Сльози радості в мороз. На Перова освятили добудований храм

Потрапила сьогодні на освячення зведеного на бульварі Перова католицького храму. Там уже давно відправляли служби у нижньому храмі, проводили зустрічі, але верхній храм залишався недобудованим. 

Востаннє рік чи трохи більше тому була там у чорних зведених стінах, це зсередини. Дуже міцно торкнулася мого серця ця подія, бо стосується історії мого навернення, зцілення та переміни життя.

Вперше була у цьому храмі багато років тому. Коли приїхала вперше у дорослому житті до Києва. Перший раз була у столиці, коли мала років з 5. Тоді батькові на підприємстві дали автобус, і вони з колегами сім’ями поїхали в Київ. Сходили на каток, подивилися «Лебединое озеро» - то була вистава така. Досі не знаю, у якому районі було це дійство на ковзанах. Деякі люди з дітьми ходили в зоопарк, але Оксанка плакала коли чула про тварин в клітках, тому обмежились льодовим видовищем. Ну, а друга поїздка до Києва була вже самостійною. Я не пам’ятаю, чи я тоді вже вчилась в своєму першому універі, чи вже працювала. Але приїхали ми тоді до Києва на конференцію Фаєр, яка проходила на Перова. Якраз сьогодні цей же Фаєр відбувається у Хмельницькому. Це така подія, раз на рік, коли приїздять з різних куточків України та з різних країн люди, щоб співати і молитися. Так от.

Я пам’ятаю ту зустріч. Було багато поляків, білоруси, росіяни. Театральні сценки, музика, якої у настільки гучному виконанні я не чула раніше. Багато різних подій, які «вперше». Тому дуже вражали. Я тоді ще була служителькою-початківцем, не мала досвіду виступів перед великою кількістю людей, тим паче, з різних країн світу. Моїм завданням було вийти, і за три хвилини розказати «Свідоцтво» - що Бог зробив у моєму житті. Коли я виходила на підвищення, де тоді був просто застелений якийсь переносний шматок лінолеуму, я розвернулася обличчям до людей – а попереду був такий великий чорний балкон без штукатурки і покриття, на ньому багато людей, а позаду тих людей цегла. Звичайна будівельна. І якісь шнури – проведені тимчасові на час акції дроти. У такій картинці мені запам’яталася та акція. Я вже не пам’ятаю, що там ще говорили, які акценти, і всяке таке. Ще я чи то перед Фаєром, чи після нього ночувала у такій родині, де було двоє чорнявих дівчат-близняшок, таких дуже симпатичних.

Але потім ми їхали додому, хоча я навіть сумніваюсь, чи додому. Бо мене забирав машиною директор нашої Школи Християнського Життя і Євангелізації брат Петро Куркевич. Куди ми їхали – хто його пам’ятає. Однак тоді ми розмовляли про місто. Переїжджали через якісь великі мости, вогні. І я тоді кажу до брата Петра: «Ой, таке величезне, якесь таке порожнє вночі, а вдень таке шумне і перевантажене. Як люди тут можуть жити. Це ж щось жахливе». І дивилася великими настрашеними очима на все це, що ми проїжджали. На що брат Петро відповів: «Не кажи так, не знаєш, куди може занести тебе Бог. Я теж починав своє служіння у містечку, яке мене дратувало, а потім воно стало улюбленою точкою на планеті». Я двічі в своєму житті чула від брата Петра оцю історію про місце на планеті. І оцей момент був першим.

Сьогодні, коли приїхала на відкриття цього вже оновленого добудованого храму, просто сльози текли річкою. Насправді, як багато подій з нами стаються, які дивовижні. І скільки всього змінилось у світі, в мені, в моїх справах, в моєму житті з того часу.

Інший дуже сильний для мене момент сьогодні була розповідь про гроші і благодать. Коли єпископ дав Братам Меншим Капуцинам землю на бульварі Перова, він сказав, що ось земля, беріть і будуйте. Але грошей не мав на будівництво. Тому просто землю дав. І благословив. Залишив благодать.

Взагалі, справа будівництва церкви – це дуже потужна річ. Бо храм будується на молитвах і пожертвах. Колись я мала нагоду усвідомити цю святість будування, коли вивчала біографію Святого Франциска. Святий, який в Середньовіччя цеглина за цеглиною почав будувати храм. За цим стоїть дуже багато любові. Бо коли людина дає свою лепту на зведення храму, вона проявляє акт віри. Вона по-перше, вірить, що дає на місце прославлення Бога, а по-друге, вірить, що цей храм збудують, завершать, доведуть справу до кінця. Щоб добудувати храм на Перова капуцинам знадобилося більше за 20 років. Я не бачила тих початків, але бачила, як довго працювали над цими величезними стінами верхнього храму. Насправді, треба мати дуже багато віри, щоб, не маючи аж так грошей, продовжувати будувати. Не боятися, що поки назбираємо усю суму, щось змінитися, зноситься, відійде мода. Ще одна річ – справа духовна. Бо будівництво – справа духовна, дуже міцна. І за цим є боротьба в духовному світі. Маємо сьогодні в Києві не так багато римсько-католицьких храмів – Святого Олександра в центрі, Миколая біля «Олімпійської», на Перова, і ще могли б мати на Оболоні, але там сталася війна з місцевими політиками, і будова замерзла, також повільно будується храм на Позняках. Коли ми тут, на лівому березі, маємо освячення – це духовна перемога. Коли є новий великий дім, з’являються жителі. Тому стали на дорогу плідності. Нову.

Я сьогодні ходила в храм зі своєю місією – займати місце для пророків та співаків прославлення. Я так вірю. І дуже рада, що наш гурт КАНА, який дуже люблю, бо це свої, і з ними подружилися історично на тому ж Перова, на завершення концерту залишив час для слухання Бога. Переконана, що до багатьох Він промовляв. Благословляв дорогу покликання. Одночасно бажаю витривалості усім священикам, які займаються будівництвом, і зводять не лише живу церкву, зі свого люду, а і матеріальну – місце для молитви. Хай Господь тримає свою міцну руку.

Сьогодні був прекрасний день.    

До слова, цікава деталь - у день освячення храму єпископ та присутні священики з Польщі, Латвії та українські, підписували такий документ-пам'ятку, де було вказано, що храм освячено у 2016 році, коли Президентом був Петро Порошенко, мером Віталій Кличко, єпископом Станіслав Широкорадюк, настоятелем отець Блажей Суска за присутності таких-то (з іменами) керівників парафій та монаших згромаджень. Це вже документ для нащадків, істориків, дослідників. Хм :)