Мій дід Василь. Або як я читала комуністичну пресу

Мені у моїй родині пощастило витягнути щасливий квиток кращий за моїх братів і сестру. Більшу свідому частину свого дитинства я проводила з дідом Василем. 

Я була у них з бабусею кожного третього вікенду від народження, коли возили батьки та під час літніх канікул. Він жив у просторому домі. Який побудував сам з синами (моїм батьком та його братом), на місці, де народились його діти (відповідно, мій батько), де жили його предки. За городом була річка і він мав човна, на ньому плавав. Дід був, як мені дитині видавалось, високим чоловіком, міцної статури, впевненим у собі і трохи гордовитим.  

Він був чоловіком не простим. Працював у конторі, а тоді щоб керувати, людина мусіла бути у компартії. А там були свої закони – треба було постійно спілкуватись з тими, що керували у районі, їздити в область, збори, наради. Він міг у будь-яку пору доби зателефонувати до бабусі: «Накривай стіл, приїду з хлопцями». І у будь-яку пору доби треба було бути напоготові. Бо невідомо хто там кому який сват, і треба з ними бути добрим. Комуністи не напивались, бо про це теж могли кудись донести, але без спиртного у компанії не обідали. Тому дід робив самогонку. Казав, що це надійно, бо знаєш, скільки налити та скільки випити, щоб нікого не розібрало і всі порозходились чи пороз’їжджались додому на своїх ногах. На ювілеї та дні народження у комуністів було модно дарувати годинники. Великі, настінні. В діда такі були в хаті, подарував настінного годинника моїм батькам. Не передарував, купив, вибрав сам. Годинники дарував друзям і тим комуністам, що сходились до хати. Через це, коли вже діда не було, я на перші зароблені гроші купила годинника на стіну і повісила у хаті, вже у батьків. Не задля діда. Мені просто здавалось, що так треба. А ще трохи згодом подарувала годинник, уже на руку, братові, який є сином татового брата-близнюка і теж Василь. Маю трохи історій із тими годинниками власних.  

У комуністів не можна було хрестити дітей, святкувати Пасху чи Різдво. Тому дітей хрестили втиху, крашанки красили, щоб ніхто не бачив, так само пекли і нікому не показували паски, а на свята колядувати та посівати до хрещених мій батько з його двома братами ходили так, щоб ніхто не знав.

За життя бабусі я ніколи не чула, щоб вони сварились. У них у хаті був вічний святий спокій. Дід багато жартував, знав багато історій про людей. На кожен випадок життя згадував такого-то тракториста, хлопця, товариша, начальника, щоб підкреслити зміст сказаного реальною життєвою історією. Якщо хотів сказати про когось зле, казав: «Вибачте, але він ду-рак!» Ніколи не чула, щоб він матюкався. Часом міг пожартувати жорстоко. Наприклад сказати бабусі: «Оце напекла пиріжків, повеземо на базар!» Він не любив, коли харчі йшли свиням, тому часто міг втрутитись в кухонні справи. Але ніколи не був скупим. У нього все було, і він ніколи ні на що не нарікав, що його бракує. З жорстоких жартів, міг стати на воротях і сказати якійсь знайомій дамі, яка йшла в нічній сорочці, яка виглядала з під плаття: «От оце мода на ці пІдтички, з ліжка та на дорогу!» Тоді якась така була мода, щоб виглядала та сорочка. Тіткам було невигідно з ним сваритись, бо він розподіляв якесь майно в жнива, премії. Тому вони тільки фіркали щось типу; «Ото бачте, Панасович, таа-ка мо-да!» і йшли далі.

Мене дід любив. За п’ятірки у табелі давав премії, за грамоти – надбавки. Чим більше грамот, тим більше надбавок. За четвірки докладала до премії бабуся, бо вже не попадало. Я діда не могла не любити, бо народилась після того, як дід прокатав маму на Великдень на мотоциклі. Завдяки цьому виходу на свободу наша єдність житиме вічно J

Як я казала раніше, дід був чоловіком непростим. Тому в хаті  треба було мати все так, щоб в будь-який момент могла перевірити «ревізія» – бо це теж, як ми зараз би сказали імідж, а тоді просто обличчя. В хаті стояла етажерка з книжками. Ті книжки мали бути відповідного змісту – бо як хтось захоче полистати, має знайти щось путнє. Там була соціалістична педагогіка, управління, якесь ідеологічне чтиво, внизу етажерки журнали. Ті книжки не бачила, щоб дід читав. Але казав, що знає, про що там написано. Хоч вивчився заочно, але зі змістом ознайомлений. На етажерці з самого верху стояв телефон. Біля телефону книжка з телефонами, в якій відмічено номери усіх, як дід жартував «пурисів з району». Серед журналів була пачка з журналом «Здоровье», в якому всередині закладки на розділ «Ай-болит» – це був такий яскравий вкладиш, зігнутий вдвоє для дітей. Там були різні пригоди, розповіді, як не захворіти і як не приховувати, що в тебе температура, як не цілувати собак, щоб не заразитись. Це були розділи для мене. Дід їх відмічав і беріг, навіть якщо решту журналу викидали палити грубу, лишав мій вкладиш. Так, я приїжджала, сідала біля тої етажерки на підлозі, діставала купу журналів і перечитувала «Ай-болита».

