Не споживацтво, а правда приведе нас до неба. Брат Петро Куркєвіч OFM Cap

Представники релігійної влади єврейської в Антіохії вигнали Павла та Варнаву, хоч вони показали як через чудеса, вчинені в ім’я Ісуса, так і показали та довели, наскільки це можливо, через розповіді про Ісуса, що Ісус з Назарету був очікуваний впродовж 1800 років – від часів Мойсея та Авраама. Що Він був обіцяний Богом та на Нього чекав народ, як на Мессію.

Чому ці євреї не прийняли цього?

Бо ж бачимо, що спочатку в перший шабат євреї приймають їх радісно. Але в другий шабат бачачи натовпи поган, готових навернутися, запалали заздрістю.

Можливо, окрім заздрості присутнім був і страх. Бо прийняти правду про Ісуса означало увійти в конфлікт з релігійним центром архисвящеників в Єрусалимі. Тобто, це означало напруження та мороку, битву. Можливо, певну кількість страждань і втрати. Тому, вочевидь, з’являвся страх, стрес, дискомфорт.

З іншого боку тут спектр цієї розповіді показує заздрість. Тобто, гріх Каїна. Перший гріх після гріха первородного, описаний в Слові божому.

Вигнали Павла і Варнави з Антіохії. А що далі відбувається без них?

Без тих, що проголошують правду. Що відбувається з побожністю? З культом єврейським синагогальним? Що відбувається з єврейською вірою коли була вигнана правда?

Правда – це боже об’явлення.

Правда – це воля Бога. Як сказав Ісус: «Якщо хтось з вас іде за мною через побожність і культ, і віру, а навіть якусь моральність і аскезу, але не приймає в повноті моєї науки, всього мого навчання, принаймні, не старається приймати, не достойний Мене».

Культ і побожність. Аскеза або якась-там зменшена моральність, тобто, моральність збочена, яка приховує аморальність без правди стає негідною Бога. Стає початком сатанізму, люциферизму, є культом фальшивим. Без правди до нічого віра, до нічого таїнства, до нічого церква.

Навіть можна сказати, що з двох абстрактних моделей перша – де маємо все окрім правди – віру, побожність, культ, аскезу, якусь-там моральність, але не йдемо в повноті за правдою, така людина не спасеться.

Максимум, чого досягне – це чистилище. Але є небезпека вічного пекла.

Натомість, друга людина, яка ще не дійшла до віри, до культу, до побожності, аскези, але дійшла до правди, наскільки могла дійти – до правди сумління, до правди розуму, і стає таким чином людиною, що шукає правди. Така людина не може піти в пекло.

Тому тим, що насправді є визначальним, чи є ми в руках Ісуса, чи ми достойні щоб Він тримав нас в своїх долонях, не є побожність, але передовсім правда. Тим лакмусовим папірцем, який покаже вам, чи ви є насправді в руках Бога, не є те, чи в цю мить ви в стінах церкви. Добре було б сказати, що всі, хто в цю мить в церкві, є в Бозі, в руках Бога. Але це було б надто просто. Дуже простацько. І брехливо. Так не є. Бо ж люди зі святині вбили Бога. А атеїст Понтій намагався його рятувати. Поганин рятував Бога, а «святі» чигали на життя Бога. Найбільш релігійні групи в Ізраїлі вбили Бога.

Зрештою, можливо, йшлося там про щось більше в тій Антіохії. Вочевидь, група, яка тримала владу в синагозі – равин і його оточення, старійшини, мали щось, що втрачали. Не лише зберігали добрі контакти з Єрусалимом, але також наче престиж, чи владу. Розуміли, що приймаючи Ісуса будуть змушені підпорядковуватися апостолам. Тобто, між іншим, Павлу і Варнаві. А це означало, що вже не будуть першими і другими, але будуть третіми і четвертими. А може навіть не будуть третіми і четвертими, бо це Павло буде приймати рішення, на якому місці в рейтингу ієрархії вони будуть знаходитися.

