Вчора на фестивалі DocuDays після показу «Я тебя люблю» російського режисера Костомарова запитали: «Ваш фільм відрізняється від того формату, до якого звик сучасний відвідувач кінотеатру. У Вас не було такої думки, що отриманий результат на вартував ваших фінансових затрат?»
На що автор відповів: «Если ты снимаешь массовый фильм – это одно. Но если твоя цель – творческий эксперимент – ты имеешь совершенно иное качество».
Режисер вдався до творчого експерименту – вручив відеокамери своїм акторам та запропонував їм зняти відео про своє життя. З кілометрів відзнятого відео зробив одну історію, яка із додаванням невеликої кількості ігрових моментів вилилась у півторагодинне документальне кіно. Ця історія виявилась настільки захопливою та душевною, що після завершення глядачі не хотіли залишати зал, а в кордорах галасливо обговорювали побачене.
Ми, творчі люди, дуже часто танцюємо, щоб догодити тим, хто встановлює правила. Нещодавно у інтерв’ю одного редактора (не називатиму його ім’я, щоб ніхто не вбачав чогось особистого) почула рекомендацію про будування досконалого руму новин. Так от, цей редактор стверджує, що коли створюється телепродукт, його власник та управитель мають домовитися між собою, яким вони його хочуть бачити, і коли консенсус досягнуто – найняти людей, які готові працювати у такому форматі. Щоб робили це «кіно», таким, яким придумали його керівники. І Боже борони, щоб хтось із журналістів заявив, що вбачають у цій роботі поле для своєї творчості. Бо редакція – не місце для творчої реалізації, а автор (прізвище якого звучить наприкінці сюжету!) – це лише замовлений виконавець робіт, зобов’язаний мислити у тому ж ключі, що і його редактор.
Проста математика – шеф навчив – маси виконали. В результаті – в ефірі маємо, якщо не безлике, то ОДНОлике кіно. Хоча із бірками «префесійно», «креативно» та «якісно». Але чи можна назвати якісним мило, яке не змінюється впродовж добрих десяти років?.. У моєї мами в шафі є таке крипдешинове фіолетове плаття з квітками. Завжди актуальне. Вже 20 років в одному положенні на одній і тій же шафовій полиці.
Щоб винайти щось нове і цікаве, необхідно ризикувати. Кожен експеримент – це ризик. Він може вдатися, а може ні. Або може досягти бажаного ефекту не одразу. Або такого ефекту, якого ніхто не чекав і не бажав, але геніально-унікального. Але як без потуг може народитися щось насправді варте того, щоб глядач витрачав на нього свій дорогоцінний час.
Дуже цікавим під час DocuDays був фільм Джона Аппеля із Нідерландів під назвою «Гравець». У ньому – історія чоловіка, який відбув кілька строків за гратами через ігрову залежність. Він ішов у казино, грав, вигравав, грав, вигравав, а коли потрапляв у халепу – вдавався до шахрайства. І потрапляв до в’язниці. І так знову і знову. Коли слідчий перед черговим ув’язненням його запитав, звідки походить ця згубна залежність, злочинець розповів, що у дитинстві ходив з батьком на іподром та дивився, як той ставив на коней на перегонах і згорав від ігрового азарту.
Усі добрі, погані, унікальні та захоплюючі звички повторюються. Від частини з них, напевно, варто відмовлятися. Щоб не зруйнувати себе та не знищити інших. Але є й такі, що здатні змінити світ на краще.
Я – за створення династій дослідників. Експериментаторів, які не можуть жити, харчуючись рутиною і шукають нової якості.
