Уже більше трьох місяців відвідую заняття на НСК «Олімпійському» від Nike+Kyiv Run Club.
Потрапила туди завдяки роботі своїх колег –
написали збірну статтю, які є в Києві бігові клуби – розповідали про клуби та тренерів, які займаються на малому Олімпіку біля
офісу Федерації футболу, які бігають по вулицям Києва і на «Олімпійському». Я
хоч виросла в місті, але маю мислення мігруючого мешканця села J -
обираю місце роботи за облаштуванням офісу, одяг за маркою, та клуб за місцем
проведення. Загалом, моєю метою вперше туди сходити було подивитися, що то таке
ці клуби, сходити на «Олімпійський» у більш комфортних для мене умовах,
роздивитися, що там робиться на тому стадіоні, як він з середини виглядає. Про
якісь більш тривалі заняття взагалі не думала. В мене ж бо зараз бажання не до гуртів та спільнот, а більше до індивідуальної праці над собою, більш живої
комунікації, з можливістю бачити видимі результати. Ну, в такому настрої я пішла
на розвідку.
Похід 1.
Розвідка принесла масу цікавих вражень, по стадіону походила, що де
робиться подивилася, селфі на фоні стадіону зробила, зарядку на міні-відео
зняла. В принципі, можна було спокійно з почуттям доконаності запланованої
справи більше не йти. Трудність, щоправда, була в тому, що потім мені дійшло,
що пропустила суть цих тренувань – бо прийшла у день, коли люди робили тільки
рухові вправи, і не бігали. Повторювати похід на рухові вправи я наміру не мала,
бо те, що там робили, для мене було надто великим навантаженням, а я людина
обережна, експерименти на своєму здоров’ї проводити наміру не мала. Вже не в тому віці ))).
Похід 2.
Ну подумала я, що добре було б подивитися, як ці люди там ще бігають.
Прийшла знов. Іншого дня. Все там було добре. І атмосфера ніби життєрадісна,
і бігають.
Але:
1).Надто багато людей, які не викликали своєю присутністю жодного для мене
стратегічного інтересу.
2).Коли ці всі люди стали бігати, а я за ними, то побачила, що мені їх не
догнати. Друга проблема була для мене геть вбивчою. Бо я не мала у своїх планах
іти кудись, де я остання. Це вже теж з опери «вже не в тому віці». Я для себе
вже давно визначилася, що є речі у житті, які я роблю добре, є які дуже добре,
є які вимагають зміни підходів і навчання, бо колись робилися добре, а потім з
певних причин вже виглядають не так респектно. Ну але всі ці справи – це мої
справи – бо маю до них здібності, харизму, візію якусь. Але є справи, які я
робити не вмію, або вмію трошки, або колись вміла, але потім змінились реалії і
нема шансів і сенсу витрачати на них час. Словом, коли я бачу якісь нові
справи, які мені не вдаються – не надто ними заморочуюсь – ні, значить ні. Та й
усе.
Похід 3.
Ще через тиждень я пішла втретє. Чого – сама вже не пам’ятаю. А потім у Києві проходив марафон, мені цікаво було побачити, як люди готуються до марафону, а
потім бачила, як деякі з учасників клубу бігали на марафоні, і бігали серед перших. А
потім я собі запланувала принаймні два рази на тиждень ходити на заняття.
Тоді знов настала криза. І я хотіла цю забаву кинути. Бо ці люди, які мене
переганяли на другому занятті, і далі мене переганяли. Ну і плентатись десь
позаду, коли вони виконують якийсь темп, рухаються за певними правилами, мають
систему – нуль сенсу. Але проблема ще й не в сенсі, а у тому, що з незрозумілих
для мене причин, для моєї психіки це страшно травматично. Бо ж я докладаю
зусиль, щось роблю – а потім дивишся, а люди, з якими ти рухаєшся, за 300 метрів
попереду тебе. Думаю, це якийсь дитячий комплекс J. Але цей досвід був вагомою причиною, щоб
залишити цих олімпійських бігунів, і спокійно, з любові до своєї психіки піти,
як і влітку, на малий Олімпік, та й собі потихеньку там переставляти клешнями.
А потім звідкись у мене з’явилося бажання до занять – я придумала для себе систему, яка б допомогла
суміщати участь у цьому клубі з моєю специфікою. І справа пішла.
Фото: з редакції "Магістраль"
За три місяці я побачила, що трошки стала міцнішою, почала приходити після занять з позитивними емоціями, з’явився інтерес до процесу, перестали дратувати люди, сподобалися тренери,
вже навіть якось свідомо почала готувати себе до вечірніх культ походів на
стадіон, щось уже планую. Навіть думаю, що досить пощастило знайти цей клуб, і
що кльово, що мої колеги написали ту статтю про бігові заняття в Києві.
Я поки ще не знаю, чи буду у квітні на свій день народження бігати марафон
по Києву, який буде настрій до справи. Але цікаво, що такі спільні вправи
розвивають. Не тільки тіло, а і різні людські якості. Я отримую на заняттях
цікавий життєвий досвід. Думаю, це корисно.
Коли роблю якусь річ в житті, так уже склалося, що мене мотивують цілі.
Тренер з Kyiv Run Club Андрій Нестєров казав мені у інтерв’ю та писав у соцмережах, що треба
ставити малі цілі, бо їх легше досягти, і рухатись вперед. Мене малі цілі
ніколи не мотивували. Бо не мислю відрізками. Або, можливо, поки не навчилася.
Тому легше рухатися, коли цілі неймовірні. Для цього зараз працюю над
постановками цілей і пошуком мотивації. Поки це роблю, відкрила неймовірну
харизму спортивного тренерства, яка може бути для мене прекрасним прикладом у
діяльності з людьми і розумінні процесів світу. Короче кажучи, я потрапила на
біговий клуб J. Чого і вам бажаю.
Буде цікаво прочитати:
