Підсумки року 2015

Класні моменти:

-          Рік почався у великому затишному домі у н-надцяти поверхівці елітного району Києва. Було затишно, без людей і шуму, у вікна дивився чудовий краєвид, який нагадував фотознімки із великих столичних міст світу. Я тоді тільки в’їхала у новеньку затишну висотку і кілька днів почувала себе, як у санаторії. Думаю, ці враження запам’ятаю на все життя

-          У перші дні червня та в листопаді я побувала за запрошенням у Москві. Теплий прийом наших людей зі ШХЖіЄ приніс багато радості

-          В липні у мене був перший досвід викладання у Києві журналістики маленькій, але приємній групці студентів. Це були кльові люди. Але не менш кльові за моїх студентів з Хмельницької області, які вчаться на журналістів в Богословському виші

-          Восени врешті побачила життя моя єдина книжка «Пусть радость ваша будет совершенной». Знаю, що це мій маленький успіх

-          Попри те, що осінь приготувала мені трохи випробувань, під кінець року я почувала себе більш щасливою, ніж на його початку. А це означає, що я рухалася до добра

 

Я вдячна Богу за колежанку, з якою провели весь рік. І нам було справді приємно разом. Вдячна собі за сміливість бути собою і помічати те, що насправді цінне. Сподіваюсь, що те, що попереду – буде не менш цікавим, люди зичливими, а розум світлим.

 

В цьому році було дуже багато ситуацій, коли люди обіцяли, але не виконували, коли довіряла, часом жертвувала, але розчаровувалася. Хай у наступному році більше такого не буде ніколи. І хай я стану трохи кращою. Ну і хай мрії збуваються. Бо на те вони мрії.  

 

Не маю ніяких планів і очікувань на наступний рік. Бо не знаю, чого чекати. Просто хочу бути щасливою.

 

Мої кроки у напрямку розвитку:

-          Передивилась до сотні серій «Смурфики» та спостерігала, як його автори вибудовують сюжет кожної серії, намагалась зрозуміти особливості сценарію

-          Щоб згадати польську мову підсіла на польську версію диснеївського Вінні-Пуха. Трохи згадала J

-          Вивчала, чим живе Америка, опублікувала кілька матеріалів про США очима емігрантів з пост-радянських країн.

-          Відновила заняття в фітнес-залі

-          Випробувала можливості зйомок і монтажу за допомогою ноутбука, задоволена результатами

 

Женский пост. Как помочь своему телу безболезненно переживать цикл

Я не умею писать на женские медицинские темы, потому что я не доктор. Соответственно, и пост не стоит воспринимать настолько всерьез, как это была бы консультация врача. Но, в то же время, хотела бы сказать пару слов на женскую тему в рамках своей компетентности.

Последние годы много общаюсь с девушками и женщинами тет-а-тет, и часто слышу, что женщины не то что не любят, но ненавидят свой менструальный цикл, состояние за пару дней до начала кровотечения, жалуются на боль и нестабильность нервной системы так сильно, что, нередко, говорят, что не рады, что родились девочками.

Мне искренне жаль моих подруг в таких страданиях, но думаю, что быть женщиной – это прекрасно и, в большинстве случаев, переживать свой физиологический цикл можно, не то что с трудом, но с огромной радостью.

Что же для этого нужно?

Первое – изменить отношение к женскому физиологическому циклу у себя в голове. Как минимум, разобраться с терминологией.

Я не знаю, кто придумал это словосочетание «критические дни» – но это неправильное словосочетание. Еще женщины постарше любят определение «эти дела», так словно то, что с тобой происходит, это что-то ужасное и некультурное, о чем нельзя говорить вслух. Ведь, согласитесь, милые дамы, если мы определяем некую ситуацию как критическую, то и вся наша психика говорит: «Внимание! Соберись! Будь готова защищаться! Бойся!» Но все эти призывы к действию никак не касаются периода времени, когда женщина имеет кровотечение, натуральное и экологическое для нее же.

Пусть это будет время обновления твоего организма, период отдыха, дни подготовки к новой жизни. Называй, как хочешь, но так, чтобы ты чувствовала, что это замечательное время для тебя, окружающих, для мира, в конце концов, потому что ты есть частью и продолжением гармоничного по своей природе мира. Я лично ничего не имею против словосочетания «менструальный цикл», придуманного медиками, но слово немного сложное для произношения и не очень понятно, на какие свойства женского организма оно обращает внимание, поэтому я бы называла время обновления женского организма просто – время кровотечения или время освобождения тела, а ты придумай, как хочешь. Но пусть каждый день твоей жизни будет радостным.

Второе – полюбить, так называемый, ПМС – период перед кровотечением

А что же делать с напряженной нервной системой за пару дней до кровотечений? Вопрос, конечно, интересный. Пункт первый – ну, возможно, и ничего не нужно делать. Потому что иногда как раз в период небольшой эмоциональной нагрузки ты можешь быть открытой на общение с другими людьми в искренности, перестают срабатывать защитные механизмы, когда ты говоришь только то, что правильно и вежливо, как тебе кажется. Но ведь некоторые вещи, спрятанные за защитными механизмами твоей психики, тоже нужно отдавать. Вот в твоем организме и предусмотрено время для эмоциональной разгрузки.

В то же время, известно, что любое, напряжение можно переводить в позитивное русло, например, в творчество, строительное общение, даже создание нового. Поэтому, выражая эмоции, между прочим, можно спросить себя: а какую пользу я могу из этого извлечь?

Третье – во время физической перезагрузки отдохнуть от принятия важных решений и переговоров, которые имеют большое влияние на твою жизнь    

Какие либо изменения, в том числе физиологические, вызывают воздействие на мышление человека в виде некой эйфории. Это прекрасное чувство. Которое приглушает тяжелую логику и позволяет женщине собственно коснуться женственности – в доверии, нежности, слабости и чувствительности к красоте. Это не время для тяжелой умственной нагрузки. Поэтому, пусть в это время весь мир подождет!

И на завершение – помоги своему телу чувствовать себя лучше

Женщина, которая в повседневной жизни мудро распределяет режим нагрузок и расслабленности, занимается любимым делом, получает удовольствие от жизни, как правило, и физиологический цикл в части кровотечения переживает здорово. Но, в то же время существует способ немного помочь своему телу.

В период от 24 до 8 часов до кровотечения полезно побегать, потанцевать, активно подвигаться. Таким образом, мы позволяем своему телу размяться, а кровотечению активизироваться. После такой разминки – немного отдыха, который позволяет организму отдать все запланированное. Повторить небольшую нагрузку полезно под конец второго дня или на третий день кровотечений. Во время легкой пробежки или танцев мы позволяем нашему телу вдохнуть силу новой жизни и свежесть движений. Если помнить о небольших (но не силовых) физических нагрузках каждый месяц, со временем, организм привыкает и начинает работать, как будильник – когда ты знаешь, что календарик близок к твоему физиологическому циклу, тебе хочется танцевать, прыгать и бегать. Конечно же, здоровому организму не нужны микстуры и таблетки, поэтому, забота о себе поможет навсегда забыть о лекарствах от ПМС и критических дней – потому что в твоей жизни не будет ничего критического.

Прекрасно быть женщиной!

