Історія про потоп, який був примітивною карою Божою, є так
само архаїчною та досить примітивною. Бо вона оповідає, що за походженням
кожного катаклізму стоїть воля Божа, бажання Бога покарати. Але так не є.
Звичайно, часом може так статися. Бог має право не лише
докорити своєму створінню, а й покарати, аж до смерті. Зрештою, підтвердженням
цього є пекло – катаклізм вічний.
За визначенням
не є волею та бажанням Бога покарання...
Воно є лише допустом Бога. Господь не хоче, але
погоджується. Не бажає катаклізму створінню, але погоджується хоча б з тим, що
часом сатана може спричинити такий катаклізм природний чи, наприклад,
мілітарний, чи якийсь насильницький.
Але найчастіше це відбувається з автономії природи та
погоди, з автономії фізики, з тих прав, які надав Бог. А те, що Бог дає, не
відбирає. «Хто дає та відбирає, той у пеклі поневіряє». Господь дав автономію
фізиці – то хай фізика керує, відповідно до своїх прав. Є права атмостферні, є
права погодні, є права кліматичні, як синусоїдальність клімату у різних віках. Господь
в це не втручається. Бог тільки це підтримує, але не маніпулює. Підтримує фізику
в існуванні, але не маніпулює нею.
З іншого боку, через цю історію з потопом можна відкрити
таку правду, що гріх, збочення людини є протилежністю створення. Вона проявляється
в тому, що застосовується гіпербола та перебільшення, наче Бог шкодує про те,
що створив.
Це так, якби мама сказала: «Шкодую, що тебе породила». Так
говорять в митях сильного стресу та нериємностей. Найчастіше за цим не стоїть реальність,
бо та мама виносила, народила, вигодувала, зодягнула, змучилась з тим малюкам,
а, зрештою, одного суботнього вечора за третім пранням, коли донька її розізлила,
скаже такі слова. Але ці слова є гіперболою. Це не є жодним прокляттям чи
відкиненням. Можна, потім перепросити доньку за такі слова. Але так насправді
донька має перепросити маму, що довела її до такого стану.
Якщо якась з жінок так промовила до своєї дитини, хоч
реальні дії за тим не стоять, реальне життя не підтверджує того прокляття. Бо
навпаки – життя є благословінням. Але якщо в часі великого роздратування
скажете необережне слово – то інколи махніть рукою, навіть не перепрошуйте.
У нашій історії з Ноєм теж є подібна гіпербола. Бог є як
добра мати, як добрий батько. Він промовляє, щоб звернути увагу на свій біль, своє
знесилення, смуток. Каже, що жаліє, що створив вас... «Жалію, що вас народив…
що вас вигадав, жалкую».
Неправда…
Бог любить нас. І
хоче, щоб ми існували, і тому нікого не знищує…
Маємо життя вічне, маємо безсмертну душу, ніхто не буде
знищеним, Бог не відкидає створіння.
Але показує, що гріх добровільний, свідомий, зі злої волі,
а не зі своєї слабкості, є запереченням сотворіння. Наче антисотворінням. Є створенням
чогось анти- до сотворіння.
І цим анти- щодо сотворіння безперечно є споживацтво. Споживацтво
є зосередженням лише на собі, відкидання інших буттів. Споживацтво кулінарне,
алкогольне, адреналінове, споживацтво, коли йдеться про забезпечення, еротику,
пожирання інших буттів. Коли людина думає тільки про себе – це антисотворіння.
Це знищення. Тобто інший вид сотворіння. Це антисотворіння.
Бо знищити неможливо, це все буде існувати вічно – і рослини, і тварини,
напевно, з милості Божої будуть існувати. Не можна нічого знищити. Людина і
сатана не можуть нічого знищити. Навіть те, що на перший погляд заморене, ніби
знищене, в небі буде. Той екземпляр, та рослинка, те звірятко, той шматок
матерії. Той Вроцлав (де відбувається проповідь).
