«Кава з кардамоном» або що може статися найгіршого, якщо держава не відділена від церкви

Українські та польські сценаристи спільно зробили серіал «Кава з кардамоном», де розповідають про атмосферу Львова ХІХ століття, де гладачеві дозволяють прожити драматичну історію забороненого кохання юної доньки священника та вдвічі старшого польського шляхтича. Серед ідей – засудження моделі, коли держава і церква є одним, і цінності людей базуються на християнських.

Практично – якщо ти займаєш впливові посади в суспільстві, маєш дбати про власний авторитет, бути добрим сім’янином, відповідати суспільним запитам. Це устрій, де церква диктує правила, і усі мають їм підкорятися.

Група українсько-польських авторів показують таку модель як перешкоду, незручність, обтяження. А після перегляду стрічки глядач має видихнути і сказати: «Хух, добре що тепер можемо робити що хотіти і ніяка церква нам не вказує». Або у випадку пересічного поляка: «Скільки ж то натерпілися наші предки від цих церковних забобонів, понабиралися, досі від того страждаємо».

Якщо ви захочете подивитися серіал, а він, в принципі, цікавий – бо можна спостерігати за пригодами двох закоханих людей, захоплюватися вишуканими манерами та одягом, а ще – дізнатися про події 1848 року, коли в Європі вирували події, які потім отримали назву «Весна народів». Тоді у багатьох європейських країнах відбувалися різного роду соціальні зрушення, революції, повстання.

Однак, повертаючись до проблеми єдності держави та церкви, в стрічці не показано позитивних прикладів, коли цінності і суспільні норми робили людей щасливими. Хоч, ймовірно, були і такі люди.

Давайте розберемося, чи може суспільство стати кращим, якщо воно слухається церкви? Та чи сприяє це розвитку і святості людей?

Перше, що беззаперечно отримають люди, які живуть, хоч і «примусово» в родині – це присутність мами і тата, які виховують дітей. Добре чи зле, але діти отримують від двох батьків. Вони бачать поганого чоловіка та доброго чоловіка батька, а також погану жінку і добру жінку матір. Бо і чоловіки і жінки мають як добрі, так і кепські риси. І потім така дитина має здатність розуміти та обирати свій шлях – як найкращий, так і найгірший. Якщо для досягнення амбітних цілей у політичній діяльності, суспільних впливів необхідна, принаймні з перспективи інших, міцна родина, то люди намагаються дотримуватися правил.

Друга важлива річ – авторитет церковних та просімейних цінностей, це про спадковість поколінь. Успіхи та надбання батьків – це багатство дітей. А це і про здатність піклуватися про землю своїх предків, і про відповідальність за наступні покоління, і про необхідність передання дітям віри та надбань, про тяглість поколінь.

Це важко, але можливо.

І про любов. Вона насправді існує. Чи можливо кохати та бути щасливим у державі, яка є одним з церквою, реєструючи свій шлюб під час вінчання в церкві, дотримуючись принципів, які диктує «жорстока» мораль? – можливо. 

Просто, треба знайти однодумця. В іншому випадку шлюб приречений на поразку. Як і тоді, коли принципів і цінностей немає, один шлюб щасливий, а інший нещасний.

Стрічку рекомендую. Хто бачив, діліться враженнями про «Каву» (яка, між іншим, також, одним на добро, а іншим шкодить).

Рік творчості з "Великим Києвом": робила, що могла

Зранку у жовтні 2022 прийшла звістка про масовані ракетні обстріли Києва з пораненими, руйнуваннями мосту Кличка, розбитими вікнами і поруйнованими стінами будівель музеїв та навчальних закладів, руйнування квартири в однієї з моїх давніх знайомих-колег. Таким був той перший день. Тоді росіяни розпочали масовані ракетні атаки, які тривали всю зиму і позбавляли світла киян. Перший день атак. На цьому тижні рік, як я творю разом з "Великим Києвом". 

Думаю, що багато хто за рік зробив в рази, а може в десятки разів більше. Але старалась, як могла.

Зробила 4 серіали. От про них і розкажу.

Київщина непереможна

Осінь минулого року була багата на історії героїв, які брали участь в деокупації Київщини. 

