Я чула дуже багато про те, що люди якщо хочуть займатися спортом, їх не
обмежить нестача грошей чи абонементів в спортзал, що можна бігати по лісу,
віджиматися від підлоги в своїй квартирі або на турнічку в дворі. Але я з тих
людей, які не люблять працювати, а займаються спортом, коли приємно і коли
гуртом. А в сучасній дійсності це означає, що для занять потрібні кошти, тому я
підтримую таких, як сама, і хочу
вступитися за тих малюків, які не можуть мати класні заняття у своїх школах і
універах. А тепер детальніше.
Коли мені було 8 років, я дізналася, чому люди стрибають з парашутів, і коли
жінкам не можна погоджуватись на екстремальний спорт. Якщо, можливо, вам цікаво
– в жодному разі не можна жінці погоджуватись на стрибки з парашута без
інструктора, коли вона морально втомлена, пережила стрес, або хоче підкріпитися
адреналінчиком. Справа в тому, що адреналінчик справді може вилікувати від
міцних життєвих переживань, але за таких умов є дуже великий ризик, що психіка
зробить неочікуваний реверс, і реакція на враження висоти може коштувати життя і
здоров’я. Навіть якщо людина стрибає не вперше. Натомість розважатися парашутними
польотами варто, коли хочеться розважитися, відкрити нові приємні відчуття, коли
перебуваєш на злітній смузі у житті, і бажаєш зробити життєвий політ більш
дивовижним. Ось ці корисні поради я колись отримала від моєї вчительки з
художньої гімнастики Ніни Валентинівни. Вона мала досвід професійних занять
парашутним спортом, і поки ми робили колеса і стояли на руках на час, розказувала
про екстремальний спортик. Нам, школярам, точніше школяркам, бо на заняття з
гімнастики приймали тільки дівчаток, насправді дуже пощастило, що ми могли
після уроків ходити на заняття з майстром спорту.
У старших класах, коли в жіночому оточенні займатись спортом не так цікаво,
до нас приходили різні тренери, які запрошували на легку атлетику,
гандболи-футболи-волейболи. Тренери з легкої атлетики у порівнянні з Ніною
Валентинівною мені здавалися паршивими скаженими звірями, які гавкають на дітей,
і я їх боялась. Але такі тренери натренували у майбутньому олімпійську
чемпіонку Наталю Добринську, яка вчилась у паралельному класі, тому тепер я
розумію, що ця скаженість має сенс. Але мені цілком вистачило волейбольчика,
щоб подружитися з кількома своїми однокласницями, які теж ходили на заняття,
кількома хлопцями, старшими на рік, які ходили грати. Одного разу високий
старшокурсник Саша необережно бахнув мені по носі баскетбольним м’ячем,
але потім так тепло повибачався, що досі думаю, що волейбольчик – це найкраща командна гра.
Я не знаю, за якою схемою у наші пострадянські шкільні роки фінансувались
такі спортивні позакласні навчання, але я думаю, що якщо сьогодні діти для
занять мають виключно іти в платні групи, то має бути створена система, навіть
не лоу-кост, але безкоштовних занять, де малюки можуть отримати важливий
життєвий навик.
В універі ми з подругою на першому курсі пішли на кафедру фізкультури, щоб
подати заявки на другу спеціальність «Менеджмент фізкультури і спорту» (я
навчалась у політесі). Спочатку нам сказали, що беруть, прийняли заявки, ми
брали навіть рекомендацію у викладача фізкультури, але потім там передумали, і
відмовились нас брати. Після чого ми образились і скористались законним правом,
встановленим універом, ходити замість фізкультури на танці. Мінус цієї справи,
що хай би той менеджмент був, плюс – це що на танцях під час навчання в
чоловічому виші я мала можливість спілкуватися з дівчатами, які понаприходили з
економічного факультету, що значно сприяло підвищенню мого EQ :) Ну і, звичайно, навчання проводились коштом
універу, який запросив викладача спорто-танців. Танцюристки з мене не вийшло,
бо я коли маю перегружені мізки погано запам’ятовую порядок рухів. Моїй подружці ця справа вдавалася краще.
