Не дуже люблю читати про війну. І навіть, здається, війні тісно у віршах. Потребую вічного щастя. І миру. У вихідні розмовляла з однією грамотною подругою. Вона пригадала, що Богдана Хмельницького сильно боялись білоруси і молдаван він дуже жорстоко вирізав. Про "любов" поляків до Богдана чую змалку. Національний терор руками українського героя. Подруга каже, що вже тривалий час думає, чому в історії жорстокі і мирні часи постійно чередуються. Ну чому після війни настає мир ясно, а от чому після затишку і миру приходить жорстокість і війна? Це тому, що люди втомлюються жити в мирі? Чи просто поки вони в кайфі вони не помічають, що в них під боком зріє якась гадюча штука? А воно потім визріло - і тобі маєш, як я торік з цим хлопцем, що підло вижер мене всю, знищив для власної гідності, роздер зсередини і перетворив в суцільний печений пухір, який не хоче піддаватися лікуванню та ще й в результаті посміявся - "Посміхайся", ніби я повна дурепа через те, що болісно реагую на плюгаве ставлення??? Ненавиджу. В історії так само. Жили собі жили - а тут тобі на. Зараз, як голка в оці зріє мусульманський світ. От-от вибухне. Росте, багатіє, годує своїх діячів. І от-от. Не хочу. Дуже такого не хочу. Не хочу навіть думати. Господи, врятуй нас від культової жорстокості. Хоч на пару сотень поколінь. Пліііз.Я ж казала - не люблю читати про війну...
Немає коментарів:
Дописати коментар