Психолог допомагає пережити травми війни

- Військовослужбовець з окупованого регіону. Щоб повертатися сюди, треба знімати житло після мобілізації. Без родини і з поганим досить здоров'ям. 

Спина, осколки і так далі. Немає ніякого ресурсу, звідки брати гроші, щоб виживати. Дембельські скінчились. У друзів живу, але як далі жити. Був певний супротив до психологічної допомоги. Потім звернувся. На даний момент досить успішна людина. Працює. Добре заробляє і чекає зараз на дитинку. Є дружина. Живе, знімає житло. Вистачає, - розповідає Тетяна Руденко, психолог, представник громадської організації, що працює з бійцями, "Без броні".

Коли воїн перебуває в АТО, досвідчує дуже міцних почуттів - як страх, розгубленість, душевний біль, якого ніколи не мав у повсякденному житті. Це дуже потужне випробування для психіки та усього організму. Щоб зберегтися, реакції пригальмовуються та спрацьомує механізм самозахисту. Людина залишається активною, але психічно - ніби ховається від лиха.

- Страх, розгубленість, в голові перевертається цілий всесвіт. Чоловік жив життям, і раптом вирвався з цього життя. Його кинули туди, де немає зручних речей, м'якої постілі. Де постійно стріляють. І організм мобілізується. Починає захищатися. Почуття знижуються, спадає їхня інтенсивність. Воїни вже не почувають так сильно ані болю, ані страху, ані кохання, ані радості. Бо для того, щоб вижити в цій ситуації, організму потрібно заблокуватися.

Після місяців випробувань військовослужбовець повертається додому з низкою психічних та соматичних проблем - не може спати, злиться на оточуючих через дрібниці, почуває болі у голові чи фізичну слабкість. З такими проблемами звертається до лікарів - але медикаменти не завжди допомагають. Бо хоче скинути тягар з душі, потребує людини, якій можна виговоритись. Тому звертається до психолога.

- Найчастіше по психологічну допомогу звертаються з питаннями фізіологічними, соматичним. Кажуть: "Я не сплю, сплю дуже мало, мій сон дуже тривожний, мені сняться кошмари" Або скаржаться на апатію: "Не можу знайти собі місця, нічого не хочу робити, мене всі дратують, я себе відчуваю, як не в своїй тарілці". Це якщо ми не говоримо про більш серйозні випадки з дуже високим рівнем агресивності, серйозними депресивними станами.

Чоловіки, які не мають іншого досвіду військової служби окрім півтора-дворічного обов'язкового призову у молодості, більш чутливі до жахів війни, аніж професійні військові. І коли такі люди потрапляють в зону АТО, не вміють справлятися з негативними подіями, не мають мінімальних психологічних знань, щоб захищати власні нерви.

- У нашій армії немає, і не існує такого поняття як профорієнтаційний відбір. В Україні війна агресивна. Мобілізовують усіх. Але не кожен здатен витримати ті події. В ідеалі, у армії мали б проходити службу та працювати ті люди, які здатні. Бо не кожен може бути, наприклад, пожежником, лікарем, так само і військовослужбовцем. В людини є певний внутрішній ресурс внутрішній. Використовуючи який вона може виконати певні події. Якщо сила подій перевищує її внутрішні ресурси, тоді стається перенавантаження. І - як наслідок, хлопці знімають стрес алкоголем, мають органічні розлади, або навіть вдаються до самогубств.

Основна робота, яку проводять психологи під час зустрічей зі щойно демобілізованими - допомагають їм розслабитися та відкрити ті болі та негативні реакції, які переживали на війні. Після цього допомагають прийняти навколишній світ та радість життя на землі, де є мир.

- Коли воїн повертається - йому треба розблокуватися. Бо він почуває себе, як загнаний звєрьок. Починає кидатися на людей, ненавидіти весь світ, захищатися. Йому здається, що життя зайшло у глухий кут, починає всіх у тому звинувачувати - і владу, і навколишній світ, і водія тролейбуса, взагалі всіх.

Чи не першими з проблемами військовослужбовця стикаються найближчі - його родичі та друзі. Нерідко трапляються конфлікти з дружинами, які переживали за життя чоловіків в АТО, а коли ти повертаються, не знають, як з ними поводитися. Сварки на побутовому рівні стають настільки гострими, що ледь не призводять до розлучень. Однак, дружина може стати тією особою, яка допоможе впоратися з психологічними проблемами.