Це була втрата влади, втрата власної слави. А це значить – втрата безпеки, втрата власної слави, і заздрість – це вороги правди.

Тому це вороги правдивих стосунків.

Хто з нас вибирає безпеку, а не правду – в родині, в парафії, в якійсь спільноті, об’єднанні, в країні, у вітчизні, той вибирає власну славу, власне почуття безпеки. Той вибирає, можна сказати, споживацтво. Трактує життя як споживацтво, трактує інших як продукт для споживання.

Натомість той, хто вибирає правду, той входить в стосунки з Богом, той входить, можливо, спочатку у досить прикрі відносини з самим собою. Бо та правда покаже нам, що ми не є аж такі гарні, як думали. А потім та правда поведе нас на вершини. Але спочатку в долини покори.

І ці стосунки з собою будуть трохи демонтажем самого себе. Наче дезінтеграцією, деструкцією.

Ісус сказав: хто замозакоханий, не може бути моїм учнем. Треба певним чином себе ненавидіти, часом (у відповідний спосіб) на себе нападати. У тому всьому, що є у нас нікчемне, те все в собі маємо зневажати. А те все, що є в нас правдою, маємо гордитися і хвалити. І одне, і друге – одне іншому не заважає.

Правда веде до стосунків з Богом, з собою, і, зрештою, до стосунків з ближнім.

Наші родини часто погружені у брехню. Правда про цю брехню, що не маємо стосунків, вилазить назовні коли? – під час ділення спадку.

Спадок від батьків, розділений, можливо, ще одним з батьків, виставляє назовні напруження, конфлікти, егоїзми та особисті речі, про які не підозрювали. Показує, що то не були стосунки, але приховані під виглядом стосунків егоїзми. Які поділ майна виводить назовні.

Пам’ятаю, як був в такому нотаріальному бюро, під час ділення нашого майна від батька ще при живій мамі, і в тому нотаріальному бюро були дуже важкі меблі, надзвичайно важкі. Важко було переставити крісло. Я питаю ту жінку нотаріуса: навіщо такі важкі меблі? Це має додати вам престижу? А вона сказала: «Ні. Це для того, щоб тими меблями родина не билася». Для того, щоб ніхто не міг підняти стільця аби ввалити в свого брата, кузина.

Тому лише правда, дорогі брати і сестри, веде до спасіння. Бо веде до стосунків. До відкритості на іншого. І тут бачимо цю поляризацію – одні відкриваються на правду, а інші закриваються. Ці, хто закривається і виганяють правду, переважають. Виграли, усунули правду, і то люди релігійні. То ми. І від цього не є вільними ані єпископські курії, ані парафії, ані монастирі, спільноти, ані ваші родини – не є вільними від цього.

Я сам досвідчив цього у всіх цих сферах. В усіх без винятку.

Як прикро, що ми, як церква, не відрізняємося від поган. А часом буваємо навіть у відступу від правди гіршими від поган. Бо ще й чинимо цю нікчемність «в ім’я Бога». Як ті євреї, вочевидь, чинили «в ім’я Бога» і викидали Павла і Варнаву як єретиків. А самі були єретиками в той момент. Не будьмо єретиками.

Стається поляризація і дуже часто правда програє. Якщо не допоможеш правді, то правда не виграє. Якщо нас не буде більше, якщо не будемо відважнішими, то правда не виграє. Правда програє.

В Антіохії правда програла.

В Єрусалимі правда програла.

В Римі, коли розпинали Петра і вбили Павла, правда програвала.

Правда нон-стоп програє.

Чому мовчимо? Бо нічого не робимо. Бо ми є в меншості.

Щоб бути в більшості, треба щось робити. Треба боротися. Треба розмовляти. Треба самому жити в правді і тягнути за собою інших. Треба припинити боятися.

Потрібний Ісус, потрібна молитва, потрібна Євхаристія. Аби бути відважними. І мудрими. Аби приєднатися до правди. Для того є Євхаристія, щоб ми приєдналися до правди і увійшли в стосунки з Богом, з собою, з іншими людьми. А не в споживацтво, не до споживацтва спокою, споживацтва своєї слави.

