Вишневі букетики!

Щоб пошвидше прийшла весна і розцвіли квіти, спекла вишневі букетики. Не лише гарні, але й їстівні :)


Я собою задоволена!

Роздумувати варто! Про особливості людського мозку.

У роздумах бере участь увесь мозок і серце, а у вивченні – тільки ліва півкуля мозку.

Місійний мандрівник Марк Вьоклер наводить значення слова «роздумувати» за Універсальним довідником Стронга. Іврит та грецька мова мають кілька слів, від яких походять «роздумувати» та «роздуми».

Шепотіти, говорити з собою вголос, говорити, розмовляти, теревенити, лепетати, спілкування, бурмотіння, бурчати, рев, нарікання, дзижчання, нотні записи, вивчати, розміркувати, обдумувати, уявляти, молитися, молитва, роздуми, присвячення себе.

Із цього багатого переліку до функцій лівої півкулі належать: вивчати, обдумувати, бурчати, говорити, розмовляти, спілкуватися. (Як відомо, до функцій лівої півкулі належить мислення і мова).

Тим часом функції правої півкулі: уявляти, нотні записи, нарікати, лепетати. Образи, музика і емоції – це також функції правої півкулі.

Якщо ж подивитися на означення, які асоціюються із серцем – то це молитва, молитися, посвячення, розміркувати, роздуми.

Результатом роздумів є відкриття таємниць буття, які ми не бачимо на перший погляд, і які не отримаємо внаслідок просто лише дублюючого вивчення. І саме від тих, хто роздумує, у світ приходять нові ідеї, революційні відкриття та потужні зміни.

Мало почути інформацію, вкинути до лівої комірки мозку, та банально передати її іншим. Варто ще й знайти для неї час і місце та подивитися на неї серцем, захопитися нею та затриматись у пізнанні її покликання. Або просто викинути на смітник, з’ясувавши її нікчемність, якщо під час світлих роздумів виявиться, що це дійсно так.

Цікаве спостереження – коли до мого мозку потрапляє забагато фактичної інформації, за якийсь час мозок починає давати знак про своє перенаповнення та навіть боліти. Натомість роздуми у співзвуччі із серцем ніколи не обтяжують. Тому, напевно, і кажуть, що людське серце – не має меж. Те, що не вміщається до правої півкулі мозку, помножує насолоду для захопленого серця. А насолоди ж забагато не буває :)

І так, як логічну - ліву півкулю мозку - тримає під міцним контролем людина, то через серце і праву півкулю говорить сам Бог. І таким є Його по-Біблійному «тихий внутрішній голос».

Мало знати – варто пізнати. Мало отримувати – варто цінувати. Мало бачити, чути, читати – варто захоплюватись, насолоджуватись, творити... Хіба не так?

"Доброе утро!" Якщо воно дійсно таке :)

Подивилась «Доброе утро»
У перші хвилини перегляду було прикро, що дивлюсь його наодинці з комп’ютером, а не в кінотеатрі, на наступних кількох шкодувала, що фільм почався із історії про примусове звільнення з роботи. Потім знудило від планерки розважально-ранкового формату. Добив герой, який прийшов на проект, розуміючи, що він не на своєму місці і працює тільки щоб отримати трохи грошей.

Загалом у фільмі прозвучала слушна думка:
Люди – не ідіоти. І вони потребують інформації.

Добре що не довелось іти до кінотеатру у мороз. Ще восени я вирішила перебороти минулорічну схильність до распіраторних захворювань. І поки мені це вдається. Уже 8 місяців, як я не потерпала від інфекційно-простудних нежитів та кашлів. А з огляду на те, що рік тому я хворіла 5 разів за зиму, доцільним є берегтися, поки не пригріє сонце. Коли потепліє і поменшає ризиків застудитися, поновлю абонемент до спортзалу. Один мій колега ходить на тренування перед роботою - о пів на восьму ранку. Журналіст має гарно виглядати і бути у формі.

Кіношну ситуацію виправила хіба що гарна любовна історія. Не так яскрава, як оптимістична. Респект.

Про сміття

Друзі розповіли, що коли жили в Одесі, щотижня спостерігали, як люди без місця проживання мили бак для сміття. То був визначений цими вуличними друзяками бак і вони його оберігали. А жителі сусідніх будинків, які спостерігали за щотижневим прибиранням, нерідко підносили вуличним сусідам харчі. І саме не сміття, а добрі смачні харчі у окремих від сміття пакетиках. Та залишали поруч із баком для сміття. Вдячні вуличні сусіди підкормлювали своїм харчами місцевих котяр, яких жителі випускали на прогулянку з квартир та відганяли з двору блохатих псів.

