У далекому-предалекому селищі Айфілії жили-були два сусіди. Колдик і Хотик.
Вікна Колдикового будиночка виходили на ліс і тому в його домі завжди було рівномірно прохолодно і затишно. Його не палило занадто жарке сонце влітку та не охолоджували занадто холодні зимові вітри. На вікнах у Колдика завжди були напіввідкриті-напівзакриті фіраночки, положення яких він ніколи не змінював. Бо в його домі вдень було вдосталь світла, а вночі було достатньо затінено, аби гарно відпочити. І Колдику це дуже подобалось.
Будинок Хотика стояв на пагорбі. А з вікон виднілися просторі схили. Коли приходило літо у вікнах Хотикового будиночка відбивалося небо, а крізь скельця виднілися ранкові тумани. Вони вкривали струмок, який біг внизу пагорба, листочки дерев, на яких гніздилися чудернадські птахи та кольорові галявинки, на яких Хотик любив збирати квіти. «Е-ге-ге-ге-ге-еей», любив гукати Хотик. - «Гей-гей, гей-гей» - весело доносились голоси із кольорової галявинки. І Хотик це дуже любив.
Коли прийшла зима, дах Колдикового будиночка, як завжди вкрив товстий сніг. А вікна захищав від вітру, хоч уже і безлистяний, але помірно тихий старий ліс. Тому у будиночку Колдика було, як і раніше, вдосталь світло і тихо вдень та достатньо затінено вночі.
Будиночок Хотика із холодами потерпав добряче. Холодні вітри із далекої півночі неслись крізь широку галявину та проривалися крізь віконні рами. Навіть тепла ковдра не захищала ліжечко Хотика і він часто замерзав. Коли приходила пора снігів і завірюх, холодні клапті мокрого білого місива падали крізь комин Хотикового будиночка і він не міг запалити пічку.
- Хотику-Хотику, залиш свій поганий будиночок, - сказав одного разу Колдик, коли зустрів сусіда біля криниці. - Він стоїть на самому пагорбі і ніщо не захищає його від злив і холодних вітрів. На моєму подвір’ї поруч із будиночком є трохи місця. Якщо ти зведеш тут новий дім, у ньому буде прохолодно влітку та так само тихо взимку. І його не будуть шмагати холодні вітри. Поруч із його віконечками буде ліс. Тому буде вдосталь світло вдень і достатньо затемнено вночі.
Послухався Хотик і побудував собі нову хатку. Там, як і в Колдика було тихо, завжди однаково затишно і однаково безвітряно.
Одного дня Колдик прокинувся вранці і не зустрів біля криниці свого сусіда. «Хоо-тиику, Хоо-тику», - гукав він його. Проте Хотик не озивався. «Хо-ти-ку, Хо-ти-ку», - гукав його знову, заходячи до хатки. Проте і там його не знайшов. Лише на ліжечку Хотика лежала маленька засушена квіточка, схожа на ті, які ростуть на кольоровій галявині.
І Хотик справді був там. Коли він спав вночі, до нього прийшла маленька квітка із кольорової галявини та гірко плакала: «Ах, Хотику, Хотику, ти так часто зі мною бавився, а я так старанно зберігала для тебе свій запах. А тепер ти пропав. Ах, ах». Хотик прокинувся в ліжечку, накинув хутенько свій плащик і побіг на стару кольорову галявину. Яскраве червоне марево стрічало його, коли збігав стежкою з пагорба, виблискувало у струмках і хиталось на маленьких зелених листочках. Для Хотика сходило сонце.
«Хоо-тии-куу, Хоо-тии-куу! Як ти мене налякав!» - гукав захеканий Колдик. «Не йди до них, вони тебе обманюють! Коли прийде зима до твого будиночка на пагорбі знову летітимуть холодні вітри, а у комин нападає холодне біле місиво!»
Але Хотик не повертався. Він знав, що більше ніколи не залишить свої бурхливі дзвінкі струмки та нізащо не проміняє свої квіти на той байдужий, хоч і спокійний ліс.