Але хоч є ті, що виграли, вони не є вповні веселими. В якійсь мірі веселі. Але в Святому письмі написано, що учні в Антіохії – ті, що прийняли правду, вони мали радість, вони мали весілля.

Людина тоді внутрішньо радіє, коли входить в стосунки з іншими.

Це правдива радість. Не влада дає радість. Лише приязнь, братерство дає радість, любов.

А не влада.

Влада дає дуже погану радість. Зоологічну. Але не антропологічну. Людську радість, і божу дає виключно приязнь. Треба заприязнитися якнайбільше з усіма. Але правдиво, а не лише на ніби.

У Святому письмі сказано, що в небі будуть лише ті, хто програв тут, на землі. Мученики – це великі лузери. Ці люди – це малі переможці, інфантильні малі переможці, такі гітлерки, сталінки, малі хлопці, в коротких штанцях, охочих влади, глупі, які не зрозуміли, чим є життя.

Вони ніби виграли, а так насправді програли. А ті, що програли, які повелися так, як слід, як вимагала правда, вони є в небі.

Але які вони? Вони тримають пальми перемоги, але є мучениками. Викупаними в крові. Пролили свою кров. Віддали свою кров. А кров – це життя.

Вони хотіли мати правду більше, аніж власну кров.

Хотіли віддати свою кров аби мати правду. А не як ті, що хотіли мати кров, тобто, своє життя, але відкинути правду.

Ісус каже: хто любить свою кров, хто любить своїх близьких, хто любить своє життя, той буде ненавидіти правду і не піде до неба.

Втратить своє життя.

Треба для правди бути готовим віддати кров. Віддати життя. Краще мати правду аніж життя. Краще мати правду аніж мати свою кров. Вилий свою кров для правди. Вмирай для правди. Вічне життя не є локалізованим в крові та біологічному житті. Вічне життя локалізоване в правді. Наше життя в правді. А життя не є в житті. Життя є в правді. Бо правда – то Бог.

Як бачимо, християнство говорить: «або» - «або». Нажаль. Завжди приліплення до правди буде означати, що деякі тебе будуть любити, а інші тебе будуть ненавидіти.

Це стосується також казнодіїв. Правдивих казнодіїв люди будуть або любити або ненавидіти. При тому, ті, хто буде любити, якщо то є правдиві казнодії, будуть здатними сказати, за що їх люблять. А ті, що будуть їх ненавидіти, не будуть здатними навести аргументи свого відкинення. Бо вона пов’язана з ненавистю правди.

Зрештою, виграє правда.

Але не завдяки вам, не завдяки мені, бо будемо в меншості. І будемо програвати. Хоч часом будемо вигравати. Але подивіться на мучеників – замордована правда. За принципом будемо програвати. Часом Бог дасть нам перемогу і гіп-гіп-ура. Але загалом будемо програвати. Але такий епос християнської релігії – така дорога. Через поразку до перемоги. Немає іншого шляху. Найбільшим доказом, що ти є в руках бога не є те, що Бог відповідає на твої молитви. Може бути так, що Бог мовчить на твої молитви. Може бути так, що все іде до нічого. Що не відчуваєш присутності Бога в своєму житті. Нічого.

Це не важливо. Бог має право не відповідати на наші молитви. Так, як ми хочемо. І в той час, коли нам хочеться. Бог є Богом.

Але так насправді ми є в безпеці тоді, коли чинимо правду. Тоді ми в руках Бога.

Можемо Його не почувати. Все може розвалитися в нашому житті. В усьому можемо програвати. Але чинячи правду ми є в руках Бога. А не ті, кому все вдається, але правди не чинять. Хай їм вдається. Це тимчасово. А ми, будучи в правді, є в Бозі, в вічності, в правдивій хвалі.   

