Бути вигнанцями, як народ вибраний з Єгипту. Бр. Петро Куркєвіч OFMCap

Бог виводить народ з Єгипту. Народ є вигнаним злими людьми. І Бог карає злих людей.

У нашому житті ці аспекти також присутні. Зокрема, ведення боже і виведення. Нажаль, вигнання злими людьми також присутнє. І найкраще, щоб після всього ми увійшли у третій етап – коли Бог вступиться за нас, добрих, і покарає наших противників. Показово, на наших очах. 

Добре, щоб так було. Аби все завершилося тріумфом Бога і добрих людей. І ганьбою злих.

Таке боже ведення, яке полягає на виведенні досвідчуємо. Передовсім ми є виведеними з вод плодових наших мам. Там нам в животі під серцем було добре. Раптом щось сталося, почався перший етап цунамі, води відійшли, і потім ми були змушені залишити лоно матері. І таким був наш перший вихід.

Ще один вихід, який я пам’ятаю – це вихід з дитячого садка. Там було гарно, мав два перші кохання, зі сніданком, з бабунею. Я був у садочку в сестер монахинь в Познані. Тому одним коханням була монахиня. І там було дуже гарно… J

І потім травматичним був перехід в молодшу школу – єдину в Польщі, хорову. Мав тоді гарний голосочок.

А потім другий вихід – перехід з молодшої школи до ліцею. А одночасно до антикомуністичного підпілля. То була справа дуже серйозна. Як показує історія святого Гжегожа Пшемика, ліцеїста, вбитого комуністами. Це був мій час битви з обридливим комунізмом.

Ну і був вхід до Оази. Серйозний вихід і вхід до раю на землі. До особистої віри, як казав Бляхніцький – віри, що походить з рішення.

І потім був наступний вихід. Як і в вашому житті. Хотів після завершення ліцею піти на навчання, але так вийшло, що пішов до монастиря. Не міг витримати. Ви, певно, тоді йшли на навчання, або в подружжя, або і в одне, і в інше, ще якесь третє.

Наступним таким виходом, веденням божим, трохи травматичним, був мій виїзд в Україну. Не хотів, але погодився.

А потім були щоразу серйозніші виходи в інші країни. Я, котрий на любив подорожувати, мусів постійно бути в мандрах до близько 20-ти країн. Брати мені заздрили, а я заздрив їм, що можуть сидіти в монастирі, а я був змушений бігати світом. І так 30 років.

Потім увійшов в такий етап, коли мене виганяли. Щоразу більше мене гнали, як мені видається, люди злі. І маю в пам’яті 3 серйозні вигнання. Кожне з яких серйозніше за попереднє. Хоча це нічого у порівнянні з Сибирійськими вигнанцями. Але, попри все, який мученик, такі і вигнання.

Чи дочекався миті, коли Бог карає на моїх очах злих людей? – коли йдеться про одне з тих вигнань, то досвідчив цього. Всі, хто спричинився до мого вигнання були згодом розбитими Богом, і порозкидані. А я був повернений. Щось незвичайне було.

А коли йдеться про інше вигнання – чекаю поки Бог на моїх очах показово покарає моїх ворогів.

Прикладом і унаочненням, що наше життя є виведенням нас Богом, і що треба очікувати на вигнання злими людьми, а також що можна надіятися на тріумф над злими людьми, а також на повернення, або на гарний вхід, є Євхаристія. 

А конкретно – факт, що хостія не є хлібом із закваски.

Ми разом із церквами східними до 8-9 століття також використовували хліб із закваски. На початку, в перших століттях, коли більшість християн були юдеохристиянами, єврейського походження, ймовірно використовували мацу, тобто, бездріжджевий хліб, тонкий. Але потім, не знаю чому, ми, християни, увійшли в використання на Євхаристії хліба звичайного. Певно, аби трохи відрізатись від єврейської традиції, від юдаїзму. Щоразу більше входило поган, тобто етнохристиян до церкви. Тому ймовірно, ми приймали хліб, який використовували погани, тобто нормальний, звичайний хліб.

Але приблизно з 8-9 століття входимо в етап хостії – використання бездріжджевого хліба. Не маци, але хостії. Має значення, що то не є маца, бо то не є повернення до юдаїзму, але з’являється фірменний продукт, наш, римсько-католицький. Нікого не наслідуємо. Але маємо хостію.

Це має символічне значення. Бо хліб без закваски означає, з поспіхом виготовлений, а також гірший на смак. 

І хостія означає, що в поспіху – тобто, ми завжди будемо не готові, навіть якщо це не буде здійснено з поспіхом в прямому розумінні слова, то ніколи ми не будемо готові до того божого ведення до кінця. Завжди буде трохи чогось неприємного, але потрібного. І нехай ця хостія, хліб Євхаристії нам про це нагадує…

Що кожен вихід може бути важким, кожен шлях важким, кожне впровадження може бути важким, що вигнання людьми може бути прикрим. Але, зрештою, ця хостія замінюється в солодкість в нас. і часом навпаки – дуже смакує.

