Чому любов є найбільшою? Бр. Петро Куркєвіч OFMCap

Чому любов є найбільшою?

Тому що це поведінка/чеснота, яка утверджує інших, приносить їм безпеку, приймає недоліки, любить і дозволяє їм бути коханими; а також, навпаки, приносить заклик/вимогу до зростання; і — таким чином, тому, хто любить, — дарує радість/задоволення/мир/щастя і відкриває людину для стосунків, дружби, спільноти, сім'ї.

Марка 12:28б-34

Один із книжників підійшов до Ісуса та й спитав Його: «Котра перша з усіх заповідей?» Ісус відповів: «Перша ось така: Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш, Господь єдиний. Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумом твоїм, і всією силою твоєю». А друга ось така: «Люби ближнього твого, як самого себе».

Отже, любов робить іншого щасливим і розвиває (особисто), а також робить щасливим і розвиває того, хто любить (через стосунки).

Поклоніння, благочестя та інші чесноти не дають стільки ж, тому вони відстають від любові.

Що робить Божа любов?

Він розмовляє, переконує, обіцяє, спокушає дарами, добрим майбутнім (добра пшениця, мед зі скелі), заохочує нас навернутися, але правдиво, навіть якщо це принижує, бо викриває: пошук автономії від Бога, зраду та союзи з Божими ворогами.

Любов не гнівається і не мститься, але прощає, обіймає та дає.

Любов – це сутність Бога та Його Царства.

Ми повинні навернутися до любові.

Чого б я бажав собі на місці цієї людини, те саме я зроблю для неї.

Навернення до Царства, яке вже близько, означає відвернення від усього, що несумісне з напрямком, динамікою та змістом любові і звернення до всього, що з нею узгоджується: 1 Кор. 13:3-8а.

Навернення – це вибір життя як любові до всіх.

Про шлюб і одруження. Бр. Петро Куркєвіч OFMCap

Авраам поховав Сару, кохану свою дружину. Хоч на мою думку чоловік має так старатися, щоб він поліг першим. Має брати на себе всі роботи. Щоб швидше жінка була вдовою аніж він чоловік вдівцем. Але буває по-різному. У будь-якому випадку, панове, стараймося вмерти першими внаслідок перепрацювання або битви за наших пані. А пані нехай живуть 100 років.

Авраам попросив присягу в слуги, щоб взяв тільки семітку – тільки зі свого клану та своєї віри. Бо в першу чергу думав про віру. Однак якби взяв якусь іншу кандидатку для Ісаака, свого сина, вона б внесла своїх богів, свої фігурки в торбинці. З золота, срібла, дерева.

Але тепер, особливо тут, в нашому краї, ми є в ситуації, коли не завжди особа віруюча є найліпшим кандидатом на подруга. Колись так казав, що перевір, чи він віруючий, а потім перевір, чи є аксіологічним, етичним той кавалер чи та панянка.

Але зараз що частіше кажу, що зараз ситуація протилежна, аніж та, що була колись. Що тепер важливіша аксіологія. Бо що з того, що хтось вірить, якщо не здатний кохати. То ж краще одружитися з кимось, хто не вірить в Бога, але вірить в любов. І буде здатним кохати.

Як Ісус. Він почав ці зміни. А навіть не Ісус, лише Старий Завіт.

«Ідіть і старайтеся зрозуміти, що означає – хочу милосердя, а не жертви».

Швидше милосердя. Найкраще, коли і милосердя, і жертва. Але якщо б я, Бог, мав би щось вибирати – то хочу більше милосердя аніж жертви.

Хочу любові більше аніж віри і культу.

Зрештою, подумайте: в часи переслідувань шукаєте сховку для себе, місця втечі: чи дійсно буде мати для вас більше значення хто вас прийняв і сховав – чи то будуть люди віруючі чи невіруючі? Чи для євреїв тих часів, які ховалися в ульмів мало визначальне значення чи то гарячі віруючі? Чи швидше те, що нададуть їм допомогу і пустять під свій дах?

Отже, має значення, чи проявлять любов, ризикуючи своїм життям, а не те, чи віруючі чи невіруючі.

Дослідження IPN (Instytut Pamięci Narodowej – інститут народної пам’яті) показало, що віруючі католики не становили надрепрезентативної групи в порятунку євреїв. Пропорційно однакова кількість була як віруючих, так і невіруючих. Розумієте?

Має значення любов.

Сумління.

Мужність.

А віра вже згодом.

Милосердя – більше аніж жертви…

Віра має допомогти нам бути мужніми, чесними, готовими до любові. Але виявляється, що ми не є монополістами. Атеїсти – з якими Бог теж кооперує, лише не через благодать віри, але через благодать освячуючу – є здатними до великих речей. До яких віруючі часом не здатні.

Як у випадку порятунку згаданих вище євреїв.

Тому якщо йдеться про одруження – найважливіше чи твій хлопець, твоя дівчина – це особа сумління. Чи це особа шляхетна, котра гидується насильства, маніпуляції, і яка гидується і не допустить, щоб хтось чинив насильство.

Чи це особа відважна, мужня? Яка відповідає за свої рішення? Вірна?

Лише згодом після всіх цих чеснот можна запитати, чи віриш в Бога чи ні. Бо напевно в таку людину Бог вірить.

І вистачить.

Зрештою, як буде шляхетною, вона, невіруюча, і «я», віруючий, то може дійде до віри. А може і ні.

Щоразу більше стаю прихильним словам Рацінгера, що віра насправді є благодаттю. Яку Бог не всім дає. Однак чесність є благодаттю, яку Бог дає всім.

І, на завершення: Матей зібрав собі колег і колежанок, тобто, товариство з зірки. Але виявилося, що не такий той чорт страшний, як його малюють. Що не таке то товариство з звірки як те, що б було з-під яскравого сонця. Виявилось, що то гарні люди – слабкі, але не такі вже й злі.

Виявилось, що фарисеї – не гарні люди. Хоч загалом сильні. Що за сила волі і рішучості – але злі. Підняли руку на нашого коханого Господа Христа. І його вбили.

Бачите, до чого веде побожність без любові?

Побожність, яка не здригнеться перед тим, щоб штурхати когось. Ось до чого веде побожність. Яка готова штурхати. Митники і грішники не штурхнули Бога. Хоч не мали віри аж такої.

Я, подібно як євангелист, стаю по їхню сторону. Ґрунт – то шляхетна людина. А віруючий чи невіруючий – справа інша.

Чи з тої чи з іншої партії… не так важливо.

Вроцлав, 4 липня 2025 року. 

Cпільноти і рухи хай не будуть вищими за цінність своєї парафії. Бр. Петро Куркєвіч OFMCap

 

Сара, дружина Авраама, бачачи, що Бог не реалізує своєї обітниці, яка стосується нащадка, запропонувала Аврааму свою невільницю Агар. Що було нормальною практикою тих часів на Близькому Сході. Так, наче говорячи, що усиновлюємо цю дитину своєї невільниці. Бо вона (невільниця – прим.) є моєю власністю. Так згодом молода і плідна Агар, на відміну від Сари, народила і почала задирати носа.

Так якби не знала пісні «Не задирай носа». Так само її син почав висміювати народженого з Сари, яка була у зрілому віці, і раніше неплідна.

Це може бути гарною ілюстрацією, наприклад, рухів церковних. Які у порівнянні з парафіями нашими виглядають дуже енергійними, дуже плідними, гарними, ядреними. Не те що наші трохи збляклі парафії, де може нічого не діятися. В таких стандартних парафіях. А навіть якщо нестандартні, як тут (у Вроцлаві капуцини), бо тут є багато рухів, то ці рухи можуть гордитися над тією побожністю чисто парафіяльною. З тими традиційними службами, набоженствами, таїнствами.

Однак в тій розповіді про Авраама, Сару, їхнього сина Ісаака, а також служницю Агар та її сина, Бог вчить так не робити. Бо спасіння і так іде через Сару. Не через молоду Агар. Носителем і власником спасіння вибраного народу і завіту з Богом буде не Ізмаель син Агар (плід наших рухів церковних), але буде Ісаак.

