Так склалося життя, що мене оточує багато людей, які всерйоз займаються
психологією, консультують людей, витягують багатьох із серйозних халеп, для
яких порятунок душ – справа життя. Але водночас маю стійкий страх перед людьми
цього, пролюдського, ремесла. Передовсім говорю зараз не про участь у
терапевтичних зустрічах чи консультаціях, а про звичайні людські, дружні,
любовні, сімейні стосунки.
Причина перша: коли розмовляю у побуті з людиною-психологом, мені здається що зараз вона все про мене знає. Або, як
мінімум, думає, що все про мене знає. Це як лікар-уролог, який дивиться на
синці під очима у співрозмовника і одразу в курсі, що у цього співрозмовника не
так зі здоров’ям. Ну, якось
не дуже хочеться завжди бути в УЗД-кабінеті та просвічувати свої нутрощі.
Причина друга: боюсь побічних ефектів після якогось
напруженого консультування друга-психолога. Ну, бо він то думає, що знає всі
техніки, як оборонятися від неадекватних пацієнтів, як не перейматися їхніми
проблемами і як так реагувати, щоб проблеми клієнтів шерифа не цікавили. Але то
він так думає. Я, чесно кажучи, трохи сумніваюсь. Тому хто знає, що можна
чекати від такого психолога-друга.
Причина третя: коли маєш справу з психологом, ніколи не
знаєш, коли він ще твій друг, а коли він уже забув, що ви п’єте свій чай
і починає своє консультування. А
тебе, може, на цьому етапі цілком влаштовують твої страшні психологічні
недоліки і навпаки тобі здається, що це твої сильні сторони, які приваблюють
інших. Бо кому, скажіть чесно, подобаються ідеальні люди? Я, наприклад, завжди
коли закохуюсь, спочатку захоплююсь недоліками характеру, а потім до мене
доходить, що «этот парень вообще-то ничего».
Причина четверта: психологи – це люди, які живуть у постійному режимі терапії. І якщо
звичайна людина, вона собі як людина – познайомився з нею ще десь школярем чи
студентом, зустрічаєш через десять років – і все легко і зрозуміло – ті ж самі
недоліки, ті ж сильні сторони, ну хіба полисів на лобі трохи чи пузо наростив,
а так – людина як людина. Психолог – то особлива каста. Бо хто його знає, в
якого динозавра він реформується після сотої терапії. Тому вийти заміж за таку
людину – це потрійний ризик. Але і то не так страшно, бо багато психологів так
задоволені собою і своїм прогресивним розвитком та роботою над людьми, що через
кілька років роботи можуть відкрити, що і одружуватись їм не треба – авжеж
життя дало їм все, що треба. Бо ж тільки дурень одружується виключно заради
фізичного сексу. А все решта в цих людей і так є.
Причина п’ята: друг-психолог – це така людина, що не ходить поодинці. І подружитися з
одним психологом означає, що тебе будуть оточувати десятки, а то і сотні
психологів з усіма описаними вище особливостями і схильностями безперервного
консультування, терапії та спонукання до особистісного росту. Витримати такий
наплив консультантів і розпізнати своє особисте бажання – справа не з простих.
Для балансу думок зазначу, що справді, психологи – люди чоловіколюбні. Вони
всім бажають добра (якщо, звичайно, не втомлені J). Чоловіки-психологи зазвичай мають агресивну
здатність пошуків можливостей заробітків, жінки-психологи, якщо на них не надто
авторитетно впливають чоловіки-психологи, навіть дуже симпатичні персони, які
знають цінність жіночої краси, розбираються в стилях та тенденціях. А навіть
якщо не розбираються в стилях, то підсвідомо знають що б таке вбратися, щоб
люди, які їх зустрічають, отримували моральне задоволення.
Ще я останнім часом трохи агресивно роблю експерименти, в тому числі психологічні,
але про них поки не розкажу, бо я не є професійним психологом і результати
дослідження теми не стосуються.
Немає коментарів:
Дописати коментар