Бо на нас чекає тріумф над злими людьми, і, зрештою, над злими, якими є ми самі. Але на хостія, чому не маца – бо це має бути якнайбільше ефемерична, делікатна, субтельна, урочиста, де більше світла, аніж муки/борошна. А в маці є більше борошна і загалом світла. Якщо хостію піднести до світла, буде більше світла аніж борошна. Більше ефемерності аніж матерії. Якби я впустив хостію, вона спадатиме на патену делікатно, як пелюстка троянди або листок. Або бабине літо – яке буде танути в повітрі. 

Про що має це нам нагадувати? – про Господа Ісуса, котрого Бог вивів, котрого люди виганяли, а Він був делікатним. 

Не лише був делікатним, міг також кричати, але зміг бути тихим, спокійнесеньким, не відкидаючи свій тягар. А навіть якби наступив на тліючий кнот, не гасив би його. Але, зрештою, попри, чи може завдяки, чи може в тій делікатності, звершуючий суд. І входячи в своє ефемеричне урочисте, наповнене світлом небесним своє воскресіння. 

В делікатності але й переможності Христа усвідомлюємо суть святої хостії.

Вроцлав, 19.07.2025 

Проповідь під час Євхаристії

Про шлюб і одруження. Бр. Петро Куркєвіч OFMCap

Авраам поховав Сару, кохану свою дружину. Хоч на мою думку чоловік має так старатися, щоб він поліг першим. Має брати на себе всі роботи. Щоб швидше жінка була вдовою аніж він чоловік вдівцем. Але буває по-різному. У будь-якому випадку, панове, стараймося вмерти першими внаслідок перепрацювання або битви за наших пані. А пані нехай живуть 100 років.

Авраам попросив присягу в слуги, щоб взяв тільки семітку – тільки зі свого клану та своєї віри. Бо в першу чергу думав про віру. Однак якби взяв якусь іншу кандидатку для Ісаака, свого сина, вона б внесла своїх богів, свої фігурки в торбинці. З золота, срібла, дерева.

Але тепер, особливо тут, в нашому краї, ми є в ситуації, коли не завжди особа віруюча є найліпшим кандидатом на подруга. Колись так казав, що перевір, чи він віруючий, а потім перевір, чи є аксіологічним, етичним той кавалер чи та панянка.

Але зараз що частіше кажу, що зараз ситуація протилежна, аніж та, що була колись. Що тепер важливіша аксіологія. Бо що з того, що хтось вірить, якщо не здатний кохати. То ж краще одружитися з кимось, хто не вірить в Бога, але вірить в любов. І буде здатним кохати.

Як Ісус. Він почав ці зміни. А навіть не Ісус, лише Старий Завіт.

«Ідіть і старайтеся зрозуміти, що означає – хочу милосердя, а не жертви».

Швидше милосердя. Найкраще, коли і милосердя, і жертва. Але якщо б я, Бог, мав би щось вибирати – то хочу більше милосердя аніж жертви.

Хочу любові більше аніж віри і культу.

Зрештою, подумайте: в часи переслідувань шукаєте сховку для себе, місця втечі: чи дійсно буде мати для вас більше значення хто вас прийняв і сховав – чи то будуть люди віруючі чи невіруючі? Чи для євреїв тих часів, які ховалися в ульмів мало визначальне значення чи то гарячі віруючі? Чи швидше те, що нададуть їм допомогу і пустять під свій дах?

Отже, має значення, чи проявлять любов, ризикуючи своїм життям, а не те, чи віруючі чи невіруючі.

Дослідження IPN (Instytut Pamięci Narodowej – інститут народної пам’яті) показало, що віруючі католики не становили надрепрезентативної групи в порятунку євреїв. Пропорційно однакова кількість була як віруючих, так і невіруючих. Розумієте?

Має значення любов.

Сумління.

Мужність.

А віра вже згодом.

Милосердя – більше аніж жертви…

Віра має допомогти нам бути мужніми, чесними, готовими до любові. Але виявляється, що ми не є монополістами. Атеїсти – з якими Бог теж кооперує, лише не через благодать віри, але через благодать освячуючу – є здатними до великих речей. До яких віруючі часом не здатні.

Як у випадку порятунку згаданих вище євреїв.

Тому якщо йдеться про одруження – найважливіше чи твій хлопець, твоя дівчина – це особа сумління. Чи це особа шляхетна, котра гидується насильства, маніпуляції, і яка гидується і не допустить, щоб хтось чинив насильство.

Чи це особа відважна, мужня? Яка відповідає за свої рішення? Вірна?

Лише згодом після всіх цих чеснот можна запитати, чи віриш в Бога чи ні. Бо напевно в таку людину Бог вірить.

