Про шлюб і одруження. Бр. Петро Куркєвіч OFMCap

Авраам поховав Сару, кохану свою дружину. Хоч на мою думку чоловік має так старатися, щоб він поліг першим. Має брати на себе всі роботи. Щоб швидше жінка була вдовою аніж він чоловік вдівцем. Але буває по-різному. У будь-якому випадку, панове, стараймося вмерти першими внаслідок перепрацювання або битви за наших пані. А пані нехай живуть 100 років.

Авраам попросив присягу в слуги, щоб взяв тільки семітку – тільки зі свого клану та своєї віри. Бо в першу чергу думав про віру. Однак якби взяв якусь іншу кандидатку для Ісаака, свого сина, вона б внесла своїх богів, свої фігурки в торбинці. З золота, срібла, дерева.

Але тепер, особливо тут, в нашому краї, ми є в ситуації, коли не завжди особа віруюча є найліпшим кандидатом на подруга. Колись так казав, що перевір, чи він віруючий, а потім перевір, чи є аксіологічним, етичним той кавалер чи та панянка.

Але зараз що частіше кажу, що зараз ситуація протилежна, аніж та, що була колись. Що тепер важливіша аксіологія. Бо що з того, що хтось вірить, якщо не здатний кохати. То ж краще одружитися з кимось, хто не вірить в Бога, але вірить в любов. І буде здатним кохати.

Як Ісус. Він почав ці зміни. А навіть не Ісус, лише Старий Завіт.

«Ідіть і старайтеся зрозуміти, що означає – хочу милосердя, а не жертви».

Швидше милосердя. Найкраще, коли і милосердя, і жертва. Але якщо б я, Бог, мав би щось вибирати – то хочу більше милосердя аніж жертви.

Хочу любові більше аніж віри і культу.

Зрештою, подумайте: в часи переслідувань шукаєте сховку для себе, місця втечі: чи дійсно буде мати для вас більше значення хто вас прийняв і сховав – чи то будуть люди віруючі чи невіруючі? Чи для євреїв тих часів, які ховалися в ульмів мало визначальне значення чи то гарячі віруючі? Чи швидше те, що нададуть їм допомогу і пустять під свій дах?

Отже, має значення, чи проявлять любов, ризикуючи своїм життям, а не те, чи віруючі чи невіруючі.

Дослідження IPN (Instytut Pamięci Narodowej – інститут народної пам’яті) показало, що віруючі католики не становили надрепрезентативної групи в порятунку євреїв. Пропорційно однакова кількість була як віруючих, так і невіруючих. Розумієте?

Має значення любов.

Сумління.

Мужність.

А віра вже згодом.

Милосердя – більше аніж жертви…

Віра має допомогти нам бути мужніми, чесними, готовими до любові. Але виявляється, що ми не є монополістами. Атеїсти – з якими Бог теж кооперує, лише не через благодать віри, але через благодать освячуючу – є здатними до великих речей. До яких віруючі часом не здатні.

Як у випадку порятунку згаданих вище євреїв.

Тому якщо йдеться про одруження – найважливіше чи твій хлопець, твоя дівчина – це особа сумління. Чи це особа шляхетна, котра гидується насильства, маніпуляції, і яка гидується і не допустить, щоб хтось чинив насильство.

Чи це особа відважна, мужня? Яка відповідає за свої рішення? Вірна?

Лише згодом після всіх цих чеснот можна запитати, чи віриш в Бога чи ні. Бо напевно в таку людину Бог вірить.

І вистачить.

Зрештою, як буде шляхетною, вона, невіруюча, і «я», віруючий, то може дійде до віри. А може і ні.

Щоразу більше стаю прихильним словам Рацінгера, що віра насправді є благодаттю. Яку Бог не всім дає. Однак чесність є благодаттю, яку Бог дає всім.

І, на завершення: Матей зібрав собі колег і колежанок, тобто, товариство з зірки. Але виявилося, що не такий той чорт страшний, як його малюють. Що не таке то товариство з звірки як те, що б було з-під яскравого сонця. Виявилось, що то гарні люди – слабкі, але не такі вже й злі.

Виявилось, що фарисеї – не гарні люди. Хоч загалом сильні. Що за сила волі і рішучості – але злі. Підняли руку на нашого коханого Господа Христа. І його вбили.

