Не у всіх країнах це є. Варто тішитися, що маємо стільки
святинь. Святині в небі уже не буде. Бо там усе буде, як святиня. Все буде
божим та божественним. Але маємо тут, як видимий знак церкву. Багато у цьому
кліматі світу не є божим, однак святиня є наче епіфанією (проявом – прим.) Бога
в світі чужинному, небожому. Церква має бути згадкою, іспитом совісті,
принадою, запрошенням.
Тому, як розповідає одна зі сцен з російського фільму –
навіщо вулиця в малому населеному пункті, яка не веде до храму?
Навіщо вулиці? Навіщо площа, на якій би не було святині
або кафедрального собору?
Тому в селах церкви будують на пагорбах. Щоб були понад дахами.
У містах будують високо, щоб возносились понад нашими
багатоповерхівками камінними.
У деяких метрополіях, нажаль, згори споглядають хмарочоси
на колишні найвищі пагорби церков. Однак які тепер є маленькими.
Бог мусить це терпіти. І проявляти себе в скромності,
покорі та терпеливості.
Але бридко виглядає, коли біля святині, так як в
Нью-Йорку, будуються багатоповерхівки та великі хмарочоси. Бридко це виглядає. Принаймні,
для мене.
Але що ж.
Символом Христа є святиня.
Однак річка, нехай буде
символом Духа Святого. Цікаво, чому та ріка стає все глибша і глибша. Це нормально
з огляду на те, що до неї припливає та наповнює.
Однак дивно, якщо черпати своїх джерел лише зі святині.
І над одним, і над другим можна було б розважати…
Як святиня, так і та річка, не є самі для себе. Святиня для
того, аби текла ріка. А ріка тече для того, щоб наповнити ділянку. І, між
іншим, дати життя яблуням і грушам. І моїм улюбленим сливам.
І як Бог-Син тут на землі, як і Бог Дух, є для нас. Набагато
більше, аніж ми для них. У цьому сьогоднішньому описі не земля і не дерева є
для святині і для ріки. Але святиня, як джерело, і ріка, є для землі. І для
яблуні.
Бог є для світу. Набагато більше, аніж світ для Бога.
Бог є для того, аби давати світові життя, тобто себе
самого. І без Бога нічого з того не вийде. І це добре, що яблуні нічого не
дають святині. Як і ті груші. А святиня дає яблуням і грушам. А вони святині
нічого.
Наслідуймо дерева. Не даваймо Богу нічого. А тільки
приймаймо.
На цьому полягає християнство – що ми можемо Богові так
насправді дати. Якщо не лише те, що можемо приносити плоди.
І виповниться логіка тієї святині, динаміка тієї ріки в
нашій плідності. І коли будемо просто жити щасливим життям, а не може бути
щасливого життя без аксіології та етики, і для декого – без віри, релігії, то
тоді це радість для Бога.
Приносити плоди дерев – це єдине, що можемо так насправді
Богові дати.
Наш мир, і наша радість, яка походить з чистого сумління
та з відносин. Часом з відносин з Богом, для когось передовсім з Богом.
Це те, про що йдеться Богу. Він нічого не хоче від нас окрім нашого щастя.
І в рамках того щастя може бути наш культ і наша відданість.
Якщо хтось буде рухатися ще далі – то аскеза.
Ілюстрація - Тарас Шевченко. Церква Покрови в Переяславі
