Сила молитви та Бог приходить уві сні. Бр. Петро Куркєвіч OFM

 

Євангеліє Мт. 7.7-8 під час Літургії 13 та 14 березня 2025 року:

Ісус промовив до своїх учнів: «Просіть і дасться вам, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам. Бо кожен, хто просить отримує, хто шукає – знаходить, а хто стукає – тому відкрито буде. Якщо син просить про хліб когось з вас, чи є той, хто подасть йому камінь? Або коли просить про рибу – чи подасть йому змія? Якщо навіть ви, хоч є злими, вмієте давати добрі дари своїм дітям, то наскільки Отець ваш Небесний дасть те, що добре, тим, хто його просить? Все чого хочете, щоб люди чинили вам, і ви їм чиніть»

Примітка від Оксани Тупальської: Слова Мт. 7.7-8 «Просіть і дасться вам, стукайте і відчинять вам…» містяться в молитві Отця Піо з Петрельчини, яку учасники та служителі Школи Марії жертвували від початку створення школи понад 25 років тому за розвиток Школи. Так молились за її наставників, священиків, про відкриття нових філій та створення більш якісної формації, про помазання для Брата Петра Куркєвіча в пастирському служінні і управлінні Школою, про фізичне збереження життя під час довгих подорожей. Впродовж довгих років діяла група служителів, які щодня жертвували свою молитву, використовуючи цей текст, а хто не міг більш регулярно – стосував молебен перед початком служіння та в різноманітних справах, пов’язаних зі Школою Марії. Зрештою, мали свідчення чудес і ведення Бога, який чує наші молитви.

Коментар до Слова від бр. Петра Куркєвіча, Вроцлав, 2025:

Сам Бог заохочує та просить нас, щоб ми просили…

Волею Бога, а також прагненням та проханням Бога є щоб ми молилися. Бог наче молиться до нас, аби ми до нього звертались.

Нагромадження дієслів, дуже динамічних, як просити, дати, шукати, знаходити, стукати, відчиняти, та їхнє повторення, а потім знову: дати хліб, подати камінь, просити про рибу, подати змія, у подібному Євангеліє від Лк. ще говориться про подати яйце і скорпіона. А потім знову дієслова: наскільки більше Отець дасть, якщо ви даєте… Нагромадження цих дієслів незвичне. Це найбільш динамічний дієслівний текст в Біблії.

З одного боку він показує, наскільки посиленою має бути наша молитва, а з іншого боку – показує, як багато Бог хоче давати, як прагне обдаровувати.

Я колись порахував дієслова в паралельному до нинішнього Євангеліє від Луки, і виявилось, що там їх є 21. А в 21 – приховано 3 рази по 7. Тобто, Трійця, яка складає палку обітницю, що хоче обдаровувати. І обдаровувати нас повнотою 7-ми дарів.

Завершення цього Євангеліє про те, що і ми також маємо давати, і давати людям те, що самі хотіли б отримати…

 Те, чого хотіли б і ми для себе – обмежує можливість маніпуляції. Бо деякі кажуть: «Дорікаю тобі, б’ю тебе для твого блага». Але самі б не хотіли, щоб їм аж так дорікали ані їх били.

Ісус дуже спритно та мудро обмежує можливість маніпуляції, сваволі, удавання. Йдеться передовсім про афірмацію (афірмація – це промовлене та прописане позитивне речення з установками того, що людина хоче від життя – прим.), а не про дорікання. Йдеться про піднесення інших, підкреслення їхньої гідності, притуляння, леліяння.

Христос каже, що якщо ми самі будемо богами – добрими, зичливими для інших, то Він у тій же мірі буде добрим і зичливим до нас. І в цьому дуже виразно змальована наша вигода.

Бог рекламує молитву і вносить її в життя…

Усе має стати молитвою. Бо виявляється, що якщо маємо потребу, щоб Бог мені щось дав, то і сам мушу нон-стоп давати іншим, аби і Він міг нон-стоп тримати мене у своїх справах і у своєму роздаванні благ іншим, та у забезпеченні, яке походить від Бога.

Цариця Естер показує, що варто у хвилини тривоги не так пліткувати (хоч ділитися своїм тривогами з іншими теж є доброю справою, ділити свої страхи і смутки з приятелями), - але першим та головним, хто має почути про твої смутки та страхи є Бог. І Естер не тільки просить, благає та кричить, стукає, але вона також роздумує над своєю слабкістю, ніякістю, нездатністю, і також роздумує про Бога, який завжди, як чула від своєї бабці, був тим, який рятував та спасав Ізраїль. Вона також роздумує про зло своїх ворогів. І мріє в Дусі Святому про перемогу над ворогами. Вона, котра зараз є принижена, таким чином перестає бути самотньою. Через такі роздуми, у тій молитві не йдеться лише про «дай», але також про роздуми, контемпляцію (споглядання – прим.) на себе і Бога.

Молитва мусить бути sensu stricto –

тобто, мусимо мати такі зустрічі, хоча б короткі, на пару секунд з Богом впродовж дня, але неустанна молитва – це передовсім усвідомлення присутності Бога, яке часом актуалізоване Господом, але також загальна, габітуальна (прим. габітус - соціально сформована звичка діяти та мислити у певний спосіб) свідомість, туга та любов до Бога. Коли все впродовж дня робимо, як закохані у Бога. І, зрештою, молитва неустанна, як перехід від дії до дії. Як від волі до волі Бога. І, зрештою, інтерпретація життя як безперервної літургії та безперервної молитви.

Бог говорить уві сні

Колись Роберт Мертон висловив похвалу сну. Коли дивимось на нас, людей віку старшого – це теж такий вік для сну.

(Ліричний відступ брата Петра – прим.)

Я пам’ятаю свого тата на Школі Марії. Коли мама трималась як краща студентка – зосереджена, уважна, слухаюча. А мій тато – слухав зі схиленою головою, позіхаючи, дрімав собі спокійно. Я недооцінював мого тата, який засинав, але доцінив, коли заснув навіки. А ще до того, як він заснув у Господі, я мав нагоду відкрити його велику духовність, яку сам не усвідомлював.

Дрімання на молитві – це пусте.

Мертон говорить, що першою хронологічною метою молитви є відпочинок. І я сам, коли брав участь у складній програмі в капуцинів, де потрібно було мати 2 години споглядання та роздумів щодня, особливо ввечері, принаймні перші 10-15 хвилин дрімав. Це була дрімота, яку контролював лише, щоб не почати хропіти ( J ) А потім якось пробуджувався з того стану завдяки комусь з братів. Гумор пробуджував, коли казав до когось з братів: «Я ж попереджав…» І коли так відпочивши пробуджувався, були Grzeski (польські вафлі, знайомі усім, хто був дітьми з минулого століття досі – прим.), контемпляція, роздуми… Тобто, наступні пів години були активні. Але на початку треба було поспати.

І якщо приходите втомленими до храму – на Святій Месі треба дрімати. Знайдіть місце, де не заважає музика органу, і дрімайте… Думаю, Бог не проти…

Ви дуже часто чули, що нам на Літургії треба бути активними. А я кажу вам: спочатку відпочиньте. Якщо вам нічого більше не хочеться.

Якщо хтось з нас приходить на молитву змученим, Бог хоче, щоб спочатку поспав. Це перше. Не все.

Сон – не є злом. На молитві, навіть на Службі божій. Бо на Літургії активним має бути Христос. А ми як найбільше пасивні. Щось схоже на те.

І тепер трохи більш всерйоз…

Контроль як над життям Авраама, так і над нашими апостолами на горі Тавор – контроль над ними утримує Бог. Життя полягає на втраті контролю.

Чим більше втрачаємо контроль, тим більше живемо.