За літо багато колег-телевізійників назнімали історії про визволення регіону. Щодня з'являлися нові і нові, Багато тільки анонсувалося. Тому я вирішила зробити карту героїв про кожен населений пункт. 

Це виглядало так: я шукала крок за кроком населені пункти, де відбувалися події окупації, а потім деокупації. Хронологічно і крок за кроком. Для мене самої це було подорожжю і великим відкриттями сміливості та відданості людей. Це болісно слухати свідчення людей, які переживали окупацію та перенесли страждання. Але це і обнадійливо бачити бажання людей іти до перемоги. 

Такі історії (уже зібрані заголовки з багатьох матеріалів) можна почитати за посиланнями: 

Київщина непереможна: з перших днів війни вони стали на оборону краю

Київщина непереможна: визволення землі від російської агресії в обличчях цивільних

Київ від початків

Неможлива самоідентифікація без знання історії. Тому мені хотілося показати киянам, нащадками яких людей вони є. Про тих, хто будував культуру і цінності, на що опиралися предки, які здібності мали, та яку силу передали цій землі. 

Вийшло 16 публікацій від початків - тобто до Київської Русі, часи князювання могутніх та історія столиці. Найсвіжіша публікація з серії нижче. Якщо перейдете за посиланням, побачите посилання на решту статей з серії

Київ від початків: Під час будівництва підземки знайшли двір предків часів Київської Русі – як він виглядав

Бізнес, що відмовився або продовжує годувати окупанта

Ця тема якось сама зайшла і з часом я навіть здивувалась, що вийшло так детально. Тут не варто пояснювати - коли весь край по копійці збирає на дрони, не варто годувати бюджет окупанта. 

Останнім про вихід з російського ринку на цьому тижні повідомив Київстар. В публікації є деталі і про інші проблематичні бізнеси та торгові марки. 

Холдинг, якому належить Київстар черед понад півтора роки повномасштабного вторгнення вийшов з ринку Росії

Ще слідкувала за подіями в Білорусі, яка межує з Київщиною. Виглядає, що небезпека, якою погрожував ворог з півночі, станом на зараз дещо відступила. А ще, що цінно - в білорусі є люди, які пішли до в'язниці, однак боронили Україну, вивішували синьо-жовті прапори, проголошували в присутності великої кількості людей "Слава Україні". Уже цієї осені коротко написала про деяких із них. Хоч бачила  напевно понад сотню історій за увесь цей час. Дуже коротко про деяких з них тут:

По той бій кордону: білоруси, що потрапили до СІЗО, підтримуючи Україну

А ще були новини, які просто змушували усміхнутись - про Кота Степана, Собаку Патрона та ховраха-шпіца, який бігав в одному з районів Києва. 

Побільше нам хороших новин. 

Журналіст і місія пророча. Чому це не просто той, хто розказує «Що? Де? Коли?»

У сучасному світі про те, яким має бути журналіст розкаже кожен: говорити правду, доносити факти, брати коментарі, потрапляти туди, куди інших не пускають. І це, в принципі, правильно. Так само правильно, як вчителька має ходити в школу, заповнювати журнал і ставити оцінки або лікар повинен вести картку хворого, видавати довідки та відправляти на щеплення.

Єдине – що люди, які не мають стосунку до професії і на це не вчилися, не розуміються, чим є насправді журналістська діяльність.

Причиною цього є радянська спадщина, коли працівникам радянського телебачення доводилось бути рупорами партії, а ще – відкриття за часів правління Леоніда Кучми та Віктора Ющенка величезної кількості кафедр та факультетів журналістики де завгодно – в педінституті, де викладають досі вчительки, які самі бояться сказати 2 слова на камеру, в військовій академії, де вирішили робити військове телебачення (хоча насправді тепер на фронт їздять геть інші люди знімати і розказувати про армію), в співочого ректора, який вирішив, що співати на сцені і працювати в студії новин – одна професія, в кулінарному технікумі – ну бо що, чому не вчити журналістів, то ж і там, і там кухня.

Зрештою, виник такий міф, що журналістика – це лише ремесло. Ну – треба знати правопис української мови, вміти увімкнути вкл і викл на диктофоні чи камері, може – ще мати якусь мінімальну фізичну привабливість, щоб люди не розбігалися від тебе. Та і, в принципі, все. Єдине питання – то ж тоді навіщо було в усьому світі вчитися по 5-8 років на такого спеціаліста? То ж для таких навиків достатньо гуртка в 11 класі на позакласному навчанні. Ознайомився – і в бій.