І вистачить.

Зрештою, як буде шляхетною, вона, невіруюча, і «я», віруючий, то може дійде до віри. А може і ні.

Щоразу більше стаю прихильним словам Рацінгера, що віра насправді є благодаттю. Яку Бог не всім дає. Однак чесність є благодаттю, яку Бог дає всім.

І, на завершення: Матей зібрав собі колег і колежанок, тобто, товариство з зірки. Але виявилося, що не такий той чорт страшний, як його малюють. Що не таке то товариство з звірки як те, що б було з-під яскравого сонця. Виявилось, що то гарні люди – слабкі, але не такі вже й злі.

Виявилось, що фарисеї – не гарні люди. Хоч загалом сильні. Що за сила волі і рішучості – але злі. Підняли руку на нашого коханого Господа Христа. І його вбили.

Бачите, до чого веде побожність без любові?

Побожність, яка не здригнеться перед тим, щоб штурхати когось. Ось до чого веде побожність. Яка готова штурхати. Митники і грішники не штурхнули Бога. Хоч не мали віри аж такої.

Я, подібно як євангелист, стаю по їхню сторону. Ґрунт – то шляхетна людина. А віруючий чи невіруючий – справа інша.

Чи з тої чи з іншої партії… не так важливо.

Вроцлав, 4 липня 2025 року. 

Про гідне прощання з померлими близькими. Бр. Петро Куркєвіч OFMCap

 

Хочу запропонувати роздуми на кілька тем. Першою з яких є похорони. Похорони, як форма та етап жалоби, які необхідно пройти. В спосіб екологічний, такий, як Господь бажає.

Я часто буваю на різних похоронах. Але недавно був учасником одного незвичного похорону. Як писав Херберт, що часто вистачить відчуття смаку.

Хотів би сказати кілька слів про кремацію.

Я б заохочував панство не піддавати кремації своїх померлих. Але ховати у гробах. Це наша традиція. І традиція єврейська – бо так був похований Господь і всі апостоли. І в катакомбах наші святі. Уся наша традиція – то поховання у труні, поховання тіла. Це останній вчинок милосердя до тіла – поховати свого тата, свою маму, свою бабусю, свого дідуся. Поховати.

Кремація не є гріхом, якщо не є пов’язаною з ворожим щодо християнства світоглядом (бо тоді є гріхом). 

Сама кремація без ідеології та чужого світогляду не є гріхом. Але чи є досконалим способом? – Думаю, що ні.

І естетика нас до такої думки підштовхує.

Коли четверо або ще більше чоловіків несуть гріб, в тому є певна гідність. Але часто коли буваю на похоронах, де несуть урну, чоловіки (що несуть – прим.) роблять, що можуть. Наприклад, двоє несуть урну, яку, дуже перепрошую, але можна понести в одній руці. Тобто, вони намагаються надати цьому відповідну шану. Але це виглядає неприродньо.

На мить, коли урну кладуть не до ями, а до викопаної ямки біля гробу, як на мене, неможливо дивитися. Є в цьому якийсь таких брак поваги.

Гріб, який опускають на мотузках (навіть не так, як гріб мого тата спускали під якимось дашком атоматичним ліфтом),  повільно, так, це боляче. Але в тому реалізмі є якась нечувана промова, якась екологія, щось правдиве. Це правда не є евфемізованою (евфемізм – це слово або вираз, який використовується для заміни іншого, грубого, неприємного, або табуйованого слова чи виразу. Мета евфемізму – пом'якшити або завуалювати неприємний зміст, зробити його більш прийнятним або менш образливим), прихованою.

Так, вона спричинятиме якийсь шок, якийсь плач, але нехай. Нехай.

Так, це набагато дорожчий спосіб, аніж кремація. Але мій тато заслужив, щоб віддати на пару тисяч більше.

Коли привезли до костелу тіло мого тата, я приїхав тоді з України, то наша родина могла увійти до храму коли той гріб був ще відкритим. Я був першим. Хоча теж запізнився на 2 хвилини, бо я завжди спізнююсь.

Тато був переді мною в пустому костелі, чекав на свого первородного сина. То обцілував його з голови до ніг і назад. Попритулявся до того тіла ще. І потім не подобалося мені, що спускають його до ями якимось ліфтом, механізмом. Хотів би навіть сам взяти за шнур і з допомогою чоловіків моїх сестер це зробити.

Подібно як в похороні Сари Авраам не жаліє грошей (я знаю, був багатий, не всі ми є багатими). Але ті, кого любимо, насправді заслужили.

Знаєте, вчинок милосердний щодо тіла «померлого поховати» дуже безкорисливий. Бо цей померлий вже не віддячить тут на землі. Він вже не може віддячити. Він вартий того, щоб йому зробити гарний похорон. І заплатити.

Мій тато був вартий.