Але, тим не менш, впродовж 5-ти років по 4 години тренування помножити на три
рази в тиждень – чудовий бонус до навчання в нудному універі.
Думаю, цей досвід навчив мене у ситуаціях, коли не вдається переварити
вантаж знань, ліквідовувати страх перед невдачами у аудиторії, а це означає, що
більш вдало переварювати нежіночі розумові навантаження. Я досі так роблю –
коли бачу, що з чимось не справляюсь і хочу розібратись, але мене це грузить – вдаватися
до спортіка.
Ну а далі – цікавіше. Коли я працювала на своїй майже першій роботі, наш
редактор в обмін на рекламу робила спортивну програму і мала безкоштовний
абонемент в басейн. І взяла мене з собою. І я досі не пам’ятаю, яких творчих
речей вона мене вчила мене на моїй майже першій роботі, хоча вчила багато, але
коли згадую її ім’я –
згадую про басейнік. В басейніку я порушила правило, якого мене вчила в школі Ніна
Валентинівна, і коли виявилось, що мене не любить жених, пішла стрибати з
вишки. Добре, що вода – то не кущі чи камінці, стрес з мене як рукою зняло, і я
погналася на 5-тий канал.
Думаю, 5-тий канал має бути вдячним за вінницьких редакторів, і їхню любов
до здорового способу життя. Але поки до них ця інформація не дійшла, бо вони
продовжують масово відвідувати курилку на каналі, і травити своє здоров’я.
Тим не менш, я думаю, якби не
спортік, я б не витримала там два роки на ранковому проекті, коли мене
привозили у першій годині ночі додому, а в період кризи 2008-2009 зарплати вистачало
тільки на вівсянку ))). Тим не менш, у ці кризові роки я познайомилась з модною
структурою жіночого фітнесу FitCurves, під час занять в якому я зрозуміла, що
майбутнє – за потужними мережами фітнес клубів.
У 2013-му році під час поїздки в Білорусь я не знала, що привезти до
Мінська з України, пробіглася по хаті – і подумала – треба привезти їм
який-небудь FitCurves. Не знаю, що було раніше – моє волонтерсько-рекламне
подорожування з сумкою від фіткурвів на плечах до Мінська чи активне вдихання
грошей з Києва на північ, але, наскільки знаю, мережа FitCurves з тих пір
розкачалася в Мінську, і коли в 2014-му я їхала автобусом Київ-Мінськ – була
страшно радісно здивована побачити в 6-тій ранку при в’їзді в білоруську
столицю вивіску фіткурвів на будинку. Словом, міжнародний спортивний бізнес –
це цікаво. У цій жіночій мережі працювали кілька моїх давніх подружок, і я вірю
в розвиток жіночих спортзальчиків.
У жіночому спортзальчику я часто згадувала Ніну Валентинівну з її
розповідями про спортик і про ненасильство в залі. Що якщо спорт – пристрасть –
тоді ти зможеш робити багато справ поза спортом, але захочеш знову туди
повернутись. У FitCurves немає надриву над жіночою природою. Ти можеш качати
свій пресик на тренажері, і почувати себе щасливою жінкою. Мені це імпонує.
Я не готова платити за спорт. Я хочу робити це для задоволення, а якщо
навіть давати гроші, то так, як на проїзд в метро – ну, метро. Думаю, сучасні
зали мають рухатися у напрямку створення спортивних корпорацій, які одночасно
тренують таких ловців задоволення, як я, майстрів спорту, і тих, в кого немає
грошей, але для кого важливо здоров’я. Бо здворов’я – це
сила, яка належить не лише людині,
яка його має, але усьому суспільству.
Коли пишу це мало думаю про форму, тому не вкладаю в логіку, але в ідею –
спортік це важливо. А ще дуже поважаю тих роботодавців, які замість медичної
страховки дозволяють своїм працівникам взяти абонемент до спортзалу.
Здоров’я нам усім.
Немає коментарів:
Дописати коментар