Потоп, Ной, будівництво ковчегу, споживацтво і Євхаристія. Бр. Петро Куркєвіч OFM

 

Історія про потоп, який був примітивною карою Божою, є так само архаїчною та досить примітивною. Бо вона оповідає, що за походженням кожного катаклізму стоїть воля Божа, бажання Бога покарати. Але так не є.

Звичайно, часом може так статися. Бог має право не лише докорити своєму створінню, а й покарати, аж до смерті. Зрештою, підтвердженням цього є пекло – катаклізм вічний.

За визначенням не є волею та бажанням Бога покарання...

Воно є лише допустом Бога. Господь не хоче, але погоджується. Не бажає катаклізму створінню, але погоджується хоча б з тим, що часом сатана може спричинити такий катаклізм природний чи, наприклад, мілітарний, чи якийсь насильницький.

Але найчастіше це відбувається з автономії природи та погоди, з автономії фізики, з тих прав, які надав Бог. А те, що Бог дає, не відбирає. «Хто дає та відбирає, той у пеклі поневіряє». Господь дав автономію фізиці – то хай фізика керує, відповідно до своїх прав. Є права атмостферні, є права погодні, є права кліматичні, як синусоїдальність клімату у різних віках. Господь в це не втручається. Бог тільки це підтримує, але не маніпулює. Підтримує фізику в існуванні, але не маніпулює нею.

З іншого боку, через цю історію з потопом можна відкрити таку правду, що гріх, збочення людини є протилежністю створення. Вона проявляється в тому, що застосовується гіпербола та перебільшення, наче Бог шкодує про те, що створив.

Це так, якби мама сказала: «Шкодую, що тебе породила». Так говорять в митях сильного стресу та нериємностей. Найчастіше за цим не стоїть реальність, бо та мама виносила, народила, вигодувала, зодягнула, змучилась з тим малюкам, а, зрештою, одного суботнього вечора за третім пранням, коли донька її розізлила, скаже такі слова. Але ці слова є гіперболою. Це не є жодним прокляттям чи відкиненням. Можна, потім перепросити доньку за такі слова. Але так насправді донька має перепросити маму, що довела її до такого стану.

Якщо якась з жінок так промовила до своєї дитини, хоч реальні дії за тим не стоять, реальне життя не підтверджує того прокляття. Бо навпаки – життя є благословінням. Але якщо в часі великого роздратування скажете необережне слово – то інколи махніть рукою, навіть не перепрошуйте.

У нашій історії з Ноєм теж є подібна гіпербола. Бог є як добра мати, як добрий батько. Він промовляє, щоб звернути увагу на свій біль, своє знесилення, смуток. Каже, що жаліє, що створив вас... «Жалію, що вас народив… що вас вигадав, жалкую».

Неправда…

Бог любить нас. І хоче, щоб ми існували, і тому нікого не знищує…

Маємо життя вічне, маємо безсмертну душу, ніхто не буде знищеним, Бог не відкидає створіння.

Але показує, що гріх добровільний, свідомий, зі злої волі, а не зі своєї слабкості, є запереченням сотворіння. Наче антисотворінням. Є створенням чогось анти- до сотворіння.

І цим анти- щодо сотворіння безперечно є споживацтво. Споживацтво є зосередженням лише на собі, відкидання інших буттів. Споживацтво кулінарне, алкогольне, адреналінове, споживацтво, коли йдеться про забезпечення, еротику, пожирання інших буттів. Коли людина думає тільки про себе – це антисотворіння.

Це знищення. Тобто інший вид сотворіння. Це антисотворіння. Бо знищити неможливо, це все буде існувати вічно – і рослини, і тварини, напевно, з милості Божої будуть існувати. Не можна нічого знищити. Людина і сатана не можуть нічого знищити. Навіть те, що на перший погляд заморене, ніби знищене, в небі буде. Той екземпляр, та рослинка, те звірятко, той шматок матерії. Той Вроцлав (де відбувається проповідь).

Тим не менше, таке споживацтво, а з ним 7 головних гріхів – обжерство, пияцтво, перелюб, всяка консумпція, яка де-факто є істотою гріха, є фальшивим культом самого себе, замиканням в собі.

Водночас, боже сотворіння – це передовсім стосунки…

Стосунки з Богом, з самим собою, стосунки з іншими. І до такої міри стосунки  з собою і Богом, аби зрештою перемогли стосунки з іншими. Аби не мати стосунки лише з собою – але жити для інших.