Звичайно, не хочу засудити тих, хто вчинили інакше. Хочу лиш пропонувати. Хочу лиш поділитися цим. Для роздумів. Не хочу нікого оцінювати. Може я не маю рації. Але в мені відзивається щось таке, як естетика, повага. Як антропологія таких дій. Той вигляд. Естетика завжди супроводжує правду.

Наприклад, знущання над людиною не виглядає гарно, а коли гладять людину, виглядає гарно. Естетика підказує, де правда і де добро.

Cпільноти і рухи хай не будуть вищими за цінність своєї парафії. Бр. Петро Куркєвіч OFMCap

 

Сара, дружина Авраама, бачачи, що Бог не реалізує своєї обітниці, яка стосується нащадка, запропонувала Аврааму свою невільницю Агар. Що було нормальною практикою тих часів на Близькому Сході. Так, наче говорячи, що усиновлюємо цю дитину своєї невільниці. Бо вона (невільниця – прим.) є моєю власністю. Так згодом молода і плідна Агар, на відміну від Сари, народила і почала задирати носа.

Так якби не знала пісні «Не задирай носа». Так само її син почав висміювати народженого з Сари, яка була у зрілому віці, і раніше неплідна.

Це може бути гарною ілюстрацією, наприклад, рухів церковних. Які у порівнянні з парафіями нашими виглядають дуже енергійними, дуже плідними, гарними, ядреними. Не те що наші трохи збляклі парафії, де може нічого не діятися. В таких стандартних парафіях. А навіть якщо нестандартні, як тут (у Вроцлаві капуцини), бо тут є багато рухів, то ці рухи можуть гордитися над тією побожністю чисто парафіяльною. З тими традиційними службами, набоженствами, таїнствами.

Однак в тій розповіді про Авраама, Сару, їхнього сина Ісаака, а також служницю Агар та її сина, Бог вчить так не робити. Бо спасіння і так іде через Сару. Не через молоду Агар. Носителем і власником спасіння вибраного народу і завіту з Богом буде не Ізмаель син Агар (плід наших рухів церковних), але буде Ісаак.

Тобто спасіння випливає з церкви, якого головним об’явленням локальним є парафія. Далі – дієцезія, і, зрештою, вся церква вселенська.

Бо парафія є тією Сарою. Тобто, тим носителем власності. Це в церкві в вимірі парафіяльному об’явиться в повноті Христос. Не в жодному русі церковному.

Ці рухи церковні є для того, щоб служити парафії, служити Сарі, бути невільниками церкви. Тієї зрілої, в поважному віці, церкви. Як би на перший погляд здається, неплідної, церкви (яка насправді дуже плідна – прим.).   

Деякі цього не розуміють, і, зрештою, спричиняють розділи. Наприклад, Лютер, котрий був харизматиком, мав харизми, може і мав місію від Бога, аби в якийсь спосіб відновлювати церкву, реформувати. Він мав ті думки пророчі критичні, однак почав кепкувати з церкви. Потім почав його ненавидіти. І сталося нещастя як читаємо і читанні про Авраама.

Нині араби, тобто потомки Ізмаеля воюють з євреями, є антагоністами. Араби протидіють євреям, які є, між іншим, потомками Ісаака і його сина Якова, званого Ізраїлем.

І такий розділ дуже шкодить. Вочевидь, Бог з того виведе якесь благо. Тим не менш, вшануймо автономію нашої реальності. Бог хотів би не виводити добра зі зла, лише хотів би, щоб того зла, того поділу, тієї схизими і єресі, пов’язаної з нею, не було. Тоді, безперечно, вивів би значно більше добро.  Бо, відомо, що з добра виходить більше благо, аніж зі зла.

Нині, наприклад, араби – це або мусульмани або християни.  І євреї, коли думають про християнство, думають про Христа як про месію, але одразу здригаються, бо перехід на християнство означало б визнати, що смертельний ворог правий.

Цей антогонізм ускладнює приєднання до Месії, до Ісуса. Ускладнює можливість євреям бути євреями, увійти до вибраного народу, повернутися до своєї ідентичності вибраного народу.

…

Тому завжди пам’ятаймо, що  всякого роду харизматики, рухи церковні, спільноти ексклюзивні мають бути на колінах перед парафією. І служити парафії. І пам’ятати, що парафія є носителем церкви Христової. Бо з парафією поєднаний Христос як наречений з нареченою. А не з рухом. Це церква, а не рух церковний чи згромадження, має обітницю, що брами пекла її не подолають.

Нехай правда панує. Бр. Петро Куркєвіч, OFM Cap

 

Ісус підносить очі до неба і молиться. Мученики в часи найбільших страждань часто підносили свої очі до неба. І так, в той самий час, коли розривали їхні тіла, вони підносили очі до неба, щоб не вдивлятися в своє тіло, так страшно стражденне і те, яке поступово вже втрачали. Не дивились також на тих, хто здійснював катування та на цинізм жорстокосердих. Але мали погляд, який відвертав їх від світу, намагаючись з’єднатися з Богом.