Насправді, журналістська професія має свою історію і місію. Хто не знає – то навіть є святі покровителі журналістів. А католицька церква має визначені дні, коли молиться за працівників ЗМІ. От уявляєте – визначених світових днів молитви за правоохоронців немає, не моляться за бухгалтерів, які щодня рахують гроші і можуть потрапити на понад 10 років до в’язниці через помилку. А за журналістів – молиться увесь світ.

Нащо ж стільки уваги до такої професії?

Бо журналісти походять від проповідників і промовців. Від авторитетів у суспільстві. Саме тому в кожному навчальному закладі, який має історію та досвід у вихованні людей такої професії, є курс суспільної комунікації. Де розповідають, як промова та особа впливає на суспільство. Наприклад, засобом комунікації, одним із, історично є зустріч вчителя/мудреця з народом. Якими були в давнину такі зустрічі з мудрецями? – Це були люди, які багато читали, мали життєву філософію та мали про що сказати світові. От від місії цих людей походить сучасна професія.

Тобто, журналіст має знати більше, ніж інші, оперувати більшим, сучасними словами кажучи, масивом інформації, аніж інші, вміти аналізувати та дивитися вперед. Тобто, говорити про те, що може змінити хід подій, навіть історії. Адже люди, які слухають такого промовця, можуть вийти з такої зустрічі геть іншими, новими людьми, можуть отримати натхнення до дій та почати діяти.

В сучасному світі для журналіста місія пророча реалізується в декількох речах:

1. Розуміти, ким я є, які мої можливості та навіщо я в професії. Бо якщо ту чи іншу людину обирають працювати чи то в ньюз-рум, чи то в редакцію програм або в друковане-онлайн видання, її запрошують туди для чогось. І це точно не для того, щоб принести з поля новину про будь-що і викласти літературною мовою. Кожен журналіст має кепський чи добрий, але власний характер. І тим він цікавий і потрібний.

2. Робити те, що максимально актуальне в часі, в якому живу. Це відрізняє журналіста від блогера. Бо блогер каже те, що хоче сказати, що йому вигідно сказати. Журналіст має сказати про те, що змінить сьогодні світ. І, знаєте, що: я знайома з багатьма журналістами, які просто щастя і задоволення отримують коли виконують цю місію бути корисним і плідним.

3. Говорити те, про що інші мовчать. Тобто, бути відважним. Тут добрий товариш біблійний пророк Ілля. Його мало хто любив, бо він говорив не зовсім солоденькі речі. Ну але про те, що треба було сказати. Це як робота лікаря, який, в принципі, міг би дати довідку «здоровий» і відпустити, але його робота - вказати на причини хвороби.

4. Бути в сфері своїх талантів і вмінь та працювати над ними. Звичайно, не можна знати і розумітися в усьому. Але добрі журналісти в усьому світі безперервно вчаться новому і стають асами у визначеній тематиці. Це людина, яка може подивитися збоку на ту чи іншу сферу суспільства і вказати на те, про що люди у визначеній професії навіть не здогадуються.

5. Діяти та повідомляти на випередження, або мати професійне чуття. Чимало добрих журналістів повідомляють заздалегідь про причини, наслідки та пропонують проекцію на наступні роки, попереджають про небезпеки. І хто до таких слів не прислухається, той втрачає.

І ще важливою є роль журналістських спільнот. Бо разом цим людям вдається продуктивно діяти на випередження – таке їхнє/наше покликання.

А ремесло – то як хороший мікрофон у оперного співака, який не псує звучання унікального голосу. Звичайно, треба мати паливо для машини, чорнило для ручки, стіл для письма і капці для пересування світом.

Реальна історія:

Колись один мужик прийшов до священика, а той його спитав: "Про що ти молишся?" А той відповів: "Щоб бути багатим". Ну і отець питає: "А що конкретно потрібно, щоб ти став багатим, я попрошу, може Бог тобі дасть". Мужик довго не думаючи відповів: "Стіл, стуло і велосипед".