Бо на початку має бути «кохай сусіда, як себе самого», а згодом, на кінці процесу дозрівання, має бути «люби сусіда, ворога, як Я, Бог тебе любить». А Бог любить нас ще більше, аніж самого себе. Він віддав на смерть Сина. І часом віддає Духа Святого на знищення.  

І лиш тоді людина віднаходить радість буття. Той потоп є виразом спротиву Бога: «Не буде так, як бажаєте. Якщо хочете налаштуватися на споживацтво та пожирання інших буттів, і бути в центрі, прошу. Але під водою, в самознищенні, а автодеструкції, в пеклі, далеко від Мене». Тверде «ні», категоричний протест.

Бачимо, що Бог здатний оцінити хто є хто...

І тому Господь вибирає Ноя. Це все є демонстрацією для нас, як діє благодать. У благодаті Господній є не лише промоція людини, але є також знищення людини. Бог хоче нас зробити святими, і хоче нас знищити. Бог посилає на нас потоп, і Бог одночасно посилає нам розуміння: «Будуйте ковчег перед потопом».

Благодать говорить: «Прийде потоп, буде знищення, окрім іншого, дозволю, аби ти сам знищив себе. Такою буде політика моєї любові до тебе. Дозволю тобі автодеструкцію. Але з іншого боку, буду тобі своєчасно пропонувати: «Будуй ковчег перед потопом!»

І тут є і аверс, і реверс. І реверс, і аверс. Зцілення і знищення. Благодать хоче нас знищити, і хоче знищити стару людину, аби вона вмерла. Образом цього є Христос на хресті. Благодать, тобто Дух Святий, запровадила Христа від нашого імені на смерть. Але одночасно та сама благодать Святого Духа вчинила, щоб Господь ніколи не згрішив, і потім воскресила Його з мертвих.

Благодать дала нове життя, подібно як Ною, якого випустила з ковчегу після потопу. Ковчег в контексті потопу є як контрапункт. Потоп стосується усіх окрім тих, хто в ковчезі. Бо вони є на дерев’яному кораблі.

Тому слід від гріха та гніву Божого сепаруватися, увійти до ковчегу…

Тобто увійти у стан освячуючої благодаті, бути в Бозі. Переживати день «Рано, ввечері, вдень вночі… з Богом, для Бога, і в Бозі».

Ось що означає будувати ковчег перед потопом: жити з Богом, для Бога, і, зрештою, в Бозі. Аби все наше було віддане Господу і було з Ним.

Богу віддаємося як Отцю, з Богом ідемо крізь увесь день, як з Христом, і, зрештою, знаходимося в Бозі, тобто і в Дусі Святому. Тобто, в освячуючій благодаті.

Про яку псалом говорить: «Ти є більш цінна, як життя». Бо те життя так насправді один лише потоп. Місто є потопом. Я вам скажу більше – навіть внутрішня частина храму, де ми перебуваємо, є в якійсь мірі потопом. І частина наших думок, почуттів, прагнень є потопом.

Границя між ковчегом та потопом не пролягає на порозі храму. Потоп вливається до церкви. Потоп вливається в ваші голови і серця, і в ваші вчинки.

Але одночасно благодать є в місті, в храмі, і в вас. Та межа відома лише Богу...

Нехай ніхто не наважиться сказати, що я є благодаті, а той є в потопі. Чи той храм є в благодаті, а назовні потоп. Навіть сам не знаєш, де є межа в тобі благодаті і потопу. Навіть якщо сумління тебе осуджує, але Господь є твоїм суддею. А не суб’єктивне сумління. Не будь суддею в своїй власній справі.

Тим часом, нинішня історія говорить, що є шанс перебування в ковчезі. Є шанс, є можливість. Господь дає таку обітницю та робить це можливим. Тому збираємося тут (у храмі), бо ми вже знаємо. Ті, що не ходять до церкви, ще не знають про це. Можливо вони перебувають навіть в кращому стані, кращій духовній кондиції, аніж ми. Але вони цього не знають.

А ми вже знаємо. Якби навіть були в кращій кондиції духовній, без благодаті програють. Вони не знають про це. Тому сюди не приходять.

Ми знаємо про це. Тому приходимо. Різнить нас лише стан віри. А не стан благодаті.