Йо. 10.27-30

11 травня 2025 року, Вроцлав

Я маленька 18-річна перед великою справою свого життя

 

Спілкування важливе. Брат Петро Куркєвіч OFM Сap

Кожен устрій, який має тяжіння деспотичні та тоталітарні не хоче, щоб ми говорили. Не хоче, щоб ми говорили правду. Не хоче, щоб ми про ту правду повідомляли іншим. Не хоче, щоб ми розмовляли. Не хоче, щоб ми таким чином через розмову, дискусію, дискурс творили спільноту.

Йо. 21:1-19

Кожен Санхедрин, про який пише і Святе Письмо, завжди не хоче нашої спільноти.  Хоче нас розбити, автономізувати, аби кожен був замкнений на собі.  

Однак волею Бога є проголошення правди апостолами. І щоб вони через розмову з людьми навчали тієї правди про Христа. І самі щоб вчилися від людей правди, яку вони здобули. Таким чином церква допомагає світу, а світ допомагає церкві. І твориться спільнота.

Але треба хотіти розмовляти...

В псалмі говориться: «Славлю Тебе, Боже, бо мене звільнив Ти». Це розмова з Богом. Можна сказати, що розмова з людиною починається від моєї розмови з Богом. Тоді, коли собі з Богом поговорю, коли маю мир серця, коли є впорядкований і втішений, можу вас уважно послухати. А ви – мене. Тому щоб кожен з нас раніше чи пізніше, не обов’язково нині, міг сказати правдиво ці слова  : «Славлю Тебе, Боже, бо мене звільнив Ти».

В книзі Апокаліпсису тисячі духів та ангельських сонмів нон-стоп розмовляють. Там є нон-стоп розмова. І центром тих розмов і бесід є Він – Воскреслий агнець, котрий був вбитий для нас, який віддав життя. Але Воскрес і переміг зло. Навколо цієї радості, нового життя буде точитися розмова усіх, будемо напуватися цим, будемо викрикувати з радості. Небо – то буде постійна розмова.

Як колись читав Достоєвського «Ідіота», то дратувало мене, що там немає забагато акцій. Але є нон-стоп якісь зустрічі. Змінюються конфігурації, учасники, трошки місця, але це постійні зустрічі і розмови, зустрічі і розмови. Але зараз думаю, що не знаю наскільки свідомо і сплановано, Достоєвський показує ключ, смак життя. Смаком життя не є споживацтво і отримання, навіть святого спокою, але ключем життя є розмовляти.

Це творить зв’язки, виводить нас з самотності, дозволяє розбирати тягарі, дозволяє схопитися за руку...

Більше не є сама, не є більше сам. Це суть. Розмовляти. Зустрічатися. Ділитися. Передавати. Брати. Жертвувати.

До Євангелії Йоана 21 розділ був доданий уже його учнями. Про це кажуть біблісти. Але це тексти Йоана, папірці Йоана які були доклеєні, дошиті його учнями. Тому що Йоан закінчив свою Євангеліє на 20-му розділі і кульмінацією для старого Йоана є передання того, що Христос Воскрес і як з Ним зустрітися. Тобто, в Марії Магдалині і в невірному Фомі показана інструкція, як зустріти Воскреслого. В Марії Макдалині «шукайте, а знайдете». Шукайте, бо Він вже вас знайшов і лише чекає на це. А в Фомі невірному, який хоче помацати, окулярами і очима торкнутися, показана інструкція, що не оком тіла, не пальцем долоні, не вухом, але вірою. Йдеться про рецептори та сенси людини не зоологічні, тілесні, але антропологічні, духовні.   Через віру, через тужіння, через любов, а не через можливість помацати. І цим завершується Євангелія Йоана (писана ним).

Але після смерті Йоана з певних різних причин учні вирішили доклеїти 21-ий розділ. Щоб розповісти, а що далі. Коли зустрінемося з Христом. Куди Він хоче нас провадити? Куди хоче провадити церкву? Але не пробуй все сперти на суспільство. Куди хоче Воскреслий вести тебе? Що це таке – це нове життя?   

