Пам’ятаю, як кілька років тому розмовляла зі
своїм духівником про «Страсті Христові» - мовляв, скільки років поспіль люди
щороку дивляться цей фільм, а я не можу. Бо коли починаються кадри з
кровопролиттям, я закриваю очі і не здатна продовжувати – мене це глибоко
ранить і навіває страх. Банальний людський страх перед насильством, але, який,
певно, не дає змоги пережити таємницю жертви Христа. Таким було тоді моє
запитання до себе і до Бога. Не відповів на нього і мій духівник.
Зараз, через кілька років, коли в
Україні за невелику кількість місяців сталося стільки насильства і біди, я
вирішила знову подивитися стрічку, бо ж час Великого Посту. Увімкнула. Мені було
сумно з того, що сталося, але моя свідомість була ніби за склом від тих
страждань. Все абсолютно інакше. Насправді, сподіваюсь, що це був дещо
молитовний для мене перегляд, бо такою була в принципі моя початкова мета.
Але з іншого боку, коли я
дивилася на ці страждання Ісуса, моя свідомість поверталася до думки, що це в
фізичному світі вже минуло. Натомість не минули реальні фізичні страждання
людей, які потрапляють до рук насильників. Масово потрапляють.
Для мене, як для людини, яка
увесь цей останній час була далеко від фізичних страждань людей, я швидше бачила новини, які на початку
дуже болісно вражали – коли жертвами ставали люди, яких я знала принаймні в
обличчя, колеги. Потім, коли почалася війна, це шокувало і навівало страх. Сьогодні
якось і до цього свідомість ніби
призвичаїлася. Сьогодні є надія, що люди все ж перестануть гинути, бо є
поступки в напрямку перемир’я.
Хитка надія, але є. Проте, у будь-якому разі я залишаюся за ширмою – як біля
телеекрану з трансляцією «Страстей
Христових». Коли знаєш, що це реально, це жорстоко і страшно. Але в тому місці,
де я є, є комфорт і затишок.
Ісус пішов на хрест, щоб був
затишок. Щоб я почувала себе мирно і в його безпеці.
Але з іншого боку, розумію, що серце
стає черствішим, коли втікає від такого роду насильницьких страждань. Насправді. Воно втрачає
чутливість.
Тепер думаю, що той душевний
біль, який я переживала колись раніше, коли не могла дивитися на кров Христа,
яка проливалась – це було щось дуже людське і натуральне. Бо це не природно для
людини помирати не своєю смертю, не природно,
коли шматують чиєсь тіло, не природно,
коли людина від насильства стікає кров’ю. І тому це не сумісно з психікою.
Однак, коли психіка перестає
реагувати на такі речі, стає трохи некомфортно і по іншому страшно за свою
душу.
Але, принаймні розум ще
усвідомлює, що те, що бачу, ненормально. Це якось втішає сумління.
Дуже хочеться залишитись людиною.
З людськими якостями і здатністю. Бо коли розум і серце
стають холодними і жорстокими, це дійсно страшно.
Немає коментарів:
Дописати коментар