Священик помолився, мужик через кілька днів приходить додому, а його зустрічає сусід. і каже: "Я перебирав в себе гараж, і знайшов пару речей, якими не користуюсь, глянь, чи тобі не згодяться". Мужик пішов в гараж, і там на нього чекав стіл, стуло і велосипед.

Мужик розказав про таке чудо священику, бо дуже зрадів. А священик тому відповів: "Ось це і є ціль твого покликання: знайти, як правильно застосувати свій стіл, стілець і велосипед. Якщо виконаєш це - виграєш своє життя".

Здається, згодом, цей мужик таки виграв...

Обмінялись поцілунком миру: кроки Йоана Павла ІІ до зближення католиків та православних

Святий Папа Йоан Павло ІІ за свого апостольського служіння закликає віруючих різних конфесій до єдності та сам робить рішучі кроки назустріч церквам східної традиції.

Їх аналізує викладач із Івано-Франківської Теологічної Академії, Василь Тучапець. Обрала фрагменти про найважливіше з його праці «Від діалогу любові до діалогу істини…» про служіння Папи заради екуменізму та духовної єдності.

ІІ Ватиканський Собор, на шляху до з’єднання, справу єдності у вірі визначив, як одне з першочергових завдань екуменічного руху. Реалізація цього завдання, в особливий, спосіб припала на час понтифікату Івана Павла ІІ. В своїй першій Енцикліці “Відкупитель людини” (Redemptor hominis) (4 березня 1979 р.), Папа Римський зазначив:

“Не бачимо на даному етапі християнської історії та історії світу іншої можливості сповнення вселенського покликання Церкви у справі екуменізму, як тільки, щоб витривало, покірно і рівночасно відважно шукати доріг зближення і єдності...”

В екуменічній діяльності Вселенського Архиєрея відмічаємо особливу любов Східної Церкви, що проявляється через часті зустрічі з представниками цієї Церкви, апостольські листи, промови. Так отримавши місію Єпископа Риму, Іван Павло ІІ – як про це зазначає в екуменічній енцикліці – визнав одним із перших завдань свого служіння відновлення особистого контакту із Сходом в особі константинопольського патріарха Димитра І.

Іван Павло ІІ відбув 28-30 листопада 1979 року апостольську подорож до Константинополя з нагоди праздника Св. Андрія Первозваного. В сам день праздника, Римський Архиєрей був присутній на православній Божественній Літургії, яку відслужив Константинопольський Патріарха у соборі св. Юрія. Обидва вселенські архієреї обмінялись Поцілунком Миру перед Ісповіддю Віри. Це було великим жестом зі сторони Папи, бо було абсолютно нечуваним, щоб Папа Римський, був присутній на Євхаристійній Службі, Церкви, що не перебуває в повній єдності з Римо-Католицькою Церквою. Під час цього богослужіння Іван Павло ІІ у своїй проповіді сказав:

“Видається мені, фактично, що питання, яке ми мусимо собі поставити не є стільки чи ми можемо відновити повну єдність, але радше чи ми ще маємо право лишатись поділеними. Ми мусимо це питання собі поставити в саме ім’я нашої вірності до волі Христа для Його Церкви...”

Під час зустрічі, Папа спільно з главою Константинопольської Церкви Димитрієм, прийняли рішення розпочати офіційний богословський діалог поміж двома Церквами, щоб розглянути за допомогою діалогу істини відмінності, які повстали на богословській площині протягом історії.

Рівно ж, Іван Павло ІІ мав нагоду в Апостольській Столиці (Римі) відбути зустріч з патріархом Димитрієм І (3-7 грудня 1987 р.) та з патріархом Вартломеєм І (27-30 червня 1995 р.). Іван Павло ІІ під час зустрічі з Димитрієм (5 грудня 1987 р.), коли ієрархи спільно предсідали на Вечірні в римській базиліці посвяченій на честь Богородиці (Santa Maria Maggiore) сказав:

“[...] Якщо в ході століть деякі розбіжності – часами дуже серйозні – між християнами Сходу і Заходу ослабили свідчення єдиної Христової Церкви, сьогодні покаяння і бажання єдності сповняють їх серця. Нині ми маємо новий доказ [...] Католицька та Православна Церква одержали благодать в тому, що ще раз розпізнали одна одну, як Церкви-Сестри, і що прямують до повного сопричастя”.