Бачите, до чого веде побожність без любові?

Побожність, яка не здригнеться перед тим, щоб штурхати когось. Ось до чого веде побожність. Яка готова штурхати. Митники і грішники не штурхнули Бога. Хоч не мали віри аж такої.

Я, подібно як євангелист, стаю по їхню сторону. Ґрунт – то шляхетна людина. А віруючий чи невіруючий – справа інша.

Чи з тої чи з іншої партії… не так важливо.

Вроцлав, 4 липня 2025 року. 

Про гідне прощання з померлими близькими. Бр. Петро Куркєвіч OFMCap

 

Хочу запропонувати роздуми на кілька тем. Першою з яких є похорони. Похорони, як форма та етап жалоби, які необхідно пройти. В спосіб екологічний, такий, як Господь бажає.

Я часто буваю на різних похоронах. Але недавно був учасником одного незвичного похорону. Як писав Херберт, що часто вистачить відчуття смаку.

Хотів би сказати кілька слів про кремацію.

Я б заохочував панство не піддавати кремації своїх померлих. Але ховати у гробах. Це наша традиція. І традиція єврейська – бо так був похований Господь і всі апостоли. І в катакомбах наші святі. Уся наша традиція – то поховання у труні, поховання тіла. Це останній вчинок милосердя до тіла – поховати свого тата, свою маму, свою бабусю, свого дідуся. Поховати.

Кремація не є гріхом, якщо не є пов’язаною з ворожим щодо християнства світоглядом (бо тоді є гріхом). 

Сама кремація без ідеології та чужого світогляду не є гріхом. Але чи є досконалим способом? – Думаю, що ні.

І естетика нас до такої думки підштовхує.

Коли четверо або ще більше чоловіків несуть гріб, в тому є певна гідність. Але часто коли буваю на похоронах, де несуть урну, чоловіки (що несуть – прим.) роблять, що можуть. Наприклад, двоє несуть урну, яку, дуже перепрошую, але можна понести в одній руці. Тобто, вони намагаються надати цьому відповідну шану. Але це виглядає неприродньо.

На мить, коли урну кладуть не до ями, а до викопаної ямки біля гробу, як на мене, неможливо дивитися. Є в цьому якийсь таких брак поваги.

Гріб, який опускають на мотузках (навіть не так, як гріб мого тата спускали під якимось дашком атоматичним ліфтом),  повільно, так, це боляче. Але в тому реалізмі є якась нечувана промова, якась екологія, щось правдиве. Це правда не є евфемізованою (евфемізм – це слово або вираз, який використовується для заміни іншого, грубого, неприємного, або табуйованого слова чи виразу. Мета евфемізму – пом'якшити або завуалювати неприємний зміст, зробити його більш прийнятним або менш образливим), прихованою.

Так, вона спричинятиме якийсь шок, якийсь плач, але нехай. Нехай.

Так, це набагато дорожчий спосіб, аніж кремація. Але мій тато заслужив, щоб віддати на пару тисяч більше.

Коли привезли до костелу тіло мого тата, я приїхав тоді з України, то наша родина могла увійти до храму коли той гріб був ще відкритим. Я був першим. Хоча теж запізнився на 2 хвилини, бо я завжди спізнююсь.

Тато був переді мною в пустому костелі, чекав на свого первородного сина. То обцілував його з голови до ніг і назад. Попритулявся до того тіла ще. І потім не подобалося мені, що спускають його до ями якимось ліфтом, механізмом. Хотів би навіть сам взяти за шнур і з допомогою чоловіків моїх сестер це зробити.

Подібно як в похороні Сари Авраам не жаліє грошей (я знаю, був багатий, не всі ми є багатими). Але ті, кого любимо, насправді заслужили.

Знаєте, вчинок милосердний щодо тіла «померлого поховати» дуже безкорисливий. Бо цей померлий вже не віддячить тут на землі. Він вже не може віддячити. Він вартий того, щоб йому зробити гарний похорон. І заплатити.

Мій тато був вартий.

Звичайно, не хочу засудити тих, хто вчинили інакше. Хочу лиш пропонувати. Хочу лиш поділитися цим. Для роздумів. Не хочу нікого оцінювати. Може я не маю рації. Але в мені відзивається щось таке, як естетика, повага. Як антропологія таких дій. Той вигляд. Естетика завжди супроводжує правду.