Нове життя, показане в 21-му розділі, це життя, в якому Воскреслий об’являється як той, хто хоче з нами зустрітись. Не тільки з Ним, але щоб вчинити нашу зустріч з собою навзаєм. І котрих хоче допровадити до розмови. Котрих хоче допровадити до спільного обіду, котрих хоче будувати через ту зустріч, розмову до щоразу більшої любові.

Апостоли в третю неділю після Воскресіння вже пішли до Галілеї відповідно до Його наказу. «Дівчата, ідіть і скажіть моїм учням нехай ідуть до Галілеї і там мене побачать». І, зрештою, пішли. І так, Він вже якось їм уділяє, вони вже приймають це світло благодаті. І прагнуть з Ним зустрітися. Ми також прагнемо. Всі, як один хочемо Його зустріти, прагнемо Ісуса, тому хочемо бути Йому слухняними. Якщо в Галілеї, то в Галілеї, якщо в Юдеї, то в Юдеї. Сказав, що в Галілеї – мусимо пройти ті 150 км з півдня на північ. Вони слухняні.

Вийшли з індивідуалізму. Вони разом... 

Петро каже: «Іду ловити рибу». Вони кажуть: «Ми йдемо з тобою». Фома, який ще 2 тижні тому,  в той день Воскресіння бродив десь індивідуалістично, погрузлий і своєму егоїзмі, і був близнюком для Юди, який зрадив і повішався, тепер є близнюком Натанаїла – названого в Євангелії Справедливим. Фома зробив стрибок вгору, спільнота його впустила до себе, показаний як другий після Петра.  

Але всі вони разом. Творять спільноту. Вони випливають на нічну риболовлю, очевидно, після шабату, щоб трохи випростати кості, але це означає євангелізацію. Це ловіння диких риб – це євангелізація поган. Але не обмежуймо це. Всі ми є, менше чи більше,  в тому чи іншому аспекті поганами.

Ця нічна рибалка – це відкритість на людство. Це відкритість на розмову... 

Щоб спілкуватися. Аби бесідувати. Аби розмовляти. З усіма, якщо вони лиш захочуть. Не нав’язуючи, але пропонуючи.

І попри те, що Євангелія показує, що це не вдасться. Та розмова з твоїм чоловіком,  твоєю дружиною, дітьми, внуками, батьками, дідусями, як та невдала рибалка. Діти, чи маєте щось, чи зловили щось поїсти? – Нічого. Ні, нічого не зловили. Таким є і наше життя. І таким буде. Завжди близьке до банкрутства. Але найважливіше, що йдемо в правильному напрямку. Що відкриваємо серце навіть якщо хтось не схоче. Ми відкриваємо серце і хочемо бути з іншими і для інших.

Хочемо розмовляти. Варто розмовляти. Ці інші не зрозуміють зараз, вони зрозуміють коли вже нас, напевно, не буде. Але самі приймуть естафетну паличку і теж не будуть прийнятими наступними молодими. Нічого. Але керунок добрий.

І цей добрий керунок відкритості на всіх чинить, що зрештою приходить до них Бог. Бог не приходить до Понтія Пілата. Бо закритий і не хоче розмовляти. Але керувати і тероризувати.  Бог не приходить до Кайфи і до Санхедрину, бо вони не хочуть розмовляти. Вони хочуть керувати і тероризувати.

Бог приходить до тих, хто хоче розмовляти, хто хоче творити спільноту...

Котрі хочуть послужити іншим. А не використовувати. Це шлях до зустрічі з Воскреслим. Не молитва.   

Санхедрин молився. Але не молитва є шляхом. Але відкриття серця на всіх. На Бога і на людство. На тварин, рослини, на все.  На ті газони, квіти, дерева.

