Діти-сироти. Любов з перфекціонізмом

Читаю Книгу Чисел і думаю, що Бог має серце прискіпливої  жінки, яка до всього придивляється, розставляє все і всіх на свої місця, веде ретельний перепис та облік майна та виставляє за двері те, що смердить, переносить збудники хвороб та може зашкодити родині. Бог радить Мойсеєві переписати поіменно сім’ї, розставити в чіткому порядку речі у таборі, повиганяти за двері прокажених та тих, хто доторкався до мертвої душі – себто чинив великий гріх щодо людини.   

Останнім часом чую(та й сама, в принципі пропагую) небезпеку перфекціонізму. Але, думаю, що є ситуації життя, коли перфекціонізм все ж має місце. Як, скажімо, вивести вітрянку з хворої людини? – обмастити зеленкою, нагодувати антибіотиками, тримати подалі від людей та годувати лимонами. Так само для людини, яка вже так зарилася у своє рутинне болото, що не бачить нікого навколо, добрими ліками буде на якийсь час кинутись у іншу крайність і з перфекціонізмом  залишити усі свої справи, накупити подарунків, та почати з гіперактивністю спілкуватись з іншими. З часом улесливість притреться, максималізм в відносинах стихне, а людина знайде гармонію між тим, хто риє та тим, хто надто повзає перед іншими.  І буде перфект без «ізму».

Для мене певною мірою перфекціонізму була нещодавня акція допомоги дітям із сиротинцю. Сама для себе придумала, сама організувала. Коли заплуталась у стосунках і відчула, що радше ненавиджу людей, які мене оточують, ніж приймаю з терпимістю їхню присутність. Перше, що спало на думку у такій халепі - допомогти людям, які практично ніколи не бачать любові та підтримки. Не знала, що доброго можу для них зробити, тому просто почала збирати іграшки. Коли отримувала від друзів та знайомих кожного нового ведмедя чи пазли для сиріт, бачила нову причину, чому хочу їм послужити.

Перше – необхідність вкладати у дитячий інтелект. Діти із сиротинці відстають у розвитку у порівнянні із дітьми із нормальних сімей на 2-3 роки. Тому після закінчення навчання не можуть знайти собі місця в суспільстві та потрапляють у тюрми.

Попри те, що постійно чуємо, начебто інтернати вже ні в чому не мають потреби, бо до них постійно їздять дяді-депутати з подарунками – дітям бракує найпростішого. Сім’ї, які опікуються інтернатами, розповіли, що банально збирали гроші на домашні капці для хлопчиків, бо взимку, їм немає в що взутися. Діти ходять босими по холодній підлозі – бо хатнє взуття просто не входить до забезпечення інтернатів.

Була свідком того, як волонтери, які організували зустріч із сиротами, проводили розпродаж саморобок. Коштом проданих виробів, повертали за дорогу дітей до Києва. Бо у столиці знайшлися родини, готові взяти на день-два дітей на прогулянку, проте не мали грошей, щоб оплатити малечі залізничні квитки.

Коли оголошувала про акцію, від багатьох радників чула про відповідальність – що не можна приручати до себе дитину, бо потім вона отримає травму, коли її залишиш. Тому, якщо я не маю змоги усиновити або впродовж років відповідально нею займатися, радили  взагалі не їхати до сиріт. Тепер я знаю, що це все відмовки. В неділю, коли одну дівчинку, яка вперше приїхала до Києва та гуляла з місцевою жінкою, запитали, а де ти сьогодні була? – вона усміхнено відповіла – в Макдональдсі! Та в зоопарку. А з ким була? – вона навіть переплутала ім’я жінки. Враження від прогулянки були для дитини цікавішими. І, переконана, вони залишаться у пам’яті. 

Так, це правда, що сироти потребують передовсім сімей і друзів, які залишаються з ними надовго, вони потребують родин, які заберуть їх до себе. Але якщо ми не дозріли, щоб дати їм більше – можемо подарувати те, що маємо – кілька годин свого часу, пару гривень чи банальні пазли-іграшки. Адже у нашому, вже дорослому і щасливому житті ми теж маємо людей, які з нами поруч впродовж довгого часу, а маємо і таких, що просто з’явилися на кілька хвилин, подарували добро і пішли собі. Для мене це  було відкриттям. Після збору іграшок я зрозуміла, що не варто боятись і чекати часу, коли ти доростеш до перфекту і усиновиш дитину(бо до такого вчинку не всі готові, а хто готовий – можуть дійсно не дозволити обставини), але можна хоч щось доброго робити цим дітям. А потім, можливо, після малого вчинку захочеться зробити і щось більше.

Я вже навіть маю кілька ідей – наприклад, людина, яка вміє робити гарний макіяж чи зачіски, може приїхати на годинку і навчити цьому старших дівчаток. Тренер може приділити пару годин свого часу та провести для хлопців тренування з гантелями. А ось такі, як я, можуть допомогти своєю гривнею, щоб ці ж гантелі придбати.  І це все можна робити з любов’ю.

На перший погляд,  дуже прості справи, але щоб почати хоч щось робити, я мала пережити період перфекціонізму та придертися до себе, що не вмію любити людей.

 Коли побачила 40 худих і трохи диких дітей, яких волонтери привезли до Києва, думала, що десь отак виглядає голодна людська душа. Коли перебуває в ізоляції від інших та не може прийняти любов світу. Дуже вдячна цим дітям, що мені послужили. А також, звичайно, тим, хто щиро передавав іграшки. Певна, що вони також отримають винагороду за відкритість. 

 

PS. Починаю наступну тепер уже безстрокову акцію – буду збирати нові футбольні та волейбольні м’ячі. Коли назбираю з десяток – відвезу або передам до сиротинців. Вже активно за ними їздити не зможу, бо буду повертатись до основної роботи, але з рук в руки – може щось з того вийде.