Високі бані театру, червоні перила, схожий на вінницький драмтеатр зал. Разом з Оленкою не особливо багаті на гроші, проте оперний театр у Львові хотіли відвідати. Оленка сказала одразу - купимо найдешевші квитки, а потім якось ззаду перебіжимо на передні ряди. Хто там ходить до наших театрів.
Квитки по 10 гривень вже розібрали. Ми покрутились і взяли по 25. Найдорожчі по 70. Перед входом до зали нам запропонували програмку. Сказали - за 5 гривень. Ми відмовились. Напочатку у залі було пусто. Ми мріяли, щоб так і було до вистави. Згодом поприходили якісь поляки. Все фотографували, розглядали. Ми навіть стали думати, що вони на екскурсії і теж підуть. Але ті повертілися і сіли спереду. З кожного по гривень 75. Порахували ми одночасно. Потім посеред залу (де квитки як мінімум по 50) сиділи в рядах американці(бо говорили англійською і теж туповато розглядались.) Після другого дзвінка ми перебігли на середину. (Де сиділи поляки). Тоді почули, що вони читають вголос і перекладають програмку. Ми дізналися про що вистава і тихенько тішились. Раптом прийшли якісь чотири жінки і російською стали верещати, щоб ми звільняли їхні місця. Ми тихенько встали. Та перебігли до сцени. Де квитки по сімдесят. Після кількох хі-хі нас впізнали одногрупниці із квитками по десять, прискакали з кінця залу та сіли перед нами у ряду. Вистава, на щастя, хоч із запізненням, почалася.
Лілею грала досить зріла жінка далеко не тридцяти. У вишиваній сорочці, у віночку. Скакала, як дівчинка. І нам сподобалася. Потім я помітила одну актрису, котра грала подружку у масовці. У неї було дуже довге русе волосся. Нижче коліна. Надзвичайно гарно. Я спостерігала, як у різних сценах вона то розпускала пасма, то сплітала у косу, то в'язала стрічку. На другому плані грали дівчатка. Певно, початківці. Одна була кидала квітку на Лілею і недокинула до середини сцени. Я була вражена, як вона не розгубилася, схопила квітку з-під ніг і силою жбурнула за куліси. Я уявляла себе у прямоефірній студії, якби збилась - чи змогла б так швидко зреагувати?.. - подумала - це майстерність. Потім стала розглядати на сцені хлопців. Знайшла серед них пару вродливих. Подумала - мені б з такого... Головний герой Іванко був якийсь не дуже. Але грав майстерно. Це теж важливо, - подумала я. І вмостилася у кріслі. Якраз починався другий акт. Стала дивитись, про що п'єса.
Іванко ганяв, скакав угору. Лілею бусурмани застрелили. Глядачі аплодували стоячи. Я аплодувала щиро. На серці було тепло. І мило. Театр справді гарний. Львів'яни молодці.
Додому повернулась з кількома мріями. Піти до львівської опери ще раз - цікаво б подивитись ще іноземну класику. Відпустити якомога довше волосся і постригти його рівненько. Щоб як у тої дівчини. А ще навчитися іноземних мов. Щоб поїхати хоч раз на екскурсію до Польщі чи Італії, подивитися, як живуть інші люди. До американців не хотілося. А ще заробляти хоч трохи більше. Щоб у рядах від 40-ка до 75-ти сиділи і ті, хто говорить українською.
Квитки по 10 гривень вже розібрали. Ми покрутились і взяли по 25. Найдорожчі по 70. Перед входом до зали нам запропонували програмку. Сказали - за 5 гривень. Ми відмовились. Напочатку у залі було пусто. Ми мріяли, щоб так і було до вистави. Згодом поприходили якісь поляки. Все фотографували, розглядали. Ми навіть стали думати, що вони на екскурсії і теж підуть. Але ті повертілися і сіли спереду. З кожного по гривень 75. Порахували ми одночасно. Потім посеред залу (де квитки як мінімум по 50) сиділи в рядах американці(бо говорили англійською і теж туповато розглядались.) Після другого дзвінка ми перебігли на середину. (Де сиділи поляки). Тоді почули, що вони читають вголос і перекладають програмку. Ми дізналися про що вистава і тихенько тішились. Раптом прийшли якісь чотири жінки і російською стали верещати, щоб ми звільняли їхні місця. Ми тихенько встали. Та перебігли до сцени. Де квитки по сімдесят. Після кількох хі-хі нас впізнали одногрупниці із квитками по десять, прискакали з кінця залу та сіли перед нами у ряду. Вистава, на щастя, хоч із запізненням, почалася.
Лілею грала досить зріла жінка далеко не тридцяти. У вишиваній сорочці, у віночку. Скакала, як дівчинка. І нам сподобалася. Потім я помітила одну актрису, котра грала подружку у масовці. У неї було дуже довге русе волосся. Нижче коліна. Надзвичайно гарно. Я спостерігала, як у різних сценах вона то розпускала пасма, то сплітала у косу, то в'язала стрічку. На другому плані грали дівчатка. Певно, початківці. Одна була кидала квітку на Лілею і недокинула до середини сцени. Я була вражена, як вона не розгубилася, схопила квітку з-під ніг і силою жбурнула за куліси. Я уявляла себе у прямоефірній студії, якби збилась - чи змогла б так швидко зреагувати?.. - подумала - це майстерність. Потім стала розглядати на сцені хлопців. Знайшла серед них пару вродливих. Подумала - мені б з такого... Головний герой Іванко був якийсь не дуже. Але грав майстерно. Це теж важливо, - подумала я. І вмостилася у кріслі. Якраз починався другий акт. Стала дивитись, про що п'єса.
Іванко ганяв, скакав угору. Лілею бусурмани застрелили. Глядачі аплодували стоячи. Я аплодувала щиро. На серці було тепло. І мило. Театр справді гарний. Львів'яни молодці.
Додому повернулась з кількома мріями. Піти до львівської опери ще раз - цікаво б подивитись ще іноземну класику. Відпустити якомога довше волосся і постригти його рівненько. Щоб як у тої дівчини. А ще навчитися іноземних мов. Щоб поїхати хоч раз на екскурсію до Польщі чи Італії, подивитися, як живуть інші люди. До американців не хотілося. А ще заробляти хоч трохи більше. Щоб у рядах від 40-ка до 75-ти сиділи і ті, хто говорить українською.
Немає коментарів:
Дописати коментар