- Конфлікти трапляються, коли дружина має надмірні очікування від військовослужбовця, який був поза домом довгий час. Вона довгі місяці живе з фантазіями. Їй здається, що от зараз мій прінц на белом коне примчится и все.. крани не текут, машина не ламається і все буде чудово. А принц прибігає, і йому самому потрібна підтримка. Він дезадаптований, дезорієнтований. Дружині варто дати йому можливість відпочити. А не відразу: "Давай, працюй". Я проти інфантилізації військовослужбовців. Вони мають брати на себе відповідальність, тому що це їхнє життя, їхнє майбутнє. Але спочатку, якщо рік просидів, там де стріляють, нелюдські умови перебування, він має отримати відчуття, що його люблять і приймають. Це процес

Додаткового болю людині, що повернулася з АТО додають друзі та родичі, які починають нетактовно з ним поводитися. Коли допитуються, як йому було, чи стріляв, чи вбивав людей. Для людини, яка побачила війну на власні очі, це надто болісні теми, щоб про них легко розмовляти. Говорити і питати треба про те, про що він хоче відкритися.

- На прикладі своїх друзів та клієнтів, які приходять по психологічну допомогу, я часто чую: "Меня постоянно спрашивают: Ти стрелял?" - вони кажуть: "Ні, я там спав". "Чи вбивав?" - питають. Задають такі питання, які просто некоректно запитувати. В принципі. Для них це ще дуже сильний подразник. Таке дратує. Мені здається, що суспільству, родині, треба бути дуже обережними з зайвими запитаннями. Має виглядати таким чином: говорить, то відкрили рота, слухаємо, і слухаємо. Скільки йому треба говорити, стільки хай говорить, якщо йому треба виговоритись. Якщо він не хоче, і не може казати, не змушуйте. Прийде час - і він скаже. Не треба лізти туди, куди він не запрошує. Тому що це його територія, його досвід, і якщо він не хоче це віддавати, поки що конкретній людині - не треба вимагати.

Не варто питати, як військовослужбовець переживав смерть, якщо втратив когось, або вбили іншу людину на його очах. Не радять психологи і влаштовувати повчання або радити, задавати питання накшталт "Подумай, чого тебе навчила така ситуація".

- Запитавши хлопців, чому навчила смерть твого побратима, він скаже: "Ти як?" Він може сказати - відчуваю провину, що його не захистив, не врятував, що це був не я, і так далі. Скоріше можна поговорити про те, чого навчила ця ситуація в принципі - це про цінність життя, цінність держави, території, про їхню ідентифікацію себе як чоловіків, як захисників - про дуже глобальні речі. Побачити смерть іншої людини для всіх людей жахливо однаково - і для військового і для цивільного. Це війна і вони з цим живуть. Якщо родичі бачать, що людині важко, не може спати-їсти, її можна порадити звертатися до фахівця, і з цими почуттями працювати. Якщо є така можливість і згода військового. Це ненормально, коли люди вмирають не своєю смертю. Але ми знаходимося в стані війни, і це, на жаль, трапляється в нашій країні.

У розмові з демобілізованим можна спитати про людей, які його оточували, жартувати, підтримувати бесіду, коли розповідають про добрі речі, які з ними відбувалися. Адже в оточенні інших чоловіків, побратимів, і на війні з бійцями траплялися гарні події.

- Краще запитайте про якісь смішні історії. Бо там на війні трапляються не тільки обстріли. Там є якийсь побут, час від часу відбуваються смішні ситуації, вони про це дуже охоче розповідають. І, таким чином, ви можете цей конекшен відбудовувати. Розуміти, як він жив цей рік, що це було. А він почне розуміти, як він без вас жив.

Процес адаптації та притирка у відносинах з рідними можуть тривати 3-4 місяці. У цей час психологи радять не лякатися, що демобілізований кілька днів ні з ким не розмовляє. У цей час він звикає до того, що є м'яка постіль, ванна, побут, багато людей, які відрізняються від тих, яких він бачив в АТО. Трапляється, що родичі помічають більш серйозні прояви - чоловік раптом починає надовго втікати з дому, випивати, робити вчинки, які можуть зашкодити його безпеці, однак до психологів йти відмовляється - тоді варто приходити на консультацію рідним. Щоб вчитися правильно себе поводити поруч.