Такий погляд і ті слова Ісуса до неба і до Отця є доброю метафорою молитви, яка вказувала на її суть. Залишити себе, відпустити ситуацію і світ та єднатися з Богом. І через слово, розмову, і через погляд очей, через усі рецептори, через усіляку владу.

Важливо, щоб ми якомога частіше підносили очі, і уста, і вуха, і серця вгору.

А потім наступна велика ідея: «Отче святий, візьми їх в Твоє ім’я». Можливо, саме в цьому реченні, іменем Бога є і те «Отче», і «Святий». Тобто, «Отче, тримай їх в стосунках синівських, стосунках дітей, стосунках, які я маю з тобою, аби були одним, як ми». А одночасно «Тримай їх у твоїй святості». Бо твоїм першим іменем є «Отець», а іменем другим – «Святий».

Є дитинство боже і дорослість божа.

Діти щодо Отця, а щодо отцівської святості, тобто духа – партнери і партнерки. Але це все може вчинити Отець. І тому Ісус просить, щоб взяв, зберіг.

В іншому місці йдеться «Захисти від зла», а ще в іншому: «Вчини, щоб радість мали». І, зрештою, вкінці: «Освяти їх».

Тільки Бог може нас освятити, впровадити у радість, захистити від зла, зберегти.

Тому маємо молитися.

Є благодаті, про які не потрібно просити. Це благодать відкуплення. Чи просили ми чи ні, чи були приятелями Бога чи ні, Бог і так, зсилаючи свого сина відкупив цілий всесвіт і людство. Про ту благодать і благодать церкви, як наслідок такої благодаті, не треба просити, бо Бог її зреалізує, хочемо того чи ні.

Але щоб відкуплення дісталося нас і стало нашим усправедливенням, а потім освяченням, і було з нами аж до нашого спасіння, про це треба просити. Бо можемо тієї благодаті не отримати або не вміти нею скористатися. Тому треба про це молитись. Як Ісус молився про нас.

Наступною дійсністю є єдність. Вона опирається на стосунках з Отцем і на Його святості.

А потім Ісус говорить про Слово: «Передав Твоє Слово». А потім говорить про правду.

Тому не йдеться про єдність як про нестачу конфліктів. Тільки йдеться про єдність, яка говорить: "Хай будуть між нами конфлікти та непорозуміння, це така сама дійсність, як виснаження, втома чи старіння. Не вберегтися від непорозумінь. Але конфлікти, спори, інші різноманітні неспільні погляди між нами Це нормально". 

Цього не буде в небі, але мусить бути на землі. Бо це те прокляття, це шкода після первородного гріха, зіпсутої нашої природи..

Але якщо ми будемо мати захоплення правдою, любов до слова, але не нашого, не нашої концепції, а концепції Бога, волі Бога, а не нашої (бо якщо хтось з нас сконцентрується на власній концепції – це кінець), будемо шукати правду об’явлену чи правду, яка дійшла до нас в створінні, якщо приймемо рішення зосередитись на слові Бога, концепції, філософії життя Бога, то рано чи пізно, зустрінемося в єдності.

І я б сказав, що якщо б не це нас єднало, то краще б нас бути в поділах схизматичних. Принаймні те, що всередині, нехай проявить себе назовні. Нехай буде внутрішнє «нє», і зовнішнє «нє».   

Найгірше коли є внутрішнє «нє», бо не шукаємо того самого, а назовні «ніби так». Ісус не сказав: «Так-Ні», але «Так-Так» - «Ні-Ні».

Якщо не шукаємо того самого, тобто, правди, але шукаємо своєї вигоди, то хай та різниця між нами проявляється ворожістю назовні. Ворожість до правди всередині нехай проявиться відсутністю єдності та усмішки.

Але якщо нас єднає внутрішнє «Так» на правду, на слово, на Отця і на святість, то нехай це проявиться назовні в єдності.

Бог хоче такої єдності. 

Метою Бога навіть не є правда. Метою не є навіть святість, і навіть не є метою Отець. Лише метою для всіх нас є єдність – тобто, родина Божа. Така мета Бога.

Він як Отець готовий страждати, віддаючи свого сина на смерть, щоб допровадити нас через Слово, правду і святість до родинної спільноти, єдності, того великого «Ми».

Інша справа, що тих, хто так захоче жити, світ зненавидить.

Світ є під владою чорта. Чорт нас ненавидить з кількох причин. Одна з них – заздрість, що ми маємо шанс дійти до такої єдності, а він уже ні. І до тієї святості, а він вже ні. І до тієї правди, до Христа, а він вже ні. І до того Отця в небі, а він вже ні.

