Віктор Франкл. Психолог у концтаборі та в мирному вільному житті

"В концентраційному таборі духовне життя могло бути глибшим... Уразливі люди, які звикли до багатого інтелектуального життя... були спроможні рятуватися від навколишнього жахіття в багатому внутрішньому житті". Це цитата з книги Віктора Франкла "Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі" в росйській версії "Сказать жизни Да!".

Найцікавіше з книги. 

Про силу інтенсивного духовного життя

Попри всю фізичну та духовну примітивність життя в концентраційному таборі духовне життя могло бути глибшим. Уразливі люди, які звикли до багатого інтелектуального життя, могли відчувати сильний біль (вони часто були тендітної статури), але їхнє внутрішнє життя не страждало так сильно. Вони були спроможні рятуватися від навколишного життя в багатому внутрішньому житті й духовній свободі. Тільки таким чином можна пояснити явний парадокс: деякі слабкіші в'язні часто виживали в таборі краще, ніж міцні люди. 

Про співчуття до старих і страх власної старості

Люди схильні бачити лише стерню теперішнього, недобачаючи і забуваючи про повні житниці минулого. у якому вони зберігають урожай своїх життів: здійсненні вчинки, пережите кохання і, останнє, але від того не менш важливе - страждання, які вони витерпіли мужньо і гідно. 

Звідси очевидно, що немає причини відчувати жаль до людей похилого віку. Натомість молодь повинна заздрити їм. Це правда, що старі люди вже не мають ані можливостей, ані нагод у майбутньому. Та вони мають більш за це. Замість можливостей у майбутньому вони мають реальності в минулому - можливості, якими скористалися, сповнені сенси, реалізовані цінності - ніхто і ніщо не може відібрати у них активи минулого. 

Про мову, ворожі народи та колективну відповідальність

Що стосується колективної провини, я думаю, що абсолютно невиправдано робити одну особу відповідальною за поведінку іншої або колективу осіб. Після закінчення Другої світової війни я завжди заперечував концепцію колективної провини. Інколи, однак, я мусив вдаватися до численних дидактичних трюків, щоб подолати людське упередження. Якось американка дорікнула мені: "Як ви досі можете писати німецькою, мовою Адольфа Гітлера?" У відповідь я запитав, чи має вона в кухні ножі, і коли вона відповіла ствердно, я удав жах і шок, вигукуючи: "Як ви досі можете використовувати ножі після того, як стільки вбивць заколювали і вбивали ними своїх жертв?" Вона припинила протестувати проти того, що я пишу німецькою. 

Про причину проблем і професію

Дозвольте мені навести наступний приклад. Високопоставлений американський дипломат прийшов до моєї клініки у Відні з метою продовжити психоаналітичне лікування, розпочате 5 років тому в Нью-Йорку. Насамперед я запитав його, чому він вирішив, що потребує психоаналізу, і з якої причини вдався до послуг психоаналітика вперше. З'ясувалося, що пацієнта не задовольняла його професія і він не погоджувався з американською зовнішньою політикою. Одначе його психоаналітик знову і знову повторював, що він повинен внутрішньо примиритися зі своїм батьком, оскільки уряд США і його керівнцтво були "нічим іншим", як тільки образом батька - отже, його невдоволеність працею виникла через ненависть, яку він підсвідомо відчував до тата. Під час психоаналізу, який тривав 5 років, пацієнт все більше схилявся до того, щоб погодитися з інтерпертацією сого аналітика, аж поки остаточно не втратив здатності розгледіти за деревами символів та образів. Після кількох сеансів стало зрозуміло, що його волю до сенсу притлумило розчарування проесією і насправді він просто прагнув змінити фах. Оскільки не існувало жодних причин, чому б йому не залишити свю професію та не овлодіти іншою, він так і вчинив, і результат був того вартий. Нещодавно він зізнався, що 5 років працює в іншій царині і цілком вдоволений новою роботою.

Дружина та батьки Віктора Франкла загинули у концентраційному таборі. Він дізнався про це після свого звільнення з ув'язнення. На світлині - Франкл у вільному житті зі своєю другою дружиною та під час викладання в університеті.