Але ті, хто знає, сидять в лавках храму. Ті, хто не знають, не приходять до святині.

Тому приходимо, до храму, на молитву, молимося неустанно, плачемо, скиглимо, аби випросити у Бога, щоб Господь збудував нам ковчег.

Щоб Господь нас запровадив.

Євхаристія – це Бог, який віддає себе в жертву Богу за нас…

Христос, який віддається в жертву Отцю, аби  випросити для нас благодать, Духа Святого, той ковчег… Дух Святий є ковчегом.

І, зрештою, Господь спостерігає за тим потопом, Він сидить над потопом, і дивиться. У Бога все під контролем. Тому не мусимо боятися того потопу.

І не є до кінця потопом те, що учні не взяли хліба, що чекає на них трохи голоднечі. А навіть якби човен потонув в часу бурі, і тоді не був потоп. Ісус дещо легковажить голодом та нестачею, легковажить великою кількістю води, потопаннями, катаклізмами, війнами. Смерть є сном. Це все є слабкою справою. Але єдина трагедія, якою не легковажить Ісус – це тяжкий гріх, смертельний, загибель вічна. Це є єдиною трагедією. Все інше – не має такого значення.

І так маємо померти. Тому чи зараз помремо, чи згодом, чи від цього, чи від іншого, хіба аби не було надто болісно. Чи не так?

Але смертна година і так прийде. Хіба якщо Господь прийде вдруге раніше. Але тоді буде страх перед Армагедоном…

Надмірна турбота про те, щоб довше жити, бути забезпеченим, затуплює розум…

Відвертає розум від суттєвої справи, тобто від будування ковчегу.

Ісус є тут збентеженим: «Чому ви такі загублені? Хіба не пам’ятаєте моїх чудес видимих, чудес розмноження хліба?» Ісус знервований, коли бачить, що надмірно дбаємо про забезпечення. Можна дбати, але усвідомлюючи, що ми перебуваємо у п’ятому ряду. А чотири ряди – починаючи від першорядного в житті – для Бога.

І в цьому п’ятому ряду нехай буде боротьба за мир, боротьба за матеріальне забезпечення.

Йдеться про те, аби те забезпечення, життєвий комфорт, життєві клопоти, які маємо в подружжі, в самих собі, в наших родинах, батьківщині, Європі, світі, події на схід від наших (польських – прим.) кордонів, нас не загіпнотизували.

Нехай те, що треба, відбувається. Молімося, аби було як найбільш лайтово, спокійно, наскільки можливо мирно і справедливо. Але це все питання забезпечення і земного життя та смерті земної.  Вони мають бути у п’ятому ряді.

Не повинні вони відвертати нашої уваги від будування нашого ковчегу завіту в Його благодаті…

Чудо об’явлення Пресвятої Діви Марії в Лурді і урок для нас. Брат Петро Куркєвіч

 

Об’явлення в Лурді сталися у 1858 році, через 4 роки після оголошення Папою Пієм ІХ Догмату про Непорочне зачаття Пресвятої Діви Марії, оголошеного 8 грудня 1954 року.

Перше з цих об’явлень сталося так, що Бернадетта Субіру йшла разом зі своїми ближніми та мала пройти через потоку Гаве. І знімала панчохи, аби босими ніжками через той потік перейти.

Як раптом стався вихор. Але здивувало її те, що хоч чує шум сильного вітру, ніщо не колишеться, жодне дерево не схиляє своє віття. І раптом Бернадетта помітила, що зарості гроти Массабельської хитаються, а все інше ні.

І це було таке чудо перше, погодне, яке нагадує Діяння апостолів…

І у цій вступній частині об’явлень було відомо, що йдеться про Євангеліє, часи апостольські, часи відвідин Христа і Духа Святого. І що вони будуть відбуватися знову. Але цього разу не у Єрусалимі та околицях єврейських, але у Франції, в Лурді.

І побачила прекрасну пані. Таку прекрасну, як жодна з панянок на терені грецькому.

Бернадетка дістала розарій з кишені (кишеня є передовсім для розарію, а не для гаманця чи ключів від хати – маєте? :) ).

І коли дістала розарій, хотіла привітатися, але не змогла. Тільки коли Мати Божа привіталася, їй вдалося.