І навпаки – чим більше намагаємося контролювати, тим більш смутним є наше життя, стає животінням. Однак життя, яке не є животінням, полягає на відсутності контролю.  

Відсутність контролю – це прийняття рішення віддати цю роботу Богові. І полягає на тому, що Бог дає нам інструкції. Аби ми не користалися з наших власних інструкцій страху, смутку чи гніву або пожадливості. Але брали інструкції Слова Божого, волі Бога.

Коли Бог казав Аврааму вийти з намету, промовив: «Глянь». І Авраам був гречним, зробив так. І в Євангелії так само Ісус взяв собі Петра, Йоана і Якова, і вийшов на гору разом із ними. І були йому слухняні. То Він приймав рішення, що мають робити. І вони все це разом зробили.

Коли говоримо про Авраама – після такого виходу на заклик Бога починається отримання обітниці божої. Авраам просто слухає. Можна сказати, що те, що зробив Авраам, коли послухав Бога, так само як коли апостоли за Ісусом вийшли на гору – це все про наш культ, аскезу, відданість. Усе те, що дещо складає для нас труднощі, але одночасно нас підносить, ставить нас вище і вище.

Але потім настає щось інше – окрім культу є частина дії пророчої в Ізраїлі. Культ – це святиня, а дії пророчі – це пророки. І через тих пророків приходить Слово.

І так, Бог говорить до Авраама, він слухає, дивується, знову входить в культ, Бог йому говорить. А коли Авраам пройшов запропонований Богом культ дії проти змій і птахів, тоді зморив його глибокий сон…

І апостоли, коли йшли на гору Тавор – їх зморив сон.

Що найцікавіше, найбільш істотне, що відбувається під час сну – що сон є повним браком контролю, подібно, як смерть…

Але сон наче свідчить про смерть, а ліжко, ложе – про гріб, ще є постіль завжди чиста та свіжа – як туринська плащаниця.

Тобто, наша подушка, одіялко – це гробові полотна. А сон – це смерть. Смерть – є сном, а сон – є смертю.

І в цьому є відсутність контролю.

Зверніть увагу, шановні брати і сестри, що найбільші речі в історії спасіння відбуваються саме в такий момент. Не тоді, коли наші (апостоли – прим.) входять на гірку, а Авраам виходить з намету. Але тоді, коли сплять.

Там, уві сні, Бог втілює завіт з Авраамом, а коли апостоли на горі Тавор сплять та дрімають, приходить до них Ілля та Мойсей. І тоді відбувається щось важливе.

І вже коли прокинулись – то Петро говорить, і тоді Бог більше не хоче запроваджувати їх у сон, тільки дає їм хмару слави, щоб дезорієнтувати Петра, паралізувати активізм. Кажучи тим самим: «Перестань вирушати, краще б ти спав. Ти в димі, в хмарі, нічого не бачиш, мусиш перестати рухатися» І це є та мить втрати контролю.

Не треба це плутати, однак з аскетизмом, який каже: «Все має зробити Бог, а ми нічого», який каже: «Треба скинути все на Бога, що Ти цим займись, а ми нічого»…

Бо тому, що Авраам був слухняним, вийшов з намету, а апостоли – тому, що були слухняними – вийшли на гору Тавор.

Не маємо зупинятись, маємо дати, і може навіть багато. Подібно, як входячи на Тавор йшли апостоли, і спека їх змучила до сну. Напевно, щось від себе треба дати. І часом треба дати мало, як Авраам, вийти з намету, а часом треба драпатися вгору. Тим не менш, передовсім йдеться про втрату контролю. Аби Бог нам сказав, що маємо робити.  

Не є найважливішими ті моменти, коли Бог нам каже: «Вийди з намету» – ми виходимо, або «Драпайся вгору» – і ми драпаємося, а потім задираємо носа…

Але найважливішим є втрата контролю в хвилини апогею. Вхід у ту метафору сну або входження в хмару, в якій є Бог, але яка паралізує діяльність власну.

Найважливішими є моменти спокус, перебування розбитими, моменти, коли нічого не хочеться, бо вони ведуть до нового. Не ті моменти сили, де Бог дозволяє нам відчувати, що ми контролюємо і ми в тому добре себе почуваємо: врешті зробили, врешті викупались, напилися кави, що нам все так вдалося нині і взагалі все чудово.

Якщо в такій кондиції (в добрі часи – прим.) шукаємо Бога, то потребуємо дуже багато контролю. І Бог дозволяє нам цей автоконтроль, а може, і не дозволяє. А ми собі біжимо, бо нам добре.

Найліпший момент, коли не є все добре. І хай він живе. Тільки треба вміти добре його обслужити. Так, як хоче Бог – в покорі, сокрушенні…

І нічого, що вам не вдалося з цим етапом в житті. А може нам завжди не вдасться…

Бо коли входимо на новий етап, відчуваємо цей успіх, дику радість, властиві усім язичникам. Але ключ християнства в тому, що коли Бог дозує нам погане самопочуття та відчуття невдалого етапу життя, тоді вміти це обслужити – це дозволити собі втратити контроль та дозволити Богу контролювати, навіть в злий спосіб відповідно до моїх вражень.

Бо коли за моїм поглядом Бог добре контролює, я гордий, бо є ус-піх!

Але коли наче погано контролює – забув про мене, чи здається, що зрадив мене чи ще щось,  коли нам здається, що Бог погано нас провадить, по два дні не можемо зібрати себе до купи, молитва не йде, а як йде наче кров з носа – це є найліпший час. Якщо уміти такі моменти обслуговувати – то тоді приходить Бог і рухається, тоді Бог переповнює нашу особу.

Добре не коли ми у власній силі, а коли в епіцентрі власної немочі. І коли правильно це обслугувати – це чемпіонство світу.

І якщо ви є на складному етапі, згадайте, що зараз Бог вирішив у «злий» спосіб нам служити, і Він знає, що ніколи не позбудетеся усіх своїх вад, але завжди будете цього прагнути. Але тоді, коли Бог врешті дозволить повстати з вад, такого Бога буде хотітися хвалити, в Його ім’я постити та віддавати для Нього свої сили та життя.

Бог хоче творити істоту сам, без нас…

Дружина Понтія Пілата – як мало ми знаємо про неї. А дарма. Брат Петро Куркєвіч

Споглядаючи на жінок, пов’язаних з історією страждань Христа, познайомимось із невідомою на ім’я, але відомою з її вчинків дружиною Понтія Пілата.

Подивимось на контекст ситуації тих часів, коли Ісуса поставили перед Пілатом.

А той задав йому питання: «Чи ти є Царем Юдейським?» Ісус відповів: «Так, Я є ним». А коли первосвященики та старші осуджували його, нічого не відповідав. Тоді запитав його Пілат: «Не чуєш, як багато свідчать супроти тебе?» Але Він не відповів на жодне його питання.  Так, що той дуже дивувався. У євреїв був звичай звільняти на свято Пасхи одного в`язня, якого вибирав народ. І утримували тоді в’язня на ім’я Варава. Коли громада люду зійшлася, запитав їх Пілат: «Кого з них хочете щоб звільнив вам – Вараву чи Ісуса Назарянина?» Бо знав, що через заздрість видали його.

І під час судилища жінка Пілата надіслала застереження: «Нічого не роби з тим Праведником. Бо сьогодні уві сні дуже багато страждала через Нього».

Тим часом первосвященики і старійшини намовили натовпи, щоб ті вимагали Вараву та закликали до смерті Ісуса. Питав їх Пілат: «Кого хочете, щоб з цих двох звільнив?» Відповіли: «Вараву». Промовив до них Пілат: що ж маю вчинити з Ісусом Назарянином?» Закричали всі: «Розіпни його».