Апостольським Листом “За взірцеву чеснотність” (Egregiae virtutis) (30 грудня 1980 р.) було проголошено свв. Кирила та Мефодія, поряд із св. Бенедиктом – покровителями Європи, що стало урочистим визнанням їх історичних, культурних і релігійних заслуг в справі звершення євангелізації європейських народів та творення духовної єдності поміж Сходом та Заходом.

Рівно ж питання про минулі й майбутні відношення Римо-Католицької Церкви з Східними Церквами та їх значення для сучасності було підняте Вселенським Архиєреєм через написання до всієї Церкви Апостольського Послання “Ідіть по всьому світу” (Euntes in mundum) (21 січня 1988 р.) під час відзначення східно-слов’янськими народами Тисячоліття Хрещення Київської Русі. У вище згаданій енцикліці та посланні Іван Павло ІІ виражає тугу за з’єднанням та єдністю між двома Церквами-Сестрами — Східною та Західною.

Діалог відзначається тим, що, незважаючи на відмінність і різнорідність переконань, партнери готові до взаємного вислуховування та визнання. Звичайно є це можливе тільки тоді, коли дві сторони визнають, що вони разом знаходяться на шляху до правди, а не володіють нею. Тим самим, братерський діалог нас навчає також стосунку до самої правди.

Римський Архієрей рівно ж закликає благати Святого Духа, щоб впровадив нас до повноти правди, збільшив нашу любов, влив в наші серця святу нетерпеливість відносно справи поєднання, щоб світанок третього тисячоліття засіяв над з’єднаною Церквою.

Без огляду на поділи, відзначає Римський Архиєрей, в Енцикліці “Апостоли Слов’ян”, за допомогою екуменічного діалогу прямуємо до видимої єдності у досконалій і цілковитій спільності, яку мала Апостольська Церква і якої ми щиро шукаємо. До єдності, яка не становитиме ані поглинання ані злиття Церков, але буде зустріччю в правді і в любові.

Блендер - в хаті не зайве. Взялася за млинці

 Весна почалася з млинців у блендері. З картоплі та з сиру. А ще з несмачних страв, які пробувала, бо надивилася, чим харчуються люди-власники інстасторінок. 

Почну з харчів, які точно мені не пасують: 

- тверді сири. Я не бачу їхнього іншого застосування окрім як натирати в варену картоплю чи піцу. Інакше - від них ніякого наїдку, задоволення та ситості, тільки калорії

- консервовані овочі. Взагалі не розумію, навіщо їх консервувати, якщо в продажу є зелень та овочі круглий рік

- екзотичні фрукти без солодкого смаку. Якщо це соковите манго, ківі, навіть нудні банани - так, якщо це дивна тверда трава, як, наприклад, авокадо - ні

- знежирена молочка. Молоко мусить мати смак молока, в іншому випадку - це нікому не потрібна ірунда (йорунда, єрунда). 

А тепер рецепти млинців:

Сирники

З перемеленим в блендері сиром вони виходять шикардичні.

У розрізі - вони всередині наче з тортів-сирників. 

Єдиний мінус - що важко досягти ідеальної круглої форми, бо вони трошки розтікаються, коли кладеться сира суміш на сковорідку. (я люблю рівні форми :) )

Однак на смак найкращі з тих версій, які я раніше робила. Під час смаження в них так надувається верхня стінка, як в товстого лавашу чи чебуреків, що теж дуже. 

Спочатку на дно в блендері вбивала яйця, щоб була рідина, тоді сир. Суміш стала як густовата сметана, але не густа. Багато борошна теж не накидАла.

Млинці з картоплею

Відомо, що блендер не тре картоплю без води. Не страшно. Ріжемо картоплю як на лінивий суп великими шматками, додаємо в блендер трохи на дні води і крутити.

Виходить біла маса, до якої кидаємо яйця, борошно, перець, сіль і спеції. Між іншим, мені сподобалась приправа "до картоплі" - її продають в Сільпо. Ця приправа не сильно ядерна, не забиває смак, але гарна. 

Коли картоплю дрібно перебити, виходить нормальна біла маса. На відміну від тертки - бо поки тремо, картопля змінює колір і темніє. 