Часом нам здається, що в певній сфері нашого життя відбувається таке барахло, що немає жодної надії на порятунок і тут я ніхто і звуть мене ніяк. Але якщо до цього барахла ставитись з повагою і вдячністю Богові за те, що створив цю сферу життя, вона може принести плід. Неочікуваний, але рятівний для життя. Немає нічого присутнього, що б не було цінним…

Усміхайся, доцю!

Моя мама дуже любить проводити мені виховні години. Скільки нас з нею пам’ятаю, вона постійно мені розказує про якісь важливі для мене, на її думку, речі. При чому за радянською методикою п’ятихвилинок. Коли тобі регулярно, але впродовж не більше 5-ти хвилин на день говорять про важливість для тебе тієї чи іншої істини. Проте обов’язково кожного разу іншими словами і на нових прикладах. Досі пам’ятаю багато таких тем, які настійливо втирала в мої дитячі мізки мама. Про «з ким поведешся, того наберешся», «невчення-тьму» і різноманіття а-ля «в пионеры принимают самых лучших».

Про одну з центрових маминих тем міркувала сьогодні. Коли ввечері із задніх дверей переповненої маршрутки довелося кричати, щоб відкрили двері на моїй зупинці. Після третього вигуку зрозуміла, що у водія так гучно співає шансон, що моє наївне волання для нього – як муха на вітрі. Коли оминули місце висадки, якась тьотя стала обурюватись у мій захист. На що я їй усміхнулася і сказала: "Не хвилюйтеся, покатаюсь трохи - на вулиці гарний сніжок – буде нагода прогулятись." Тьотя усміхнулась у відповідь. І... маршрутника зупинив ДАІшник. Прямо навпроти мого будинку, розташованого між зупинками. Інспектор довго не тримав – якраз поки я вийшла. І навіть не штрафував водія – просто спитав, як кудись проїхати. Мама ж казала колись: «Усміхайся, доцю. Тоді одразу світ добрішає»

Роботі журналіста наприкінці зими і напочатку весни властиві зустрічі із величезною кількістю незадоволених чудіків. На деяких телеканалах їх називають «обуреними мешканцями» і знімають про них сюжети. Деякі делікатно направляють до лікаря. Коли я працювала редактором вінницької студії, пропонувала їм викласти свою халепу у письмовому вигляді та залишити контактний номер. Чудіки приносили вірші, «ексклюзивне» відею, зняте на телефон або якісь кишенькові відеокамери, фотографії колишніх дружин та чоловіків, які позбавили їх одвічного щастя, а одного разу – навіть плюшевого собаку без вуха, як доказ агресивності сусідів, які відірвали вухо набивній тварині тільки за те, що вона сохла на мотузці за вікном і начебто капала сусідові знизу на вікна. Таких історій щороку безліч. Деякі вже почали надходити і цими днями. Цьогорічні чудіки прокинулись від несподіваного потепління на початку лютого і трохи знітились, не дочекавшися весни. Чудіки – це всі ті люди, яким мами не казали в дитинстві: «Доцю, сину, усміхайся».

Для тих, хто цей урок не засвоїв, наведу пару цитат із маминих п’ятихвилинок: «Доцю, коли йдеш до хлопців, усміхайся трошки, бо ти тоді гарніша», «Коли хтось нападає, навіть якщо не знаєш, що сказати – усміхнися, і скажи, що щось не зовсім зрозуміла, про що йдеться», «Коли хвилюєшся – улибочка – і кажи, що перше спаде на думку», «Коли тобі хтось усміхнувся на вулиці, навіть незнайомець, затримайся в усмішці у відповідь – так красиво. Це такі правила культури».

І ще. Сніг напередодні весни, навіть з морозом – дуже оптимістичний. Бо він повний надії. І навіть сонце зараз яскравіше, ніж раніше. Тому, шарфик-рукавиці – і – улибочка! І ніякі вітри тоді не страшні!

Дружня хата. Багатосерійний фільм :)

Франківсько-Вінницько-Хмельницько-Закарпатське зібрання у Києві

Останнім часом друзі особливо тішать мене своєю присутністю. Ось як багато піци приготувала для нас у минулі вихідні. Це було чудово!

Час творити

Є два місця пізнання себе. Прийти до тих, котрі тебе люблять і спитати їх, ким ти є та чого від тебе чекають. І йти за вже вивченим попередниками планом. Або просто прямувати - за покликом власного серця. І боляче помилятись. Обтиратись об помилки і знову помилятись. Але бути собою, справжнім.

Є два способи прожити своє життя. Зустрічати стіни у лабіринті років та довго їх оминати. Або обрати напрям і просто йти. Вперед. Пробивати стіни та підривати каміння. Та втілювати мрії. Бо вони дійсно того варті.

