середа, 16 лютого 2011 р.

Усміхайся, доцю!


Моя мама дуже любить проводити мені виховні години. Скільки нас з нею пам’ятаю, вона постійно мені розказує про якісь важливі для мене, на її думку, речі. При чому за радянською методикою п’ятихвилинок. Коли тобі регулярно, але впродовж не більше 5-ти хвилин на день говорять про важливість для тебе тієї чи іншої істини. Проте обов’язково кожного разу іншими словами і на нових прикладах. Досі пам’ятаю багато таких тем, які настійливо втирала в мої дитячі мізки мама. Про «з ким поведешся, того наберешся», «невчення-тьму» і різноманіття а-ля «в пионеры принимают самых лучших».

Про одну з центрових маминих тем міркувала сьогодні. Коли ввечері із задніх дверей переповненої маршрутки довелося кричати, щоб відкрили двері на моїй зупинці. Після третього вигуку зрозуміла, що у водія так гучно співає шансон, що моє наївне волання для нього – як муха на вітрі. Коли оминули місце висадки, якась тьотя стала обурюватись у мій захист. На що я їй усміхнулася і сказала: "Не хвилюйтеся, покатаюсь трохи - на вулиці гарний сніжок – буде нагода прогулятись." Тьотя усміхнулась у відповідь. І... маршрутника зупинив ДАІшник. Прямо навпроти мого будинку, розташованого між зупинками. Інспектор довго не тримав – якраз поки я вийшла. І навіть не штрафував водія – просто спитав, як кудись проїхати. Мама ж казала колись: «Усміхайся, доцю. Тоді одразу світ добрішає»

Роботі журналіста наприкінці зими і напочатку весни властиві зустрічі із величезною кількістю незадоволених чудіків. На деяких телеканалах їх називають «обуреними мешканцями» і знімають про них сюжети. Деякі делікатно направляють до лікаря. Коли я працювала редактором вінницької студії, пропонувала їм викласти свою халепу у письмовому вигляді та залишити контактний номер. Чудіки приносили вірші, «ексклюзивне» відею, зняте на телефон або якісь кишенькові відеокамери, фотографії колишніх дружин та чоловіків, які позбавили їх одвічного щастя, а одного разу – навіть плюшевого собаку без вуха, як доказ агресивності сусідів, які відірвали вухо набивній тварині тільки за те, що вона сохла на мотузці за вікном і начебто капала сусідові знизу на вікна. Таких історій щороку безліч. Деякі вже почали надходити і цими днями. Цьогорічні чудіки прокинулись від несподіваного потепління на початку лютого і трохи знітились, не дочекавшися весни. Чудіки – це всі ті люди, яким мами не казали в дитинстві: «Доцю, сину, усміхайся».

Для тих, хто цей урок не засвоїв, наведу пару цитат із маминих п’ятихвилинок: «Доцю, коли йдеш до хлопців, усміхайся трошки, бо ти тоді гарніша», «Коли хтось нападає, навіть якщо не знаєш, що сказати – усміхнися, і скажи, що щось не зовсім зрозуміла, про що йдеться», «Коли хвилюєшся – улибочка – і кажи, що перше спаде на думку», «Коли тобі хтось усміхнувся на вулиці, навіть незнайомець, затримайся в усмішці у відповідь – так красиво. Це такі правила культури».

І ще. Сніг напередодні весни, навіть з морозом – дуже оптимістичний. Бо він повний надії. І навіть сонце зараз яскравіше, ніж раніше. Тому, шарфик-рукавиці – і – улибочка! І ніякі вітри тоді не страшні!

1 коментар:

test сказав...

Так - посмішка може багата. Бачив сюжет, як в японській культурі нема посмішок. Вони просто не занють як це робити. Тому в них є навіть тренінги, де навчають посміхатись.

Пропонуй чудікам також блог завести.