Пілат промовив: «Що поганого Він зробив?» - Але ті ще голосніше кричали: «На хрест його!» Пілат побачивши, що нічого не доб’ється, а збудження люду зростає, взяв воду і умив руки перед натовпом зі словами: «Не винний я в крові того Праведника. Це ваша справа» А увесь люд закричав: «Кров його на нас і на наших дітях!». Тоді звільнив їм Вараву, а Ісуса наказав бичувати і віддав на розп’яття. Мт. 27.

Чому варто звернути увагу на жінку Пілата?

Бо того ранку вона стала на бік правди і справедливості, називаючи звинуваченого праведником. Але щоб Пілат міг назвати Його праведником, увесь зібраний натовп мусів би усіх, включно з його лідерами – первосвящениками та рабинами – назвати людьми ганебними і несправедливими. А це могло б принести великі і складні наслідки для його кар’єри, а може навіть для життя.

Однак лише та пані, його дружина, була місцем, у якому містилася благодать. Вона просила свого чоловіка про добрий, позитивний, реабілітуючий вирок. Вона вже страждала, і боялася більших страждань.  

Подібну історію можна побачити на іконі Ієроніма Боша. Там Ісуса оточує натовп постатей людських, але які швидше нагадують звірів. Залиті кров’ю обличчя, широко відкриті пащі з гострими зубами, які колись були устами людськими. Повні цинізму, сарказму, насильства, жорстокості, злості, ненависті. І в натовпі тих пащ, тих нелюдських хомосапієнс, зрештою, знаходимо зовсім інші барви обличчя – це обличчя Вероніки. Вона відвертає голову, аби не дивитися на зло. Має зблідле обличчя, як білий мармур та кришталь, опущені очі, з болем.

У Христі є повнота хвали. Не лише Його божество, але те, що він має інакшу поставу, аніж все людство.

Ісус мав похилену голову. І в цій поставі виражається його незгода, засудження та незгода з будь-якою неетичністю. А обличчя Вероніки промовляє те ж саме. Вона не є в повноті хвали, вона є в тій же благодаті. А де благодать, там Царство Боже.

Постать дружини Пілата можна порівняти з образом Вероніки з ікони Ієроніма Боша. В описі Мт. 27 є дві особи, які перебувають у благодаті, подібно, як на іконі двоє у Ієроніма Боша. Лише тут, в описі, – це постать Ісуса та постать дружини Пілата.

На початку є з ними в благодаті і Понтій Пілат. Але вже за мить він зрадить – не лише свою дружину, але теж своє сумління, свою честь, свою гідність...

І з Христом залишиться жінка Пілата… Більше ніхто…

І більше ні в кому немає Царства Божого, тільки в тих двох – Ісусові і пілатовій дружині.

Не сподіваймося зустріти інші пропорції в сучасному світі. Те, що в часі миру пропорції виглядають на користь добрих людей – це ілюзія. У хвилину, коли буде страшно, виявиться, хто є хто.

Звернімо увагу на літературні стандарти Царства Небесного.

Ісус показує в цій сцені дві важливі речі: відповідає щиро, правдиво. Бо хоче відповідати, хоче давати відповіді, пояснити. Це неправда, що пояснюють в суді винні, часом пояснює Бог. Ісус хоче розмовляти, але лише в правді. Коли бачить, що не йдеться про правду, лише про цинізм і насильство, закриває уста. Не хоче начебто розмовляти, брати участь у чомусь роблячи вигляд, начебто. Він дає їм мир, а вони шукають насильства. Мовчання Ісуса також є розмовою. Він не погоджується на такі стандарти. І його незгодою є мовчання.

Подивімося ще на жінку Пілата. По-перше, жінка. По-друге, самотня. І в той момент вона в опозиції, як олігархам єврейським, священикам, рабинам, найміцнішим світським – фарисеям, а зрештою, і в опозиції до свого чоловіка. І в опозиції до імперії, яку вони представляють.

Дружина Пілата – самотня особа, що в опозиції до двох імперій: Римської та Юдейської.

Треба нам цього вчитись – бути в опозиції навіть до імперій, якщо вони проголошують і чинять зло.

І не лише ця жінка є самотньою, противлячись цим двом імперіям, але ще й до всього – це жінка, хоч і впливова. А хто знає засади щодо жінок в Римській імперії, то насправді вона та, що не має жодного значення.

Придивімося на сон цієї жінки.

Богу недостатньо показати нам, що Його царство, Його сила буде в жіночій слабкості, він загострює цю слабкість, показуючи свою волю та свою благодать у її сні.

На яву є діячі римські та юдейські. Вони в реальному житті, на яву. А та жінка не лише самотня, а ще й погружена в сон.

Бог наче загострює слабкий момент для благодаті.

Бо що ж то таке сон – а виявляється, що сон цієї жінки є більш реалістичним, ніж цілий світ на яву.

Пілат був суддею. Бог хотів, щоб він був Його суддею – справедливим, відповідно до принципів сліпої, тримаючої ваги в руках, феміди.

Лише коли влада здійснює свою функцію у спосіб правовий, за принципом суду справедливого, який не дивиться на особу – багатого чи бідного – але який має погляд на правду, аби стояти на принципах справедливості, лише в такому суді Бог може встановити своє Царство.

І саме про це просила свого чоловіка жінка Пілата – про суд справедливий. Адже він, Пілат, знав, що Ісус є праведним…

Про пробачення ворогам. Брат Петро Куркєвіч

 

Лк. 6.27-36 «Любіть ворогів ваших. Добро чиніть тим, хто вас ненавидить…»

Цей текст не слід абсолютизувати. Бо, наприклад, як прийдуть сюди (до Польщі – прим.) росіяни, або німці, і скажуть тобі «йти тисячу кроків» – тобто видавати священиків, або євреїв, зробиш 2 тисячі кроків? – якщо це зробиш, то панство польське підземне здійснить над тобою екзекуцію.

Тому, в першу чергу, це тексти фрагментарні. Вони стосуються лише певних обставин. Це тексти для вершин, до яких здатні ті, хто вже є святими. Але також це тексти, які стосуються певних обставин.

Тому щодо росіян і німців, коли кажуть тобі «йти тисячу кроків», йди лише тоді, коли тримають тебе під прицілом автомата. А коли не тримають тебе під прицілом, взагалі не йди. Або йди у зворотному напрямку.

Однак якщо дружина тебе просить: «Чоловіче, зроби тисячу кроків», не знаю, як ви, панове, але я б старався за допомогою благодаті жити так, щоб добре виспатися, 7-8 годин, душ, смачна кава, і далі має початися голублення голубки. Вона мені каже тисячу кроків, я роблю дві тисячі. Вона мені каже: «Зірви мені ту зіроньку», я зриваю три зіроньки. Каже мені «Забий того змія» – вбиваю змія і цілу змієву родину. Вона каже: «Чи можеш піднести ту хустинку, яка мені випала з рук?» – Беру хустинку, і беру дружину, і несу на руках (поки не заробив грижі).

Тому так, за таких обставин, особливо чоловіки, до праці. Дружина просить позичити їй – отримує в подарунок. Дружина просить половину маєтку, віддаю їй цілий маєток. Як чорний лицар.

Ніби жартома, однак кажу всерйоз.

Якщо не це є любов’ю, то що тоді любов?

Цей текст про кроки стосується останньої ситуації. А не ситуації в окупації.

Або, наприклад, у позичанні – чи хочете дійсно зреалізувати цей текст? Аби язичники нас християн обдерли? Бо будуть позичати і не повертати, позичати і не повертати. Хочете збанкрутувати і потрапити під місток? Чи це мав на увазі Христос? Про таку дегенерацію? – Ні.

