О нас: Дружный коллектив. Чай-кофе, печеньки

За чуть больше десятка лет работы в тележурналистике во время визитов за комментариями в офисы часто мне было интересно: «А что такое офисная корпоративная культура и как дышать людям, которых приходят на вакансии с обещанными «чай-кофе-печеньками». Не для кого не секрет, что в телевизионных ньюс-румах, люди хоть и добры друг ко другу, но в принципе не заводят корпоративные обычаи, которые призваны сплочать эти коллективы. И это логично, ведь тут каждый сам себе лидер и друг.

Что же прячется за объявлениями «Дружный коллектив. Чай-кофе, печеньки»? 

Когда-то делились о работе с девочками, которые в то время работали в офисах в отличии от моих журналистских ньюс-румов. Одна из подружек рассказала, что у них рабочий день в офисе начинается с чая. Что все приходят и идут на кухню. Заваривают чай, берут подаренные офисом печеньки и общаются. Если кто-то дома испек пирог или по пути на работу увидел неплохие сладости, делили вместе, как и офисные печеньки. После 20-30 минут общения все расходились по своим рабочим местам. Эта организация работала с людьми из разных стран, помогала оформлять англоязычные документы, принимала посетителей. Общение за утренним чаем исключало напряжение для тех, кто по дороге на работу застрял в пробке, проспал, отвлекся и явился чуть позже. Но, как мне рассказали, совместные утренние встречи сделали офис вторым домом и люди не охотно расставались с людьми, с которыми подружились в офисе – меньше увольнялись, а если уходили, дружили надолго.

В то время у меня появилось внутреннее желание попасть в подобный коллектив, ну, хоть ненадолго. Несмотря на то, что я на то время четко знала, как должно все выглядеть в моей профессии и почему, когда однажды появилась возможность попасть в подобный офис, я решила подарить себе такой презент в своей жизни.

Когда в офисе заморские деликатесы

В одном офисе у нас был руководитель, которые приезжал из другой страны и привозил с собой какие-то вкусняшки, которые мы не покупали дома. Это могли быть какие-то приправки к бутербродам, конфеты или экзотические фрукты. И тут встречи за чаем-печеньками проходили в конце дня. Просто вне зависимости, кто сколько успел сделать за день, за час-полтора до официального окончания рабочих часов, было объявление: все бросаем дела, идем пить чай. Как правило, такие посиделки затягивались и после 18.00, а я потихоньку сбегала с таких мини-корпоративов. Но по итогу, эта небольшая группа людей очень быстро стала своей, я не помню, чтоб в коллективе я проходила какой-то период адаптации, и сейчас, несмотря на то, что не вижусь с такими бывшими коллегами, вспоминаю о них очень с теплыми чувствами.

Всегда можно выпить кофе с молоком

В нескольких местах я встречала кухню, где можно было налить кофе из машины и взять в холодильнике к нему молоко либо офисный чай. Такие походы на кухню – скорее служат для разгрузки. Понятно, что редко все люди из офиса одновременно приходят за чаем. Но всегда найдется кто-то, кто зайдет, чтобы составить тебе компанию. Я заметила, что во время таких походов никто не разговаривает о работе. Скорее о путешествиях, домашних животных, новых покупках, походах на тренировки, ну, или о политике. То, что никто никому не должен, а чай-кофе есть потому что ему следует быть – это психологический фактор свободы. Что вот мы тут, потому что так положено – отдыхать от работы и строить отношения.

«Дружный» женский коллектив

Чай-кофе-печеньки теряют свой смысл, когда в дружном женском коллективе принято бояться начальства. Однажды заметила, что в одном из коллективов не ходили пить чай. Каждый приходил со своими лотками, старались так кушать, чтобы одновременно никто не зашел на кухню и не услышал запах гречки с курицей, которую разогревали в микроволновке. Если видели, что на кухне кто-то уже есть, не заходили. Потому что неудобно, и чтоб не мешать. Чай-кофе были, но их не брали, носили свой. Печеньки сохли. Общались между собой тихо и на ушко. Мне кажется, что в этой тишине переносили какие-то слухи. Но это не точно.