Вікна Колдикового будиночка виходили на ліс і тому в його домі завжди було рівномірно прохолодно і затишно. Його не палило занадто жарке сонце влітку та не охолоджували занадто холодні зимові вітри. На вікнах у Колдика завжди були напіввідкриті-напівзакриті фіраночки, положення яких він ніколи не змінював. Бо в його домі вдень було вдосталь світла, а вночі було достатньо затінено, аби гарно відпочити. І Колдику це дуже подобалось.
Будинок Хотика стояв на пагорбі. А з вікон виднілися просторі схили. Коли приходило літо у вікнах Хотикового будиночка відбивалося небо, а крізь скельця виднілися ранкові тумани. Вони вкривали струмок, який біг внизу пагорба, листочки дерев, на яких гніздилися чудернадські птахи та кольорові галявинки, на яких Хотик любив збирати квіти. «Е-ге-ге-ге-ге-еей», любив гукати Хотик. - «Гей-гей, гей-гей» - весело доносились голоси із кольорової галявинки. І Хотик це дуже любив.
Коли прийшла зима, дах Колдикового будиночка, як завжди вкрив товстий сніг. А вікна захищав від вітру, хоч уже і безлистяний, але помірно тихий старий ліс. Тому у будиночку Колдика було, як і раніше, вдосталь світло і тихо вдень та достатньо затінено вночі.
Будиночок Хотика із холодами потерпав добряче. Холодні вітри із далекої півночі неслись крізь широку галявину та проривалися крізь віконні рами. Навіть тепла ковдра не захищала ліжечко Хотика і він часто замерзав. Коли приходила пора снігів і завірюх, холодні клапті мокрого білого місива падали крізь комин Хотикового будиночка і він не міг запалити пічку.
- Хотику-Хотику, залиш свій поганий будиночок, - сказав одного разу Колдик, коли зустрів сусіда біля криниці. - Він стоїть на самому пагорбі і ніщо не захищає його від злив і холодних вітрів. На моєму подвір’ї поруч із будиночком є трохи місця. Якщо ти зведеш тут новий дім, у ньому буде прохолодно влітку та так само тихо взимку. І його не будуть шмагати холодні вітри. Поруч із його віконечками буде ліс. Тому буде вдосталь світло вдень і достатньо затемнено вночі.
Послухався Хотик і побудував собі нову хатку. Там, як і в Колдика було тихо, завжди однаково затишно і однаково безвітряно.
Одного дня Колдик прокинувся вранці і не зустрів біля криниці свого сусіда. «Хоо-тиику, Хоо-тику», - гукав він його. Проте Хотик не озивався. «Хо-ти-ку, Хо-ти-ку», - гукав його знову, заходячи до хатки. Проте і там його не знайшов. Лише на ліжечку Хотика лежала маленька засушена квіточка, схожа на ті, які ростуть на кольоровій галявині.
І Хотик справді був там. Коли він спав вночі, до нього прийшла маленька квітка із кольорової галявини та гірко плакала: «Ах, Хотику, Хотику, ти так часто зі мною бавився, а я так старанно зберігала для тебе свій запах. А тепер ти пропав. Ах, ах». Хотик прокинувся в ліжечку, накинув хутенько свій плащик і побіг на стару кольорову галявину. Яскраве червоне марево стрічало його, коли збігав стежкою з пагорба, виблискувало у струмках і хиталось на маленьких зелених листочках. Для Хотика сходило сонце.
«Хоо-тии-куу, Хоо-тии-куу! Як ти мене налякав!» - гукав захеканий Колдик. «Не йди до них, вони тебе обманюють! Коли прийде зима до твого будиночка на пагорбі знову летітимуть холодні вітри, а у комин нападає холодне біле місиво!»
Але Хотик не повертався. Він знав, що більше ніколи не залишить свої бурхливі дзвінкі струмки та нізащо не проміняє свої квіти на той байдужий, хоч і спокійний ліс.
Немає коментарів:
Дописати коментар