Але будуть ситуації, коли знаєш, що повинен позичити. І знаєш, за песимістичним і оптимістичним сценарієм, що більше цих коштів не побачиш, але даєш. Навіть не тому, що це кровний, чи близький, чи приятель, може і ворог, але в потребі.

Ісус каже: «Не судіть», але не каже: «Не оцінюйте».

Зараз доведу вам, що треба нон-стоп оцінювати. Але не можна осуджувати.

Осудження – це оцінка холістична, коли скажу: «Ти є злою людиною», засуджую. І тоді я далеко від Бога, бо кажу, що він (ти) є гіршим від мене. Не маю так казати. Це надто холістично, надто узагальнююче.  

Бо я не маю всієї бази даних. Я не знаю, яке ти мав дитинство, що ти мав на старті. Може чиниш зло, якого я не чиню, але ти стартував з -100, скажімо, з родини дисфункційної і паталогічної, а я стартував з +50. І я тепер є на +45, бо ще трохи спустився, а ти з -100 дістався до -10. Ти зробив 90 пунктів вперед, а я зробив 5 пунктів назад. Я мав чудовий старт, а ти фатальний.

Питання: Хто більше подобається Богові? – я на +45 чи ти на -10?

Відповідь: ти.

Але я не можу про це знати.

Я можу лише оцінити, що те зло, яке робиш в -10, є злом. Тому треба триматися подалі від тебе, бути обережним з тобою, і не можна тебе наслідувати. Кінець.

Але така оцінка потрібна. Бо ти чиниш зло. Якого треба остерігатися і застерегти перед ним село.

Але не можу сказати, що ти менше подобаєшся Богу, аніж я, що ти є гіршою людиною. Лише Бог тобі суддя, як казали наші прабабки. І були праві. Лише Бог може поставити визначальну оцінку.

Ми даємо оцінки фрагментарні. Які не є судом.

Цей текст з Євангелія є гіперболою, перебільшенням. Ісус спеціально перебільшує, аби звернути увагу.

Він хоче звернути на щось увагу.

Він каже про людину, яка вже не перебуває на рівні райського Адама, душею, що живе на землі і є біологічним буттям, але вже є духом оживляючим, як Христос, Бог, тобто, про людину, яка вже не є хомосапієнсом, але стає хомодеі – людиною божою, а навіть хомотеандрікус – людиною обожненою, людиною теандричною. Ісус говорить про таку людину, якій вже перевернулась ієрархія цінностей, і те, що колись було жаданим, тепер є чимось страшним, те, що було колись нудним і нецікавим, страшним, тепер є для неї жаданим. Про людину, яка позбулася земних прагнень, яка вже не хоче бути споживачем і смакуючим земних приємностей, бо засмакувала чогось кращого – миру серця, шанобливого сумління, якій тече слинка від спілкування з Богом, і яка каже: «Спробуйте, і побачите, як солодкий Господь», побачите, як добре є чинити те, що слід чинити.

«Бабцю, поводилась, як слід», - пише онучка Інка...

Радість людини, яка прожила життя як слід, яку не зіпсувало зло, яка змогла бути відважною, яка нікого не кривдила і не дозволила скривдити. На стільки, на скільки мала сили, не дозволила.

Така людина починає споживати етику, споживати аксіологію, Бога, благодать Божу. І виявляється, що те меню смачніше. Для такої людини, яка вже не є хомосапієнс, але яка стала як Бог, яка вже є вершині Гімалайській, а не біля підніжжя, що наблизилась до раю, для неї піднесенням і збудуванням є позичати комусь, а не позичати в когось, давати, а не брати, не мати, бо роздати, замість накопичити і нудитись.

Для такої людини, яка стала, як Бог, всі ці чесноти – покора, солідарність, емпатія, опіка, заступництво, допомога, стають солодкими та смачними, бо будують її відносини з усіма, і з ворогами включно. І для ворогів вона є надією. І їй це приносить радість.

І це не з примусу. Це не через великопісну постанову, що буду таким, але це уже потреба її духа, потреба серця. Для таких людей є це Євангеліє.

Для тих, хто ще любить марципанки та пиріжечки, які ще люблять владу, і похвалу, і мішуру, які мусять бути в центрі уваги, бо інакше киснуть, для таких це Євангеліє є не до реалізації. Лишіть його, займіться лікуванням.

Є інші тексти, які говорять про зцілення, займіться ними. Ці Гімалаї не для вас. Там замало кисню. Не справитесь.

Тому приходимо до храму, смакуємо Ісуса в Євхаристії, у тих благодатях, тих співах, тих обрядах, тих сповідях, смакуємо благодать, стяжаємо благодать, аби перестати бути Адамом, живою душею, але щоб стати духом оживляючим, Богом, хомодеї…

Хай жінка допоможе чоловікові стати більш людяним, бо вона як ангел. Брат Петро Куркєвіч

 

Чоловік є рівним жінці, а жінка є рівною чоловікові, бо Бог створив людину як чоловіка і жінку. Це є рівність щодо гідності, щодо природи, щодо покликання, щодо призначення. І немає в цьому сумнівів.

Але не існує рівності у ролях. Бо навіщо була б та диференція, різниця статей. 

І ця різниця статей є настільки важливою, що у першому описі про сотворення людини сказано на одному диханні: "Сотворив людину чоловіком і жінкою".

Тут не йдеться про різницю статеву чи про питання розмноження, прокреаційну функцію. Але йдеться про диференцію, різницю в ролях.

Ця різниця в ролях від самого початку є чимось важливим. А ми маємо  в ній пересвідчитися. І для цього маємо служити одне одному. 

Цей опис показує, хто що має робити, між іншим. Але він є базовим. Це конституція. Це не є опис історичний, але етичний, конституційний, символітичний. Це міф, побудований на символах, аби звернути увагу на певні речі.

Отже, чоловік є наче створений першим, тобто він є первородним...

Він є заступником Бога в раю. Він є міні-богом. Жінка створена другою, людяною.

Тобто чоловік має вести в танго, а не жінка. Навіть феміністки ще не дійшли до того, щоб танго вела жінка. Бо не буде толку. Навіть з тим похилянням партнерки руками чоловіка ледь не до землі ( :) )

Це чоловік має вести жінку в танго, і чоловік має вести жінку в житті... 

Має побудувати для неї дім, ще до того забити змія, подолати вежу, піднести хустинку, яка впала з рук жінки, витерти сльози, взяти на руки (поки ще не заробив грижу :) ), понести на руках, посадити на коня, їхати у далекі краї, збудувати гніздо, за горами-за лісами… щоранку ставати перед нею на коліно, носити на руках, кава-сніданок до ліжка, і, ясна річ, зірочки з неба. Зазначену зіроньку з неба зірвати. А потім і без зазначеної пальчиком жінки зірки, бо пальчик жінки втомився, має додуматися, яка потрібна зіронька з неба.

Чоловік має вставати раніше, іти спати пізніше, померти раніше…

Вдова є більш радо зустріта, вдовець трохи менше.  

Жінка має бути повною вдячності, квітнути...

Щаслива жінка є радістю чоловіка. І ще якщо чимсь віддячить, не буде маніпулювати чоловіком, це взагалі прекрасно.

Жінка, викликаючи в чоловікові необхідність захоплюватися, її здобувати та оберігати, допомагає йому досвідчити цінність бути чоловіком, і більше того – він тоді гуманізується.

Бо це жінка є подалі від тварин, а чоловік ближче. 

Адже після тварин був створений чоловік. А жінка з’явилась після чоловіка. То він має грудну клітину з волоссям, наче з шерстю звірів, а не вона. А вона ближче до ангелів.

Вона не пристосована – не вміє бігати, не вміє битись, орати плугом не вміє, і ведмедя чи зубра забити не вміє. А чоловік вміє. Дім не має сил побудувати. Вона не вміє жити сама. Бо походить з роду ангелів, зі сну. З мрій чоловіка про рай, про щось вище, ніж зоологія та тваринний світ.