Тобто спасіння випливає з церкви, якого головним об’явленням локальним є парафія. Далі – дієцезія, і, зрештою, вся церква вселенська.

Бо парафія є тією Сарою. Тобто, тим носителем власності. Це в церкві в вимірі парафіяльному об’явиться в повноті Христос. Не в жодному русі церковному.

Ці рухи церковні є для того, щоб служити парафії, служити Сарі, бути невільниками церкви. Тієї зрілої, в поважному віці, церкви. Як би на перший погляд здається, неплідної, церкви (яка насправді дуже плідна – прим.).   

Деякі цього не розуміють, і, зрештою, спричиняють розділи. Наприклад, Лютер, котрий був харизматиком, мав харизми, може і мав місію від Бога, аби в якийсь спосіб відновлювати церкву, реформувати. Він мав ті думки пророчі критичні, однак почав кепкувати з церкви. Потім почав його ненавидіти. І сталося нещастя як читаємо і читанні про Авраама.

Нині араби, тобто потомки Ізмаеля воюють з євреями, є антагоністами. Араби протидіють євреям, які є, між іншим, потомками Ісаака і його сина Якова, званого Ізраїлем.

І такий розділ дуже шкодить. Вочевидь, Бог з того виведе якесь благо. Тим не менш, вшануймо автономію нашої реальності. Бог хотів би не виводити добра зі зла, лише хотів би, щоб того зла, того поділу, тієї схизими і єресі, пов’язаної з нею, не було. Тоді, безперечно, вивів би значно більше добро.  Бо, відомо, що з добра виходить більше благо, аніж зі зла.

Нині, наприклад, араби – це або мусульмани або християни.  І євреї, коли думають про християнство, думають про Христа як про месію, але одразу здригаються, бо перехід на християнство означало б визнати, що смертельний ворог правий.

Цей антогонізм ускладнює приєднання до Месії, до Ісуса. Ускладнює можливість євреям бути євреями, увійти до вибраного народу, повернутися до своєї ідентичності вибраного народу.

…

Тому завжди пам’ятаймо, що  всякого роду харизматики, рухи церковні, спільноти ексклюзивні мають бути на колінах перед парафією. І служити парафії. І пам’ятати, що парафія є носителем церкви Христової. Бо з парафією поєднаний Христос як наречений з нареченою. А не з рухом. Це церква, а не рух церковний чи згромадження, має обітницю, що брами пекла її не подолають.

Нехай правда панує. Бр. Петро Куркєвіч, OFM Cap

 

Ісус підносить очі до неба і молиться. Мученики в часи найбільших страждань часто підносили свої очі до неба. І так, в той самий час, коли розривали їхні тіла, вони підносили очі до неба, щоб не вдивлятися в своє тіло, так страшно стражденне і те, яке поступово вже втрачали. Не дивились також на тих, хто здійснював катування та на цинізм жорстокосердих. Але мали погляд, який відвертав їх від світу, намагаючись з’єднатися з Богом.

Такий погляд і ті слова Ісуса до неба і до Отця є доброю метафорою молитви, яка вказувала на її суть. Залишити себе, відпустити ситуацію і світ та єднатися з Богом. І через слово, розмову, і через погляд очей, через усі рецептори, через усіляку владу.

Важливо, щоб ми якомога частіше підносили очі, і уста, і вуха, і серця вгору.

А потім наступна велика ідея: «Отче святий, візьми їх в Твоє ім’я». Можливо, саме в цьому реченні, іменем Бога є і те «Отче», і «Святий». Тобто, «Отче, тримай їх в стосунках синівських, стосунках дітей, стосунках, які я маю з тобою, аби були одним, як ми». А одночасно «Тримай їх у твоїй святості». Бо твоїм першим іменем є «Отець», а іменем другим – «Святий».

Є дитинство боже і дорослість божа.

Діти щодо Отця, а щодо отцівської святості, тобто духа – партнери і партнерки. Але це все може вчинити Отець. І тому Ісус просить, щоб взяв, зберіг.

В іншому місці йдеться «Захисти від зла», а ще в іншому: «Вчини, щоб радість мали». І, зрештою, вкінці: «Освяти їх».

Тільки Бог може нас освятити, впровадити у радість, захистити від зла, зберегти.

Тому маємо молитися.

Є благодаті, про які не потрібно просити. Це благодать відкуплення. Чи просили ми чи ні, чи були приятелями Бога чи ні, Бог і так, зсилаючи свого сина відкупив цілий всесвіт і людство. Про ту благодать і благодать церкви, як наслідок такої благодаті, не треба просити, бо Бог її зреалізує, хочемо того чи ні.

Але щоб відкуплення дісталося нас і стало нашим усправедливенням, а потім освяченням, і було з нами аж до нашого спасіння, про це треба просити. Бо можемо тієї благодаті не отримати або не вміти нею скористатися. Тому треба про це молитись. Як Ісус молився про нас.

Наступною дійсністю є єдність. Вона опирається на стосунках з Отцем і на Його святості.

А потім Ісус говорить про Слово: «Передав Твоє Слово». А потім говорить про правду.

Тому не йдеться про єдність як про нестачу конфліктів. Тільки йдеться про єдність, яка говорить: "Хай будуть між нами конфлікти та непорозуміння, це така сама дійсність, як виснаження, втома чи старіння. Не вберегтися від непорозумінь. Але конфлікти, спори, інші різноманітні неспільні погляди між нами Це нормально". 

Цього не буде в небі, але мусить бути на землі. Бо це те прокляття, це шкода після первородного гріха, зіпсутої нашої природи..

Але якщо ми будемо мати захоплення правдою, любов до слова, але не нашого, не нашої концепції, а концепції Бога, волі Бога, а не нашої (бо якщо хтось з нас сконцентрується на власній концепції – це кінець), будемо шукати правду об’явлену чи правду, яка дійшла до нас в створінні, якщо приймемо рішення зосередитись на слові Бога, концепції, філософії життя Бога, то рано чи пізно, зустрінемося в єдності.

І я б сказав, що якщо б не це нас єднало, то краще б нас бути в поділах схизматичних. Принаймні те, що всередині, нехай проявить себе назовні. Нехай буде внутрішнє «нє», і зовнішнє «нє».   

Найгірше коли є внутрішнє «нє», бо не шукаємо того самого, а назовні «ніби так». Ісус не сказав: «Так-Ні», але «Так-Так» - «Ні-Ні».

Якщо не шукаємо того самого, тобто, правди, але шукаємо своєї вигоди, то хай та різниця між нами проявляється ворожістю назовні. Ворожість до правди всередині нехай проявиться відсутністю єдності та усмішки.

Але якщо нас єднає внутрішнє «Так» на правду, на слово, на Отця і на святість, то нехай це проявиться назовні в єдності.

Бог хоче такої єдності. 

Метою Бога навіть не є правда. Метою не є навіть святість, і навіть не є метою Отець. Лише метою для всіх нас є єдність – тобто, родина Божа. Така мета Бога.

Він як Отець готовий страждати, віддаючи свого сина на смерть, щоб допровадити нас через Слово, правду і святість до родинної спільноти, єдності, того великого «Ми».

Інша справа, що тих, хто так захоче жити, світ зненавидить.

Світ є під владою чорта. Чорт нас ненавидить з кількох причин. Одна з них – заздрість, що ми маємо шанс дійти до такої єдності, а він уже ні. І до тієї святості, а він вже ні. І до тієї правди, до Христа, а він вже ні. І до того Отця в небі, а він вже ні.

Чорт, сатана, люцифер не дійде вже ні до єдності, і біси не дійдуть. Вони не досягнуть ані єдності небесної, ані досконалості чеснот, святості, аксіології. Не досягнуть шляхетності людської.