Про хлопчика, який боявся стрибнути в океан

На одному теплому океанському узбережжі жила сім’я. У них було багато дітей – дівчаток та хлопчиків. Чоловіки у родині багато рибалили у океані, а вся родина охоче плюскалася у океані. Теплий океан був їхньою домівкою. Вони стрибали в океан як тільки на узбережжя падали перші промені сонця, носилися на океанських хвилях та знали – немає нічого більш глибокого і безкрайого, як океан. Океан був чимось природним для них усіх. Окрім одного. Хлопчика, який боявся стрибнути у океан.

Його брати і сестри плюскалися на узбережжі, гукали до нього з поміж хвиль, часом навіть пробували силоміць завести у океан та навчити плавати, проте хлопчик, як і раніше, боявся океану. Він не міг пояснити це почуття. Але йому було страшно стрибати у океан.

Одного дня діти прийшли до свого батька, та розповіли про брата, який пручався та боявся стрибати в океан. «Океан – це так прекрасно!» - казали діти, - «В океані так багато всього дивовижного – важкі хвилі, які б’ються об берег, дивні рослини та в’яжуча вода, яка тримає так міцно, що нічого боятися!», - казали брати і сестри хлопчика та просили тата вмовити боягуза стрибнути в океан. Батько садовив малого на коліна та довго розповідав про красу і безмежність океану, хлопчик уважно слухав, проте продовжував боятися і не стрибав у океан.

Уже дорослим чоловіком цей колишній хлопчина намагався пригадати, що ж таке сталося, що він боїться стрибати у океан. Він наближався до океану, але не міг навіть увійти у воду. «Що ж не так», - думав чоловік, - «Адже, справді, мої брати були праві – океан такий величний і гарний. Але щось стримує мене, щоб не стрибнути у океан». Він дивився на людей, які плюскалися у воді, голосно вигукували та виготовляли спеціальні дошки, щоб плавати на хвилях у океані. Ці дошки не були схожі на сучасні борди, вони були широкі і надійні, а кожен, хто тримався за дошку і летів хвилями океану обов’язково потрапляв на беріг. Чоловік це знав. Але продовжував боятися океану.

Одного дня він сидів на березі океану і спостерігав за хвилями, які розбивалися об беріг, на пташок, які пролітали над широким океаном, на прапори рибацьких човнів, які закидали сіті у глибини прекрасного океану та на промені сонця, які відбивалися в воді. Його захоплювала ця сила і велич, недосяжні для нього, ця таємнича глибина і краса відчуттів, яку він не досвідчив, але про яку чув від багатьох своїх братів. Він знав, що океан – це щось велике і чудесне. Він навіть думав: «Який він прекрасний, мій океан»…

Роки йшли, і цей чоловік, який боявся стрибнути в океан став уже зрілим дідусем. Він пройшов багато шляхів та пережив багато подій. Але все ще боявся стрибнути у океан. Хвилі океану були для нього чимось ще дивовижнішим та загадковішим. А багато почуттів, які переживали старі і малі, коли стрибали у океан, були для нього загадкою. «Ей, чого це я злякався цього океану», - подумав старий, розбігся здалеку, вітер віяв в його обличчя, усе життя пробігало перед очима, а думка про щось нерозгадане та загадкове сяяла в його очах… Він робив крок за кроком, крок за кроком, бачив, як океан наближається до нього все швидше, біг, біг… але так і не стрибнув у океан. Перед самим берегом він зупинився і згадав, що так міцно боїться океану, страх охопив усе його тіло, він дивився на океан, але так і залишався на березі.

Дивовижний глибокий і прекрасний океан. У цій землі на березі океану після смерті людей клали до невеличкого гробу та відпускали у океан. Це був народ, який повністю належав океану. Коли помер чоловік, який боявся стрибати у океан, його рідні запитали: «А може, він не хотів би, щоб після смерті його прийняв океан?..»

Але потім не стали порушувати традиції та відпустили хлопчика, який боявся стрибати у океан у полон відвічного океану.

Океан схопив цього чоловіка та забрав у свій полон назавжди. Бо він безкраїй, океан.

Є люди, які живуть на тому ж березі океану, вони плюскочуться у воді і обожнюють океан. Бо океан – це їхня стихія. І вони вже навіть позабували історію про хлопчика, який боявся океану. Дивний хлопчик, який з невідомих ні для кого причин боявся стрибати до океану.         

О руководстве в стиле служения подчиненным. Стивен Кови

Станьте лидером-слугой

"Я вспоминаю  свой первый опыт работы с лидером, который действительно умел делегировать ответственность. До того времени я воспринимал лидерство в форме «мягкого контроля», как благонамеренная разновидность автократии. А потом я оказался в ситуации, когда у меня появился новый начальник и уже при первой встрече он меня совершенно потряс.

Я тогда возглавлял довольно крупное подразделение и мне подчинялись многие менеджеры. В один прекрасный день новый начальник по телефону вызвал меня к себе. Когда я пришел, он сказал: «Стивен, я вижу свою роль, чтобы поддерживать Вас. Поэтому я хотел бы, чтобы Вы именно так воспринимали меня и обращались ко мне, если понадобится помощь».

Я подумал про себя: «Пожалуй, с таким милым и участливым подходом мне еще не приходилось сталкиваться, но по существу он просто пытается наладить отношения и убедиться, что все идет своим чередом, а если что не так, то подправить меня».

Мы судим о других по себе, поэтому, услышав его слова, я спроецировал свои собственные мотивы на его поведение, не зная парадигмы, из которой он исходил. «Я сказал искренне», - сказал он, - «Я хотел бы побывать в Вашем подразделении, но, возможно, сейчас не самое подходящее время. У Вас, наверное, много дел и сейчас мне не стоит навязывать свою помощь. Решайте сами». И я подумал: «Да, похоже, он говорит искренне. Похоже, он предоставляет мне свободу действий. Он действительно намерен быть не надзирателем, а источником помощи». Затем он сказал: «Может быть, я расскажу Вам немного о себе и о своем опыте. И это даст Вам лучшее представление о том, чем я мог бы Вам быть полезен».

Оказалось, что его опыт работы в нашей сфере на четверть века больше моего. Это был поистине кладезь знаний и мудрости. Но у меня действительно дел было по горло, и я сказал ему: «Может быть, мы продолжим разговор в другой раз». И на том мы  расстались.

Через несколько недель я попросил его посетить наше подразделение, и он с готовностью согласился. Я встретил его в аэропорту и спросил, что он хотел бы посмотреть в первую очередь. Он ответил: «Я приехал помогать. Мы будем делать то, что захотите Вы». Я повез его на заседание правления…".  

Удобный инструмент чтобы договориться в группе от Стивена Кови

В своей книжке «Семь навыков высокоэффективных людей» американский писатель и мотивационный спикер Стивен Кови предлагает удобный инструмент, при помощи которого можно договориться в спорных вопросах.

«Упражнение в синергии.

Предлагаю провести эксперимент. Выберите проблему, требующей решения, по которой каждый член семьи имеет другое мнение. Попробуйте вместе прийти к решению, ответив на следующие вопросы:

В чем заключается суть проблемы. Внимательно выслушайте каждого, с намереньем понять, а не ответить. Работайте до тех пор, пока другие не смогут выразить точку зрения каждого, удовлетворительного для него. Сосредоточьтесь на интересах, а не на личностях. Каковы главные факторы проблемы.