Жінка не є з того світу, зовсім. І навіть трошки загублена. Це прекрасно, що жінки плутають сторони – праву і ліву. Правдива жінка плутає напрямки. І вона трохи заблукала. І такою має бути.

Таким чином жінка гуманізує чоловіка, дезоологізує чоловіка. Але потім, коли чоловік згуманізований, чоловік теологізує жінку. Швидше чоловік стає керівником духовним.

Як Ян від Христа говорить Терезі, а не навпаки. Чоловіки провадять далі жінок в напрямку теологізації, філософії. Однак спочатку жінки гуманізують і дезоологізують.

Жінка не мусить владарювати. А якщо керує, то коли є як Жанна Д’арк, бо вимушена. Або коли є як Маргаретт Тетчер, бо змушена. І тоді мусить так керувати чоловіками, аби зберегти духовну цінність та сексапильність жіночу, жіночу подяку, делікатність. Швидше намагаючись віддати владу, як Жанна Д’Арк старалася передати владу Філіпу. Шкода лиш, що він не приймав. Краще мати чоловіка, якій візьме ту владу.

Тоді не мусить бути між собою табу, не мають роздратування одне до одного. Чоловік віддає життя за жінку, а жінка слухняна чоловіку. Жінка гуманізує чоловіка, антропологізує його, відриває від зоологічного світу, а чоловік як наслідок теологізує жінку. Тому жінка має слухати чоловіка в духовних справах, етичних, життєвих. Навіть якщо він невіруючий – аби лиш не був гультяєм.    

Бо чоловік має те щось, чого не має жінка, а жінка має щось вище. Жінка не повинна прагнути влади, як, наприклад, бути священницею. 

Нащо вам влада в церкві? Нащо вам керувати стадом і будувати гніздо? Навіщо? Якщо ви маєте бути ангелами! 

Ангелами, які гуманізують те стадо. Ви маєте вище покликання аніж папське та священицьке. Ви маєте нас гуманізувати.

Ким є Папа, настоятель, єпископ – це керівники стада церковного. Нащо вам бути керівницями стада? Ким є голова сім’ї, чоловік – керівником зоологічного стада. Нащо вам зоологічна функція. Будьте божим об’явленням, антропологічним, гуманістським об’явленням. Будьте об’явленням для керівника стада. Це вище покликання. Не будьте феміністками. Будьте тим другим, що насправді є першим.

Жінки є наче вищим ґатунком у порівнянні з чоловіками. У визначеному аспекті. А в іншому аспекті є наче нижчим ґатунком – бо чоловік теологізує жінку. Бо чоловік розмовляє з Богом, а жінка з чоловіком.

І, зрештою, історія в Євангелії, коли жінка язичницька з недугою до Бога кричала. А Ісус наче не чув, то вона припала Йому до ніг…

А Він наче без шани каже, що ви щенята, а ми, євреї, є дітьми Божими… Але йшлося тут не про те, щоб її упокорити, хоч частково так, але передовсім про те, щоб привести її до віри єврейської. Щоб вона визнала, що народ вибраний є народом вибраним Богом. Винятковим, ексклюзивним народом, бо так тоді ще було. Поки Ісус не помер, так було. І вона це визнає. Що так, але і щенята щось отримають зі столу панів. Тобто визнає, що євреї є народом вибраним, що Бог об’явився євреям, що Бог має завіт синайський з євреями. І коли вона визнала, що ми, погани, є псами, а ви, євреї, є кимсь – в ті часи – то увійшла наче в орбіту віри єврейської. І тоді Ісус міг зробити для неї чудо. 

Бо був договір з народом ізраїльським ще від часів Мойсея і пророків, що месія якщо прийде, то передовсім до народу вибраного. А лише потім до усього людства. Так насправді Ісус не хотів її упокорювати, лише хотів бути слухняним Отцю. Ось що показує Ісус.

Слухняність Отцю. 

Була обітниця для євреїв – прийду передовсім до вас – і Ісус це виконав. Ісус не зробив жодного чуда для неєврея. І в цій історії Ісус її юдаїзує. Запрошує увійти в орбіту юдаїстичну. Вона уже стає наче та, що боїться Бога. А може навіть вже стає прозеліткою, наверненою. І тепер Ісус може вчинити для неї благо, так як вона просить. Отже, для Ісуса найважливішою є єдність з Отцем, а не з селом. Спочатку Бога вшанувати, а вже потім людей. І так, як Бог бажає, я не як-небудь.

І з цієї історії бачимо, якими мають бути взаємини в подружжі, в суспільстві. 

Бачимо визначення, що передовсім мають бути стосунки вертикальні, а потім горизонтальні. 

І ці горизонтальні мають грати так, як скажуть вертикальні. І тоді є лад. Звичайно, часом тоді трапляється бунт, бо не всі хочуть будувати єдність горизонтальну на базі вертикальної. Деякі прагнуть будувати стосунки людські без Бога. Як Адам і Єва в раю, як будівничі Вавилонської вежі (наслідком чого було розділення мов і люди перестали одне одного розуміти – прим.) та як інші сучасники.

Потоп, Ной, будівництво ковчегу, споживацтво і Євхаристія. Бр. Петро Куркєвіч OFM

 

Історія про потоп, який був примітивною карою Божою, є так само архаїчною та досить примітивною. Бо вона оповідає, що за походженням кожного катаклізму стоїть воля Божа, бажання Бога покарати. Але так не є.

Звичайно, часом може так статися. Бог має право не лише докорити своєму створінню, а й покарати, аж до смерті. Зрештою, підтвердженням цього є пекло – катаклізм вічний.

За визначенням не є волею та бажанням Бога покарання...

Воно є лише допустом Бога. Господь не хоче, але погоджується. Не бажає катаклізму створінню, але погоджується хоча б з тим, що часом сатана може спричинити такий катаклізм природний чи, наприклад, мілітарний, чи якийсь насильницький.

Але найчастіше це відбувається з автономії природи та погоди, з автономії фізики, з тих прав, які надав Бог. А те, що Бог дає, не відбирає. «Хто дає та відбирає, той у пеклі поневіряє». Господь дав автономію фізиці – то хай фізика керує, відповідно до своїх прав. Є права атмостферні, є права погодні, є права кліматичні, як синусоїдальність клімату у різних віках. Господь в це не втручається. Бог тільки це підтримує, але не маніпулює. Підтримує фізику в існуванні, але не маніпулює нею.

З іншого боку, через цю історію з потопом можна відкрити таку правду, що гріх, збочення людини є протилежністю створення. Вона проявляється в тому, що застосовується гіпербола та перебільшення, наче Бог шкодує про те, що створив.

Це так, якби мама сказала: «Шкодую, що тебе породила». Так говорять в митях сильного стресу та нериємностей. Найчастіше за цим не стоїть реальність, бо та мама виносила, народила, вигодувала, зодягнула, змучилась з тим малюкам, а, зрештою, одного суботнього вечора за третім пранням, коли донька її розізлила, скаже такі слова. Але ці слова є гіперболою. Це не є жодним прокляттям чи відкиненням. Можна, потім перепросити доньку за такі слова. Але так насправді донька має перепросити маму, що довела її до такого стану.

Якщо якась з жінок так промовила до своєї дитини, хоч реальні дії за тим не стоять, реальне життя не підтверджує того прокляття. Бо навпаки – життя є благословінням. Але якщо в часі великого роздратування скажете необережне слово – то інколи махніть рукою, навіть не перепрошуйте.

У нашій історії з Ноєм теж є подібна гіпербола. Бог є як добра мати, як добрий батько. Він промовляє, щоб звернути увагу на свій біль, своє знесилення, смуток. Каже, що жаліє, що створив вас... «Жалію, що вас народив… що вас вигадав, жалкую».