Світ, який живе за законами чорта, тобто не за законом правди, а за законом брехні. І не задля єдності, а заради афірмації себе самого, не задля чеснот, а задля пихи. 

Такий світ не може бути з нами в єдності, тому буде з нами конкурувати, порівнювати, контрастувати, намагатися нас знищити чи то із заздрості чи з ненависті, чи зі страху, що погано живе. Ніхто не хоче, щоб в селі хтось інший доносив їм усвідомлення, що живуть кепсько. Не хочуть бачити нікого, хто тішиться радістю божою. Бо вони ті радість та мир не можуть віднайти. Лякаючись та засмучуючись будуть заздрити тим, хто живе в Бозі і в правді, в аксіології, і усім цим тішаться – з того Отця, святості та аксіології, з тієї єдності, спільноти, правди, дій на усю вічність, з того всього, що Бог робить для нас.

Адже в тій контемпляції Бог так нас забезпечує, так про нас піклується, так перебуває з нами, береже та освячує. І з цього народжується мир серця, відчуття безпеки і радість.

Тому не мусимо ходити до ресторану і пити алкоголь – бо маємо радість з Бога. Мусимо йти до церкви, але не обов’язково до кнайпи, мусимо пити кров і духа Бога, і не обов’язково алкоголь. Вони мусять. Бо лише під градусом здатні забути про свій страх і смуток. А ми якщо вже є в тих цінностях і дусі, маємо мир і радість які зростають в нас. Шалом і Хайре.

Якщо навіть ідемо до кнайпи, то це цінність додана, але не необхідна. Ідемо радісні, а з’їдаючи там морозиво і випиваючи винця стаємо ще більш радісними. Чому ні.

Ми миролюбиві. не хочемо ні з ким воювати. але так як світ часом хоче нас знищити, мусимо втікати, а часом дати здачі. То вони хочуть битися, а не ми. Але ми є змушені до такої боротьби. Не ми є агресивні, то вони є агресорами і катами. Ми мусимо стати жертвами і боронитися. Але мусимо боротися. Не як аміші, втікаючи до 18-го століття, які їздять на бричках на конях. Бо Ісус не каже до Отця: "Не прошу", не каже, що просить, щоб нас Бог забрав зі світу, але маємо жити тут, в світі. Але каже: "Прошу, щоб захистив їх від злого". 

Маємо пити, але не входити в зло. Маємо займатися сексом, але не входити в гріх. Маємо пліткувати політично, сваритися, але не входити в гріх. Маємо навіть битися, але ніколи не входити в ненависть. 

Павло це підкреслив: "Прийдуть вовки, зрадливі з-посеред вас". Придуть як вовки в овечій шкірі. Тому чувайте.  

Йо. 17.11б-19

Вроцлав, 4 червня 2025.

Хто в хаті головний: брат Петро Куркєвіч OFM Cap

 

Завжди є так, що коли маєте конфлікт з дружиною, конфлікт з собою, конфлікт з дітьми, конфлікт з батьками, швидше за все він показує вам проблему, дилему для вирішення. Не йдеться про те, щоб одразу битися. Але дискутувати, зважувати.

Я колись, як молодий священик навчав дещо патріархально. Що головою родини є чоловік. Ну і, в принципі, так є. Але не чоловік керує. Голова не для того, щоб керувати. Голова є для того, щоб приймати рішення. Але не голова має керувати. Голова в родині є для того, щоб розпізнати правду.

Це правда має керувати вами, вашими родинами, або вашою самотністю. І йдеться про те, що керує не батько, тим більше не мама, але що керує правда.

Має знати ваш 5-річний син і 5-річна донечка, що вдома має бути щось таке як Собор Єрусалимський. Має бути вечірня дискусія. Часом колоквіум університетський. Дім не має бути домашньою церквою від початку. Дім від початку має бути домашнім університетом. З дискусіями. Де внук може сперечатися з дідусем, з татом. І не має вигравати той, хто більше важить, лише той, хто ближче правди. Хоч би йому було 5 років.

Часом той дім буде судом. Судом домашнім. Якщо дідусь завинив внукові, онук вносить позов. І ввечері вже не маємо університету, але будівлю суду. І якщо буде доведено вину внука, внук іде до банку, але якщо буде доведено вину дідуся, дідусь іде до банку та скидає сотню на рахунок онука.

І якщо твій син колись стане Папою, єпископом, президентом Польщі, прем’єром, ким завгодно, то не він має керувати, але правда – правда історична, правда об’явлена, просто правда. А він як офіціант є для того, щоб створити умови, аби ця правда керувала. Правда має боронити себе сама.

Хрест говорить про те, що правда сама себе не захистить. Якби Йосип ариматейський пішов до Пилата та боронив правду, то фіналу можна було уникнути. Але так як він не був католиком в крові, був пасивним католиком, пішов до Пилата з двома днями запізнення. І вже було пізно.

Правда вже була розп’ятою, потоптаною. Правда ніколи не захистить себе сама. Бог захистить правду. Але есхатологічно – в житті вічному. Але тут – не обов’язково. Якщо, панове, не постараєтесь, і в костелі так буде, і в Польщі, і в світі – якщо ми це не зробимо, і Бог з нами, правда буде розп’ята в кожній дійсності. Але все починається з дому – університет і суд. І тільки після цього дім може стати домашньою церквою. Бо вже є пізнана і вшанована правда. Бо вже встановлена справедливість. І тоді молитву дому Бог прийме. І цей 5-річний малий знатиме, що, вочевидь, моїм батькам важливіше від їхнього капризу, їхнього інтересу та їхніх нервів є правда і справедливість. І разом торкаємося правди, аби запровадити її в життя і в справедливість. І тоді Бог приймає нашу жертву. А цей малий знає, що релігія і Бог має реальний вплив на його тата і мамусю.

Через те, що в наших родинах, церкві, суспільстві немає правди, люди ходять смутні, зламані, некреативні. Бо правда і справедливість відкривають шлях до радості. Бо ти коли живеш справедливо, усміхаєшся, стаєш творчим.

Люди більше полюбили темінь, а не світло. Про навернення. Брат Петро Куркєвіч OFM Cap

 

Бог послав на світ Сина аби спасти нас. Так само втілення та народження, як і публічна діяльність, а потім смерть та Воскресіння є для того, аби нас спасти.

Постать Христа на землі об’явилась для того, аби спасти нас.

Найважливіше – спасти нас...

У центрі теології Бога, Його думки про нас не є навіть сам Христос, лише ціль нашого спасіння. Христос помер для нашого відкуплення, Воскрес, аби виправдати нас. Теологія спасіння є важливішою, аніж христологія.

Христос підпорядкований справі спасіння та подальшій трансформації людства, кожної людини. Така допомога для людини є найбільш фундаментальною.

Так Бог полюбив світ, що захотів нас спасти…

Це має практичне значення. Бо завдяки цьому ми здатні розпізнати, про що йдеться. Христос, Син Божий у постаті людини на землі є постаттю ефимеричною. Яка з’являється і зникає. Прийшов, пережив 30+ років, і відійшов. Був зачатий у лоні Марії, кілька людей про це дізналося, і тихо-ша. Далі народився, кілька людей дізналося, і тихо-ша впродовж 30-ти років. Потім почав публічну ніби діяльність, але теж застосовував це «тихо-ша»: «Нікому про це не розповідай».

Таємниця месіанська: укривається, ховається, часом втікає…

Багато речей здійснюються миттєво і неясно або приховано. Так само і щодо апостолів – залишає їх вночі та йде на гору. І так само в Воскресінні – Воскрес, але тихо-ша. Ніхто не бачив, як він Воскрес.

Ті іконки з горою, де біля відваленого каменя стоїть назовні Христос – це уявно. Але коли Христос залишив гріб, він пройшов крізь мури, подібно, як пройшов крізь тканини (в які було замотане тіло). І тепер нам залишились туринська плащаниця і хустка з Манопелло. Лише залишив нам деталі, щоб можна було і досі досліджувати та вивчати.

