Дуже часто доводиться чути в Україні, що піднімаючи мовне питання уряд та політики намагаються відвернути увагу людей від більш важливих економічних проблем. Я давно піддавала сумнівам це твердження. Як і зараз, під час читання «Сингапурської історії» - мемуарів екс-глави уряду Сингапуру Лі Куан Ю.
Коли Лі Куан Ю балатувався до сінгапурського парламенту його опонент заявив у пресі, що Лі не вмів ні писати ні читати китайською мовою, тому не міг бути включеним до списку китайських виборців. (Лі готувався до навчання, а потім навчався у Лондоні, тому дещо проігнорував вивчення китайської мови). Він говорить про цей період: «Деякі китайські репортери порадили мені не розголошувати того факту, що я не володію китайською мовою. Ось коли я гірко пошкодував, що знехтував порадою моєї бабусі і не вивчав китайську мову у школі. Але дав собі слово наздогнати втрачене».
Цікаво, що згодом, за правління уряду Лі Куан Ю, мовне питання займало далеко не останнє місце в роботі міністерства освіти Сингапуру.
Прем’єр віддає своїх власних дітей до школи з китайською мовою викладання і каже: «Моя рішучість стосовно того, що мої діти повинні навчатись мовою предків та виховуватись в їхній культурі, дало мені кредит довіри, який комуністам ніколи не вдалося б знецінити…Таким чином діти отримали китайську освіту, а вдома з мамою розмовляли англійською і таким чином володіли двома мовами».
Він запровадив у школах вивчення одразу кількох мов - малайської – як майбутньої державної мови Малайї, англійської – як мови міжнародної торгівлі і освіти, мандаринської – як рідної мови китайців, та тамільської, хінді та пенджабі – для індійців. Проте основною мовою та пріоритетною до викладання поруч із англійською залишалася китайська.
Сьогодні бачимо, що усі ці мови, які були закладені у освітній процес Сингапуру у 1959-му році, склали мовну картину, яка збереглася у країні донині. Зараз у країні більшість людей послуговуються китайською як рідною та англійською, як торгівельно-освітньою мовами. А решта мов менш вживані і характеризують ідентичність тих людей, які є представниками інших народів.
Якщо повернутися до історії Сингапуру у 1960-му, Лі Куан Ю визнає, що мова – для різних політичних сил тоді була засобом боротьби за владу, але і зазначає важливість цього історичного процесу у ідеологічному становленні держави.
Немає коментарів:
Дописати коментар