Подарки от партнеров – сладости, фрукты и мясо-сыр к бутербродам

Такой была специфика организации – что партнеры постоянно что-то дарили. И под понятием «чай-кофе-печеньки» скорее было так, что кофе-машина могла даже временно не работать, но людям было чем развлечься на кухне. Много корпоративных праздников, встреч, постоянное общение. Можно быть довольным или не довольным работой в таком офисе, но местную корпоративную культуру сложно не оценить. Такие встречи сглаживают острые углы. Ну и служат длительным отношениям – это неоспоримый факт.

Чтобы подытожить, хочу сказать, что современный мир в вопросе офисной коммуникации стремится к лучшему. Люди все больше понимают, что результат работы зависит от того, насколько комфортно команде вместе. Что на работе человек проводит огромное количество времени, и потому дружить важно. Ведь это о качестве жизни каждого.

Возвращаясь к теме ньюз-румов, мне кажется, что за теплой коммуникацией будущее. Это придет. Точно также, как придет еще время, когда все в Украине будут сортировать мусор, сдавать в автоматы пластик и батарейки, передавать другим одежду, которая лежит без дела дома, чтобы планета была чистой и красивой. Работа – это важная составляющая нашей жизни. Потому от нас зависит, какую форму общения мы выберем и будет ли нам комфортно в нашем микрокосмосе.

PR проти… журналістики

20 років тому, коли я отримувала свою першу журналістську освіту, наші польські викладачі розповідали, що на той час людина, яка з журналістики йшла у Польщі у PR, уже ніколи назад не поверталась. По-перше, бо друга позиція фінансово і соціально була більш вигідною, а по-друге – через конфлікт інтересів. Бо просування і журналістика – речі геть різні.

Сьогодні не знаю детально ситуації в Польщі, але якщо говорити про Україну, то лобіювання та PR – це вже геть інакше, як було у ті роки життя без мобілок, інтернету, а часом і принтерів в редакціях. Нині кожен – від ведучого, політика та керівника бізнесу до дворового продавця трави для ховрашків хоче мати свого, і то бажано не одного, піарника і власну рекламну кампанію.

«Оголошення про роботу: журналіст в PR-службу»

Тепер, якщо людина хоче найняти на роботу піарника, пише: шукаю журналіста. Сам не усвідомлюючи, що якщо він візьме до себе журналіста, то це означає, що той, згідно професії має казати про нього як добро, так і критику. Звичайно, якщо цей журналіст був вихований на хрестоматійних історіях про президентів та зірок, які готували історії та плани діяльності, щоб сподобатись журналістам, запитували після прес-конференцій людей: «А ви не в курсі, я сподобався журналістам, які мене слухали? Я їх переконав?»

Так от. А може ці люди і не помиляються, відчитуючи власні потреби, коли пишуть: «Потрібен журналіст». Просто їм страшно визнати, що дійсно, він потребує саме такого спеціаліста. Або, може, то випадково так стається – коли сама доля йому про це говорить?

Людина, яка буде дивитися критично, насправді дуже корисна. Бо за критикою, якщо вона конструктивна, пролягає шлях до розвитку. Тому той, хто наважується брати журналіста та не боїться, що часом доведеться до нього прислухатися, може виграти.

«На правах реклами»?

Не знаю, чи корисно буде це для самого журналіста. Бо все-таки краще для професійної цілісності розділяти: тут журналістика, а тут на правах реклами, промо-, просування, лобіювання. Наприклад, я продаю траву для ховрашків – це моя трава, мій бізнес, тому я його інтереси лобіюю. І всі чітко розуміють, що очевидно трава непогана, можна вірити цим перевагам про користь для здоров’я ховрашків. Але. Перш як годувати тим власного ховрашка, варто провести дослідження. Але ховрашкам своє місце – а іншій діяльності своє – і тут у чоловічини власного бізнесу немає, ні трави, ні ховрашків – відтак, слухаємо його детальну аналітику, без плашки «реклама».