Врешті, Бог дає їм те, чого прагнуло їхнє серце. Врешті відкриваються на них риби. І падають до сіті їхніх прагнень, в сіті їхнього серця, падають до тієї розмови, дозволяють послужити собі. Закинули, витривали в тій невдалій рибалці, і ось тепер тягнуть сіть повну риб. Ніхто і ніколи ще не бачив настільки великого улову. І там всі риби, які плавають в тому озері. Спіймали 153 – це кількість, як вірили євреї, видів тварин і живих істот, які мешкали в озері Галілейськім.   

І це значить – всіх людей.

Всі народи світу.

З допомогою Бога можна зробити щось на вершинах. Спочатку не вийде, бо це неможливо. Але з допомогою Бога вам вийде. Не знаємо як. Але не мусимо знати. Він знає.

І потім є образ хрещення. Коли Петро одягає шати і кидається у воду. І потім образ Євхаристії – цей вогонь, жар палаючий, а на ньому хліб і риба. Риба – тобто, Іхтіс – визнання віри, що це Ісус Христос Бога Син Спаситель.

Зверніть увагу, що як і хрест, так і Євхаристія, вся церква, таїнства і і всі наші побожні дії, існують в цьому контексті. Щоб ми отримали надприродну силу будування розмови. Будування та створення зустрічей плідних. Які роблять щасливими та увіковічнюють усе і всіх.  

Маєте бути чародіями. Що перемінюють. Його силою... 

Для того є Євхаристія, хрест і все. І ті хоругви, розарії. Це все для того, щоб ми розмовляли.

Бог наче підкреслюючи, про яку розмову йдеться, питає Петра про любов: «Хочеш бути пастирем людей? Хочеш бути вчителем людства? Хочеш допомогти людям? То питаю, чи зможеш любити більше, краще. Чи зможеш любити так, як Я?» І щоб ми розуміли, про яку любов йдеться – Бог каже так: «До цього, Петре, ти любив мене, але то ти вибирав усе, ти одягався як хотів, ти кохав, ти жив як хотів. Але так не запалиш людство. Не потягнеш їх до Бога і вічності.

Лише коли дозволиш, щоб інший тебе оперезав, а не ти, щоб оперезав тебе так, як, може, тобі не зручно, і щоб попровадив тебе у місце, з якого нормально втікав би. Тоді, коли дозволиш іншому – Цезарю, тим євреям, тому воїну римському, який прибиває тебе ногами вгору, а головою донизу до хреста, а так насправді доки не дозволиш Духові Святому вести тебе, до тих пір твоя любов є формою любові власної». Бог йому каже: «Йди за мною, я тобі поможу. Сьогодні не вмієш». І ми сьогодні не вміємо, можливо. Але йдімо за Ісусом в тих напрямках, які зараз вам тут показав.

Ісус поведе вас в бік розмов. Розмовляти, розмовляти, розмовляти...  

Травень, 2025 

Люди більше полюбили темінь, а не світло. Про навернення. Брат Петро Куркєвіч OFM Cap

 

Бог послав на світ Сина аби спасти нас. Так само втілення та народження, як і публічна діяльність, а потім смерть та Воскресіння є для того, аби нас спасти.

Постать Христа на землі об’явилась для того, аби спасти нас.

Найважливіше – спасти нас...

У центрі теології Бога, Його думки про нас не є навіть сам Христос, лише ціль нашого спасіння. Христос помер для нашого відкуплення, Воскрес, аби виправдати нас. Теологія спасіння є важливішою, аніж христологія.

Христос підпорядкований справі спасіння та подальшій трансформації людства, кожної людини. Така допомога для людини є найбільш фундаментальною.

Так Бог полюбив світ, що захотів нас спасти…

Це має практичне значення. Бо завдяки цьому ми здатні розпізнати, про що йдеться. Христос, Син Божий у постаті людини на землі є постаттю ефимеричною. Яка з’являється і зникає. Прийшов, пережив 30+ років, і відійшов. Був зачатий у лоні Марії, кілька людей про це дізналося, і тихо-ша. Далі народився, кілька людей дізналося, і тихо-ша впродовж 30-ти років. Потім почав публічну ніби діяльність, але теж застосовував це «тихо-ша»: «Нікому про це не розповідай».