Назовні в час Воскресіння була темні ніч – ще жінки не йдуть до гробу, солдати чувають або сплять, і Христос проходить крізь скалисті мури, і Його вже там немає. Лише ангел відвалює вдосвіта камінь і сідає на ньому, як сказано в Матвія.

І ось, ідуть жінки, вражені солдати, але Христа вже немає там…

Христос є постаттю, яка з’являється і зникає. Потім його христофанія Великодня – з’являється і зникає, з’являється і зникає. Так само Вознесіння: з’явився – вознісся. Хмара заступила Його, зник.

І це «тихо-ша» і зникнення має ціль…

Він виконує свого роду біографічний танець, у якому і з’являється, і зникає, наче бажаючи нам передати не так питання моральні, що і ви так чиніть, щоб залишити добрі сліди на землі, але загалом намагайтесь сховатися. Щоб не демонструвати свою особу занадто.

Я вже не кажу про штурхання інших. Але перейдіть це життя так, щоб залишити добрі сліди, але загалом зникайте.

Будьте такими, хто аж занадто не нав’язується будь-кому чи будь-чому…

Навіть не про те йдеться, щоб показати, зрештою, слушну манеру життя. Він, вочевидь, хоче показати, що найважливішим є не Він. Лише найважливішим є те, що Він приносить, чому він служить – нашому спасінню. Що це найважливіше.

Не Я є найважливішим, лише спасіння...

Навіть не ви є найважливішими. Хоч, звичайно, ви найважливіші – бо кому те спасіння має служити, яке важливіше від самого Христа на землі? – Нам. Ми важливіші від спасіння, а спасіння важливіше від Христа.  

Так, ви найважливіші. Але в цьому моменті ані ви не є важливими, ані я, Христос, тільки феномен і та ласка спасіння. Чому? Бо якщо не зрозумієте цей феномен, не спасетеся.

Як ми можемо дати визначення цьому феномену?

Передовсім, це Його навчання, його Євангеліє. Навчання, яке не лише не має помилки, але є мегависоким. Воно мегависоке та має мегавимоги. До неможливості вимогливе. Недосяжне, але дуже добре.

Тому апостоли нині звільнені з в’язниці. Ангел звільняє їх, щоб могли проголошувати Слово…

Тут не є важливими ані ангели, ані апостоли, але важливе Слово. Щоб віра в Єрусалимі могла почути ту науку, те слово.

Це Слово є світлом, яке приходить на світ, каже Євангеліє.

Очевидно, Христос є Світлом. Але зараз не є важливим Христос, а є важливе те Слово. Ціллю Воскресіння, між іншим, є те Слово.

І як Христос повстає випровадженим з дівочого лона Марії, із інтегрально закритого лона, аби в майбутньому міг проголошувати Слово. І вже після народження проголошував те Слово. Коли ангели не витримують напруження і радості.

А Він потім виходить з того замкненого лона, з тієї ізоляції, назвемо це самоізоляцією, бо вже має понад 30 років, і виходить, та починає проголошувати те Слово.

І Він потім виходить з гробу, герметично замкненого, аби об’являтися дівчатам і хлопцям та проголошувати їм Слово…

І тепер вони (апостоли) знову випущені з в’язниці в чудесний спосіб, бо тюрма залишається надалі міцно на герметичні засуви замкненою (!!!!).

Так само, як лоно Марії замкнене, як гріб був замкненим. Вони виходять через те, що замкнене, визволені у надприродний спосіб, і проголошують Слово.

І те Слово – це спасіння. Хто прийме те світло, ту правду, той буде спасенним. А хто не прийме – не отримає спасіння...

І не важлива тут релігійність. Не важливо, чи хтось католик чи атеїст. Має прийняти те Слово. Етичне, догматичне. Тобто, стати доброю людиною. А повторно – побожною людиною. Релігійність далеко від того ряду.

Також можна додати, що оскільки це Слово є не до виконання, воно занадто високе, ми потребуємо чогось, що поможе нам. І тут навіть в Євхаристії (окрім Слова – бо є Слово, вівтар Слова Божого) отримуємо дві речі:

Перше: Це Тіло Господнє, уже прославлене, яке живе життям небесним, життям вічним.

Воно є обожественне, повне Духа, більш духовне аніж фізичне.

Хоча те, що фізичне в Христі є більш фізичним, аніж ми тут усі фізичні разом взяті. Ми є менш фізичними, аніж прославлене Тіло Христа є фізичним. І попри те, що є мегафізичним і матеріальним, воно є більш духовним, аніж фізичним.

Воно впливає на нас і своїм реалізмом, і своєю духовністю. І коли приймаємо це Тіло, то так, якби ми вогонь приймали небесний.

Друге: Що ми отримуємо в житті, в яке входимо завдяки Слову – це Дух Святий.

Зрештою, Христос буде казати: «Корисним для вас є мій відхід, аби Дух зійшов. Як же я прагну вогонь запалити на світі».

Дух – це міць, так само як втіха, освячення, зрозуміння, наприклад, тієї проповіді. Бо хто з панства не має Духа Святого, міцно пануючого в свідомості, не зрозуміє. А навіть якщо зрозуміє, якщо Дух Святий не розпалив в вас любові до Христа і до усіх цих питань неземних, махне на це рукою, бо не буде відчувати сили, не буде відчувати, як його тягне.

Не тягне – не маєте Духа…

Якщо для вас це нецікаво, як кажуть: «О, шкода, що цей священик каже проповідь» - значить, не маєте ще тієї благодаті.

Кого не тягне – не має Духа.

Треба мати прагнення в серці. Треба мати серце, почуття розпалені. Це має бути мед на душу.

І, зрештою, це сила для нашої волі…

Сила, яка з одного боку буде режисерувати зовнішню ситуацію нашого життя, але з іншого – дасть нам силу і ззовні нам допоможе, і зсередини дасть нам бажання і здатність, що увійдемо в те, що зрозуміли, і будемо в серці та почуттях того прагнути.

Дух Святий змішаний з Євхаристією…

Бо Євхаристія є духовною. А Дух є дуже психологізуючим, фізіологізуючим, соціологізуючим. Бо Він перетворює нас інтелектуально, духовно, психічно, волітивно, ситуаційно. Зрештою, цей Дух є дуже матеріалізованим – і як наступне – це Тіло є дуже одуховленим. Воно діє так на нас для того, аби ми могли правду Слова Божого прийняти.

І тільки тоді відбувається наше виправдання і починається наше спасіння…

Бо тоді, коли силою Євхаристії і Духа Святого увійдемо в те Слово, і почнемо ним жити, воно дає нам вжити себе в житті. І тоді ми воскресаємо.

Ми під час хрещення воскресаємо, в іншому сенсі. Але так особисто, спасительно, в хрещенні це як надія відкрита. А те, про що говорю – це про спасіння, яке приходить до вашого дому. Вже воскресли. Вже живете життям позагробовим. І про це йдеться в католицизмі.

Якщо цього не буде, то до нічого навіть прийняття Пресвятої Євхаристії. Ні до чого наші молитви...

30 квітня 2025, Вроцлав

Господь зціляє та хоче комунікувати з нами, будьмо відважні. Брат Петро Куркєвіч OFM Cap

Бог хоче, щоб ми з ним радились, просили про зцілення хворих та вдивлялися в таємницю Його смерті та Воскресіння. 

Йн. 20, 19-31

Коли був вечір, у перший день тижня, коли двері, де перебували учні, були замкнені зі страху перед юдеями, прийшов Ісус, став посередині й каже їм: «Мир вам!» Промовивши це, показав їм руки та бік. Тож зраділи учні, побачивши Господа. Тоді Ісус знову сказав їм: «Мир вам! Як послав Мене Отець, — і Я посилаю вас!» Промовивши це, Він дихнув і каже їм: «Прийміть Святого Духа! Кому відпустите гріхи, — будуть відпущені їм; кому затримаєте, — будуть затримані».