Ми часто говоримо людям, що хочемо бути кращими, хочемо робити геніальні справи, хочемо дарувати любов. І стараємось, трудимось, часом досягаємо успіху, часом потерпаємо фіаско. Та шукаємо винних і несправедливість в обставинах. А коли виходимо із видимої нам халепи, потираємо обличчя і кажемо: «Ех, добре, що минулось». І не помічаємо, що саме після цього «Ех…» прощаємось із найціннішими подіями нашого життя. Бо саме в ці хвилини, коли під нашими ногами руйнуються найупевненіші шляхи, а підземні води підмивають закладене кимось каміння ми маємо шанс звести свою, найнадійнішу дорогу. Бо тоді пробуджується творчість і приносить плоди закладена природою мудрість.

Людина має схильність хапатися за шляхи та ідеї успішних лідерів. Приємно прикриватися під славою успішної людини, бути віддзеркаленням його, народженої в муках, слави. І не дай Боже, якщо цей лідер ще й вкаже на місце, яке, на його думку, належить тобі. Важливе, успішне, та здатне відкрити увесь, доступний його оку потенціал. Але це важливе і поважне визнання часом може стати повільною і прикрою смертю для твого справжнього покликання. Бо ніщо так не нищить, як поклоніння лідерові. Навіть якщо цей лідер(читати - ідол) суперуспішний і поважний. Але його одкровення – це не завжди твоє одкровення. І його місія – не твоя місія. Немає нічого гіршого, ніж занедбати себе, справжнього.

Багато гарних ідей здатен наплодити наш розум. Але ще більше народжується тоді, коли ти розумієш, що зараз із цією ідеєю – ти – один. І не маєш змоги сховати, але й безсилий плодити. І саме тоді твої очі піднесені до Бога. А Він єдиний є тим, хто втілює ідеї та зрощує плоди.

Ми часто говоримо про важливість доцентровості. Коли група людей прагнуть одного сяйва та стараються досягти спільного успіху в одному плані. Світ – це мозаїка живих історій. Але ці історії гармонують лише тоді, коли мають єдине начало. Проте індивідуальну та ніде не копійовану місію. Бо саме в останньому багатство світу.

Гарні люди

Останнім часом у мене з’явилась звичка вдивлятися навколо, коли їду в метро. Люди, станції, переходи, обличчя, усмішки, взуття. До речі, більш ретельно стала чистити чоботи. Бо помітила, що успішно-впевнену ходу переважно мають ті, у кого вигляд взуття дисонує з кольором підлоги в метро.
Та то таке.
Останнім часом часто вдивляюся в обличчя.
Одного дня,сидячи у кріселку вагона, підняла очі та побачила, що мене оточує багато гарних людей. Чоловіків, жінок. Дівчат, хлопців. Я споглядала навколо і думала: «Цікаво, а чи почувають вони себе щасливими людьми? Гарними – саме вродливими людьми. І чи отримують вони від цього почуття радості?»

Ми любимо ставити людей у рамки. Пропорційні риси обличчя, кількість кілограмів, статура, колір волосся, форма, стиль, акуратність буття. Якщо офіс – комірець, якщо сцена – декольте, якщо екран – то міні, якщо ресторан – то шик. Якщо ти міль – припадай пилом, якщо ти зірка – сяй. Ми віримо в стандарти. І в те, що встановлений нами одного разу стандарт дієвий і через 10, 20, 30 років. Завжди.

Гарні люди між собою конкурують, ділять один одного на красивих і некрасивих. На успішних і неуспішних. На своїх і чужих. А якщо, раптом, хтось не вписується у вказані йому рамки, виникає здивування – о! люди змінюються! Невже??

У підтвердження цих моїх думок навіть почула розмову двох хлопців у метро. Чи екс-одногрупників чи екс-однокласників. Не знаю. Але один із них сказав: «Бачив (дівчину) N». А другий спитав:
- І як вона?
- Та, була з якимось хлопцем
- І як?
- Він?
- Ага...
- Та нічого так...
- Хі. Люди змінюються… :)

Так. Люди змінюються. Сьогодні гарні – завтра звичайні. Сьогодні звичайні – завтра – гарні.
Сьогодні роблять безглуздий вчинок. Завтра – вчиняють геніальну мудрість. Сьогодні нищать – завтра – будують. Нам здається, що ми знаємо людей і що все про них розуміємо. І що ми це вже десь зустрічали. Або цю людину у такій ситуації вже бачили. А ця людина за хвилину вчиняє так, що на всі 180 відрізняється від того вчинку, попереднього. І навіть сама не знає чому. І не краще і не гірше - але - інакше. Бо просто належить до світу гарних людей. А краса, вона ж ніколи не буває статичною. Люди гарні.

Kołysanka Puchatka