Таємниця месіанська: укривається, ховається, часом втікає…

Багато речей здійснюються миттєво і неясно або приховано. Так само і щодо апостолів – залишає їх вночі та йде на гору. І так само в Воскресінні – Воскрес, але тихо-ша. Ніхто не бачив, як він Воскрес.

Ті іконки з горою, де біля відваленого каменя стоїть назовні Христос – це уявно. Але коли Христос залишив гріб, він пройшов крізь мури, подібно, як пройшов крізь тканини (в які було замотане тіло). І тепер нам залишились туринська плащаниця і хустка з Манопелло. Лише залишив нам деталі, щоб можна було і досі досліджувати та вивчати.

Назовні в час Воскресіння була темні ніч – ще жінки не йдуть до гробу, солдати чувають або сплять, і Христос проходить крізь скалисті мури, і Його вже там немає. Лише ангел відвалює вдосвіта камінь і сідає на ньому, як сказано в Матвія.

І ось, ідуть жінки, вражені солдати, але Христа вже немає там…

Христос є постаттю, яка з’являється і зникає. Потім його христофанія Великодня – з’являється і зникає, з’являється і зникає. Так само Вознесіння: з’явився – вознісся. Хмара заступила Його, зник.

І це «тихо-ша» і зникнення має ціль…

Він виконує свого роду біографічний танець, у якому і з’являється, і зникає, наче бажаючи нам передати не так питання моральні, що і ви так чиніть, щоб залишити добрі сліди на землі, але загалом намагайтесь сховатися. Щоб не демонструвати свою особу занадто.

Я вже не кажу про штурхання інших. Але перейдіть це життя так, щоб залишити добрі сліди, але загалом зникайте.

Будьте такими, хто аж занадто не нав’язується будь-кому чи будь-чому…

Навіть не про те йдеться, щоб показати, зрештою, слушну манеру життя. Він, вочевидь, хоче показати, що найважливішим є не Він. Лише найважливішим є те, що Він приносить, чому він служить – нашому спасінню. Що це найважливіше.

Не Я є найважливішим, лише спасіння...

Навіть не ви є найважливішими. Хоч, звичайно, ви найважливіші – бо кому те спасіння має служити, яке важливіше від самого Христа на землі? – Нам. Ми важливіші від спасіння, а спасіння важливіше від Христа.  

Так, ви найважливіші. Але в цьому моменті ані ви не є важливими, ані я, Христос, тільки феномен і та ласка спасіння. Чому? Бо якщо не зрозумієте цей феномен, не спасетеся.

Як ми можемо дати визначення цьому феномену?

Передовсім, це Його навчання, його Євангеліє. Навчання, яке не лише не має помилки, але є мегависоким. Воно мегависоке та має мегавимоги. До неможливості вимогливе. Недосяжне, але дуже добре.

Тому апостоли нині звільнені з в’язниці. Ангел звільняє їх, щоб могли проголошувати Слово…

Тут не є важливими ані ангели, ані апостоли, але важливе Слово. Щоб віра в Єрусалимі могла почути ту науку, те слово.

Це Слово є світлом, яке приходить на світ, каже Євангеліє.

Очевидно, Христос є Світлом. Але зараз не є важливим Христос, а є важливе те Слово. Ціллю Воскресіння, між іншим, є те Слово.

І як Христос повстає випровадженим з дівочого лона Марії, із інтегрально закритого лона, аби в майбутньому міг проголошувати Слово. І вже після народження проголошував те Слово. Коли ангели не витримують напруження і радості.

А Він потім виходить з того замкненого лона, з тієї ізоляції, назвемо це самоізоляцією, бо вже має понад 30 років, і виходить, та починає проголошувати те Слово.

І Він потім виходить з гробу, герметично замкненого, аби об’являтися дівчатам і хлопцям та проголошувати їм Слово…

І тепер вони (апостоли) знову випущені з в’язниці в чудесний спосіб, бо тюрма залишається надалі міцно на герметичні засуви замкненою (!!!!).