После того, как все точки зрения изложены и понятны, вместе рассмотрите проблемы и определите те факторы, которые требуют разрешения. Какое решение было полностью приемлемым для всех. Определите итоговый результат, который означал бы победу для каждого.

Перечислите критерии приемлемого решения,  и расставьте их в порядке важности так, чтобы с этим согласились все участники дискуссии. Какие новые варианты отвечали бы этим критериям.

Достигайте синергии, используя новые творческие подходы и решения.

Пройдя через этот процесс, вы будете удивлены тому, сколько новых идей вам открылось и как это воодушевляет людей, когда они сосредоточены на проблеме и поиске желательных результатов, а не на личностях и собственных позициях.

До сих пор мы были сосредоточены на синергии, когда люди взаимодействуют между собой, понимают потребности и цели друг друга, а также общие цели и затем вырабатывают идеи, которые потом оказываются лучше первоначально предлагавшихся. Можно сказать, что происходит интеграция процессов мышления и голов. А возникающая третья голова предлагает синергическое решение.

Но есть синергия другого рода – когда используются сильные стороны каждого, а слабые игнорируются. Иными словами, люди работают как одна команда, но не пытаются интегрировать свое мышление для поиска наилучших решений.

Но есть ситуации, в которых решения принимаются без синергии – один другого спрашивает: ты на каком уровне? Оцени по 10-ти бальной шкале. Если один говорит, я на девятом, а другой отвечает: я примерно на третьем, мы придерживаемся подхода, предлагаемого тем, чей уровень выше. Чтобы этот метод работал, мы договорились, что всегда будем честны друг перед другом насчет своего уровня. Такое соглашение у нас есть и детьми.

Если мы садимся в машину, и каждый указывает, куда нам надо ехать, мы иногда спрашиваем, насколько это важно для вас – оцените ступень важности по 10-ти бальной шкале. И тогда мы стараемся уважить того, чья потребность сильнее. Мы стараемся внедрить своеобразную демократию, основанную на потребностях каждого члена семьи».

Диакон Андрей Кураев: я не читаю книги по манипулированию сознанием

Услышала очень интересную мысль Кураева в интервью, где он рассказывает, что часто уезжая из страны (России) и смотря новости, замечает по телевидению явные признаки искажения действительности. В то же время, Кураев отмечает, что прячет свои мозги от знаний о методах манипуляции.

 

Эта тема показалась мне актуальной, потому что и сама иногда невольно замечаю, что некоторые люди в общении со мной включают применение техник вместо спонтанности, что мне не очень нравится. Так вот что говорит Кураев:

«Признаюсь, я избегаю литературы на эту тему, потому что моя работа – общаться с людьми, обращаться к людям. И я очень боюсь, упаси, Господь, вдруг какие-то такие методы обработки сознания и однажды, даже помимо своей воли, сознательно применю. А я считаю недопустимым в общении священнослужителя и человека опускаться до уровня методологии. Здесь всегда должно быть какое-то чудо искренности.

Так что есть книги, которые я не читаю – я не читаю книги по пиару, я не читаю книги по психологии, я не читаю книги по манипулированию сознанием».  

Когда не стоит заниматься спортом

Дневного настроения пост.

Так сложилось традиционно, что процентов 90 моих блогов пишутся в темное время суток – когда закончена работа, решены частично дела, а у меня есть возможность ни о чем, кроме содержания не думать. Но иногда, как сегодня, пишется днем. Будем считать, что сегодня день новогодних каникул или жаркий летний день неожиданного возвращения с длительного турне, когда отдыхается, когда получается.

Так вот к теме спорта. Конечно же, не профессионального спорта с его недостатками в расчетливости и профессиональными травмами, а касаемо обычных фитнес-занятий, которыми развлекаются множество людей во всем мире.

Я девушка, поэтому мой статус, конечно же, не касается мужчин. Потому что я понятия не имею, когда мужчинам стоит или не стоит заниматься спортом. Вполне возможно, что некоторым мужчинам с их повседневной физической нагрузкой в быту и на работе вообще не нужен фитнес-зал. Но я в этом не разбираюсь.

Статус о девушках и женщинах.

Когда не стоит заниматься спортом. По пунктам.

1. Ни в коем случае нельзя идти в спортзал для решения своих повседневных проблем

Единственная проблема, которая должна тебя беспокоить во время похода на тренировку – отсутствие тренировки. Больше ничего. Если ты понимаешь, что очень хочешь побегать, попрыгать, побывать в том месте, где тебе приятно – это проблемка, которую необходимо немедленно решить.

Идти в зал или на занятия в группе фитнес-танцев для того, чтоб меньше тревожили заботы на работе, было не так грустно переживать те или иные обстоятельства, чтобы переварить конфликт – это никому не нужная подмена. Проблемы необходимо решать там, где они появляются, а не компенсировать при помощи фитнеса эмоциональные дырки. Лучше уже на те же деньги сходить на прием к психологу – это и продуктивней и правильней.

Занятия спортом – это как поход на дискотеку или в магазин, ну, или в кино. Зачем человек идет в кино на премьеру? – чтобы посмотреть работу режиссера, оценить новый продукт, фильм может понравиться может чуть меньше понравиться. Но на выходе – это была премьера, и так или иначе, время не потрачено зря.

2. Нельзя заниматься, чтоб угодить другим, даже если это самые дорогие в твоей жизни люди

Почему очень многие женщины говорят о том, что после визитов на специальные курсы по коррекции фигуры, поднятия жизненного тонуса, даже успеха в бизнесе их хватает только на короткий промежуток времени, а потом они так сказать «срываются» и становятся еще хуже, толще, неудачливее.

Все просто – женщинам постоянно кричат: «Возьми пример с меня! Я потолстела на 30 килограммов, меня чуть не бросил муж (выгнали с работы, отправили в больницу), потом моя жизнь изменилась – теперь я суперстройная и предлагаю тебе мои услуги и консультацию». Все да ничего. Но разница в том, что для человека, который выглядит стройно и удерживает свои показатели, первичная мотивация (нравиться мужу) переросла во вторичную (зарабатывать деньги), а иногда и превратилась в способ выживания. С такой мотивацией человек может продержаться чуть дольше. Но для обычной посетительницы подобных курсов с единственной мотивацией а-ля «нравиться мужу» зарабатывать деньги через продажу услуг неинтересно. А в ходе занятий может оказаться, что мужу она нравилась и без фитнес занятий или что он, мерзавец, оценил старания только в первые несколько месяцев после достижения результатов, а потом ему стало это не так уже и важно.

Словом, поход в зал чтобы нравиться мужу может быть достойной мотивацией, если твой муж – тренер. И всю жизнь мечтал тебя увидеть у себя на работе J

Но вообще – мотивация к занятиям – это их нехватка. Вот пошла позаниматься в группе спортивных танцев, вернулась домой, и эти припрыжки тебе снятся, ты видишь себя прыгающую на всех своих домашних фотографиях, ты хочешь передать свои впечатления подружкам – отлично! Иди обратно на занятия. Если тренировка тебя не зацепила – или измени форму тренировок на более интересную или живи дальше. Когда захочешь – фитнес придет к тебе сам. Сегодня существует так много предложений занятий, особенно в больших городах, что вряд ли удастся спрятаться.

