Пару слів про гіперуспіх

Цей пост трохи пісний. Але так як передріздвяний піст – час радісного очікування на Різдво, то, сподіваюсь, він таки буде свіжим, повним так потрібної усім нам живості.

А загалом, цей пост про те, що бути вишукано одягненим не означає бути щасливим, а виглядати ідеально не означає бути успішним. Читаю багато заохочень бути активним, сміливим, прогресивним. Усі ці статуси часто творять чоловіки, які проводять навчання з гіперуспішності. Я уявлення не маю, про що вони вчать на своїх лекціях, тому, не виключаю, що всі їхні учасники гіперуспішні. Але от для мене людина, яка говорить про гіперуспіх і за цим гіперуспіхом – це, звичайно, цікава особа.

Але якщо запитати, з ким би я хотіла вийти на берег річки, кидати навперейми камінчики з берега і дивитись, як вони роздають хвилі по воді, то, напевно, це хтось інший, аніж той, хто женеться за гіперуспіхом.  Ну бо, по-перше, людині з гіперуспіхом ніколи чекати, як розпливаються хвилі на воді, а, по-друге, я не дуже щиро вірю, що як людина щодня ганяється за гіперуспіхом, то оті хвилі по воді зроблять на нього таке ж враження, як на мене. Ну, і виходить, що у кожного свій гіперуспіх, чи, може, треба шукати перерви між гіпер і негіперуспіхом, чи, я не так розумію успіх.

Я про те, що людині має бути передовсім комфортно там, де вона є. І що коли зустрічаєш когось, кому класно там, де він є, то він навіть може говорити, що він негіперуспішний, і що не дотягує навіть близько до тих стандартів гіперуспіху, але він цілком щасливий вже сьогодні, в цю мить, поруч з тобою, або в тому оточенні, в яке він потрапив. І це дуже добре.  

Останнім часом я багато спостерігаю за собою, як за людиною пост журналістом. Бо назвати себе до пуття журналістом я вже кілька років не можу. Бо чи можна назвати журналістом людину, яка регулярно дивиться новини – це, швидше, споживач інформації, а не її творець. Недавно видала книжку, але і письменником мене не назвеш, бо написала тільки одну книжку і не певна чи буду писати іншу. От пісні може якісь придумаю, може попрацюю над постановкою  голосу, але і співаком чи автором пісень не мрію стати. Словом, за вимогами гіперуспішності, я абсолютно не є гіперуспішною, навіть не тягну на кандидата, бо не мрію про ніякий гіперуспіх. Але чи щаслива я людина? – не знаю, але точно не менш щаслива за ту людину, яка кілька років тому активно і з усіх сил рухалась в напрямку гіперуспіху.

У перші роки моєї журналістської діяльності мені дуже багато говорили про над завдання журналіста, я навіть в це дуже щиро повірила, і так і думала. Але одного дня я себе спитала: скажи, донечко, а чому ти стала одного дня журналістом? – ну, бо в пункті А була вакансія під назвою Б, для неї підходила людина В, тобто Тупальська Оксана Іванівна. Ну і ця людина В жила певну кількість років і виконувала обов’язки за вакансією Б. Сумлінно виконувала, тому люди, які працювали в пункті А вирішили повідомити, що людина В цілком може бути гіперуспішною працюючи за потребами вакансії під назвою Б.

Ну, а, припустимо, що людина В народилась в місті чи селі, де немає вакансії під назвою Б і навіть сліду немає від пункту А, що тоді? Ця людина В не має шансів на гіперуспішність? Чи її гіперуспішність якась не така?

Але, простими словами, ця прекрасна людина могла б бути щасливою у будь-якій чи не будь-якій, але іншій справі свого життя і навіть не подумати про свою мету гіперуспішності.

Словом, успіх – справа дуже філософська. І закликати іншу людину до мегауспіху – справа не зовсім вдячна. Бо людина може бути щасливою без ідеальних речей, досконалого зовнішнього вигляду, респектного визнання з боку інших людей, і навіть без виконання власних планів. Просто людина, просто щаслива, просто задоволена людьми, які поруч, ситуацією в якій перебуває.

В принципі, це все, що хотіла сказати.