Так само, як лоно Марії замкнене, як гріб був замкненим. Вони виходять через те, що замкнене, визволені у надприродний спосіб, і проголошують Слово.

І те Слово – це спасіння. Хто прийме те світло, ту правду, той буде спасенним. А хто не прийме – не отримає спасіння...

І не важлива тут релігійність. Не важливо, чи хтось католик чи атеїст. Має прийняти те Слово. Етичне, догматичне. Тобто, стати доброю людиною. А повторно – побожною людиною. Релігійність далеко від того ряду.

Також можна додати, що оскільки це Слово є не до виконання, воно занадто високе, ми потребуємо чогось, що поможе нам. І тут навіть в Євхаристії (окрім Слова – бо є Слово, вівтар Слова Божого) отримуємо дві речі:

Перше: Це Тіло Господнє, уже прославлене, яке живе життям небесним, життям вічним.

Воно є обожественне, повне Духа, більш духовне аніж фізичне.

Хоча те, що фізичне в Христі є більш фізичним, аніж ми тут усі фізичні разом взяті. Ми є менш фізичними, аніж прославлене Тіло Христа є фізичним. І попри те, що є мегафізичним і матеріальним, воно є більш духовним, аніж фізичним.

Воно впливає на нас і своїм реалізмом, і своєю духовністю. І коли приймаємо це Тіло, то так, якби ми вогонь приймали небесний.

Друге: Що ми отримуємо в житті, в яке входимо завдяки Слову – це Дух Святий.

Зрештою, Христос буде казати: «Корисним для вас є мій відхід, аби Дух зійшов. Як же я прагну вогонь запалити на світі».

Дух – це міць, так само як втіха, освячення, зрозуміння, наприклад, тієї проповіді. Бо хто з панства не має Духа Святого, міцно пануючого в свідомості, не зрозуміє. А навіть якщо зрозуміє, якщо Дух Святий не розпалив в вас любові до Христа і до усіх цих питань неземних, махне на це рукою, бо не буде відчувати сили, не буде відчувати, як його тягне.

Не тягне – не маєте Духа…

Якщо для вас це нецікаво, як кажуть: «О, шкода, що цей священик каже проповідь» - значить, не маєте ще тієї благодаті.

Кого не тягне – не має Духа.

Треба мати прагнення в серці. Треба мати серце, почуття розпалені. Це має бути мед на душу.

І, зрештою, це сила для нашої волі…

Сила, яка з одного боку буде режисерувати зовнішню ситуацію нашого життя, але з іншого – дасть нам силу і ззовні нам допоможе, і зсередини дасть нам бажання і здатність, що увійдемо в те, що зрозуміли, і будемо в серці та почуттях того прагнути.

Дух Святий змішаний з Євхаристією…

Бо Євхаристія є духовною. А Дух є дуже психологізуючим, фізіологізуючим, соціологізуючим. Бо Він перетворює нас інтелектуально, духовно, психічно, волітивно, ситуаційно. Зрештою, цей Дух є дуже матеріалізованим – і як наступне – це Тіло є дуже одуховленим. Воно діє так на нас для того, аби ми могли правду Слова Божого прийняти.

І тільки тоді відбувається наше виправдання і починається наше спасіння…

Бо тоді, коли силою Євхаристії і Духа Святого увійдемо в те Слово, і почнемо ним жити, воно дає нам вжити себе в житті. І тоді ми воскресаємо.

Ми під час хрещення воскресаємо, в іншому сенсі. Але так особисто, спасительно, в хрещенні це як надія відкрита. А те, про що говорю – це про спасіння, яке приходить до вашого дому. Вже воскресли. Вже живете життям позагробовим. І про це йдеться в католицизмі.

Якщо цього не буде, то до нічого навіть прийняття Пресвятої Євхаристії. Ні до чого наші молитви...

30 квітня 2025, Вроцлав