А це означає: що ми не здатні навіть руки побожно піднести, навіть думки не здатні сформулювати, поки небо нам не дозволить. І якщо це вам вдається, то знайте, що це тому, що небо це здійснює, що благодать вам дає. І це благодать, що ви присутні на літургії, наприклад, у спосіб набожний.

І Бернардетта відмовила розарій, а Божа Мати лиш деякі слова промовляла, а так то не промовляла, лише посувала ті намистини розарію.

А це означає, що коли молимося розарій, то Божа Мати нас супроводжує.

Такою була перша зустріч.

Загалом ті зустрічі були феноменальні. Якщо у Фатімі під час об’явлень був чіткий порядок, відповідно до графіків. Бо йшлося про зібрання натовпів – кожного 13-го дня місяця. То тут, у Франції, ніхто, включно з Бернардеттою, не знав, коли буде наступна зустріч.

Одного дня вона почула, що її тягне. Що Дух Святий її тягне…

Це теж є дороговказом – аби піддавалися, коли Дух тягне. Як тебе тягне до якогось добра, то це напевно Дух Святий тебе тягне. Це добре вскакувати і серфінгувати на тій хвилі Духа Святого, на тому тяготінні. Варто шукати того тяготіння в собі.

В часі екстазів, які згодом переживає Бернардетта, та під час яких збирається уже люд, вона так гарно виглядала на тій молитві, була такою зосередженою, променистою, урочистою. Одного разу у неї навіть свічка згоріла, і вона далі тримала її у складених долонях, а люди були в захваті, захоплювалися нею. І це було захоплення одним лише виглядом Бернардетти в часі екстазів.

А це означає для нас, що маємо гарно молитись. І людина має віднаходити в тому заспокоєння, якусь таку радість, зосередження, відпочинок, святу алієнацію.

Коли в Бернардетти та свічка згоріла та торкалась вогнем долонь, люди почали кричати. Але вона згодом вийшла з того стану екстазу, і виявилось, що її долоні не мають опіків. Хоч мали б бути опіки, бо багато хвилин вогонь бушував між її молитовно складеними руками.

Бернардетта питала Божу матір: «Ким ти є? Ким ти є?» А вона не відповідала, лиш усміхалася, ігнорувала питання.

Так само нехай ігнорує наші питання. Про що ми взагалі маємо питати? Ті наші питання, прохання. Може ігнорувати. Це велика Пані. А ми хто?  

Тому не дивуйтеся, що небо вам не відповідає. Хто ми є такі?.. Щоб небо мусіло нам відповідати…

Але, зрештою, Божа Матір відповіла.

А це значить, що небо вам, в кінці-кінців, теж відповість. Нам.

 

І сказала Божа Матір: «Я є Непорочне Зачаття»

Вона не сказала «Непорочно Зачата», як це вказано в догматі. Але «Я є Непорочне Зачаття». Так про себе може говорити тільки Бог.

Це церква ще не вивчила і не дослідила. Це наше занедбання. Церква над цим не попрацювала.

Це щось більше, аніж оголошено в догматі. Це про набагато більше, я б сказав, безкінечно більше. Не «Є Чиста» - але «Є Чистотою», не «Є Біла» - але «Є Білизною». Так може говорити про особу тільки Бог, і вона це сказала.

І тому настоятель повірив Бернардетті, коли вона повернулася у двір костелу, вона дорогою повторювала собі ті слова Марії, аби нічого не згубити. Настоятель відчиняє двері і вона замість «Слава Ісусу Христу» випалила йому «Я є Непорочне Зачаття». І він аж сів від враження. І їй повірив. Бо вже розумів, що того не могла вигадати ані вона, Бернардетта, ані її оточення. Жадна інтрига того не могла вигадати. Це було слово, передане з неба. Він був здивований, він і досі здивований.

Тільки Максимільян Кольбе і ще один мій знайомий священик над цим питанням працював і досліджував.

І останнє…

Одного дня, коли навколо Бернандетти вже збиралися натовпи людей, Божа Матір сказала їй напитися з джерела. І вона попрямувала до того потоку під час екстазу. Але Божа Матір похитала головою, що не з того потоку, що має копати землю. І вона почала копати, в якомусь болотці. Спочатку мала з’їсти трави, тому почала їсти траву, потім мала вмитися. Але там було болотце. Тому замурзалася тим болотем. Люди почали сміятися. Такі звичайні люди і священики як ми – сміялися, що дурненька, помиляється, здуріла. І вона була повністю замурзана тим болотом. І люди розійшлися собі, кажучи, що то все гра, що то неправдиве.