Неправда…

Бог любить нас. І хоче, щоб ми існували, і тому нікого не знищує…

Маємо життя вічне, маємо безсмертну душу, ніхто не буде знищеним, Бог не відкидає створіння.

Але показує, що гріх добровільний, свідомий, зі злої волі, а не зі своєї слабкості, є запереченням сотворіння. Наче антисотворінням. Є створенням чогось анти- до сотворіння.

І цим анти- щодо сотворіння безперечно є споживацтво. Споживацтво є зосередженням лише на собі, відкидання інших буттів. Споживацтво кулінарне, алкогольне, адреналінове, споживацтво, коли йдеться про забезпечення, еротику, пожирання інших буттів. Коли людина думає тільки про себе – це антисотворіння.

Це знищення. Тобто інший вид сотворіння. Це антисотворіння. Бо знищити неможливо, це все буде існувати вічно – і рослини, і тварини, напевно, з милості Божої будуть існувати. Не можна нічого знищити. Людина і сатана не можуть нічого знищити. Навіть те, що на перший погляд заморене, ніби знищене, в небі буде. Той екземпляр, та рослинка, те звірятко, той шматок матерії. Той Вроцлав (де відбувається проповідь).

Тим не менше, таке споживацтво, а з ним 7 головних гріхів – обжерство, пияцтво, перелюб, всяка консумпція, яка де-факто є істотою гріха, є фальшивим культом самого себе, замиканням в собі.

Водночас, боже сотворіння – це передовсім стосунки…

Стосунки з Богом, з самим собою, стосунки з іншими. І до такої міри стосунки  з собою і Богом, аби зрештою перемогли стосунки з іншими. Аби не мати стосунки лише з собою – але жити для інших.

Бо на початку має бути «кохай сусіда, як себе самого», а згодом, на кінці процесу дозрівання, має бути «люби сусіда, ворога, як Я, Бог тебе любить». А Бог любить нас ще більше, аніж самого себе. Він віддав на смерть Сина. І часом віддає Духа Святого на знищення.  

І лиш тоді людина віднаходить радість буття. Той потоп є виразом спротиву Бога: «Не буде так, як бажаєте. Якщо хочете налаштуватися на споживацтво та пожирання інших буттів, і бути в центрі, прошу. Але під водою, в самознищенні, а автодеструкції, в пеклі, далеко від Мене». Тверде «ні», категоричний протест.

Бачимо, що Бог здатний оцінити хто є хто...

І тому Господь вибирає Ноя. Це все є демонстрацією для нас, як діє благодать. У благодаті Господній є не лише промоція людини, але є також знищення людини. Бог хоче нас зробити святими, і хоче нас знищити. Бог посилає на нас потоп, і Бог одночасно посилає нам розуміння: «Будуйте ковчег перед потопом».

Благодать говорить: «Прийде потоп, буде знищення, окрім іншого, дозволю, аби ти сам знищив себе. Такою буде політика моєї любові до тебе. Дозволю тобі автодеструкцію. Але з іншого боку, буду тобі своєчасно пропонувати: «Будуй ковчег перед потопом!»

І тут є і аверс, і реверс. І реверс, і аверс. Зцілення і знищення. Благодать хоче нас знищити, і хоче знищити стару людину, аби вона вмерла. Образом цього є Христос на хресті. Благодать, тобто Дух Святий, запровадила Христа від нашого імені на смерть. Але одночасно та сама благодать Святого Духа вчинила, щоб Господь ніколи не згрішив, і потім воскресила Його з мертвих.

Благодать дала нове життя, подібно як Ною, якого випустила з ковчегу після потопу. Ковчег в контексті потопу є як контрапункт. Потоп стосується усіх окрім тих, хто в ковчезі. Бо вони є на дерев’яному кораблі.

Тому слід від гріха та гніву Божого сепаруватися, увійти до ковчегу…

Тобто увійти у стан освячуючої благодаті, бути в Бозі. Переживати день «Рано, ввечері, вдень вночі… з Богом, для Бога, і в Бозі».

Ось що означає будувати ковчег перед потопом: жити з Богом, для Бога, і, зрештою, в Бозі. Аби все наше було віддане Господу і було з Ним.

Богу віддаємося як Отцю, з Богом ідемо крізь увесь день, як з Христом, і, зрештою, знаходимося в Бозі, тобто і в Дусі Святому. Тобто, в освячуючій благодаті.

Про яку псалом говорить: «Ти є більш цінна, як життя». Бо те життя так насправді один лише потоп. Місто є потопом. Я вам скажу більше – навіть внутрішня частина храму, де ми перебуваємо, є в якійсь мірі потопом. І частина наших думок, почуттів, прагнень є потопом.

Границя між ковчегом та потопом не пролягає на порозі храму. Потоп вливається до церкви. Потоп вливається в ваші голови і серця, і в ваші вчинки.

Але одночасно благодать є в місті, в храмі, і в вас. Та межа відома лише Богу...

Нехай ніхто не наважиться сказати, що я є благодаті, а той є в потопі. Чи той храм є в благодаті, а назовні потоп. Навіть сам не знаєш, де є межа в тобі благодаті і потопу. Навіть якщо сумління тебе осуджує, але Господь є твоїм суддею. А не суб’єктивне сумління. Не будь суддею в своїй власній справі.

Тим часом, нинішня історія говорить, що є шанс перебування в ковчезі. Є шанс, є можливість. Господь дає таку обітницю та робить це можливим. Тому збираємося тут (у храмі), бо ми вже знаємо. Ті, що не ходять до церкви, ще не знають про це. Можливо вони перебувають навіть в кращому стані, кращій духовній кондиції, аніж ми. Але вони цього не знають.

А ми вже знаємо. Якби навіть були в кращій кондиції духовній, без благодаті програють. Вони не знають про це. Тому сюди не приходять.

Ми знаємо про це. Тому приходимо. Різнить нас лише стан віри. А не стан благодаті.

Але ті, хто знає, сидять в лавках храму. Ті, хто не знають, не приходять до святині.

Тому приходимо, до храму, на молитву, молимося неустанно, плачемо, скиглимо, аби випросити у Бога, щоб Господь збудував нам ковчег.

Щоб Господь нас запровадив.

Євхаристія – це Бог, який віддає себе в жертву Богу за нас…

Христос, який віддається в жертву Отцю, аби  випросити для нас благодать, Духа Святого, той ковчег… Дух Святий є ковчегом.

І, зрештою, Господь спостерігає за тим потопом, Він сидить над потопом, і дивиться. У Бога все під контролем. Тому не мусимо боятися того потопу.

І не є до кінця потопом те, що учні не взяли хліба, що чекає на них трохи голоднечі. А навіть якби човен потонув в часу бурі, і тоді не був потоп. Ісус дещо легковажить голодом та нестачею, легковажить великою кількістю води, потопаннями, катаклізмами, війнами. Смерть є сном. Це все є слабкою справою. Але єдина трагедія, якою не легковажить Ісус – це тяжкий гріх, смертельний, загибель вічна. Це є єдиною трагедією. Все інше – не має такого значення.

І так маємо померти. Тому чи зараз помремо, чи згодом, чи від цього, чи від іншого, хіба аби не було надто болісно. Чи не так?

Але смертна година і так прийде. Хіба якщо Господь прийде вдруге раніше. Але тоді буде страх перед Армагедоном…

Надмірна турбота про те, щоб довше жити, бути забезпеченим, затуплює розум…

Відвертає розум від суттєвої справи, тобто від будування ковчегу.

