Про гідне прощання з померлими близькими. Бр. Петро Куркєвіч OFMCap

 

Хочу запропонувати роздуми на кілька тем. Першою з яких є похорони. Похорони, як форма та етап жалоби, які необхідно пройти. В спосіб екологічний, такий, як Господь бажає.

Я часто буваю на різних похоронах. Але недавно був учасником одного незвичного похорону. Як писав Херберт, що часто вистачить відчуття смаку.

Хотів би сказати кілька слів про кремацію.

Я б заохочував панство не піддавати кремації своїх померлих. Але ховати у гробах. Це наша традиція. І традиція єврейська – бо так був похований Господь і всі апостоли. І в катакомбах наші святі. Уся наша традиція – то поховання у труні, поховання тіла. Це останній вчинок милосердя до тіла – поховати свого тата, свою маму, свою бабусю, свого дідуся. Поховати.

Кремація не є гріхом, якщо не є пов’язаною з ворожим щодо християнства світоглядом (бо тоді є гріхом). 

Сама кремація без ідеології та чужого світогляду не є гріхом. Але чи є досконалим способом? – Думаю, що ні.

І естетика нас до такої думки підштовхує.

Коли четверо або ще більше чоловіків несуть гріб, в тому є певна гідність. Але часто коли буваю на похоронах, де несуть урну, чоловіки (що несуть – прим.) роблять, що можуть. Наприклад, двоє несуть урну, яку, дуже перепрошую, але можна понести в одній руці. Тобто, вони намагаються надати цьому відповідну шану. Але це виглядає неприродньо.

На мить, коли урну кладуть не до ями, а до викопаної ямки біля гробу, як на мене, неможливо дивитися. Є в цьому якийсь таких брак поваги.

Гріб, який опускають на мотузках (навіть не так, як гріб мого тата спускали під якимось дашком атоматичним ліфтом),  повільно, так, це боляче. Але в тому реалізмі є якась нечувана промова, якась екологія, щось правдиве. Це правда не є евфемізованою (евфемізм – це слово або вираз, який використовується для заміни іншого, грубого, неприємного, або табуйованого слова чи виразу. Мета евфемізму – пом'якшити або завуалювати неприємний зміст, зробити його більш прийнятним або менш образливим), прихованою.

Так, вона спричинятиме якийсь шок, якийсь плач, але нехай. Нехай.

Так, це набагато дорожчий спосіб, аніж кремація. Але мій тато заслужив, щоб віддати на пару тисяч більше.

Коли привезли до костелу тіло мого тата, я приїхав тоді з України, то наша родина могла увійти до храму коли той гріб був ще відкритим. Я був першим. Хоча теж запізнився на 2 хвилини, бо я завжди спізнююсь.

Тато був переді мною в пустому костелі, чекав на свого первородного сина. То обцілував його з голови до ніг і назад. Попритулявся до того тіла ще. І потім не подобалося мені, що спускають його до ями якимось ліфтом, механізмом. Хотів би навіть сам взяти за шнур і з допомогою чоловіків моїх сестер це зробити.

Подібно як в похороні Сари Авраам не жаліє грошей (я знаю, був багатий, не всі ми є багатими). Але ті, кого любимо, насправді заслужили.

Знаєте, вчинок милосердний щодо тіла «померлого поховати» дуже безкорисливий. Бо цей померлий вже не віддячить тут на землі. Він вже не може віддячити. Він вартий того, щоб йому зробити гарний похорон. І заплатити.

Мій тато був вартий.

Звичайно, не хочу засудити тих, хто вчинили інакше. Хочу лиш пропонувати. Хочу лиш поділитися цим. Для роздумів. Не хочу нікого оцінювати. Може я не маю рації. Але в мені відзивається щось таке, як естетика, повага. Як антропологія таких дій. Той вигляд. Естетика завжди супроводжує правду.

Наприклад, знущання над людиною не виглядає гарно, а коли гладять людину, виглядає гарно. Естетика підказує, де правда і де добро.