Наступного дня з тієї землі почав плисти струмок. Це вже була вода. Чудотворна вода Лурдська. І там якась жінка якогось хлопчика поклала хворого і сталося перше лурдське чудо.

І так, як Бернардетту підносили на кпини попереднього дня, так носили її на руках.

Померла Бернардетта в тяжких муках від хвороби кісток. А те джерельце стало оздоровленням.

Але те, що вона не отримала оздоровлення, є знаком, що не йдеться передовсім про оздоровлення, але про спасіння. А оздоровлення є лише ефектом, що сприяє спасінню.  

Бр. Петро Куркєвіч OFM, 11 лютого 2025 року, Познань, Польща

Адорація Пресвятих Дарів. Брат Петро Куркєвіч

 

Ми приходимо адорувати Господа Ісуса Христа у Пресвятих Дарах, але суттю адорації не є наша адорація Господа, але наша здатність бути адорованими Богом.

Подібно як Ісус говорить до Натанаїла, покликаного Филипом (читаємо у першому розділі Євангелія від Йоана). Натанаїл питає Ісуса: «Звідкіля знаєш мене?» А у відповіді чує: «Перш ніж Филип закликав тебе, бачив Я тебе».

Тому не ти є тим, хто так насправді Мене (Христа) віднаходить, тільки Я першим віднайшов тебе. То не ти першим полюбив Мене, але Я (Христос) полюбив тебе. І перефразовуючи глибше: то не ти будеш Мене адорувати, але Я буду адорувати тебе.

Можемо увійти в перифразу євхаристійну, бо ми переважно є після прийняття Пресвятої Євхаристії. Те, що промовив Ісус до Катерини Сієнської: «Не так ти мене приймаєш, скільки я тебе приймаю в Пресвятій Євхаристії». Тобто, коли йдеться про суть, то це навпаки, аніж бачать людські очі.

У християнстві є все навпаки: не стільки людина має культ, направлений до Бога, скільки людина отримує культ, що походить від Бога. Тобто любов. Послідовно. Між іншим, любов адоруючу.

Бо немає любові без адорації. Кожна любов – це адорація. Хоча не кожна адорація – це любов. У кожній любові є аспект адораційний. Є також інші аспекти. Як, наприклад, афірмація, яку я люблю. Але одним із початків дії любові є адорування.

Бог дивиться на нас. Про це розповідає один із псалмів (Пс.139:1-7):

«Проникаєш і знаєш мене, Господи. Знаєш мене, коли сідаю, і коли встаю. Думки мої здаля розумієш. Бачиш, коли дію я, і коли відпочиваю; Тобі відомі всі мої дороги. Бо ще немає й слова на язику у мене, а Ти, Господи, вже все знаєш. Ти ззаду і спереду мене оточуєш…» З минулого, з майбутнього, з теперішнього, з-понад часу, з вічності, з відхлані,  «…кладеш на мене Твою руку. Що за предивне знання! Для мене занадто високе, недосяжне воно! Куди мені піти від духу Твого? Куди мені втекти від обличчя Твого? Зійшов би на небо – Ти там єси, ліг би я в Шеолі – і там Ти. Взяв би крила зірниці, осівся б на край моря – і там рука Твоя мене б водила, і Твоя десниця мене б тримала. Темрява мене не покриє перед тобою, бо темінь для Тебе як день, а морок як світло. Ти створив моє нутро…» – тобто, усю емоційність, –  «Ти мене виткав в утробі матері моєї. Хвалю Тебе, Ти душу мою знаєш вельми добре, моя сутність Тобі не – таємнича…» – для мене є таємничою, але для Тебе не таємнича – «… коли постав я таємничо, коли творено мене в землі глибоко, Ти виткав. Очі Твої бачили мої вчинки…» – Ще батько і мати мої не бачили їх, а Ти вже дивився.  

Ти знаєш, адоруєш мене впродовж усіх моїх днів. Так само тих, які ще не настали. Це все незбагненне, цього величезна кількість, більше, ніж піщинок на морі. Для Тебе нема межі і краю. О, Господи, знищ усіх моїх ворогів, і досліджуй мене, Боже. І дивись на мене, і веди мене.