3. Не стоит записываться на тренировки, чтобы лучше выглядеть

Этот пункт – продолжение предыдущего. Ну, кто тебе сказал, что человек до спортзала выглядит хуже человека после спортзала? Есть женщины, которым идет худоба, а есть такие, которые красивы пышечками. Есть люди, которые после изменения своих форм выглядят объективно хуже и беднее.

Стоит понимать, что занятия – это стресс для организма человека. А не каждый человек выглядит лучше в стрессовой ситуации. Даже наоборот – некоторые люди могут не замечать, как годами живут без огонька в глазах и расслабленной улыбки. А все потому, что вся их природа сражается со стрессом, хоть и небольшим.

Также стоит понимать, что наша красота – это не только внешность. А человек задуман так, что в разных ситуациях ведет себя по-разному. Например, человек с вполне адекватной самооценкой не начнет обзывать себя придурком, пока не попадет в стрессовую ситуацию, созданную самим собой – я когда то видела знакомого водителя з 20-ти летним опытом, очень интеллигентного человека, который во время парковки врезался в забор и помял бампер своего авто. Он выскочил из авто, посмотрел на машину и громко закричал: «Вот это я дебил!» Ну, скажите, разве он станет себя обзывать в повседневной действительности?

Подобно со спортом. Если ты переживаешь стресс во время занятий, твое поведение может быть очень даже неадекватным – временно или надолго. Но люди тебе могут сказать, что на самом деле выглядишь ты скудненько.

Как видим, мотивация похода в фитнес-зал для поправки своей привлекательности – дело далеко неблагодарное.

 

4. Ни в коем случае не иди тренироваться вместо важных для тебя дел

В мире и в истории существует множество далеко неспортивных людей, которые создавали гениальные вещи. Дело в том, что и в твоей жизни могут быть дела и занятия, которые ты сможешь совершить исключительно тогда, когда твое тело расслаблено и ничем не занято, когда тебя не беспокоят никакие, даже самые любимые, нагрузки. Если ты тренируешься на протяжении многих лет, изменение твоего жизненного ритма к более спокойному,  может послужить новым возможностям в отношениях с людьми, делам, гениальным открытиям. Также в каждом срезе общества существуют люди которые выполняют очень разные функции и изменение твоих физических возможностей может привести к изменению функционала.

Короче говоря, если ты понимаешь, что есть что-то очень для тебя важное, но для того, чтоб это сделать, тебе не получиться какое-то время заниматься фитнесом – выбирай это важное дело. Потому что это для тебя важно.

Физические занятия – это не жизнь, но красивое дополнение к радостям жизни. Конечно же для тех людей, которым они нравятся.

Ну и о здоровье. Тренировки не панацея от заболеваний и смерти. Но если ты занимаешься фитнесом, и это поправляет твое здоровье – это хорошо. Но и фитнесом заниматься здорово – это тоже искусство. Пусть у нас получится!

Спасибо за внимание!

Чем красивы мужчины

Этот пост собираюсь написать уже больше года, часто возвращаюсь к размышлениям на тему мужской красоты, но все не находилось информационного для того повода. Ну, впрочем, а почему бы и не написать без повода.

Речь о физической привлекательности. Тема, которую, прежде всего, посвящают женщинам ну и околоженской тематике – типа стилей, причесок, которые по-тихоньку перекочевывают в мужской мир. Но мне охота сказать о простой мужской привлекательности. Без «косметики».

 

1. Мужчины красивы, потому что настоящие

Если посмотреть на большинство женщин – их красота, а иногда и безупречность – это скорее притворство, устроенное индустрией фитнесов, косметики, подбором различными укладками волос и прочее. Если посмотреть на мужчин – чем мужественнее представитель этой части человечества – тем проще у него со стилями и формами внешнего убранства – простая прическа, легкая для зрителя одежда, свобода в вопросах моды и тенденций.

Его красота – в нем самом – в выпуклых скулах, иногда непропорциональности формы морщин на лице, угловатости лба или даже кривизне носа. Это так просто в лоб – человек настоящий. Созданный в природе не особенным, но отличающимся от других, для выполнения определенного дела в определенном месте. И в этом его красота.

2. Мужчины красивы в своем разнообразии

Мужчина – плохой подражатель. Ну ему незачем подражать. Особенно своей внешностью. Если внешность не является для него имиджевой вещью (например, как это нужно на подиуме или на заказном концерте), мужчина особо не парится о том, чтобы подражать своим кумирам. Если ему нравится женщина, то какое ему дело, на кого он похож? А если не нравится – то подражание – в смысле, подражание? – скажет он.                 

Девушки постоянно живут на стреме – а что если мое платье хуже, чем у других, а если прическа старомодна, а если объем груди меньше (больше) стандарта, а вдруг она похожа на ту, на которую не хотела бы быть внешне похожей, а эти брови и ресницы! – заходишь в метро со своими оригинально сделанными бровями, а там все девушки с такими же!

Мужчины подобными вещами не парятся никогда. И поэтому, они всегда красивы и оригинальны своей красотой.

3. Большинство мужчин думают, что их истинная ценность не в красоте

Мир, конечно, не обходится без дамских угодников, сформированных изысканными вкусами женщин, но большинство мужчин даже понятия не имеют, что они – уникально красивы. Кто? – Я? Скажет он чаще всего. И в этом его прелесть. Это даже не скромность – это врожденная черта, такая милая, отмечу я как девушка J

С некоторой регулярностью мне доводится разговаривать с мужчинами, которые собираются жениться – вот тот момент, когда он нашел для себя подходящую будущую жену, собирается к свадьбе. Ну и спрашиваешь его – как ты думаешь, в чем твоя ценность? «Ну», - ответит он, «Я труженик. У меня получается в работе». Или «я отвечаю за слова свои», или скажет, что вообще нет никакой ценности – просто повезло встретить подходящую девушку, чтобы жениться. И спрашиваешь его: а ты знаешь, что ты очень красив? – на что мужчина как правило, отвечает: «Я? Да ладно. Это девушки красивы. А я – мужик как мужик». Он даже не знает, где ее искать, красоту-то.  

4. Мужчины красивы, потому что похожи на деревья и растения в природе

 «Ну вот еще», – скажете вы – , «А разве девушки и женщины не могут быть точно также быть похожими на создания из коры и листьев?». А – нет. Потому что девушки – это такие создание очень неожиданные – сегодня она красива, завтра еще красивее J J

А мужчина – он стабилен. Он просто красив. Навсегда. Неизменно. И есть что-то очень ценное в этой стабильности. Невозможно сказать, что она в нем разочаровалась, потому что он стал плохо выглядеть. Потому что во вселенной мужчина красив всегда. Ну как-то так.

Когда-то в детстве мои подруги ходили в гости к маме одного моего ровесника. Дело в том, что он, забияка, слишком часто обижал девочек, и девочки решили восстановить справедливость. Они вспомнили огромный список ситуаций, когда он кого-то ронял, у кого-то что-то отбирал, у каких-то девочек порвал одеяло, под которое они прятались во дворе в построенном на турниках домике. Ну, словом, пришли они к его родителям, мама впустила стаю девочек в комнату, где он жил, а на стене в углу, под самым потолком, там где в украинской традиции люди вешают иконы, под вышитым рушником висела в большой рамке портретная фотография этого врага всех девочек с довольной миной. Девочки были так поражены этим явлением, что первым делом спросили маму: «А это ничего, что у Вас в рамке двоечник?» Чем закончился визит история умалчивает.