Чорт, сатана, люцифер не дійде вже ні до єдності, і біси не дійдуть. Вони не досягнуть ані єдності небесної, ані досконалості чеснот, святості, аксіології. Не досягнуть шляхетності людської.

Світ, який живе за законами чорта, тобто не за законом правди, а за законом брехні. І не задля єдності, а заради афірмації себе самого, не задля чеснот, а задля пихи. 

Такий світ не може бути з нами в єдності, тому буде з нами конкурувати, порівнювати, контрастувати, намагатися нас знищити чи то із заздрості чи з ненависті, чи зі страху, що погано живе. Ніхто не хоче, щоб в селі хтось інший доносив їм усвідомлення, що живуть кепсько. Не хочуть бачити нікого, хто тішиться радістю божою. Бо вони ті радість та мир не можуть віднайти. Лякаючись та засмучуючись будуть заздрити тим, хто живе в Бозі і в правді, в аксіології, і усім цим тішаться – з того Отця, святості та аксіології, з тієї єдності, спільноти, правди, дій на усю вічність, з того всього, що Бог робить для нас.

Адже в тій контемпляції Бог так нас забезпечує, так про нас піклується, так перебуває з нами, береже та освячує. І з цього народжується мир серця, відчуття безпеки і радість.

Тому не мусимо ходити до ресторану і пити алкоголь – бо маємо радість з Бога. Мусимо йти до церкви, але не обов’язково до кнайпи, мусимо пити кров і духа Бога, і не обов’язково алкоголь. Вони мусять. Бо лише під градусом здатні забути про свій страх і смуток. А ми якщо вже є в тих цінностях і дусі, маємо мир і радість які зростають в нас. Шалом і Хайре.

Якщо навіть ідемо до кнайпи, то це цінність додана, але не необхідна. Ідемо радісні, а з’їдаючи там морозиво і випиваючи винця стаємо ще більш радісними. Чому ні.

Ми миролюбиві. не хочемо ні з ким воювати. але так як світ часом хоче нас знищити, мусимо втікати, а часом дати здачі. То вони хочуть битися, а не ми. Але ми є змушені до такої боротьби. Не ми є агресивні, то вони є агресорами і катами. Ми мусимо стати жертвами і боронитися. Але мусимо боротися. Не як аміші, втікаючи до 18-го століття, які їздять на бричках на конях. Бо Ісус не каже до Отця: "Не прошу", не каже, що просить, щоб нас Бог забрав зі світу, але маємо жити тут, в світі. Але каже: "Прошу, щоб захистив їх від злого". 

Маємо пити, але не входити в зло. Маємо займатися сексом, але не входити в гріх. Маємо пліткувати політично, сваритися, але не входити в гріх. Маємо навіть битися, але ніколи не входити в ненависть. 

Павло це підкреслив: "Прийдуть вовки, зрадливі з-посеред вас". Придуть як вовки в овечій шкірі. Тому чувайте.  

Йо. 17.11б-19

Вроцлав, 4 червня 2025.

Якщо без приятелів нема життя, то це добре. Бр. Петро Куркєвіч OFM Cap

Ті, що супроводжували Павла, допровадили його до Афін. Тобто, місцеві, локальні – і поїхали.

Павло залишився сам…

Я також працював у багатьох країнах, і коли залишався сам, погано себе почував. Напевно, тому Павло дав їм наказ, щоб повідомили Силаса і Тимотея, щоб ті швидко приєдналися до нього. Якщо йому йдеться тільки про особистий комфорт чи про допомогу в справі проголошення, то це ще трохи слабеньке. Але якщо йдеться не лише про створення собі більшого комфорту, сміливості, але також про те, щоб без приятелів нема життя, то це вже добре, це мило.

Чи маєте таких?

Такого Силаса і Тимотея? Це, звичайно, благодать. Але ця благодать трохи відповідає на наші потреби – залежить чи ми є замкнутими, чи відкритими. Бо добре мати таких приятелів.

І добре разом нести тягарі та ділити успіхи або поразки.

Ми бачимо, що чекаючи на них Павло жодним дискомфортам не піддається, атакує сам цивілізацію еллінську. Ми б її назвали латинською цивілізацією. Бо вона, зрештою, вийшла з Риму. Але то була така мішанка цивілізацій Греції, Риму та інших культур, тобто елліністична.

І Павло каже тим людям, що прийшов проголошувати Бога, який для них незнаний. І питає – чи може його проголошувати. Чи можна проголошувати Бога, який є не до кінця зрозумілий, вище нашої фантазії, уяви, трансцендентний? – Можна.

Наш Бог є Богом, який об’являється.

Він залишається таємничим, але в більшій мірі є таємничим не в тому, яким є, бо це об’явив, але в тому більшому, яким є.

