірять, що схід. Але дуже важким є
усвідомити, що це благодать народитися в своєму місті, селі, країні.
В незалежній країні ніколи не поважали владу. В неї ніколи не вірили. Або
майже не вірили. А це сфера благодаті, яку хочеться приймати.
Добре виключення, яке я бачу – це ситуація з вінницьким мером. Свого часу,
коли Гройсман балотувався, багато людей говорили, що це добрий кандидат,
наймолодший мер, з єврейський благословенням. Коли Гройсман прийшов, багато
людей в нього повірили, кілька раз обирали після завершення терміну. І,
наскільки я знаю, досі більше задоволені ніж не задоволені мером міста.
Я, як журналіст, маю бути аполітичною. Але кілька років тому Гройсман і
міська рада дала квартиру моїм багатодітним друзям. Сім’я, у якої тоді було 5-ро дітей жили в однокімнатній
квартирі і просили у влади міста пільгового іпотечного кредиту. Родина шукала
поручителів, можливості оплатити борг, а у влади просили державного
безвідсоткового кредиту.
Спільнота церкви на Соборній впродовж тривалого часу молилася за
багатодітну родину. А в 2008-му прийшла криза. Міськрада із Гройсманом вирішили
дати родині квартиру без кредиту, просто знайшлась якась чотирикімнатна
квартира із фонду. Тепер ця сім’я має сім дітей. А діти
мають дім. Для мене це одне із чудес, які Бог вчинив через владу Вінниці.
Чудеса можливі.
У Вінниці впродовж кількох років жив місіонер, який приїхав зі своєю
родиною і п’ятьма дітьми із США, щоб допомагати усиновленню дітей, а також
працювати із випускниками дитбудинків. Родина брала до себе випускників-сиріт,
займалася реабілітацією і допомагала вступити до навчальних закладів. Я кілька
разів була в гостях у цих місіонерів. А через якийсь час зібралася переїжджати
до Києва. І за кілька днів до виїзду мала інтерв’ю з мером Гройманом для 5-го
каналу. Коли прийшла в кабінет – там сиділи знайомі мені американці із дітьми.
Перед від’їздом вирішили повідомити про це меру(бо завершували справи з
сиротами і соцслужбами), а Гройсман запросив до себе всю родину в кабінет,
дякував за роботу в Вінниці, місіонер благословив мера і пішов з кабінету.
Після цього мер пішов до телекамери розповідати про комунальні справи.
Зараз цей пост не про Гройсмана. Бо коли він, як мер має недопрацювання, то
я, як журналіст, також маю обов’язок звертати на це увагу.
Я про те, що благодать приходить, коли у неї вірять, коли люди готові її
приймати. І я не релігійна фанатичка. Я реалістка, яка бачила конкретні знаки і
результати віри людей.
Ще одна важлива здатність – бачити у іншій людині звичайне земне створіння,
яке потребує любові. В комуністичні часи багато хто вірив, що його сім’я – це
«ячейка общества», сьогодні – багато хто думає, що ця «ячейка» - це тільки його
особиста ячейка. Але сім’я –
це частина світу. І чим більше щасливих сімей – тим краще. Бо в сім’ї людина вчиться розуміти, що хтось може
думати не так, як ти, але бути рідним, робити не так, як ти бажаєш, але його
можна пробачити і прийняти. А якщо важко пробачити – то можна, для початку,
домовитись. Коли ти частина «ячейки» - складніше домовлятися.
Недавно читала «пророцтво» одного зі священиків, що на Україну спочатку
чекає років з 10 фінансової кризи. Слухайте, але чому кризи? Випав дуже гарний
сніг і буде урожай. Ти можеш взяти свою «ексячейку», а сьогодні родину і
посадити городець. І буде тобі як мінімум, картопля. Але за «дім-сад-город»
колегам дуже мало платять. Одна моя подруга із 15-ти річним досвідом працює в
одному поважному виданні із високим тиражем, але «дім-сад-город» мало
цінується. Але, слава Богу, родичі подруги мають городець. J
Країні потрібна віра. А вірити важко. Але ми ж трудолюбивий народ. Дуже
важлива сфера для зцілення – страх перед майбутнім. Не перед натовпом, не перед
беркутом, не перед нападниками на беркут. А страх перед майбутнім.
І ще важлива річ – це усвідомлення того, що я тут живу і мені довірено цей
шматок землі. Бо коли мені цей шматок довірено, то я не буду дерти стіни і
громити меблі лише тому, що потрапив до адміністрації, не стану бити людину, бо
вона мені перешкоджає на шляху, бо господарювати на землі і піклуватися про
людину мені теж довірено. Довірено, щоб був мир в країні. Довірено, щоб було
чисто в під’їзді. Коли я на
заході – то мені довірено той край, коли я приїхав до Києва – то це теж частина
країни і мені довірено, щоб тут було затишно. Незалежно від того, ким я працюю
і по яку сторону барикад. Бо барикади тимчасові, а те, що довірено – вічне.
Зараз некоректно з мого боку когось вчити. Бо я мало що зробила для того,
щоб в країні був мир, щоб змінився хід подій. Бо я так само комфортно почуваюся,
коли з тими, кого люблю, і коли «моя хата скраю». Я взагалі більше думаю про
своє здоров’я, успіх і мрію,
яка не пов’язана майже з
політикою. Але так вже сталось, що потрапила в цю українську дійсність 2013. І
мушу задаватися питанням – що в мені не так і чому зі мною все це відбувається.