Но вот мужская красота она такая. Неожиданная.

Спасибо за внимательное чтение!

О маленькой девочке и ее звездочке

Однажды вечером маленькая девочка поймала красивую небесную звездочку. Это обычная история из тех, которые случаются с маленькими девочками.

Девочка смотрела в небеса и вдруг заметила, как к ней летит красивая небесная звездочка. Достаточно было лишь открыть ладони, и звездочка опустилась и засияла теплым светом.

– Привет, звездочка! – сказала девочка, – как хорошо, что ты спустилась с небес, чтобы согреть меня своим светом!

Звездочка была обычной небесной звездочкой, и ничего не ответила. Просто потому, что звездочки обычно не разговаривают, они лишь светят своим прекрасным светом и доставляют радость маленьким девочкам.

Девочка взяла свою маленькую, но красивую звездочку и положила рядом на маленький прикроватный столик. Она всегда хранила там уютный уголочек, украшенный белыми бусинами, на тот случай если однажды с небес прилетит маленькая звездочка.

«Интересно, – думала маленькая девочка, – а к чему призвана эта маленькая звездочка? Какое ее главное предназначение? Понятно, звезды светят в небе, чтобы освящать дорогу путешественникам, они сияют, чтобы оповещать миру о приходе ночной тишины, множество звезд сияет для того, чтобы напомнить о величестве творения всего живого. Но ведь эта звездочка – совсем уникальная маленькая звездочка и, должно быть, у нее есть особенное ее личное предназначение…»

Девочка всматривалась в лучи звездочки, которая сияла в ее уютно подготовленном уголочке и утешалась разноцветными лучами, которые тонкими нитями наполняли комнату. Она знала, что звездочке хорошо в специальном местечке, которое девочка украсила еще до прихода вечера.

«Точно! – вдруг догадалась маленькая девочка, – эта звездочка спустилась с небес, чтобы подарить мне свое сияние. У каждого человека есть своя звездочка, которая имеет очень важное задание – спускаться с небес и светить в ладонях. Люди имеют возможность выбирать, что делать со своей маленькой звездочкой. Кто-то прячет свою звездочку ближе к сердцу, чтобы она согревала в холодных уголках земли, есть люди, которые несут свои звезды к другим людям, чтобы рассказать, что их посетила маленькая звездочка, а можно просто положить  маленькую звездочку в специально приготовленное место и любоваться».

Лицо маленькой девочки озарила широкая улыбка, а глаза засияли от удивления и восторга.

Обычная история о звездочке, которая спустилась с небес в ладони маленькой девочки.

Пару слів про гіперуспіх

Цей пост трохи пісний. Але так як передріздвяний піст – час радісного очікування на Різдво, то, сподіваюсь, він таки буде свіжим, повним так потрібної усім нам живості.

А загалом, цей пост про те, що бути вишукано одягненим не означає бути щасливим, а виглядати ідеально не означає бути успішним. Читаю багато заохочень бути активним, сміливим, прогресивним. Усі ці статуси часто творять чоловіки, які проводять навчання з гіперуспішності. Я уявлення не маю, про що вони вчать на своїх лекціях, тому, не виключаю, що всі їхні учасники гіперуспішні. Але от для мене людина, яка говорить про гіперуспіх і за цим гіперуспіхом – це, звичайно, цікава особа.

Але якщо запитати, з ким би я хотіла вийти на берег річки, кидати навперейми камінчики з берега і дивитись, як вони роздають хвилі по воді, то, напевно, це хтось інший, аніж той, хто женеться за гіперуспіхом.  Ну бо, по-перше, людині з гіперуспіхом ніколи чекати, як розпливаються хвилі на воді, а, по-друге, я не дуже щиро вірю, що як людина щодня ганяється за гіперуспіхом, то оті хвилі по воді зроблять на нього таке ж враження, як на мене. Ну, і виходить, що у кожного свій гіперуспіх, чи, може, треба шукати перерви між гіпер і негіперуспіхом, чи, я не так розумію успіх.

Я про те, що людині має бути передовсім комфортно там, де вона є. І що коли зустрічаєш когось, кому класно там, де він є, то він навіть може говорити, що він негіперуспішний, і що не дотягує навіть близько до тих стандартів гіперуспіху, але він цілком щасливий вже сьогодні, в цю мить, поруч з тобою, або в тому оточенні, в яке він потрапив. І це дуже добре.  

Останнім часом я багато спостерігаю за собою, як за людиною пост журналістом. Бо назвати себе до пуття журналістом я вже кілька років не можу. Бо чи можна назвати журналістом людину, яка регулярно дивиться новини – це, швидше, споживач інформації, а не її творець. Недавно видала книжку, але і письменником мене не назвеш, бо написала тільки одну книжку і не певна чи буду писати іншу. От пісні може якісь придумаю, може попрацюю над постановкою  голосу, але і співаком чи автором пісень не мрію стати. Словом, за вимогами гіперуспішності, я абсолютно не є гіперуспішною, навіть не тягну на кандидата, бо не мрію про ніякий гіперуспіх. Але чи щаслива я людина? – не знаю, але точно не менш щаслива за ту людину, яка кілька років тому активно і з усіх сил рухалась в напрямку гіперуспіху.

У перші роки моєї журналістської діяльності мені дуже багато говорили про над завдання журналіста, я навіть в це дуже щиро повірила, і так і думала. Але одного дня я себе спитала: скажи, донечко, а чому ти стала одного дня журналістом? – ну, бо в пункті А була вакансія під назвою Б, для неї підходила людина В, тобто Тупальська Оксана Іванівна. Ну і ця людина В жила певну кількість років і виконувала обов’язки за вакансією Б. Сумлінно виконувала, тому люди, які працювали в пункті А вирішили повідомити, що людина В цілком може бути гіперуспішною працюючи за потребами вакансії під назвою Б.

Ну, а, припустимо, що людина В народилась в місті чи селі, де немає вакансії під назвою Б і навіть сліду немає від пункту А, що тоді? Ця людина В не має шансів на гіперуспішність? Чи її гіперуспішність якась не така?

Але, простими словами, ця прекрасна людина могла б бути щасливою у будь-якій чи не будь-якій, але іншій справі свого життя і навіть не подумати про свою мету гіперуспішності.

Словом, успіх – справа дуже філософська. І закликати іншу людину до мегауспіху – справа не зовсім вдячна. Бо людина може бути щасливою без ідеальних речей, досконалого зовнішнього вигляду, респектного визнання з боку інших людей, і навіть без виконання власних планів. Просто людина, просто щаслива, просто задоволена людьми, які поруч, ситуацією в якій перебуває.

В принципі, це все, що хотіла сказати.    

