"Роксолана" П. Загребельний

Минуле, навіть відступаючи в людині, не зникає безслідно, воно переплітається з сущим, іноді лиш маячить на обріях свідомості, зринає у болючому спогаді або ж приходить у снах.

Кожен чоловік прагне бути островом, і володарі, мабуть, виразно відчувають це і ні за яку ціну не хочуть дозволити людям такої неприступності і незалежності.

Яка то для нього несподіванка і радість водночас: зустріти серед цього "м'яса для задоволень", серед отупілих молодих самиць, заляканих знарядь утіхи й насолод, істоту мислячу, людину, яка дорівнює тобі впертістю розуму й жадобою знань, а волею і характером перевищує, бо за тобою, крім походження, немає нічого, а вона видобулася із небуття, з рабства, з безнадійного понищення на самий верх тільки завдяки власним силам, обдарованості душі, мужності й віри у своє призначення на землі.

Жінки не вмирають. Вони просто зникають, як птахи, квіти або хмаринки під сонцем. По собі залишають дітей, життя, цілий світ. Завжди носять той світ у собі, наповнені ним і переповнені, тому й всемогутні. Але відкривається це тільки небагатьом, і відкривається не само по собі, а в муках, обмеженнях і нелюдському напруженні. Хіба вона за свої муки не заслужила щастя?

Все-таки життя прекрасне і легке.