Тома ж, один із Дванадцятьох, званий Близнюком, не був з ними, коли прийшов Ісус. Тож інші учні розповідали йому: «Ми бачили Господа!» Та він сказав їм: «Якщо не побачу на Його руках ран від цвяхів і не вкладу мого пальця в рани від цвяхів, і не вкладу своєї руки в Його бік, — не повірю!» І через вісім днів знову були всередині Його учні, й Тома з ними. Приходить Ісус — а двері були замкнені — та став посередині й сказав: «Мир вам!»

Потім каже Томі: «Поклади сюди свій палець і поглянь на Мої руки, піднеси свою руку і вклади у Мій бік, — і не будь невіруючий, але віруючий!» У відповідь Тома сказав Йому: «Господь мій і Бог мій!» Каже йому Ісус: «Тому що ти побачив Мене, ти повірив. Блаженні ті, які не бачили, а повірили!» Багато й інших знамень зробив Ісус перед своїми учнями, які не записані в цій книзі. А це було написане, щоб ви повірили, що Ісус є Христос, Син Божий, і щоб вірячи, життя мали в Його Ім’я.

Ісус вчить нас, як з ним зустрічатися та контактувати

Як можемо читати в Діяннях Апостолів (Ді 5, 12-16), коли Петро йшов, навіть не треба було, щоб молився, навіть не було потреби торкнутися його або кінця його одежі, але достатньо було покласти хворого так, щоб тінь Петра впала на хворого, і відбувалось зцілення. І коли тінь падала, хворий вставав, якщо ж тінь не падала – вони мусіли взяти того хворого та перенести в інше місце, а як знову не вдавалось, вкотре перенести в інше місце, аби зрештою зцілити.

Пробуйте зцілювати  

Я, наприклад, не те щоб хвалюся, але мав колись такий досвід в Україні, коли прийшла бабця зі своїм онучком і його астмою. Він задихався. І навіть при мені трохи задихався. І вона плакала. І я теж заплакав, мав тоді сльози. І взяв його так в обійми зі співчуття. І сказав: «Господи Ісусе, ну зроби щось». І все. Поцілував його в лобик і відпустив. Та бабця прийшла до мене через рік. І каже: «З того моменту не було жодної задишки». Я спитав, чому прийшла сказати лиш через рік? – Бо хотіла переконатися. Але ми дуже тішилися, бо це свідчить, що Господь Ісус був з нами.

Прошу пробувати. Як сліпий шукає зернину. Може вийде

І мають діти пробувати зцілювати, і дорослі. Бо написано про це. Не будьте мудрішими за Біблію.

Ісус хоче зустрічатися з нами

Другий спосіб, коли Ісус є з нами – це так, як приходить до апостолів ввечері, в перший день після Воскресіння. І у восьмий день – на другий тиждень Великодня. Але хоче деяким з нас об’являтися, як Фаустині Ковальській, як апостолам. Сестрі Фаустині об’являвся частіше аніж щотижня. Практично щодня – читайте в її щоденнику. А ще каже сьогодні, що благословенні, щасливіші, благородніші ті, хто вірить, що він зустрічається з нами, хоч не бачать.

Читайте в Євангеліє, як Ісус зустрічався з ними, читайте щоденник Фаустини, як зустрічався з нею. Але вірте, що то не вони вище нас, лише ми є вище апостолів, і вище Фаустини, і Отця Піо, бо благословенні, котрі не бачать, а не ті, що бачать.

Вони отримали інструкцію, в яких ситуаціях Ісус буде зустрічатись. А ми, читаючи зараз ті інструкції, повірмо, що і з нами зустрічається в таких ситуаціях.

Дам приклад.

Сестра Фаустина зробила постанову колись поїхати з подругами до іншого куточка Варшави, до іншого монастиря. Було пообіді в неділю. Сонечко, як нині, не мала роботи, і собі запланувала поїздку. Пішла до настоятельки, і та, як не дивно, погодилась. І йде задоволена, аж раптом Ісус з кутка, з-за рогу: «Агов, іди сюди».

Ну і вона підійшла, а Він каже: «Що, запланувала, що нині будеш робити, а мене не спитала? Зі мною не проконсультувалась? Так сама-самісінька вирішила? Без мене? І це любов?» І сказав: «Щоб знала, що так не можна, йди собі, але я забираю в тебе серце. У спосіб безболісний, містичний, чудесний» Вклав руку і вийняв їй серце. А вона не відчувала болю, але відчувала пустку. Пішла на ту прогулянку, але швидко повернулась.

Зустріла її настоятелька Клеопатра Кунегунда. І питає: «Що, ще сестра не пішла?» - «Я вже повернулась» - «А чому?» - «Ааа...» (не хотіла розказати). А Ісус її знову зустрів і сказав: «Іди до Кунегунди Клеопатри та скажи: «Бо Ісус вийняв мені серце, бо не погоджується, щоб я жила одиночкою. Він хоче, щоб я мала Його серце, а Він моє». Маємо бути в любові.

Тому, шановне панство, вчімося, наприклад, того, що Ісус хоче бути з вами впродовж дня і щоб ми консультувалися з Ним про Його план. Маєш план, але це має бути ваш спільний план.

Ісус в Євангеліє від Йоана об’являється, стає посередині і каже: «Мир вам»   

І показує їм руки. А коли відкрив руки, то його плащ розкрився і побачили його бік. Бачили Його долоні, Його стопи, і Його бік. Так побачили Тіло і Кров. І Він став посередині.

Вони перебували у вечірнику і двері були закриті як в костелі, щоби протягу не було. І це був знак Євхаристії. І потім їм каже так: «Як Отець мене, так посилаю вас» І подув на них. І то було миропомазання – передання Духа Святого. А потім була сповідь: «Ідіть, і кому відпустите, я відпущу». Таке таїнство сповіді. Три таїнства і тій стилізації, в тій орнаментиці зустрічі.

А четверте таїнство – через тиждень. «Фома, візьми палець і торкнися моєї рани». Це таїнство зцілення хворих. Про що говорить Йоан? – Йоан хоче сказати, що Ісус не лише буде приходити аби чинити чудеса (якщо Його попросите з вірою, з напіввірою або хоча б з четверть вірою – всерівно).

Ісус буде з вами в неділю, понеділок, і вівторок, якщо того захочете. Але Ісус є з нами в Євхаристії, миропомазанні, єлеопомазанні, в таїнстві зцілення хворих, в таїнстві подружжя, і в таїнстві священства. І, ясна річ, в таїнстві хрещення. Нон-стоп є з нами. Це найбільш стабільна, глибока та реальна його присутність.

І, зрештою, в читанні Од 1, 9-11а. 12-13. 17-19 (Одкровення святого Йоана Апостола Ісус каже: «Варто мене мати поруч, бо я Воскреслим Богом, котрий проходить поміж свічниками». А ті свічники – це церкви, це дієцезії, народи, краї, континенти. «Я можу з ними зробити, що захочу». Хоче Ісус, щоб той свічник стояв, то буде стояти, а хоче його перевернути, то переверне. «Я, Христос Воскреслий є єдиним політиком, єдиним глобалістом, усе в моїх руках. Навіть маю ключ до пекла і відхлані, до смерті». Зачинить – буде зачинено, відчинить – буде відчинено. Сила Ісуса, панування Ісуса – зрештою, ми є безпечні. Політики можуть не надто багато. Будьте безпечні.

Але важливішим від сили Ісуса є те, що Він дозволив себе побити, що Він дозволив себе поранити. І показує нам нині свої рани, показує свою чутливість, делікатність. Набагато більшим об’явленням аніж Його божественна сила є той факт, що наш Бог дозволяє дати собі по обличчю, дозволяє в себе плюнути, вдарити, зранити та забити. Це цінність характеру нашого Бога. Це найбільше об’явлення. І тому Ісус каже до нас нині: «Може не так складайте пальці чи потискайте п’ятірню, але дивіться на мої рани і подумайте собі, який це Бог, котрий з любові до вас дозволяє таке вдіяти з собою».