Чому я продовжую боятися психологів

Так склалося життя, що мене оточує багато людей, які всерйоз займаються психологією, консультують людей, витягують багатьох із серйозних халеп, для яких порятунок душ – справа життя. Але водночас маю стійкий страх перед людьми цього, пролюдського, ремесла. Передовсім говорю зараз не про участь у терапевтичних зустрічах чи консультаціях, а про звичайні людські, дружні, любовні, сімейні стосунки.

Причина перша:  коли розмовляю у побуті з людиною-психологом, мені здається  що зараз вона все про мене знає. Або, як мінімум, думає, що все про мене знає. Це як лікар-уролог, який дивиться на синці під очима у співрозмовника і одразу в курсі, що у цього співрозмовника не так зі здоров’ям. Ну, якось не дуже хочеться завжди бути в УЗД-кабінеті та просвічувати свої нутрощі. 

Причина друга: боюсь побічних ефектів після якогось напруженого консультування друга-психолога. Ну, бо він то думає, що знає всі техніки, як оборонятися від неадекватних пацієнтів, як не перейматися їхніми проблемами і як так реагувати, щоб проблеми клієнтів шерифа не цікавили. Але то він так думає. Я, чесно кажучи, трохи сумніваюсь. Тому хто знає, що можна чекати від такого психолога-друга.

Причина третя: коли маєш справу з психологом, ніколи не знаєш, коли він ще твій друг, а коли він уже забув, що ви п’єте свій чай і починає своє консультування. А тебе, може, на цьому етапі цілком влаштовують твої страшні психологічні недоліки і навпаки тобі здається, що це твої сильні сторони, які приваблюють інших. Бо кому, скажіть чесно, подобаються ідеальні люди? Я, наприклад, завжди коли закохуюсь, спочатку захоплююсь недоліками характеру, а потім до мене доходить, що «этот парень вообще-то ничего».

Причина четверта:  психологи – це люди, які живуть у постійному режимі терапії. І якщо звичайна людина, вона собі як людина – познайомився з нею ще десь школярем чи студентом, зустрічаєш через десять років – і все легко і зрозуміло – ті ж самі недоліки, ті ж сильні сторони, ну хіба полисів на лобі трохи чи пузо наростив, а так – людина як людина. Психолог – то особлива каста. Бо хто його знає, в якого динозавра він реформується після сотої терапії. Тому вийти заміж за таку людину – це потрійний ризик. Але і то не так страшно, бо багато психологів так задоволені собою і своїм прогресивним розвитком та роботою над людьми, що через кілька років роботи можуть відкрити, що і одружуватись їм не треба – авжеж життя дало їм все, що треба. Бо ж тільки дурень одружується виключно заради фізичного сексу. А все решта в цих людей і так є.

Причина п’ята:  друг-психолог – це така людина, що не ходить поодинці. І подружитися з одним психологом означає, що тебе будуть оточувати десятки, а то і сотні психологів з усіма описаними вище особливостями і схильностями безперервного консультування, терапії та спонукання до особистісного росту. Витримати такий наплив консультантів і розпізнати своє особисте бажання – справа не з простих.

Для балансу думок зазначу, що справді, психологи – люди чоловіколюбні. Вони всім бажають добра (якщо, звичайно, не втомлені J). Чоловіки-психологи зазвичай мають агресивну здатність пошуків можливостей заробітків, жінки-психологи, якщо на них не надто авторитетно впливають чоловіки-психологи, навіть дуже симпатичні персони, які знають цінність жіночої краси, розбираються в стилях та тенденціях. А навіть якщо не розбираються в стилях, то підсвідомо знають що б таке вбратися, щоб люди, які їх зустрічають, отримували моральне задоволення.

Ще я останнім часом трохи агресивно роблю експерименти, в тому числі психологічні, але про них поки не розкажу, бо я не є професійним психологом і результати дослідження теми не стосуються.   

Корзиночка для Еліс

У світлому містечку з невеличкими будиночками, які сплелися кольоровими дахами, жила-була Еліс. Її довге кучеряве волосся з русявими відблисками розвівав теплий південний вітер, а  очі були такими світлими, що про їх красу знали усі жителі цього затишного містечка. У далекому від будинка Еліс районі жила пані Попелюшка.

 

Це була жінка зрілого віку, яка постійно носила червоні капелюхи і всі сусіди називали її Попелюшкою. Її справжнє ім’я не пам’ятали навіть найближчі друзі. А просто кликали Попелюшкою.

Одного дня пані Попелюшка попросила місцевого хлопчака на ім’я Річі, що у майбутньому мав вирости у красеня Ричарда, віднести до Еліс невеличку корзиночку. Корзиночка була плетеною з сизого віття і вкрита невеличкими квітами. На дні корзиночки зберігалося щось дуже цінне у пакуночку для Еліс.

«Любий Річі, прошу тебе піти на інший кінець нашого містечка та провідати панянку Еліс. Але прошу не дивитись на дно корзиночки, бо пакуночок для неї – це щось дуже-дуже цінне»? - просила пані Попелюшка.

Юний Річі був вихованим і інтелігентним хлопчиком, тому погодився виконати бажання пані Попелюшки та не чіпати пакуночка на дні корзиночки. Тим паче, що і він дуже шанував пані Попелюшку, та навіть трошки її любив.

Річі біг, підскакуючи бруківкою затишного містечка, і обережно притримував невеличку вквітчану корзиночку для русявки Еліс. На розі одної з вулиць Річі зустрів свого друга Мартіні. Хлопчак здивувався, чому його друг Річі біжить з такою уквітчаною і тендітною корзиночкою, які у їхньому містечку носять панянки та пані.

- Що  це ти несеш у цій барвистій корзиночці? - запитав Річі його друг Мартіні.

- Це  передача для нашої колежанки Еліс. Пані Попелюшка просила передати, але не сказала, що там приховала, - відповів Річі.

- А може там якісь сріблясті коралі, подібні до тих, які носять панянки у нашому затишному містечку? – припустив Мартіні.

- Можливо, - відповів Річі та поскакав далі.

Бруківка у невеличкому містечку була викладена гладенько і Річі дуже любив дзвін підбитків на своїх бутах, коли скакав з камінчика на камінчик. Він уявляв собі задоволене обличчя Еліс, коли вона розгорне пакунок у маленькій корзиночці ,та одягне на шию красиві коралі.

На розі однієї з вулиць біля затишної кав’ярні Річі зустрів свого дядька Петті. Дядько відкрив обійми, коли побачив Річі, та міцно його обійняв, вітаючи.

- О, дорогий племінничок Річі, який ти засмаглий, та як світиться від радості твоє обличчя! Але чекай-но, що це в тебе за така, трошки дамська, корзиночка, і чому у ній такі дивні квіти?

- Це корзиночка для Еліс. Її попросила віднести пані Попелюшка, - відповів Річі.

- Ах, так, пані Попелюшка, - почухав потилицю дядько Петті, - певно, склала на дно корзиночки якісь дивовижні солодощі. Як же зрадіє твоїй передачі Еліс!

Дядько Петті ще раз обійняв свого племінника Річі та потеребив долонею його зачухране вітром волосся. А Річі побіг далі. Він навіть принюхувався до маленької корзиночки, і часом йому здавалось, що корзинка пахне корицею, а часом – меленим тмином та кавою. Річі був переконаний – пакуночок у корзиночці точно потішить панянку Еліс!

