***
- А скажи - Модільяні був ідіот? -
допитувалась вона,
коли я вправними, як у піаніста, пальцями
вигравав на засмаглих персах.
- Такий же ідіот, як і всі в цьому світі, -
повчав я, обіймаючи
успокоєні вибухи її сідниць.
- Розумієш, старий, я часто думаю
про незвичайність мистецтва.
Це зайва розкіш.
- Так, мистецтво - то завше надмір, -
відповідав, виціловуючи коліна.
- Але надмір лише й рятує нас від убогості.
Смертним полишається єдине:
бодай маленький надмір -
у вірі,
у звичках,
у смаках,
просто - у примхах.
- Так, моя маленька.
Саме так.
Ти як завжди говориш діло, -
повторював,
клацаючи зубами од пристрасті.
- А коли в нас народиться доня,
ми кластимем їй в узголів'я
тільки троянди, - охриплим
голосом проказувала вона.
- Так. В узголів'я і неодмінно -
троянди, - не своїм голосом
я погоджувався покірно.
- Яка докучлива муха -
дзижчить і дзижчить.
Убий її, любчику.
Немає коментарів:
Дописати коментар