Тим не менше, таке споживацтво, а з ним 7 головних гріхів
– обжерство, пияцтво, перелюб, всяка консумпція, яка де-факто є істотою гріха,
є фальшивим культом самого себе, замиканням в собі.
Водночас, боже
сотворіння – це передовсім стосунки…
Стосунки з Богом, з самим собою, стосунки з іншими. І до
такої міри стосунки з собою і Богом, аби
зрештою перемогли стосунки з іншими. Аби не мати стосунки лише з собою – але жити
для інших.
Бо на початку має бути «кохай сусіда, як себе самого», а
згодом, на кінці процесу дозрівання, має бути «люби сусіда, ворога, як Я, Бог
тебе любить». А Бог любить нас ще більше, аніж самого себе. Він віддав на
смерть Сина. І часом віддає Духа Святого на знищення.
І лиш тоді людина віднаходить радість буття. Той потоп є
виразом спротиву Бога: «Не буде так, як бажаєте. Якщо хочете налаштуватися на
споживацтво та пожирання інших буттів, і бути в центрі, прошу. Але під водою, в
самознищенні, а автодеструкції, в пеклі, далеко від Мене». Тверде «ні»,
категоричний протест.
Бачимо, що Бог
здатний оцінити хто є хто...
І тому Господь вибирає Ноя. Це все є демонстрацією для
нас, як діє благодать. У благодаті Господній є не лише промоція людини, але є
також знищення людини. Бог хоче нас зробити святими, і хоче нас знищити. Бог посилає
на нас потоп, і Бог одночасно посилає нам розуміння: «Будуйте ковчег перед
потопом».
Благодать говорить: «Прийде потоп, буде знищення, окрім
іншого, дозволю, аби ти сам знищив себе. Такою буде політика моєї любові до
тебе. Дозволю тобі автодеструкцію. Але з іншого боку, буду тобі своєчасно
пропонувати: «Будуй ковчег перед потопом!»
І тут є і аверс, і реверс. І реверс, і аверс. Зцілення і
знищення. Благодать хоче нас знищити, і хоче знищити стару людину, аби вона
вмерла. Образом цього є Христос на хресті. Благодать, тобто Дух Святий,
запровадила Христа від нашого імені на смерть. Але одночасно та сама благодать
Святого Духа вчинила, щоб Господь ніколи не згрішив, і потім воскресила Його з
мертвих.
Благодать дала нове життя, подібно як Ною, якого
випустила з ковчегу після потопу. Ковчег в контексті потопу є як контрапункт. Потоп
стосується усіх окрім тих, хто в ковчезі. Бо вони є на дерев’яному кораблі.
Тому слід від
гріха та гніву Божого сепаруватися, увійти до ковчегу…
Тобто увійти у стан освячуючої благодаті, бути в Бозі. Переживати
день «Рано, ввечері, вдень вночі… з Богом, для Бога, і в Бозі».
Ось що означає будувати ковчег перед потопом: жити з
Богом, для Бога, і, зрештою, в Бозі. Аби все наше було віддане Господу і було з
Ним.
Богу віддаємося як Отцю, з Богом ідемо крізь увесь день,
як з Христом, і, зрештою, знаходимося в Бозі, тобто і в Дусі Святому. Тобто, в
освячуючій благодаті.
Про яку псалом говорить: «Ти є більш цінна, як життя». Бо
те життя так насправді один лише потоп. Місто є потопом. Я вам скажу більше –
навіть внутрішня частина храму, де ми перебуваємо, є в якійсь мірі потопом. І частина
наших думок, почуттів, прагнень є потопом.
Границя між ковчегом та потопом не пролягає на порозі
храму. Потоп вливається до церкви. Потоп вливається в ваші голови і серця, і в
ваші вчинки.
Але одночасно
благодать є в місті, в храмі, і в вас. Та межа відома лише Богу...