Дорога містом закінчилася та привела до невеличкої річки, через яку слід було переплисти, щоб дістатися до двору, де мешкала панянка Еліс. Річі підійшов до місточка, де у невеличкому човнику чатував дідусь Олесь. Вусатий старий зрадів візиту Річі, бо вже дуже довго чекав на пасажирів для свого невеличкого човника:

- Ох, Річі, сідай зручно до мого чарівного човника. Та зачекай, не квапся. Подивись, як мило плюскає вода під моїми старенькими веслами. А які гарні краєвиди відбиваються у воді нашої тихої міської річки!

Річі спостерігав за плавними рухами дідуся Олеся, за його вусами, які віялися від вітру, та тихим і затишним поглядом. Здавалося, дідусь Олесь так близько, але водночас так далеко – його погляд ніби розчинявся у дивовижних роздумах.

«Дідусь Олесь напевно має знати, що приготувала пані Попелюшка для моєї колежанки Еліс», - розважав Річі, та дивився на маленьку корзиночку.

- Ти, напевно, хотів би знати, що сховано у цій маленькій корзиночці,  - звернув дідусь Олесь погляд на Річі, - певно, якісь чудернацькі трави, щоб вмивати її юне обличчя, та пахощі для русявого волосся, - протягнув дідусь Олесь.

Річі вийшов зі старенького човника, ввічливо попрощався з мудрим дідусем Олесем та неквапно пішов до будиночка Еліс.

Коралі, запашні солодощі, чудернацькі трави крутилися в уяві юного Річі. Він не знав, що ж це таке приховано на дні корзиночки для Еліс, вкритої дрібними квітами.

Річі відхилив невеличку фірточку, побачив у подвір’ї русявку Еліс, широко усміхнувся, як і годиться у їхньому затишному містечку, та протягнув Еліс корзиночку від пані Попелюшки.

Панянка провела хлопця своїм глибоким та відомим своєю красою на усе містечко поглядом, а потім - почала роздивлятися, що ж це лежить на дні чарівної корзиночки. Між кольоровими пелюстками пані Попелюшка заховала невеличкий згорточок, зав’язаний тоненькою стрічкою. Еліс взяла до рук дарунок, поклала на полу свого широкого уквітчаного плаття та почала обережно розгортати пакунок.

У м’якій рожевій тканині були замотані невеличкі дитячі капчики. Саме такі, які одягають на ніжки щойно народжених малюків.

«Ось ці маленькі капчики з твоєї ніжки, дорога Еліс, збереглися у моєму домі з дня твого народження. Я зберегла їх з часу, коли в моєму домі гостювала твоя мама із тобою ще немовлятком. Збережи це твоє перше взуття та завжди пам’ятай, що куди б не пішла твоя тендітна ніжка, вона пам’ятатиме ті найперші кроки, які робила, коли пізнавала цей прекрасний світ, ті відчуття, які мала коли вперше торкалася землі, ту слабкість перед чимось більшим і невідомим, та ту силу, яка дозволяє шукати впевненості та нових відкриттів», - розказала у невеличкій записці пані Попелюшка.

Еліс була щаслива. Вона вдивлялася з зачудуванням в ці маленькі капчики, дякувала своєму колезі Річі, та просила обійняти пані Попелюшку, яка так старанно зберігала капчики для Еліс.

«Яка прекрасна корзиночка від пані Попелюшки», - тішився веселий Річі, повертаючись до свого затишного будиночка до іншого куточка тихого містечка.   

Про душу і тренажери в сотні повторень

Про першу користь від регулярних візитів до спортзалу для дорослих.

Фотка не зі спортзалу - просто подружка дуже класна :)

Кручу я оце свої педалі в спортзалі і почала помічати, що практика багатьох повторень почала впливати на мою посидючість. Навіть у своїй духовності почала легко використовувати практики, де треба багато повторень. Раніше щось подібне я могла робити тільки в дуже якихось складних для мене обставин і то витриваючи, але у свідомості, що подібне приносить плоди для мого духа, ну і, звичайно, для вічності. Тепер думаю, що щось в мені змінилось, чи, можливо, перелаштувалось. І почуваю себе в цьому прекрасно.

Ще одна річ, яка мене приємно втішила – це пересікання кордонів мого уявлення про маленькі спортзали, та ще й в нестоличному регіоні. Бо насправді новий зальчик, який відкрили неподалік від мого дому цілком пасує до моїх забаганок – з новими функціональними тренажерами напічканими міні-кондиціонерами в різних режимах, показами, налаштуваннями. Ходжу туди, як в музей – кожного разу захоплююся чимось новим. В залі передбачили маленькі зали для персональних розминок, коротких тренувань. От з таких малих-великих речей складається позитивний погляд у майбутнє.

І про графік. Для мене оптимальний час занять – це трошки під обід. Колись коли жила в Києві найбільш продуктивним часом для занять була 11-та година ранку. Коли організм максимально відпочив і відчуває силу, а також ще не втомився, як це буває ввечері та не потребує запобіжників, щоб гарно поспати вночі. Думаю, це чудовий для мене час.

В залі цікаві корпоративні кольори в одязі тренерів, на стінах в різних оформленнях, мотиваційні написи на дверях, картках. Таке враження, що малювали для жінок та творчих чоловіків. Прекрасно коли прекрасно. Естетика змінює світ, я в цьому переконана. І змінює на краще.

Попереду – цікавіше!

Хвороба – для зцілення чи упокорення

Довго морально готувалась до написання цього статусу – чекала поки розсортується подих думки. J А чому вирішила написати, бо познайомилася у спортзалі з тіткою, яка намагалася мене переконати, що хвороба – то дар, який треба покірно прийняти, бо вона корисна для розвитку душі.

Фотка з київського стадіончика :) Після дощику )))

 

А почалося все з того, що я її хотіла заохотити поставити на велік-тренажер навантаження хоча б на двоєчку (я беру трошки більше шестірки). Тітка сказала, що не хоче, бо типу недавно хворіла зі спиною і боїться, а загалом вважає, що хвороба – то така справа, яку треба прийняти. Я, звичайно, порозказувала їй, що маємо обов’язок просити Бога про здоров’я, старатися з усіх сил його відновити і взагалі залишати будь-які думки подобного роду. Тітку підтримала її модна колежанка, мовляв, через хворобу сама стала кращою і дуже змінилася. 

Я послухала уважно і вже сама було задумалася, що, може, дійсно, є речі, які треба приймати і всяке таке.

Але потім все ж таки переконалась, що я була права. То чому треба шукати зцілення, і то ревно?

Причина перша. Дуже багато наших хвороб – з причини нашої недбалості, або недбалості наших близьких. Ми нездорово харчуємося, мало піклуємося про стан своєї душі та потерпаємо від психосоматики, успадковуємо нездорові звички

Причина друга. Ми ніколи не знаємо своїй справжніх можливостей і потреб. Більшість наших думок про себе обмежуються наявністю грошей в кишені, тайм-менеджментом, забезпеченням себе харчами та відпочинком. Точніше, тим, що нам здається нормальним відпочинком. Але якщо подивитися, яким чином багато людей отримували зцілення від тих чи інших хвороб, можна здивуватись. Бо хвороба може зникнути у такий момент, коли людина менше за все цього очікує.