- Коли немає можливості працювати безпосередньо з бійцем, ми рекомендуємо звертатися комусь з членів родини до психолога, працювати з собою. Через себе, міняючи щось у собі, навчившись, як правильно реагувати на людину, на таку поведінку, ми впливаємо на бійця. І таким чином, його підтримуємо, допомагаємо вийти з важкого стану через родину.

Він такий, тому що в нього є певна реакція організму, нормальна реакція психіки на ненормальні події. Пережив речі, які, як йому здається, ви не можете зрозуміти, тому з вами не комунікує. Це реакція більше підсвідома, ніж усвідомлена. Вони не хочуть вам зробити боляче. Просто їм зараз дуже важко.

Допоможе пережити зміни після АТО фізкультура та творчість. Друзі чи рідні можуть запропонувати військовому абонемент до доброго спортзалу, бо покликати його поковирятися в машині. Запросити робити ті справи, які він любить.

- Фізичне навантаження - це перше, що треба починати робити, коли ти повертається. Стрес за своєю природою збирається у м'язах. Під час спорту людина через тіло допомагає психіці. Починає депресувати - в спортзал, фізично працювати, щось робити. Якщо немає серйозних протипоказань. Допоможе творчість, відпочинок. Якщо насолоджуватися тим, що навколо. Що вдома, в теплі, в добрі. Вязати, ліпити, майструвати, справляти свою улюблену машину.

Демобілізація для багатьох військових - час відкриттів у мирному житті. Людина може почати жити інакше, більш щасливо та успішно. У місті - зробити свій бізнес, творчий проект, в селі - стати авторитетом, навести лад, почати конструктивно проводити життя.

- Можуть відкритися нові хисти. Я знаю багато історій, коли військовослужбовець повертається, і починає нову справу, яка зовсім не повязана з тим, що він робив до армії. Повністю передивляється своє життя. І розуміє, що все попереднє життя хотів не того. Це стає точкою відправки до нового якісного дуже ефективного життя. Коли чоловік відчуває себе щасливим і наповненим. Адже його історія може перевернутися в погану, і в дуже успішну. Військовослужбовець після повернення знаходиться в тій точці, коли обирає - куди йому - туди чи туди. А родина може йому допомогти. Підтримати і відправити туди, де буде мати успішну історію. Але це завжди шанс. Якщо військовий захоче взяти на себе відповідальність, то зможе підняти своє село. Бо у нього є авторитет, право командувати в очах людей. Може знайти себе в організації сільської двіжухи. Воїн буде більш успішним, якщо ще коли буде в АТО, дружина отримає консультації психолога. Подбає, щоб не вигоріла, була стабільною. Тоді і їхні стосунки стануть якіснішими, новими.

Коли воїн повертається додому, варто заглянути до його рюкзака, придивитися до речей, які привозить з собою. Зазвичай це те, що йому здалося найбільш цінним. Як правило, демобілізовані привозять сувеніри, які берегли - подарунки. Це заувага для тих, чиї близькі все ще перебувають в АТО. Бо можуть передати для рідного чоловіка щось тепле, від чого віє домом.

- Я знаю, що чоловіка в АТО дуже люблять, коли їм щось дарують. Це прояв уваги і любові. Дитячі малюнки, зв'язані руками бабусі шкарпетки, подєлки своїми руками. Якщо людина не хоче, він тільки візьме, скаже: "дякую", покладе, і йому буде неважливо. Але якщо для нього це важливо - буде зберігати в кишеньці, бронежилеті. Важливоказати, що вони цінні. Бо це правда. Вони роблять достойну роботу. В кожного мого знайомого обов'язково була якась така штучка? або вишивка, або щось таке, що прийшло від а до я. І носилось десь у дуже сокровенному місці. В мого чоловіка була вишивка маленька похресниці. Коли йшов в армію, вона йому дала, і зберігав в кишені весь рік. Коли прийшов - дістав потерту. Поклав обережненько, ледь пилинки не здував. 

Зустрічалась з фахівцем під час співпраці з "Газетою по-українськи"