Ісус є тут збентеженим: «Чому ви такі загублені? Хіба не пам’ятаєте моїх чудес видимих, чудес розмноження хліба?» Ісус знервований, коли бачить, що надмірно дбаємо про забезпечення. Можна дбати, але усвідомлюючи, що ми перебуваємо у п’ятому ряду. А чотири ряди – починаючи від першорядного в житті – для Бога.

І в цьому п’ятому ряду нехай буде боротьба за мир, боротьба за матеріальне забезпечення.

Йдеться про те, аби те забезпечення, життєвий комфорт, життєві клопоти, які маємо в подружжі, в самих собі, в наших родинах, батьківщині, Європі, світі, події на схід від наших (польських – прим.) кордонів, нас не загіпнотизували.

Нехай те, що треба, відбувається. Молімося, аби було як найбільш лайтово, спокійно, наскільки можливо мирно і справедливо. Але це все питання забезпечення і земного життя та смерті земної.  Вони мають бути у п’ятому ряді.

Не повинні вони відвертати нашої уваги від будування нашого ковчегу завіту в Його благодаті…

Чудо об’явлення Пресвятої Діви Марії в Лурді і урок для нас. Брат Петро Куркєвіч

 

Об’явлення в Лурді сталися у 1858 році, через 4 роки після оголошення Папою Пієм ІХ Догмату про Непорочне зачаття Пресвятої Діви Марії, оголошеного 8 грудня 1954 року.

Перше з цих об’явлень сталося так, що Бернадетта Субіру йшла разом зі своїми ближніми та мала пройти через потоку Гаве. І знімала панчохи, аби босими ніжками через той потік перейти.

Як раптом стався вихор. Але здивувало її те, що хоч чує шум сильного вітру, ніщо не колишеться, жодне дерево не схиляє своє віття. І раптом Бернадетта помітила, що зарості гроти Массабельської хитаються, а все інше ні.

І це було таке чудо перше, погодне, яке нагадує Діяння апостолів…

І у цій вступній частині об’явлень було відомо, що йдеться про Євангеліє, часи апостольські, часи відвідин Христа і Духа Святого. І що вони будуть відбуватися знову. Але цього разу не у Єрусалимі та околицях єврейських, але у Франції, в Лурді.

І побачила прекрасну пані. Таку прекрасну, як жодна з панянок на терені грецькому.

Бернадетка дістала розарій з кишені (кишеня є передовсім для розарію, а не для гаманця чи ключів від хати – маєте? :) ).

І коли дістала розарій, хотіла привітатися, але не змогла. Тільки коли Мати Божа привіталася, їй вдалося.

А це означає: що ми не здатні навіть руки побожно піднести, навіть думки не здатні сформулювати, поки небо нам не дозволить. І якщо це вам вдається, то знайте, що це тому, що небо це здійснює, що благодать вам дає. І це благодать, що ви присутні на літургії, наприклад, у спосіб набожний.

І Бернардетта відмовила розарій, а Божа Мати лиш деякі слова промовляла, а так то не промовляла, лише посувала ті намистини розарію.

А це означає, що коли молимося розарій, то Божа Мати нас супроводжує.

Такою була перша зустріч.

Загалом ті зустрічі були феноменальні. Якщо у Фатімі під час об’явлень був чіткий порядок, відповідно до графіків. Бо йшлося про зібрання натовпів – кожного 13-го дня місяця. То тут, у Франції, ніхто, включно з Бернардеттою, не знав, коли буде наступна зустріч.

Одного дня вона почула, що її тягне. Що Дух Святий її тягне…

Це теж є дороговказом – аби піддавалися, коли Дух тягне. Як тебе тягне до якогось добра, то це напевно Дух Святий тебе тягне. Це добре вскакувати і серфінгувати на тій хвилі Духа Святого, на тому тяготінні. Варто шукати того тяготіння в собі.

В часі екстазів, які згодом переживає Бернардетта, та під час яких збирається уже люд, вона так гарно виглядала на тій молитві, була такою зосередженою, променистою, урочистою. Одного разу у неї навіть свічка згоріла, і вона далі тримала її у складених долонях, а люди були в захваті, захоплювалися нею. І це було захоплення одним лише виглядом Бернардетти в часі екстазів.

А це означає для нас, що маємо гарно молитись. І людина має віднаходити в тому заспокоєння, якусь таку радість, зосередження, відпочинок, святу алієнацію.

Коли в Бернардетти та свічка згоріла та торкалась вогнем долонь, люди почали кричати. Але вона згодом вийшла з того стану екстазу, і виявилось, що її долоні не мають опіків. Хоч мали б бути опіки, бо багато хвилин вогонь бушував між її молитовно складеними руками.

Бернардетта питала Божу матір: «Ким ти є? Ким ти є?» А вона не відповідала, лиш усміхалася, ігнорувала питання.

Так само нехай ігнорує наші питання. Про що ми взагалі маємо питати? Ті наші питання, прохання. Може ігнорувати. Це велика Пані. А ми хто?  

Тому не дивуйтеся, що небо вам не відповідає. Хто ми є такі?.. Щоб небо мусіло нам відповідати…

Але, зрештою, Божа Матір відповіла.

А це значить, що небо вам, в кінці-кінців, теж відповість. Нам.

 

І сказала Божа Матір: «Я є Непорочне Зачаття»

Вона не сказала «Непорочно Зачата», як це вказано в догматі. Але «Я є Непорочне Зачаття». Так про себе може говорити тільки Бог.

Це церква ще не вивчила і не дослідила. Це наше занедбання. Церква над цим не попрацювала.

Це щось більше, аніж оголошено в догматі. Це про набагато більше, я б сказав, безкінечно більше. Не «Є Чиста» - але «Є Чистотою», не «Є Біла» - але «Є Білизною». Так може говорити про особу тільки Бог, і вона це сказала.

І тому настоятель повірив Бернардетті, коли вона повернулася у двір костелу, вона дорогою повторювала собі ті слова Марії, аби нічого не згубити. Настоятель відчиняє двері і вона замість «Слава Ісусу Христу» випалила йому «Я є Непорочне Зачаття». І він аж сів від враження. І їй повірив. Бо вже розумів, що того не могла вигадати ані вона, Бернардетта, ані її оточення. Жадна інтрига того не могла вигадати. Це було слово, передане з неба. Він був здивований, він і досі здивований.

Тільки Максимільян Кольбе і ще один мій знайомий священик над цим питанням працював і досліджував.

І останнє…

Одного дня, коли навколо Бернандетти вже збиралися натовпи людей, Божа Матір сказала їй напитися з джерела. І вона попрямувала до того потоку під час екстазу. Але Божа Матір похитала головою, що не з того потоку, що має копати землю. І вона почала копати, в якомусь болотці. Спочатку мала з’їсти трави, тому почала їсти траву, потім мала вмитися. Але там було болотце. Тому замурзалася тим болотем. Люди почали сміятися. Такі звичайні люди і священики як ми – сміялися, що дурненька, помиляється, здуріла. І вона була повністю замурзана тим болотом. І люди розійшлися собі, кажучи, що то все гра, що то неправдиве.

Наступного дня з тієї землі почав плисти струмок. Це вже була вода. Чудотворна вода Лурдська. І там якась жінка якогось хлопчика поклала хворого і сталося перше лурдське чудо.

І так, як Бернардетту підносили на кпини попереднього дня, так носили її на руках.

Померла Бернардетта в тяжких муках від хвороби кісток. А те джерельце стало оздоровленням.

Але те, що вона не отримала оздоровлення, є знаком, що не йдеться передовсім про оздоровлення, але про спасіння. А оздоровлення є лише ефектом, що сприяє спасінню.  