Я, наприклад, колись мала таку мороку, що погано спала, якщо мої ноги не знаходились на подушці за сантиметрів 40 вище тіла. Я роками займалася танцями, бігала, скакала, навіть пила якісь вітаміни. Але чому часто потерпала від болі в ногах – уявити не могла. Родичі казали, що спадкове. Аж поки я не поперла 250 кілометрів пішки у паломництво. Прогулялася тиждень пішки, а повернулась додому – і забула про міні-хворобу. Вже минуло майже 10 років, а неміч як пропала, не поверталася.

Знаю ще одну людину, яка багато років ходила з  серцевою недостатністю, вже хотіли її оперувати, лікували, годували пігулками, возили в санаторії. А потім в неї обікрали хату. Вона прийшла додому, а все з квартири винесли. Людина злякалася. А коли після пішла до лікаря, виявилось, що зникла серцева недостатність.

 Тому якщо здоров’я зникає, це не означає, що воно не має наміру повернутися.

Причина третя.  Бажання жити без хвороби є ознакою працелюбства. Кожен із нас в цьому житті має завдання і можливості до реалізації. І наявність доброго здоров’я є засобом для досягнення результатів. Тому якщо людині не лінь працювати, але лінь подбати про здоров’я, це може означати, що так насправді в голові цієї особи є певні обмеження. Вона може для себе вирішити – що ось, для мене достатньо мого села з двома коровами і одним поросятком і на більше немає здоров’я, або мені достатньо моєї стабільної роботи і бракує сил на щось більш амбітне, або що я погоджуюсь на пенсію і мені не так уже і вигідно піти до лікаря і отримати довідку, що хвороби немає, ну, бо тоді втрачу гроші. Ось ця лінь жити здорово – серйозна перешкода. І якби до неї прислухався, наприклад, Джон Адамс, президент США, то він ніколи б не став президентом. Бо перш ніж перемогти на виборах він кілька років плавав з від берегів Америки до Великобританії, проводив місяці у бочках в кораблях – так перевозили людей, щоб не підхопили морську хворобу, хоча люди і так підхоплювали. Адамс був сміливим і ганяв туди-сюди, а коли повертався додому – відпочивав у своїх парках, які доглядала дружина.

Словом, тітки зі спортзалу, звичайно, вже молодці, що пішли і не бояться порухати своїми зрілими попами. Але дбати про здоров’я важливо, так само, як і за нього змагатися. Різними, часом, дуже дурними способами. Але амбітно.      

Жінки і спортік

Я, звичайно, не є експертом з фізкультурних справ, навпаки, є споживачем послуг фітнес-клубів, та й то невитривалим, але, думаю, про різницю підходів у фітнес-тренуваннях маю право сказати. Як спостерігач.

На початку скажу про спорт, як професію. Коли ми подивимось на людей, які професійно займаються, скажімо, легкою атлетикою, чи фігурним катанням, чи силовими видами спорту – ці люди мають спільну рису – витривалість у симбіозі з високою здатністю перебувати тривалий час у конкурентному середовищі. Поруч із цим, як і у кожній професії, спортсмени мають свої професійні деформації. І цим деформаціям особливо піддаються жінки. Бо якщо для чоловіка здорово і більш-менш нормально змагатися за лідерство, жінка, створена у більшій мірі, для домашнього затишку, ніж для агресивних змагань, коли потрапляє у не зовсім властиве для неї середовище, стає трошки чоловічнішою за деяких чоловіків. Особливо за тих, які не з її середовища. І тоді вона може конкурувати у своїй твердості з друзями по цеху. Добре це чи погано – не мені оцінювати, бо всі люди різні і суспільство має запит на різні характери. Але, тим не менш, коли говорити про заняття непрофесійним спортом, або розвагами типу фітнес-залів, варто враховувати, хто качає пресик – чоловік чи жінка.

Можу про це говорити, бо маю досвід занять у залах, де були тільки жінки. Не скажу, що мені підходить тільки така форма тренувань, але бачу в такій формі деякі плюси.

Перше – в оточенні собі подібних жінка здатна оцінити рівень навантаження, який не буде для неї стресовим.

Ми живемо в дійсності, коли в офісах, на конкурентних місцях роботи багато жінок переживають емоційне вигорання. Це особливо притаманне дійсності життя в великих містах. Потрапляючи в спортзал, вона часто може переключити свої емоції «самозахисту» на фізичні вправи і перебрати в навантаженні, що небезпечно для психіки і може нашкодити. Я часто зустрічала у Києві колежанок, які розповідали, що коли ходили до залів після роботи, через якийсь час починали частіше потерпати від перепадів тиску і навіть хворіти на распіраторні захворювання – тобто відбувається парадоксальна річ – там де має укріплюватись серцево-судинна система і імунітет, навпаки здає здоров’я.

Друге – багато жінок, м’яко кажучи, некомфортно почувають себе з зайвими кілограмами чи недосконалими в чомусь формами, а в чисто жіночих клубах є певна солідарність

Звичайно, жінка, яка має трошки більше років, ніж 30 і зайві кілограми також трохи більше 30 J швидше піде туди, де є дамочки, схожі на неї, де можна вдягти майку і не стидатися недосконалих, на її погляд, форм, або простої людської слабкості, коли на певному етапі занять вона більше не має сил продовжувати.

Третє -  більше стосується тренерів-чоловіків

Правда, що багато чоловіків із великим досвідом занять, додатковою освітою, можуть багато знати про особливості жінок, їхньої психіки і так далі. Але цикл жінки – це не циклічна справа. Тобто фізіологічно може і циклічна, але є ще емоції, різні життєві обставини, на які чоловік реагує більш-менш стабільно. Жінка – це як човен – ніколи не можна передбачити її точну траєкторію руху. І жінка-тренер на рівні інтуїції відчуває іншу жінку. Звичайно, якщо у самої тренера немає професійної деформації, про яку говорилося раніше.

Звичайно, жінки можуть займатися з чоловіками-тренерами, можуть ходити до залів, де є багато чоловіків, але тут має бути хтось, хто проконсультує і пояснить, що твої заняття – це заняття жінки – яскравої, десь слабкої, багатогранної. Що твої заняття – це не просто робота над тілом, як працюють чоловіки, але глибоке спілкування – з собою, людьми, які тебе оточуть, що коли ти щось робиш у залі і це не приносить тобі бажання плисти – не бігти, не рухатись, не пробивати стіни, а плисти – значить, ти не на своєму місці. І це серйозно.

Так само про силові навантаження – це має бути як танець – коли ти дозволяєш партнерові тримати тебе на руках за два метри над землею. Коли якщо ти відчуваєш себе абсолютно у безпеці, довіряєш і знаєш точно, що твій партнер (читати - навантаження) тебе не вдарить, можеш іти у руки партнера, а як ні – танцюй на землі.

Я зараз теж пішла в зал, де багато чоловіків. Але я думаю, що, хоч і не сильно розбираюсь в процесі тренувань, мій партнер міцно тримає мене в руках. А хто не відчуває себе настільки впевнено – раджу любити і берегти себе.

Лю.

Ага. І ще. Варто завжди пам’ятати, що внутрішне почуття щастя і задоволення життям важливіше гарних, навіть найдосконаліших форм, які ми так любимо.