Вроцлав, 27.04.2025

Сила молитви та Бог приходить уві сні. Бр. Петро Куркєвіч OFM

 

Євангеліє Мт. 7.7-8 під час Літургії 13 та 14 березня 2025 року:

Ісус промовив до своїх учнів: «Просіть і дасться вам, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам. Бо кожен, хто просить отримує, хто шукає – знаходить, а хто стукає – тому відкрито буде. Якщо син просить про хліб когось з вас, чи є той, хто подасть йому камінь? Або коли просить про рибу – чи подасть йому змія? Якщо навіть ви, хоч є злими, вмієте давати добрі дари своїм дітям, то наскільки Отець ваш Небесний дасть те, що добре, тим, хто його просить? Все чого хочете, щоб люди чинили вам, і ви їм чиніть»

Примітка від Оксани Тупальської: Слова Мт. 7.7-8 «Просіть і дасться вам, стукайте і відчинять вам…» містяться в молитві Отця Піо з Петрельчини, яку учасники та служителі Школи Марії жертвували від початку створення школи понад 25 років тому за розвиток Школи. Так молились за її наставників, священиків, про відкриття нових філій та створення більш якісної формації, про помазання для Брата Петра Куркєвіча в пастирському служінні і управлінні Школою, про фізичне збереження життя під час довгих подорожей. Впродовж довгих років діяла група служителів, які щодня жертвували свою молитву, використовуючи цей текст, а хто не міг більш регулярно – стосував молебен перед початком служіння та в різноманітних справах, пов’язаних зі Школою Марії. Зрештою, мали свідчення чудес і ведення Бога, який чує наші молитви.

Коментар до Слова від бр. Петра Куркєвіча, Вроцлав, 2025:

Сам Бог заохочує та просить нас, щоб ми просили…

Волею Бога, а також прагненням та проханням Бога є щоб ми молилися. Бог наче молиться до нас, аби ми до нього звертались.

Нагромадження дієслів, дуже динамічних, як просити, дати, шукати, знаходити, стукати, відчиняти, та їхнє повторення, а потім знову: дати хліб, подати камінь, просити про рибу, подати змія, у подібному Євангеліє від Лк. ще говориться про подати яйце і скорпіона. А потім знову дієслова: наскільки більше Отець дасть, якщо ви даєте… Нагромадження цих дієслів незвичне. Це найбільш динамічний дієслівний текст в Біблії.

З одного боку він показує, наскільки посиленою має бути наша молитва, а з іншого боку – показує, як багато Бог хоче давати, як прагне обдаровувати.

Я колись порахував дієслова в паралельному до нинішнього Євангеліє від Луки, і виявилось, що там їх є 21. А в 21 – приховано 3 рази по 7. Тобто, Трійця, яка складає палку обітницю, що хоче обдаровувати. І обдаровувати нас повнотою 7-ми дарів.

Завершення цього Євангеліє про те, що і ми також маємо давати, і давати людям те, що самі хотіли б отримати…

 Те, чого хотіли б і ми для себе – обмежує можливість маніпуляції. Бо деякі кажуть: «Дорікаю тобі, б’ю тебе для твого блага». Але самі б не хотіли, щоб їм аж так дорікали ані їх били.

Ісус дуже спритно та мудро обмежує можливість маніпуляції, сваволі, удавання. Йдеться передовсім про афірмацію (афірмація – це промовлене та прописане позитивне речення з установками того, що людина хоче від життя – прим.), а не про дорікання. Йдеться про піднесення інших, підкреслення їхньої гідності, притуляння, леліяння.

Христос каже, що якщо ми самі будемо богами – добрими, зичливими для інших, то Він у тій же мірі буде добрим і зичливим до нас. І в цьому дуже виразно змальована наша вигода.

Бог рекламує молитву і вносить її в життя…

Усе має стати молитвою. Бо виявляється, що якщо маємо потребу, щоб Бог мені щось дав, то і сам мушу нон-стоп давати іншим, аби і Він міг нон-стоп тримати мене у своїх справах і у своєму роздаванні благ іншим, та у забезпеченні, яке походить від Бога.

Цариця Естер показує, що варто у хвилини тривоги не так пліткувати (хоч ділитися своїм тривогами з іншими теж є доброю справою, ділити свої страхи і смутки з приятелями), - але першим та головним, хто має почути про твої смутки та страхи є Бог. І Естер не тільки просить, благає та кричить, стукає, але вона також роздумує над своєю слабкістю, ніякістю, нездатністю, і також роздумує про Бога, який завжди, як чула від своєї бабці, був тим, який рятував та спасав Ізраїль. Вона також роздумує про зло своїх ворогів. І мріє в Дусі Святому про перемогу над ворогами. Вона, котра зараз є принижена, таким чином перестає бути самотньою. Через такі роздуми, у тій молитві не йдеться лише про «дай», але також про роздуми, контемпляцію (споглядання – прим.) на себе і Бога.

Молитва мусить бути sensu stricto –

тобто, мусимо мати такі зустрічі, хоча б короткі, на пару секунд з Богом впродовж дня, але неустанна молитва – це передовсім усвідомлення присутності Бога, яке часом актуалізоване Господом, але також загальна, габітуальна (прим. габітус - соціально сформована звичка діяти та мислити у певний спосіб) свідомість, туга та любов до Бога. Коли все впродовж дня робимо, як закохані у Бога. І, зрештою, молитва неустанна, як перехід від дії до дії. Як від волі до волі Бога. І, зрештою, інтерпретація життя як безперервної літургії та безперервної молитви.

Бог говорить уві сні

Колись Роберт Мертон висловив похвалу сну. Коли дивимось на нас, людей віку старшого – це теж такий вік для сну.

(Ліричний відступ брата Петра – прим.)

Я пам’ятаю свого тата на Школі Марії. Коли мама трималась як краща студентка – зосереджена, уважна, слухаюча. А мій тато – слухав зі схиленою головою, позіхаючи, дрімав собі спокійно. Я недооцінював мого тата, який засинав, але доцінив, коли заснув навіки. А ще до того, як він заснув у Господі, я мав нагоду відкрити його велику духовність, яку сам не усвідомлював.

Дрімання на молитві – це пусте.

Мертон говорить, що першою хронологічною метою молитви є відпочинок. І я сам, коли брав участь у складній програмі в капуцинів, де потрібно було мати 2 години споглядання та роздумів щодня, особливо ввечері, принаймні перші 10-15 хвилин дрімав. Це була дрімота, яку контролював лише, щоб не почати хропіти ( J ) А потім якось пробуджувався з того стану завдяки комусь з братів. Гумор пробуджував, коли казав до когось з братів: «Я ж попереджав…» І коли так відпочивши пробуджувався, були Grzeski (польські вафлі, знайомі усім, хто був дітьми з минулого століття досі – прим.), контемпляція, роздуми… Тобто, наступні пів години були активні. Але на початку треба було поспати.

І якщо приходите втомленими до храму – на Святій Месі треба дрімати. Знайдіть місце, де не заважає музика органу, і дрімайте… Думаю, Бог не проти…

Ви дуже часто чули, що нам на Літургії треба бути активними. А я кажу вам: спочатку відпочиньте. Якщо вам нічого більше не хочеться.

Якщо хтось з нас приходить на молитву змученим, Бог хоче, щоб спочатку поспав. Це перше. Не все.

Сон – не є злом. На молитві, навіть на Службі божій. Бо на Літургії активним має бути Христос. А ми як найбільше пасивні. Щось схоже на те.

І тепер трохи більш всерйоз…

Контроль як над життям Авраама, так і над нашими апостолами на горі Тавор – контроль над ними утримує Бог. Життя полягає на втраті контролю.

Чим більше втрачаємо контроль, тим більше живемо.

І навпаки – чим більше намагаємося контролювати, тим більш смутним є наше життя, стає животінням. Однак життя, яке не є животінням, полягає на відсутності контролю.  