Бо який є більш-менш знаємо: є дружній, а не як Зевс чи Аллах чи божества Індуїзму трохи менш дружні; є Богом дуже дружній аж по віддання свого Сина і свого Духа; є таким Богом, що якби була така потреба, необхідність і можливість, готовий навіки і назавжди померти аби ми жили. Це щось таке, що важко уявити.

В будь-якому випадку ці пояснення, яким є Бог, ми всі знаємо. Тобто, чесноти знаємо, його риси дуже позитивні.

Але Він є таємничим, і в тому сенсі говоримо про так звану негативну теологію, як в догматиці, так і в містиці, є Богом таємничим настільки, що наче приховується від нас. Але не в чеснотах, хіба може не об’явив нас усіх чеснот – як питання святості Бога, коли не знаємо до кінця про що йдеться, це не лише питання моральне, але, можливо, є приховані в цьому інші речі. Тут є питання інакшості. Що Бог є святим, іншим. Можуть бути і інші речі, які ще нам не об’явлені...

Але знаючи Бога, то він швидше об’явив усе.

Бог щирий, відкритий, Бог є як людина, яка є відкритою.

Яка не приховує якихось стріл грізних чи інших, але швидше показує все. В скромності, але показує.

Однак Бог є таємничим в тому, що хоч знаємо, який є добрий, ще не знаємо, який ду-уже добрий, як ду-у-у-у-уже добрий. Або як ду-у-у-у-у-у-у-у-у-же добрий.

Він не є настільки добрий, як моя бабця Анастасія. Він не є в 5 разів добріший, не є в тисячі разів добріший, але в плюс безкінечність разів добріший.

Це переходить всяку уяву. В цьому є таємниця.

В будь-якому випадку Бог не є таємничим. Бо хоче входити в інтеракції, в відносини. А з іншого боку, залишиться, і найбільш ймовірно навіть у вічності залишиться завжди таємничим. А через те таким, якого завжди будемо наново пізнавати і це буде постійна пригода.

Постійне приємне здивування, неочікуване. Нуль нудьги.

А потім Павло каже, що той таємничий Бог є дуже близько нас. Як океан близько до риби. Завжди нас оточує, торкається, цілує, пестить. Часом то масаж твердіший. Але повний дружелюбності. Як лоно матері. В Ньому живемо, рухаємося, існуємо.

Ми є з Його роду.

Тобто, навіть аналізуючи нашу природу, можемо, екстраполюючи певні чесноти, можемо відносити їх до Бога, бо з його роду походимо. На Його подобу. Він є особою, чи метаособою, і ми є особами. Не так, як звірі чи рослини.

*** Діяльність Павла ***

І тому тут Павло критикує божества Олімпу. Стоячи на ареопазі критикує акрополь, гору, яку видно, на якій поклонялися іншим богам. Критикує всіх богів, окрім цього одного – і це критика, яку він чув від філософів, діючих впродовж 400 років. Філософія грецька ще за часів Сократа та до Сократа, і вже пізніших часів, також критикувала віру в багато богів, політеїзм. Бог не може бути обмеженим та жити в камінному будинку. Не може бути одним з багатьох богів. Бо бог – це нескінченність. Тому немає простору та горизонту для іншого бога.

Християнству дуже сприяла філософія грецька на рівні апостольському. Це не погано, що ми подружилися з філософією Аристотеля і Платона.

Коли Павло доходить до християнства і каже їм дуже обережно, ще не  кажучи, що Христос є Богом і що Бог вирішив запрошувати всіх до навернення, посилаючи людину. Не каже: посилаючи Сина – бо вони могли б відчитати, що посилає ще одного, хто є теж богом, і для них це було надто складно зрозуміти, могли заплутатись. Каже обережно: той незнаний Бог кличе вас до навернення. З політеїзму до монотеїзму.

І потім цей Бог виявиться дуже складним з точки зору динаміки любові. Бо творить три осередки любові – три особи.

Вони не зрозуміли і взяли на кпини. Але це не діло. Так не чинять інтелектуали. Бо інтелектуалом не є людина, яка має вищу освіту, ерудована, але при цьому піддається схемам та обмеженням і вважає, що вже пізнав усе, який задирає носа, дивиться на інших з погордою, не допитується, не пробує досліджувати, робити аудит своїх та чужих поглядів. Яким правом висміюють Павла?

Приходить людина, яка говорить їм іншу теорію аніж Платон. Чому Платон, а не Павло? Який раціональний аргумент, що Платон – так, а Павло – ні? Бо в Платона немає воскресіння тіла, в нього тіло зле, тіло належить відкинути. Чому? На якій підставі? Які аргументи за Платоном проти Павла? Вони не пробували досліджувати це. Не були зацікавлені послухати критику Платона?

Обурююся з цього. Бо це постійно повторюється. Навіть люди інтелігентні намагаються висміяти, замість придивитися. Хочуть відвертати очі, крутити головою, надиматися, кпинити, аніж дискутувати всерйоз.