Бр. Петро Куркєвіч OFM, 11 лютого 2025 року, Познань, Польща

Адорація Пресвятих Дарів. Брат Петро Куркєвіч

 

Ми приходимо адорувати Господа Ісуса Христа у Пресвятих Дарах, але суттю адорації не є наша адорація Господа, але наша здатність бути адорованими Богом.

Подібно як Ісус говорить до Натанаїла, покликаного Филипом (читаємо у першому розділі Євангелія від Йоана). Натанаїл питає Ісуса: «Звідкіля знаєш мене?» А у відповіді чує: «Перш ніж Филип закликав тебе, бачив Я тебе».

Тому не ти є тим, хто так насправді Мене (Христа) віднаходить, тільки Я першим віднайшов тебе. То не ти першим полюбив Мене, але Я (Христос) полюбив тебе. І перефразовуючи глибше: то не ти будеш Мене адорувати, але Я буду адорувати тебе.

Можемо увійти в перифразу євхаристійну, бо ми переважно є після прийняття Пресвятої Євхаристії. Те, що промовив Ісус до Катерини Сієнської: «Не так ти мене приймаєш, скільки я тебе приймаю в Пресвятій Євхаристії». Тобто, коли йдеться про суть, то це навпаки, аніж бачать людські очі.

У християнстві є все навпаки: не стільки людина має культ, направлений до Бога, скільки людина отримує культ, що походить від Бога. Тобто любов. Послідовно. Між іншим, любов адоруючу.

Бо немає любові без адорації. Кожна любов – це адорація. Хоча не кожна адорація – це любов. У кожній любові є аспект адораційний. Є також інші аспекти. Як, наприклад, афірмація, яку я люблю. Але одним із початків дії любові є адорування.

Бог дивиться на нас. Про це розповідає один із псалмів (Пс.139:1-7):

«Проникаєш і знаєш мене, Господи. Знаєш мене, коли сідаю, і коли встаю. Думки мої здаля розумієш. Бачиш, коли дію я, і коли відпочиваю; Тобі відомі всі мої дороги. Бо ще немає й слова на язику у мене, а Ти, Господи, вже все знаєш. Ти ззаду і спереду мене оточуєш…» З минулого, з майбутнього, з теперішнього, з-понад часу, з вічності, з відхлані,  «…кладеш на мене Твою руку. Що за предивне знання! Для мене занадто високе, недосяжне воно! Куди мені піти від духу Твого? Куди мені втекти від обличчя Твого? Зійшов би на небо – Ти там єси, ліг би я в Шеолі – і там Ти. Взяв би крила зірниці, осівся б на край моря – і там рука Твоя мене б водила, і Твоя десниця мене б тримала. Темрява мене не покриє перед тобою, бо темінь для Тебе як день, а морок як світло. Ти створив моє нутро…» – тобто, усю емоційність, –  «Ти мене виткав в утробі матері моєї. Хвалю Тебе, Ти душу мою знаєш вельми добре, моя сутність Тобі не – таємнича…» – для мене є таємничою, але для Тебе не таємнича – «… коли постав я таємничо, коли творено мене в землі глибоко, Ти виткав. Очі Твої бачили мої вчинки…» – Ще батько і мати мої не бачили їх, а Ти вже дивився.  

Ти знаєш, адоруєш мене впродовж усіх моїх днів. Так само тих, які ще не настали. Це все незбагненне, цього величезна кількість, більше, ніж піщинок на морі. Для Тебе нема межі і краю. О, Господи, знищ усіх моїх ворогів, і досліджуй мене, Боже. І дивись на мене, і веди мене.

Яким же адораційним є цей псалом. З двох сторін адораційний. Він є адорацією Бога – це споглядання на Бога, який дивиться, це звернення до Бога, який раніше був звернений до нас, це спроба діяти для Бога через культ, через слово, звернення до Бога, який діє значно більше.

Тут можна побачити ту подвійну, взаємну з обох сторін, адорацію. Адорацію Бога людиною, і адорацію людини Богом.

Подивімося на цю адорацію Богом нас на прикладі Симона Петра. Андрій зустрів спочатку свого брата і йшов до нього: «Знайшли ми месію»... А Ісус, подивившись на нього сказав: «Ти вже не є Симон, син Йоана, але відтепер будеш Кифа, тобто Петро, син Ісуса».

Це адорація, яка від давна дивиться, а тепер облагороджує, щось змінює, щось удосконалює, вивищує,

Або інший момент адорації: життя Петра і почуттів Петра. Ситуації, в якій був Петро, тієї зовнішньої, яка часто генерувала ту ситуацію внутрішню. Коли прийшли до Капернауму, приступили до Симона Петра збирачі драхм (монет): «Чому Петро не платить податку?»

Коли Петро пішов додому, Ісус попередив його, сказавши: «Симоне, аби ми не створили для них приводу для згіршення, іди до озера, закинь вудку, візьми першу рибу, яку спіймаєш, відкрий їй рот, і знайдеш перлину, і дай її за мене і за себе».

Очі Ісуса – це божественне пізнання. Вони бачать і тих збирачів драхм, і Петра, і бачать те, що відбувається в думках Петра, ту прикрість, ту спантеличеність, але і ту перлину, і в роті якої саме риби вона схована, і де та рибка буде плисти. Бог адорує все і всіх. Дивиться на усе. Звичайно, з любов’ю. А отже, адораційно.

Також інший момент: відповів Симон Петро: «Ти є Месією». На що Ісус сказав йому: «А ти є благословенний». Бо Отець мій об’явив тобі це. Тому і я скажу тобі: «Ти Петро, скеля. На цій скелі збудую церкву. А пекло не переможе її. І дам тобі ключі. Що буде зв’язано на землі, буде зв’язане і на небі. А що розв’яжеш на землі, буде розв’язане і на небі».

Одночасно Бог дивився на Петра на засаді пробачення гріхів. Коли в третій раз Петро звернувся до Господа, як написано: «А Господь обернувся та подивився на Петра». Згадав Петро, як Господь сказав йому: «Сьогодні ще до того, як заспіває півень, тричі відречешся мене». Вийшов звідти, він (Петро) гірко заплакав...»

Господня адорація і споглядання несе прощення, а також здатність до того, аби людина почала дивитися на своє життя, давала раду у своєму житті, своєму сумлінні, а ще у справі провидіння. Аби це споглядання, ця адорація та контемпляція змінилися в плач – вдячності і сокрушення.

І останній текст (Йо. 21): «А коли спожили їжу, сказав Ісус до Симона: «Симоне, сину Йоана, чи любиш мене більше, аніж вони?» Це не була лиш іронія, це була правда. Бог дивився на всіх, і дивився тверезо. Міг порівняти любов Петра, і любов інших апостолів. Це не була іронія, це не був сарказм. Бог знав, що найбільше з усіх апостолів любив його Петро.

А потім: «Господи, Ти все знаєш, Ти знаєш, що люблю тебе». І сказав до нього Ісус: «Паси мої ягнята... Воістину кажу тобі, був ти молодший, сам підперізувався, і ходив, куди бажав. А коли постарієш, свої руки простягнеш, і інший тебе підпереже, і поведе, куди не захочеш…» Сказавши це, розповів, якою смертю Петро прославить Бога, а потім сказав до нього: «Іди за Мною».

Так я показав лише декілька аспектів, як Бог дивиться на нас, і що означає, що то Бог адорує людину.

Це є для добра людини, є це одночасно для того, аби відкинути зло в людині. Бо Бог відвертає свої очі, аби не дивитися на зло. А те, на що не дивиться Бог, рано чи пізно, зникне.

Тому, споглядаючи Бога, не забуваймо, що Він дивиться на нас. І у значно більшій мірі Він, аніж ми. І добре нам в тім буде.    

Брат Петро Куркєвіч, коментар перед виставленням Пресвятих Дарів. В середу, 5 лютого 2025 року. Вроцлав, Польща