Нехай ніхто не наважиться сказати, що я є благодаті, а
той є в потопі. Чи той храм є в благодаті, а назовні потоп. Навіть сам не
знаєш, де є межа в тобі благодаті і потопу. Навіть якщо сумління тебе осуджує,
але Господь є твоїм суддею. А не суб’єктивне сумління. Не будь суддею в своїй власній
справі.
Тим часом, нинішня історія говорить, що є шанс перебування
в ковчезі. Є шанс, є можливість. Господь дає таку обітницю та робить це
можливим. Тому збираємося тут (у храмі), бо ми вже знаємо. Ті, що не ходять до
церкви, ще не знають про це. Можливо вони перебувають навіть в кращому стані,
кращій духовній кондиції, аніж ми. Але вони цього не знають.
А ми вже знаємо. Якби навіть були в кращій кондиції
духовній, без благодаті програють. Вони не знають про це. Тому сюди не
приходять.
Ми знаємо про це. Тому приходимо. Різнить нас лише стан
віри. А не стан благодаті.
Але ті, хто знає, сидять в лавках храму. Ті, хто не
знають, не приходять до святині.
Тому приходимо, до храму, на молитву, молимося неустанно,
плачемо, скиглимо, аби випросити у Бога, щоб Господь збудував нам ковчег.
Щоб Господь нас запровадив.
Євхаристія – це Бог,
який віддає себе в жертву Богу за нас…
Христос, який віддається в жертву Отцю, аби випросити для нас благодать, Духа Святого, той ковчег… Дух Святий є ковчегом.
І, зрештою, Господь спостерігає за тим потопом, Він сидить
над потопом, і дивиться. У Бога все під контролем. Тому не мусимо боятися того
потопу.
І не є до кінця потопом те, що учні не взяли хліба, що чекає
на них трохи голоднечі. А навіть якби човен потонув в часу бурі, і тоді не був
потоп. Ісус дещо легковажить голодом та нестачею, легковажить великою кількістю
води, потопаннями, катаклізмами, війнами. Смерть є сном. Це все є слабкою
справою. Але єдина трагедія, якою не легковажить Ісус – це тяжкий гріх,
смертельний, загибель вічна. Це є єдиною трагедією. Все інше – не має такого
значення.
І так маємо померти. Тому чи зараз помремо, чи згодом, чи
від цього, чи від іншого, хіба аби не було надто болісно. Чи не так?
Але смертна година і так прийде. Хіба якщо Господь прийде
вдруге раніше. Але тоді буде страх перед Армагедоном…
Надмірна турбота
про те, щоб довше жити, бути забезпеченим, затуплює розум…
Відвертає розум від суттєвої справи, тобто від будування
ковчегу.
Ісус є тут збентеженим: «Чому ви такі загублені? Хіба не пам’ятаєте
моїх чудес видимих, чудес розмноження хліба?» Ісус знервований, коли бачить, що
надмірно дбаємо про забезпечення. Можна дбати, але усвідомлюючи, що ми
перебуваємо у п’ятому
ряду. А чотири ряди – починаючи від першорядного в житті – для Бога.
І в цьому п’ятому ряду нехай буде боротьба за мир,
боротьба за матеріальне забезпечення.
Йдеться про те, аби те забезпечення, життєвий комфорт,
життєві клопоти, які маємо в подружжі, в самих собі, в наших родинах,
батьківщині, Європі, світі, події на схід від наших (польських – прим.) кордонів,
нас не загіпнотизували.
Нехай те, що треба, відбувається. Молімося, аби було як найбільш лайтово,
спокійно, наскільки можливо мирно і справедливо. Але це все питання
забезпечення і земного життя та смерті земної. Вони мають бути у п’ятому ряді.
Не повинні вони відвертати
нашої уваги від будування нашого ковчегу завіту в Його благодаті…
Немає коментарів:
Дописати коментар