Наприклад, знущання над людиною не виглядає гарно, а коли гладять людину, виглядає гарно. Естетика підказує, де правда і де добро.

Cпільноти і рухи хай не будуть вищими за цінність своєї парафії. Бр. Петро Куркєвіч OFMCap

 

Сара, дружина Авраама, бачачи, що Бог не реалізує своєї обітниці, яка стосується нащадка, запропонувала Аврааму свою невільницю Агар. Що було нормальною практикою тих часів на Близькому Сході. Так, наче говорячи, що усиновлюємо цю дитину своєї невільниці. Бо вона (невільниця – прим.) є моєю власністю. Так згодом молода і плідна Агар, на відміну від Сари, народила і почала задирати носа.

Так якби не знала пісні «Не задирай носа». Так само її син почав висміювати народженого з Сари, яка була у зрілому віці, і раніше неплідна.

Це може бути гарною ілюстрацією, наприклад, рухів церковних. Які у порівнянні з парафіями нашими виглядають дуже енергійними, дуже плідними, гарними, ядреними. Не те що наші трохи збляклі парафії, де може нічого не діятися. В таких стандартних парафіях. А навіть якщо нестандартні, як тут (у Вроцлаві капуцини), бо тут є багато рухів, то ці рухи можуть гордитися над тією побожністю чисто парафіяльною. З тими традиційними службами, набоженствами, таїнствами.

Однак в тій розповіді про Авраама, Сару, їхнього сина Ісаака, а також служницю Агар та її сина, Бог вчить так не робити. Бо спасіння і так іде через Сару. Не через молоду Агар. Носителем і власником спасіння вибраного народу і завіту з Богом буде не Ізмаель син Агар (плід наших рухів церковних), але буде Ісаак.

Тобто спасіння випливає з церкви, якого головним об’явленням локальним є парафія. Далі – дієцезія, і, зрештою, вся церква вселенська.

Бо парафія є тією Сарою. Тобто, тим носителем власності. Це в церкві в вимірі парафіяльному об’явиться в повноті Христос. Не в жодному русі церковному.

Ці рухи церковні є для того, щоб служити парафії, служити Сарі, бути невільниками церкви. Тієї зрілої, в поважному віці, церкви. Як би на перший погляд здається, неплідної, церкви (яка насправді дуже плідна – прим.).   

Деякі цього не розуміють, і, зрештою, спричиняють розділи. Наприклад, Лютер, котрий був харизматиком, мав харизми, може і мав місію від Бога, аби в якийсь спосіб відновлювати церкву, реформувати. Він мав ті думки пророчі критичні, однак почав кепкувати з церкви. Потім почав його ненавидіти. І сталося нещастя як читаємо і читанні про Авраама.

Нині араби, тобто потомки Ізмаеля воюють з євреями, є антагоністами. Араби протидіють євреям, які є, між іншим, потомками Ісаака і його сина Якова, званого Ізраїлем.

І такий розділ дуже шкодить. Вочевидь, Бог з того виведе якесь благо. Тим не менш, вшануймо автономію нашої реальності. Бог хотів би не виводити добра зі зла, лише хотів би, щоб того зла, того поділу, тієї схизими і єресі, пов’язаної з нею, не було. Тоді, безперечно, вивів би значно більше добро.  Бо, відомо, що з добра виходить більше благо, аніж зі зла.

Нині, наприклад, араби – це або мусульмани або християни.  І євреї, коли думають про християнство, думають про Христа як про месію, але одразу здригаються, бо перехід на християнство означало б визнати, що смертельний ворог правий.

Цей антогонізм ускладнює приєднання до Месії, до Ісуса. Ускладнює можливість євреям бути євреями, увійти до вибраного народу, повернутися до своєї ідентичності вибраного народу.

…

Тому завжди пам’ятаймо, що  всякого роду харизматики, рухи церковні, спільноти ексклюзивні мають бути на колінах перед парафією. І служити парафії. І пам’ятати, що парафія є носителем церкви Христової. Бо з парафією поєднаний Христос як наречений з нареченою. А не з рухом. Це церква, а не рух церковний чи згромадження, має обітницю, що брами пекла її не подолають.