Звичайно, бажано, щоб цих «ховрашків» з травою не розвелося забагато і щоб не позжирали харизму журналістської професії.

Навіщо потрібна місія в бізнесі?

І ще одне: про місію в бізнесі. Де дійсно не заплямує обличчя ні журналіст, ні піарник – у просуванні місії. Якщо бізнес створений не виключно задля заробляння грошей, але для більш шляхетної мети, його власник не буде боятися критики. Бо лобіст буде говорити про цінність місії, про швидкість досягнення, про результати. Наприклад, він хоче, щоб люди були здоровими та не курили, тому пропагує зустрічі з наркологами та продає засоби, які дійсно допомагають кинути палити, або він розвиває деревообробну галузь в селі, тому висаджує дерева, доглядає за насадженнями, дбає про кисень, возить мешканців села в екоподорожі та вчить весь регіон берегти дрова, замінюючи дерево брикетами зі стружки, пропагує народжуваність, тому відкрив курси для породіль про сімейні і фізично підготовлені пологи. Є місія, є бізнес. І довершенням місії власник горить більше, як кількістю грошей у кишені чи рахунками.

Пропагуючи місію будь-хто заохочує інших до зміни мислення та способу життя, творить добро. За алгоритмом спочатку народжується місія, а потім – бізнес. Людина мріє змінити світ, країну, місто, ситуацію у певній соціальній групі і шукає шляхи: а як? Коли віднаходить – створює свій бізнес. А не навпаки – коли прибіг рекламник на готовий бізнес, придумав і приліпив до нього «місію».

Місія здатна запалювати самого власника бізнесу. Тому, коли буде йтися про недоліки, про які скаже будь-який журналіст, та з якими погодиться будь-який лобіст, цей власник бізнесу буде дивитися на це як на сфери розвитку. Для нього це власні показники якості та можливості, про які не страшно розказати навіть конкурентам. Адже в нього є вища мета: місія бізнесу, який є такий, який є, зі своїми викликами та завданнями. (Під словом «бізнесу» читати і про політичну та урядову діяльність і про власне бізнес, як сфера послуг, виробництво чи видобування).

PR проти журналістики чи журналістика проти PR – це конфлікт, якого уже не уникнути і процес, який не відмотати назад. Ми живемо там, де живемо. Але можемо вибирати, як жити з цими ресурсами та обмеженнями у майбутньому.

Про себе: мене важко змінити, сформований без ховрашка, навіть якщо його заводить, вже не готовий посвятитись йому вповні. Я, хочу того чи ні, перш ніж придбати для ховрашка, перевіряю траву, чи не набризкали на неї чогось шкідливого. І роблю це вкрай ретельно :)

Побывала на фотозавтраке со стилистом Лесей Зятковской

После похода на "Утро с Украиной" стилист Леся Зятковская, которая помогала мне в подборе стиля во время моего участия в проекте, пригласила на фотозавтрак. На встрече - рассказывала, как красивенько позировать на фотографиях. После - мы с другими участницами "Завтрака..." попробовали сделать немного снимков. 

И так, задача была таковой: поставить правильно руки, осаночку, чтобы те снимки, которые мы делаем часто и которые кажутся нам максимально удобными и привлекательными выглядели еще лучше. 

Вот как у нас получилось:

А это фотка в пушистом платье, которое развевалось на ветру. (Ветер в тот день действительно был очень :) )

Ну и все вместе "держим корону". У меня корона тяжелая, потому еще держать я ее не научилась, даже немного отошла, чтоб она случайно не упала на девочек :) (шутка конечно)

Симпатично, правда? :)

О моем приключении во время похода на "Утро с Украиной" читайте по ссылке.

Моє перевтілення та «Ранок з Україною»

Стала учасницею творчого експерименту перевтілення у прямому ефірі «Ранку з Україною». Тему вибрали разом. Я просила допомоги спеціалістів, щоб навчитися сполучати юність і свіжість з її яскравими фарбами та поважну серйозність і відповідальність.