І це бачимо в політиці, яка чинить стандарти. Бо ж політики це як вихователі народу. Але вони стандартизують. І стандартизують дуже на низькому рівні.

В контексті сучасних виборів в Польщі – я особисто ніколи не змінюю базових поглядів. В деталях можу щось там відкривати. Але не змінював, і проголошував завжди це.

Однак є такі політики, які в залежності від коньюнктури або кажуть так, або собі суперечать, постійно при цьому брешучи. Бо через якийсь час знову говорять інакше, і знову. І це діаметрально протилежна постава. Але це не походить з пошуку правда, але походить з вітру коньюнктури.  Це брехуни. По цьому можна розпізнати брехливу та негідну людину – що змінює погляди, а потім повертається до старих, а потім знову змінює, в залежності від того, що актуальне. Не правда його цікавить, але его. Це погана людина.

Повертаючись до Павла – частина людей послухала і повірила. І так тоді повстає в Афінах перший район християнський. І жінка на ім’я Дамаріс. Ці люди слухали уважно і не мали упереджень. Не трималися авторитету Платона. І ви не тримайтесь жодних авторитетів, але досліджуйте авторитети. Поки не знайдете кращих аргументів, тримайтеся авторитетів. Але будьте готовими знайти кращі аргументи.

Мусите іти за аргументами, а не за авторитетами. Бо авторитет може в чомусь помилятись.

Я іду за авторитетом Рацінгера. Але не в усьому. В питанні авторитетів не зосереджуйся, а розосереджуйся. Мусите бути академіками. Людьми університету. А не лише побожними людьми. 

Хто в хаті головний: брат Петро Куркєвіч OFM Cap

 

Завжди є так, що коли маєте конфлікт з дружиною, конфлікт з собою, конфлікт з дітьми, конфлікт з батьками, швидше за все він показує вам проблему, дилему для вирішення. Не йдеться про те, щоб одразу битися. Але дискутувати, зважувати.

Я колись, як молодий священик навчав дещо патріархально. Що головою родини є чоловік. Ну і, в принципі, так є. Але не чоловік керує. Голова не для того, щоб керувати. Голова є для того, щоб приймати рішення. Але не голова має керувати. Голова в родині є для того, щоб розпізнати правду.

Це правда має керувати вами, вашими родинами, або вашою самотністю. І йдеться про те, що керує не батько, тим більше не мама, але що керує правда.

Має знати ваш 5-річний син і 5-річна донечка, що вдома має бути щось таке як Собор Єрусалимський. Має бути вечірня дискусія. Часом колоквіум університетський. Дім не має бути домашньою церквою від початку. Дім від початку має бути домашнім університетом. З дискусіями. Де внук може сперечатися з дідусем, з татом. І не має вигравати той, хто більше важить, лише той, хто ближче правди. Хоч би йому було 5 років.

Часом той дім буде судом. Судом домашнім. Якщо дідусь завинив внукові, онук вносить позов. І ввечері вже не маємо університету, але будівлю суду. І якщо буде доведено вину внука, внук іде до банку, але якщо буде доведено вину дідуся, дідусь іде до банку та скидає сотню на рахунок онука.

І якщо твій син колись стане Папою, єпископом, президентом Польщі, прем’єром, ким завгодно, то не він має керувати, але правда – правда історична, правда об’явлена, просто правда. А він як офіціант є для того, щоб створити умови, аби ця правда керувала. Правда має боронити себе сама.

Хрест говорить про те, що правда сама себе не захистить. Якби Йосип ариматейський пішов до Пилата та боронив правду, то фіналу можна було уникнути. Але так як він не був католиком в крові, був пасивним католиком, пішов до Пилата з двома днями запізнення. І вже було пізно.

Правда вже була розп’ятою, потоптаною. Правда ніколи не захистить себе сама. Бог захистить правду. Але есхатологічно – в житті вічному. Але тут – не обов’язково. Якщо, панове, не постараєтесь, і в костелі так буде, і в Польщі, і в світі – якщо ми це не зробимо, і Бог з нами, правда буде розп’ята в кожній дійсності. Але все починається з дому – університет і суд. І тільки після цього дім може стати домашньою церквою. Бо вже є пізнана і вшанована правда. Бо вже встановлена справедливість. І тоді молитву дому Бог прийме. І цей 5-річний малий знатиме, що, вочевидь, моїм батькам важливіше від їхнього капризу, їхнього інтересу та їхніх нервів є правда і справедливість. І разом торкаємося правди, аби запровадити її в життя і в справедливість. І тоді Бог приймає нашу жертву. А цей малий знає, що релігія і Бог має реальний вплив на його тата і мамусю.

Через те, що в наших родинах, церкві, суспільстві немає правди, люди ходять смутні, зламані, некреативні. Бо правда і справедливість відкривають шлях до радості. Бо ти коли живеш справедливо, усміхаєшся, стаєш творчим.