Відсутність контролю – це прийняття рішення віддати цю роботу Богові. І полягає на тому, що Бог дає нам інструкції. Аби ми не користалися з наших власних інструкцій страху, смутку чи гніву або пожадливості. Але брали інструкції Слова Божого, волі Бога.

Коли Бог казав Аврааму вийти з намету, промовив: «Глянь». І Авраам був гречним, зробив так. І в Євангелії так само Ісус взяв собі Петра, Йоана і Якова, і вийшов на гору разом із ними. І були йому слухняні. То Він приймав рішення, що мають робити. І вони все це разом зробили.

Коли говоримо про Авраама – після такого виходу на заклик Бога починається отримання обітниці божої. Авраам просто слухає. Можна сказати, що те, що зробив Авраам, коли послухав Бога, так само як коли апостоли за Ісусом вийшли на гору – це все про наш культ, аскезу, відданість. Усе те, що дещо складає для нас труднощі, але одночасно нас підносить, ставить нас вище і вище.

Але потім настає щось інше – окрім культу є частина дії пророчої в Ізраїлі. Культ – це святиня, а дії пророчі – це пророки. І через тих пророків приходить Слово.

І так, Бог говорить до Авраама, він слухає, дивується, знову входить в культ, Бог йому говорить. А коли Авраам пройшов запропонований Богом культ дії проти змій і птахів, тоді зморив його глибокий сон…

І апостоли, коли йшли на гору Тавор – їх зморив сон.

Що найцікавіше, найбільш істотне, що відбувається під час сну – що сон є повним браком контролю, подібно, як смерть…

Але сон наче свідчить про смерть, а ліжко, ложе – про гріб, ще є постіль завжди чиста та свіжа – як туринська плащаниця.

Тобто, наша подушка, одіялко – це гробові полотна. А сон – це смерть. Смерть – є сном, а сон – є смертю.

І в цьому є відсутність контролю.

Зверніть увагу, шановні брати і сестри, що найбільші речі в історії спасіння відбуваються саме в такий момент. Не тоді, коли наші (апостоли – прим.) входять на гірку, а Авраам виходить з намету. Але тоді, коли сплять.

Там, уві сні, Бог втілює завіт з Авраамом, а коли апостоли на горі Тавор сплять та дрімають, приходить до них Ілля та Мойсей. І тоді відбувається щось важливе.

І вже коли прокинулись – то Петро говорить, і тоді Бог більше не хоче запроваджувати їх у сон, тільки дає їм хмару слави, щоб дезорієнтувати Петра, паралізувати активізм. Кажучи тим самим: «Перестань вирушати, краще б ти спав. Ти в димі, в хмарі, нічого не бачиш, мусиш перестати рухатися» І це є та мить втрати контролю.

Не треба це плутати, однак з аскетизмом, який каже: «Все має зробити Бог, а ми нічого», який каже: «Треба скинути все на Бога, що Ти цим займись, а ми нічого»…

Бо тому, що Авраам був слухняним, вийшов з намету, а апостоли – тому, що були слухняними – вийшли на гору Тавор.

Не маємо зупинятись, маємо дати, і може навіть багато. Подібно, як входячи на Тавор йшли апостоли, і спека їх змучила до сну. Напевно, щось від себе треба дати. І часом треба дати мало, як Авраам, вийти з намету, а часом треба драпатися вгору. Тим не менш, передовсім йдеться про втрату контролю. Аби Бог нам сказав, що маємо робити.  

Не є найважливішими ті моменти, коли Бог нам каже: «Вийди з намету» – ми виходимо, або «Драпайся вгору» – і ми драпаємося, а потім задираємо носа…

Але найважливішим є втрата контролю в хвилини апогею. Вхід у ту метафору сну або входження в хмару, в якій є Бог, але яка паралізує діяльність власну.

Найважливішими є моменти спокус, перебування розбитими, моменти, коли нічого не хочеться, бо вони ведуть до нового. Не ті моменти сили, де Бог дозволяє нам відчувати, що ми контролюємо і ми в тому добре себе почуваємо: врешті зробили, врешті викупались, напилися кави, що нам все так вдалося нині і взагалі все чудово.

Якщо в такій кондиції (в добрі часи – прим.) шукаємо Бога, то потребуємо дуже багато контролю. І Бог дозволяє нам цей автоконтроль, а може, і не дозволяє. А ми собі біжимо, бо нам добре.

Найліпший момент, коли не є все добре. І хай він живе. Тільки треба вміти добре його обслужити. Так, як хоче Бог – в покорі, сокрушенні…

І нічого, що вам не вдалося з цим етапом в житті. А може нам завжди не вдасться…

Бо коли входимо на новий етап, відчуваємо цей успіх, дику радість, властиві усім язичникам. Але ключ християнства в тому, що коли Бог дозує нам погане самопочуття та відчуття невдалого етапу життя, тоді вміти це обслужити – це дозволити собі втратити контроль та дозволити Богу контролювати, навіть в злий спосіб відповідно до моїх вражень.

Бо коли за моїм поглядом Бог добре контролює, я гордий, бо є ус-піх!

Але коли наче погано контролює – забув про мене, чи здається, що зрадив мене чи ще щось,  коли нам здається, що Бог погано нас провадить, по два дні не можемо зібрати себе до купи, молитва не йде, а як йде наче кров з носа – це є найліпший час. Якщо уміти такі моменти обслуговувати – то тоді приходить Бог і рухається, тоді Бог переповнює нашу особу.

Добре не коли ми у власній силі, а коли в епіцентрі власної немочі. І коли правильно це обслугувати – це чемпіонство світу.

І якщо ви є на складному етапі, згадайте, що зараз Бог вирішив у «злий» спосіб нам служити, і Він знає, що ніколи не позбудетеся усіх своїх вад, але завжди будете цього прагнути. Але тоді, коли Бог врешті дозволить повстати з вад, такого Бога буде хотітися хвалити, в Його ім’я постити та віддавати для Нього свої сили та життя.

Бог хоче творити істоту сам, без нас…

Рік творчості з "Великим Києвом": робила, що могла

Зранку у жовтні 2022 прийшла звістка про масовані ракетні обстріли Києва з пораненими, руйнуваннями мосту Кличка, розбитими вікнами і поруйнованими стінами будівель музеїв та навчальних закладів, руйнування квартири в однієї з моїх давніх знайомих-колег. Таким був той перший день. Тоді росіяни розпочали масовані ракетні атаки, які тривали всю зиму і позбавляли світла киян. Перший день атак. На цьому тижні рік, як я творю разом з "Великим Києвом". 

Думаю, що багато хто за рік зробив в рази, а може в десятки разів більше. Але старалась, як могла.

Зробила 4 серіали. От про них і розкажу.

Київщина непереможна

Осінь минулого року була багата на історії героїв, які брали участь в деокупації Київщини. 

За літо багато колег-телевізійників назнімали історії про визволення регіону. Щодня з'являлися нові і нові, Багато тільки анонсувалося. Тому я вирішила зробити карту героїв про кожен населений пункт. 

Це виглядало так: я шукала крок за кроком населені пункти, де відбувалися події окупації, а потім деокупації. Хронологічно і крок за кроком. Для мене самої це було подорожжю і великим відкриттями сміливості та відданості людей. Це болісно слухати свідчення людей, які переживали окупацію та перенесли страждання. Але це і обнадійливо бачити бажання людей іти до перемоги. 

Такі історії (уже зібрані заголовки з багатьох матеріалів) можна почитати за посиланнями: 

Київщина непереможна: з перших днів війни вони стали на оборону краю

Київщина непереможна: визволення землі від російської агресії в обличчях цивільних

Київ від початків

Неможлива самоідентифікація без знання історії. Тому мені хотілося показати киянам, нащадками яких людей вони є. Про тих, хто будував культуру і цінності, на що опиралися предки, які здібності мали, та яку силу передали цій землі. 