Я помічаю останнім часом, що як і я, так і багато моїх друзів, у свої 30, 40 і навіть 50 виглядають, відчувають себе, та, напевно, і поводяться, як значно молодші люди за календарний вік. Не думаю, що це зовсім зле. Моє враження – швидше так змінюється сучасний світ, ми живемо в еру фізичної активності, десь легшої фізичної праці, більших можливостей дбати про себе, екологічніше для свого здоров’я жити. Комусь так пощастило, що вийшло випадково довше «зберігатись», хтось свідомо зробив вибір на користь здорового та активного себе.

Однак, напевно, коли людина довше живе на землі, то у неї завдань, досвіду, якихось можливостей більшає. І тут виникає питання особисто для мене – а як то все не проґавити, і не мати перекосу в іншу сторону, безвідповідальності та постійного доглядання себе. Бо що з тієї краси, якщо від людини ніякою користі (ха-ха).

Мій запит до проекту виглядав так: маю шафу, переповнену дівчачим одягом. Яскравим, короткими платтячками, футболками. Це те, що стереотипно мали б носити люди в віці 17-22. Хоча мені такий одяг навіть дуже до вподоби, я гарно себе в ньому почуваю, мені в такому зручно, живо, яскраво. В такому мені комфортно вести діалог зі світом. Хоча, з іншого боку, коли потрапляю до людей, які не мають такого світовідчуття, як моє, розумію, що можу в такому стилі виглядати непереконливо та не надто серйозно. Ну і дійсно, зустрічала ситуації, що там, де треба скласти враження поважної дами, в такому стилі не дуже вдається. От і питання – як бути і собою живою, творчою динамічною, але і справляти враження серйозної компетентної відповідальної людини? Ну і при цьому переході в серйозність і компетентність не бути занудою і не натягувати на себе чужих масок.

Отак, показала проекту весь свій футболковий гардероб, поспілкувалась з психологом проекту та дозволила обрати для мене відповідний стиль. Принаймні на один ранок.

Під час розмови з психологом особисто для себе уяснила та підтвердила, що зі мною все ок, мій образ, стиль та світовідчуття не шкодять моєму персональному щастю. Спеціаліст намагалась переконати мене, що дорослим, відповідальним, тощо бути не небезпечно. Я сподіваюсь, що так.

А тепер про найцікавіше. Про стиль.

Насправді дуже цікаво та приємно, коли одяг для тебе підбирають фахівці. Зі мною працювали стилісти Леся Зятковська і Олександра Очеретяна. Мені легко було довіритись і я ні на мить не сумнівалась, що вони зроблять це гарно. В принципі, так і було. Ми поміряли трохи різних речей, які я сама б ніколи не вибрала, як свої. Наприклад, довгу чорну сукню до підлоги. Мені б і в голову не прийшло, що в такому можу непогано виглядати. Але виявилось, що так, цілком. Також останні роки рідко ношу підбори, а тим більше, шпильки, ніколи їх не міряла навіть в житті. Навіть не знаю чому. Якщо і взувала щось вище, то це був широкий квадратний каблук. Тут вдалось приміряти. Виявляється, що на шпильках можна теж часом ходити. Стилісти для фінального образу не порушили мої звички – взуття таки було на пласкій підошві, зручніше. Але також незвичне, дещо інше. Зробили гарний макіяж, іншу зачіску, на яку я б також навряд чи сама наважилась. А ще – розповіли, що постава має значення. 

Такий похід трохи додав мені відваги у виборі одягу. Просто десь у свідомості. Що гарно може бути по-різному. Думаю, такий досвід мені буде дуже корисним.

А ще були цікаві знайомства. В прямому ефірі актуальність мого стилю коментувала Леся Зятковська. Після ми з нею ще разом мили розвагу, яка не входила в рамки «Ранку з Україною». Сходили разом на її творчу зустріч з дівчатами, де послухала, як гарно виглядати на фотках, спробувала також свої інші можливості. Просто побула поруч з приємними людьми. Для мене завжди найкращий туризм – це гарні люди. Тому дуже рада такому приємному знайомству.

Коли буду помічати в собі і у своєму житті нові гарні зміни, розкажу.