Яким же адораційним є цей псалом. З двох сторін адораційний. Він є адорацією Бога – це споглядання на Бога, який дивиться, це звернення до Бога, який раніше був звернений до нас, це спроба діяти для Бога через культ, через слово, звернення до Бога, який діє значно більше.

Тут можна побачити ту подвійну, взаємну з обох сторін, адорацію. Адорацію Бога людиною, і адорацію людини Богом.

Подивімося на цю адорацію Богом нас на прикладі Симона Петра. Андрій зустрів спочатку свого брата і йшов до нього: «Знайшли ми месію»... А Ісус, подивившись на нього сказав: «Ти вже не є Симон, син Йоана, але відтепер будеш Кифа, тобто Петро, син Ісуса».

Це адорація, яка від давна дивиться, а тепер облагороджує, щось змінює, щось удосконалює, вивищує,

Або інший момент адорації: життя Петра і почуттів Петра. Ситуації, в якій був Петро, тієї зовнішньої, яка часто генерувала ту ситуацію внутрішню. Коли прийшли до Капернауму, приступили до Симона Петра збирачі драхм (монет): «Чому Петро не платить податку?»

Коли Петро пішов додому, Ісус попередив його, сказавши: «Симоне, аби ми не створили для них приводу для згіршення, іди до озера, закинь вудку, візьми першу рибу, яку спіймаєш, відкрий їй рот, і знайдеш перлину, і дай її за мене і за себе».

Очі Ісуса – це божественне пізнання. Вони бачать і тих збирачів драхм, і Петра, і бачать те, що відбувається в думках Петра, ту прикрість, ту спантеличеність, але і ту перлину, і в роті якої саме риби вона схована, і де та рибка буде плисти. Бог адорує все і всіх. Дивиться на усе. Звичайно, з любов’ю. А отже, адораційно.

Також інший момент: відповів Симон Петро: «Ти є Месією». На що Ісус сказав йому: «А ти є благословенний». Бо Отець мій об’явив тобі це. Тому і я скажу тобі: «Ти Петро, скеля. На цій скелі збудую церкву. А пекло не переможе її. І дам тобі ключі. Що буде зв’язано на землі, буде зв’язане і на небі. А що розв’яжеш на землі, буде розв’язане і на небі».

Одночасно Бог дивився на Петра на засаді пробачення гріхів. Коли в третій раз Петро звернувся до Господа, як написано: «А Господь обернувся та подивився на Петра». Згадав Петро, як Господь сказав йому: «Сьогодні ще до того, як заспіває півень, тричі відречешся мене». Вийшов звідти, він (Петро) гірко заплакав...»

Господня адорація і споглядання несе прощення, а також здатність до того, аби людина почала дивитися на своє життя, давала раду у своєму житті, своєму сумлінні, а ще у справі провидіння. Аби це споглядання, ця адорація та контемпляція змінилися в плач – вдячності і сокрушення.

І останній текст (Йо. 21): «А коли спожили їжу, сказав Ісус до Симона: «Симоне, сину Йоана, чи любиш мене більше, аніж вони?» Це не була лиш іронія, це була правда. Бог дивився на всіх, і дивився тверезо. Міг порівняти любов Петра, і любов інших апостолів. Це не була іронія, це не був сарказм. Бог знав, що найбільше з усіх апостолів любив його Петро.

А потім: «Господи, Ти все знаєш, Ти знаєш, що люблю тебе». І сказав до нього Ісус: «Паси мої ягнята... Воістину кажу тобі, був ти молодший, сам підперізувався, і ходив, куди бажав. А коли постарієш, свої руки простягнеш, і інший тебе підпереже, і поведе, куди не захочеш…» Сказавши це, розповів, якою смертю Петро прославить Бога, а потім сказав до нього: «Іди за Мною».

Так я показав лише декілька аспектів, як Бог дивиться на нас, і що означає, що то Бог адорує людину.

Це є для добра людини, є це одночасно для того, аби відкинути зло в людині. Бо Бог відвертає свої очі, аби не дивитися на зло. А те, на що не дивиться Бог, рано чи пізно, зникне.

Тому, споглядаючи Бога, не забуваймо, що Він дивиться на нас. І у значно більшій мірі Він, аніж ми. І добре нам в тім буде.    

Брат Петро Куркєвіч, коментар перед виставленням Пресвятих Дарів. В середу, 5 лютого 2025 року. Вроцлав, Польща