Вийшло 16 публікацій від початків - тобто до Київської Русі, часи князювання могутніх та історія столиці. Найсвіжіша публікація з серії нижче. Якщо перейдете за посиланням, побачите посилання на решту статей з серії

Київ від початків: Під час будівництва підземки знайшли двір предків часів Київської Русі – як він виглядав

Бізнес, що відмовився або продовжує годувати окупанта

Ця тема якось сама зайшла і з часом я навіть здивувалась, що вийшло так детально. Тут не варто пояснювати - коли весь край по копійці збирає на дрони, не варто годувати бюджет окупанта. 

Останнім про вихід з російського ринку на цьому тижні повідомив Київстар. В публікації є деталі і про інші проблематичні бізнеси та торгові марки. 

Холдинг, якому належить Київстар черед понад півтора роки повномасштабного вторгнення вийшов з ринку Росії

Ще слідкувала за подіями в Білорусі, яка межує з Київщиною. Виглядає, що небезпека, якою погрожував ворог з півночі, станом на зараз дещо відступила. А ще, що цінно - в білорусі є люди, які пішли до в'язниці, однак боронили Україну, вивішували синьо-жовті прапори, проголошували в присутності великої кількості людей "Слава Україні". Уже цієї осені коротко написала про деяких із них. Хоч бачила  напевно понад сотню історій за увесь цей час. Дуже коротко про деяких з них тут:

По той бій кордону: білоруси, що потрапили до СІЗО, підтримуючи Україну

А ще були новини, які просто змушували усміхнутись - про Кота Степана, Собаку Патрона та ховраха-шпіца, який бігав в одному з районів Києва. 

Побільше нам хороших новин. 

Журналіст і місія пророча. Чому це не просто той, хто розказує «Що? Де? Коли?»

У сучасному світі про те, яким має бути журналіст розкаже кожен: говорити правду, доносити факти, брати коментарі, потрапляти туди, куди інших не пускають. І це, в принципі, правильно. Так само правильно, як вчителька має ходити в школу, заповнювати журнал і ставити оцінки або лікар повинен вести картку хворого, видавати довідки та відправляти на щеплення.

Єдине – що люди, які не мають стосунку до професії і на це не вчилися, не розуміються, чим є насправді журналістська діяльність.

Причиною цього є радянська спадщина, коли працівникам радянського телебачення доводилось бути рупорами партії, а ще – відкриття за часів правління Леоніда Кучми та Віктора Ющенка величезної кількості кафедр та факультетів журналістики де завгодно – в педінституті, де викладають досі вчительки, які самі бояться сказати 2 слова на камеру, в військовій академії, де вирішили робити військове телебачення (хоча насправді тепер на фронт їздять геть інші люди знімати і розказувати про армію), в співочого ректора, який вирішив, що співати на сцені і працювати в студії новин – одна професія, в кулінарному технікумі – ну бо що, чому не вчити журналістів, то ж і там, і там кухня.

Зрештою, виник такий міф, що журналістика – це лише ремесло. Ну – треба знати правопис української мови, вміти увімкнути вкл і викл на диктофоні чи камері, може – ще мати якусь мінімальну фізичну привабливість, щоб люди не розбігалися від тебе. Та і, в принципі, все. Єдине питання – то ж тоді навіщо було в усьому світі вчитися по 5-8 років на такого спеціаліста? То ж для таких навиків достатньо гуртка в 11 класі на позакласному навчанні. Ознайомився – і в бій.

Насправді, журналістська професія має свою історію і місію. Хто не знає – то навіть є святі покровителі журналістів. А католицька церква має визначені дні, коли молиться за працівників ЗМІ. От уявляєте – визначених світових днів молитви за правоохоронців немає, не моляться за бухгалтерів, які щодня рахують гроші і можуть потрапити на понад 10 років до в’язниці через помилку. А за журналістів – молиться увесь світ.

Нащо ж стільки уваги до такої професії?

Бо журналісти походять від проповідників і промовців. Від авторитетів у суспільстві. Саме тому в кожному навчальному закладі, який має історію та досвід у вихованні людей такої професії, є курс суспільної комунікації. Де розповідають, як промова та особа впливає на суспільство. Наприклад, засобом комунікації, одним із, історично є зустріч вчителя/мудреця з народом. Якими були в давнину такі зустрічі з мудрецями? – Це були люди, які багато читали, мали життєву філософію та мали про що сказати світові. От від місії цих людей походить сучасна професія.

Тобто, журналіст має знати більше, ніж інші, оперувати більшим, сучасними словами кажучи, масивом інформації, аніж інші, вміти аналізувати та дивитися вперед. Тобто, говорити про те, що може змінити хід подій, навіть історії. Адже люди, які слухають такого промовця, можуть вийти з такої зустрічі геть іншими, новими людьми, можуть отримати натхнення до дій та почати діяти.

В сучасному світі для журналіста місія пророча реалізується в декількох речах:

1. Розуміти, ким я є, які мої можливості та навіщо я в професії. Бо якщо ту чи іншу людину обирають працювати чи то в ньюз-рум, чи то в редакцію програм або в друковане-онлайн видання, її запрошують туди для чогось. І це точно не для того, щоб принести з поля новину про будь-що і викласти літературною мовою. Кожен журналіст має кепський чи добрий, але власний характер. І тим він цікавий і потрібний.

2. Робити те, що максимально актуальне в часі, в якому живу. Це відрізняє журналіста від блогера. Бо блогер каже те, що хоче сказати, що йому вигідно сказати. Журналіст має сказати про те, що змінить сьогодні світ. І, знаєте, що: я знайома з багатьма журналістами, які просто щастя і задоволення отримують коли виконують цю місію бути корисним і плідним.

3. Говорити те, про що інші мовчать. Тобто, бути відважним. Тут добрий товариш біблійний пророк Ілля. Його мало хто любив, бо він говорив не зовсім солоденькі речі. Ну але про те, що треба було сказати. Це як робота лікаря, який, в принципі, міг би дати довідку «здоровий» і відпустити, але його робота - вказати на причини хвороби.

4. Бути в сфері своїх талантів і вмінь та працювати над ними. Звичайно, не можна знати і розумітися в усьому. Але добрі журналісти в усьому світі безперервно вчаться новому і стають асами у визначеній тематиці. Це людина, яка може подивитися збоку на ту чи іншу сферу суспільства і вказати на те, про що люди у визначеній професії навіть не здогадуються.

5. Діяти та повідомляти на випередження, або мати професійне чуття. Чимало добрих журналістів повідомляють заздалегідь про причини, наслідки та пропонують проекцію на наступні роки, попереджають про небезпеки. І хто до таких слів не прислухається, той втрачає.

І ще важливою є роль журналістських спільнот. Бо разом цим людям вдається продуктивно діяти на випередження – таке їхнє/наше покликання.

А ремесло – то як хороший мікрофон у оперного співака, який не псує звучання унікального голосу. Звичайно, треба мати паливо для машини, чорнило для ручки, стіл для письма і капці для пересування світом.

Реальна історія:

Колись один мужик прийшов до священика, а той його спитав: "Про що ти молишся?" А той відповів: "Щоб бути багатим". Ну і отець питає: "А що конкретно потрібно, щоб ти став багатим, я попрошу, може Бог тобі дасть". Мужик довго не думаючи відповів: "Стіл, стуло і велосипед".

Священик помолився, мужик через кілька днів приходить додому, а його зустрічає сусід. і каже: "Я перебирав в себе гараж, і знайшов пару речей, якими не користуюсь, глянь, чи тобі не згодяться". Мужик пішов в гараж, і там на нього чекав стіл, стуло і велосипед.

Мужик розказав про таке чудо священику, бо дуже зрадів. А священик тому відповів: "Ось це і є ціль твого покликання: знайти, як правильно застосувати свій стіл, стілець і велосипед. Якщо виконаєш це - виграєш своє життя".

Здається, згодом, цей мужик таки виграв...