Читаючи книгу польського колеги Славоміра Затвардніцького натрапила на цікаві роздуми. Про проблему благословіння наступних поколінь.
Описуючи біблійний фрагмент із книги «Вихід», коли людям помішалися мови, автор говорить про проблему людського індивідуалізму. Передовсім в контексті служіння людини, або й цілого народу майбутнім поколінням.
Люди захотіли жити індивідуалістами, зібралися зі своїм самолюбством докупи, щоб збудувати Вавилонську вежу – і нічого їм з того не вийшло. Дітище підкосилося, а люди перестали одне одного розуміти.
Під поняттям «індивідуалізм» ми швидше звикли чути про поведінку людини, яка живе лише для себе сьогодні і не піклується або не надто переймається ближніми, які є з нею зараз. Живе сама по собі. Такий-собі образ асоціального самітника.
Затвардніцький говорить про дещо глибший індивідуалізм. Йдеться про те, що сучасній людині навіть не спадає на думку спитати себе, а що буде з наступними поколіннями. В яких умовах, країні, світі житимуть правнуки, а також що буде через якусь сотню-другу років зі світом. І що надто неактуальне для сучасної людини питання «що я залишу на потім?».
«Обітниця, яка дається потомству – є даром значно більшим, аніж ми можемо собі уявити. Ми звикли до життя індивідуалістичного, хочемо самі одразу все здійснити, та заслужити у цих щоденних вчинках своє визнання і славу. Однак для людей тих часів повідомити про спадок для наступних поколінь – було найбільш престижною справою… І люди були дуже щасливими від усвідомлення, що залишили благословення для нащадків» (Sł. Zatwardnicki).
З дитинства пам’ятаю, як мама показувала мені за приклад одну єврейську родину. Їхнього хлопчика моя мама виховувала у дитсадку у Вінниці. Ці люди були досить заможними за тими радянськими мірками, але відкритими і, як казали тоді, інтелігентними людьми. Їхнім старшим дітям легко вдавалося вступити до університетів, а дружина(мама хлопчика) завжди виглядала врівноваженою і задоволеною життям жінкою. Моя мама часто казала – «бачиш, це народ, діди якого поколіннями благословляли своїх дітей. І це благословіння навіть в атеїстичні часи приносить щедрі плоди дітям і внукам. І навіть правнукам вистачить». І, власне, йшлося передовсім не про гроші. Для мене це є прикладом вдалого сіяння. Коли люди шанують те, що спільне.
Не скажу, що не мала чогось подібного у своїй родині. Бо мені розповідали, що про благословення потомства і моєї матері ретельно молилися ще до мого зачаття. Але цієї турботи про покоління було значно менше, ніж у єврейських сім’ях. І тому в моїй родині багато індивідуалістів. Серед них і я, напевно, не виключення. Але час навертатись.
Таке сіяння для інших актуальне не лише в контексті родини. А й в контексті перспектив життя цілого світу. Бо і світ через роки пожне те, що сьогодні посіє.
Кожен із нас має дари, щоб опанувати певною сферою життя, щоб здійснити у ній свою виняткову місію і залишити і цій сфері плоди для наступних поколінь. Варто просто сіяти - коли не отримуємо за це сьогодні конкретної винагороди та не бачимо людей, вдячних за наші старання. Ми втягнулися у справи, які мають певні професійні стандарти, намагаємося жити і діяти так, як інші. Щоб зрештою, отримати те, що інші. А так як бути іншою людиною неможливо, то й такі плоди нашої діяльності. Вони є, вони ніби видимі – але тимчасово приносять нам щастя, а потім – приходить нова буря – і ми знову голі і босі. І шукаємо, хто б підкинув голодному на одежину. І той, хто підкине – посіє. І матиме згодом він і його покоління. А ми – якщо не зробимо висновки – такими ж голими залишимось. Але мені особисто хотілося б інакше. Хочу нести та пишатися, що несу у світ благословіння. І меандри віри.
Немає коментарів:
Дописати коментар