Млинці добре тримають форму, виходять естетичні, не забиті, приємно пахне і смакує картопля. Дуже багато борошна не кидати, щоб маса для смаження була трохи рідкуватою, але не розтікалася на пательні. 

2023: рухаюсь далі, бо живу

 

Дуже швидко летить час. І хочеться не проґавити важливе.

Вже було багато різних підсумків. І довгі роки. Цей – інакший, але не менш важливий.

Колись був час, коли діяла з надривом. Багато, з останніх зусиль. Щоб досягти мети, зробити більше, ніж інші, аби йти з тими, що йдуть попереду… Досвід, знання, можливості, відкриття.

А потім почала вчитися жити щасливим життям та помічати добре навколо. І так вже теж роки…

Єдине – розумію, що той досвід багатьох років «з надривом» – це про потенціал. Який, якщо буде потрібно, застосую і тепер. Поки є здоров’я і сили :)

Тому про здоров’я намагаюсь дбати.

Коли не живеш «з надривом», менше є потреби просити інших про допомогу, або чекати допомоги в моменти більшої напруги. Менше дій понад міру – спокійніше і собі, і тим, хто з цією допомогою приходять. Фізичною, ментальною, дієвою.

В цьому році війни навіть не знаю, які були б інші сценарії мого життя. Хоча могли б бути. Рада за тих, хто дійсно і чесно був поруч. Бути поруч – не про фізичне, а про те, щоб бути разом, одним, підтримувати і старатись спільно. Кажуть, лідери мусять навчитися бути самотніми. Думаю, що деякі наміри цього року насправді були саме такими лідерськими і власними. Самотність лідера є для того, щоб потім за ним пішли інші. Парадокс, який ще в майбутньому треба буде зреалізувати, щоб хоч трошки бути лідером.

Ще про любов. Вона не перестає. Але вона також вибір. Ми любимо те і тих, що і хто є частиною нас. Не знаю, чи хтось любить чуже собі. Швидше ні.

Відтак, в центрі не любов, а мудрість. А з нею – відкриті вуха до слухання. Що і треба було довести. Мудрість незаангажована. Вона походить не від людей, а від Бога. Вона усім керує, і все розподіляє. Тому знову і знову у новому році потребую мудрості… І світла? – І світла.

Покликання - це те місце, куди легко несуть ноги

Люди часто шукають відповідь на питання "А як знайти своє покликання?" А ще питають - чому я його не знаходжу?

Але часто не знають, що те, де вони є, і є їхнє покликання. 

Бо кожен з нас покликаний бути щасливим і жити. Зі своїми дарами, талантами, у своїй дійсності, в якій щодня є вибір - бути вдячним і щасливим чи незадоволеним і розгубленим.

Покликання - це там, де легко ідуть ноги. 

Кожна людина знає, що у неї виходить робити краще - майструвати автомобіль, варити борщ, вчити дітей чи навіть здійснювати навколосвітню подорож і розповідати про це іншим. Коли ти робиш, бачиш з того конкретні плоди та почуваєш себе в тому щасливим - то і є твоє покликання. 

Залишилось лише гарно цим покликанням користуватись. 

Бо уяви, ти заводиш собі пса. Ти його любиш, возиш до ветеринара, вигулюєш, годуєш гарною їжею. Чи віддячить тобі пес? Та ясна річ. А якщо ти береш гарного пса, і замість того, щоб гуляти з ним пів години вранці, прив'язуєш його під під'їздом і стережеш, чи він не шукатиме спосіб зірватися з ланцюга коли надворі мороз чи спека, чи бігають коти. Або береш собаку і починаєш на нього гаркати, бити... Як відповість тобі пес? - ясна річ, він буде гризти та гавкати у відповідь. 

Подібно з покликанням. Якщо ти знаєш, що є твоїм, пильнуєш, дбаєш про режим праці і відпочинку, про нову смачну їжу, про доброго "ветеринара" чи вчителя - ти будеш щасливий у своєму покликанні. А якщо починаєш з ранку до ночі варити свій борщ, чи вчити тисячі дітей вдень і вночі, чи безперервно ремонтувати залізяччя, не маючи навіть часу подивитися, як це твоє залізо їде на гонках - то й твоє покликання почне на тебе "гавкати". 

Покликання там, де легко ідуть ноги...