Дід постійно отримував по багато газет. Комуністичних. Навіть коли розвалився СССР дід продовжував їх отримувати. Казав, що знав особисто всіх, хто їх пише, читав їхні статті. Вечорами садив мене і бабусю і всі слухали, яке дід отримав враження від читання газети «Известия». Цей огляд преси могли проводити годинами. Бабуся не була тією людиною, яка багато говорить. Тому я не знаю до кінця, чи не набридали їй ці газети «Известия» і їх аналіз з прогнозами до чого те чи інше могло призвести. Але вона теж гортала це чтиво. Тому отаке сімейне коло з великими газетами в руках, розкладеними по ліжках, столі, для мене було звичною атмосферою. В діда був телевізор. Чорно-білий. Але дивився він його мало. Встановив в дальній кімнаті, де етажерка та телефон, поруч стояв стіл, який бабуся тісно обставляла квітучими вазонами. І диван для перегляду телевізора. Одного разу дід мені дав «бамбулєй». Єдиний раз в житті. Відправляв мене по газети. А ящики стояли на початку вулиці. Його – верхній, найвище. Я ходила їх звідти забирала і носила до хати. Одного дня я прийшла, дід питає: «А де газети?» – Я кажу: «Нема, не було в ящику». Насправді я поки йшла, забула по що йшла, як то буває в дітей, а коли повернулась, дід зі своїми газетами. І тут де не візьмись поштар їде. Такий високий мужик не велосипеді. Дід до нього: «Де мої газети?» Той каже: «Панасович, та я приніс». Дід: «Та де, як нема». Поштар перевірив в своєму списку, показав звіт, поїхав на велосипеді до ящика і привіз газети. Ото дід згадував про ті газети тиждень. Розказував десятки історій про різних комуністів, які набрехали начальству і чим то закінчилось, трактористів і жниварів. Словом, слухала і я, і бабуся. І ще батькам дісталось історій про поштара. Казав: «Як то я до чоловіка присіпався, а він же то свою роботу зробив!» Ясна справа, що дід мене ніколи не бив. Він і синів не бив. Батько казав, що йому коли ще був його дід живий, а мого діда батько, то від того могло перепасти. Наш дід Василь казав, що це непедагогічно.

Одного разу дід взяв мене на жнива. Там було так, що збирали сіно і пшеницю і частину давали тим, хто працював у колгоспі. Чогось то роздавання було серед ночі. Хоча прийшло багато сільських людей, тобто всі знали і все було офіційно. Дід посадив мене на своє сидіння мотоцикла, щоб було вище і розказував, кому за що і як наділили. Казав, що то таке вирішили в сільраді, бо людям треба годувати чимось худобу. Поки він мені розказував про бухоблік, до нього зі снопами та мішками приходили місцеві мужики, тисли руку «Добрий вечір, Панасович, будьте здорові» і йшли. В селі ніхто не питав мене, чия я онука, бо і так всі знали. В нас з дідом було турне – він вранці садив мене на заднє сидіння на мотоцикл і віз до сільради, назад верталась через городи короткою дорогою пішки, а ввечері дзвонив на телефон на етажерці і казав йти назад. Тоді садив на мотоцикл і віз додому. Так як з сільради не завжди їхав зразу додому, то брав мене ще на якісь пригоди. Любила, коли віз у магазин. Це було весело, бо він заходив в той магазин, як сват на весілля. Відкривав двері магазину, ставав на порозі і голосно промовляв: «Добрий день, дівчата. Як вам тут торгується? Що привезли?» Продавщиці щось там казали у відповідь, жартували. Дідові відкладали якоїсь кращої ковбаси чи масла. Він мав вдома своє, збите домашнє, але любив ще кооперативне. Казав, що в тому кооперативному жир хитріший. Мені теж діставалось щось на той мій вік дивовижне – чи якась зелена вода чи шампанське без спирту. Тоді сідали з дідом на мотоцикл і їхали через все село додому. По дорозі в діда була ще звичка призупинятись і махати людям в дворах «добрий день». То я від нього навчилась. То як когось бачиш, треба повільно підняти руку вгору, розвернути долонею, і зробити так, ніби даєш «п’ятака» у реальну долоню. Коли дід побачив, як я від нього навчилась, був на десятому небі від щастя.

А ще в діда були бджоли і він їх не боявся. І багато тараньки. Але найцікавіше – він добився в «пурисів з району», щоб проклали в селі асфальт. На тому свіжому асфальті я вчилась їздити на позиченому в сусідів велосипеді і сильно побила коліна. Але навчилась. Запам’ятала на все життя. Як і багато інших речей, яких не знають решта ровесників.  

PS. Молюся часто за діда. Бо варто пам'ятати про своїх предків.