Проблемою не є багатство. Бр Петро Куркєвіч OFMCap

Проблема не в багатстві: ні у відпочинку, ні у комфорті, ні у вишуканій кухні, ні у розвитку мистецтва, ні у фізичному догляді. Авраам, Йов, Давид були багатими, що вважалося благословенням.

Христос був багатим завдяки гаманцю, з якого Юда міг фінансувати себе, завдяки заможним жінкам та їхньому провіанту, завдяки одягу, витканому зверху донизу, який вони не розрізали на чотири частини, завдяки похованню, багатому на пахощі та хустки.

Амоса 6:1а. 4-7: Горе безпечним на Сіоні, тим, хто надіється на самарійськую гору. Ви вилежуєтеся на ложах зі слонової кости і вивалюєтесь на постелях своїх, і їсте баранів із отари та ситих телят із обори. Під гусла співаєте ви, мов Давид, ви музичні знаряддя собі видумляєте. Ви вино попиваєте чашами, і намащуєтесь добірною оливою, і над спустошенням Йосипа не вболіваєте. Тому вони підуть тепер на вигнання на чолі полонених, і перестане крик випещених.

Прагнення багатства є праведним, як і бажання єпископства (пор. 1 Тим. 3:1), тобто влади, якщо воно мотивоване бажанням підтримати нужденних.

Проблема не в багатстві, а у самозакоханості, безтурботності та самовпевненості (надмірній впевненості у власних здібностях та безгрішності) та відсутності турботи про занепад нації...

Прикладом цього є третя спокуса (Мт. 4), або друга (Лк. 4) Господа в пустелі від сатани: взяти багатство та владу (щоб покласти край несправедливості та встановити соціальну справедливість, звичайно), але не чекаючи Бога (Він дасть вам це хто знає коли; частково зараз у хроносі через кайрос – час благодаті, повністю – в есхатоні, через славу воскресіння, вознесіння, посідання ad dexteram Patris), але від сатани, нетерпляче тут і зараз, віддаючи йому навіть невелику шану, ідучи на компроміс, співпрацю та залежність.

Церква, включаючи Польську Церкву, також у відомі нам часи, часто стикалася з цією спокусою. Посудіть самі, чи піддався він цій спокусі.

Що дало Христу, і що дасть нам, силу в спокусі бути автономними щодо Бога та відхилення/скочування до споживацтва?

Досвід Божої любові стверджує нас, наповнює нас Божим задоволенням.

 

Христос отримав це після свого хрещення в Йордані. І, безумовно, пережив це в молитві, особливо внутрішньо:

«А ти, коли молишся, увійди до своєї кімнати, зачини двері за собою і помолися Отцю своєму, що в таємниці. І Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі» (Мт. 6:6).

Що дасть тобі Отець, який в твоєму втаємниченні  і бачить і діє в тобі? – Відчуття Його багатогранної любові до тебе.

 

Християнство не проти багатства, але воно вимагає належного використання багатства...

Щоб те, що є реляційним (стосунки з Богом, з іншими), було важливішим, ніж те, що є споживацьким (влада, слава, їжа, еротика, психологічний досвід); коли воно адекватно та оптимально соціалізовано, бо інакше воно здається перешкодою до спасіння.

Спасіння досягається не через споживацтво, а через утвердження іншогота можливі реляційні стосунки з іншим.

Багач жив заради розваги та споживання...

Проблема полягала в тому, що передусім, і, можливо, виключно, це.

Щастя та спасіння полягають у доброті, у гарному житті, розумінням якого є допомога іншим, особливо тим, хто її потребує.

І таким був хворий, голодний і стражденний Лазар.

Якби багатій чоловік зробив це, він би не був таким безтурботним, самовпевненим, байдужим та соціально незалученим, він би міг використати своє багатство і розвинути музичну культуру.

Любов, з одного боку, є підтвердженням, а з іншого – вимогою розвитку...

Бідний Лазар потребував підтвердження від безіменного багатія, а отримав його від собак та Авраама/Бога.

Але перед бідним також стояли етичні вимоги: не проклинати багатія, його життя/страждання, себе/зі схильністю до самогубства, та Бога/Творця/за відсутність Провидіння.

Тому він також повинен приймати Бога, багатіїв і себе, радіючи дружбі з «псами».

Він виправдовував це, бо, на відміну від багатія, він має ім'я, дане йому Сином Божим, і тому має обличчя, і тому є особистістю, і тому є людиною (а не так, як інший, індивідом), за що він отримав винагороду.

Ім'я людини означає, що вона має ідентичність, сильну особистість...

Це також означає, що вони перебувають у стосунках, перебувають у комунікативному, утверджувальному ставленні до інших.

Це також означає, що вони виконують певну місію, певне покликання, що вони послані до чогось (це позначається іменами Ісус, Мойсей, Петро).

Нагорода – це виняткові стосунки з Богом, в лоні Отця та в ролі та природі Сина Божого.

Вроцлав, 28 вересня 2025 року

Підготовка до півмарафону 2025 – нові знання

Традиційне поповнення багажу знань під кінець бігового сезону. За матеріалами Bieganie.pl та Rezultaty.

     -  Дбати про відновлення після тренувань – давати собі принаймні годину бездіяльності після інтенсивного тренування для розвитку м’язів, добре приймати тривалий, можна контрастний душ

     - Якщо під час тренування немає сил займатися, пропустити один день і відпочити, потім продовжити, а не гребсти з останніх сил

     - Слідкувати за якістю сну

     -  Якщо треба відновити бадьорість в ранковий час, робити двічі на тиждень підйоми на годину раніше традиційного часу – тоді традиційний буде комфортнішим

      - Якщо трапляється безсонна ніч, 4 години вдень достатньо для відновлення, щоб не зіпсувати наступну ніч

     - Якщо потрібно швидко відновитися поспавши вдень, треба навести будильник на 30 хвилин сну – щоб прокинутись в правильній фазі і мати сили

     - Під час осінньо-зимового періоду призначити 1-1,5 місяця на відновлення ніг, порятунку від травм тощо, зменшивши навантаження

     - Взимку вводити чергування бігу з велосипедом, кардіо в залі чи плаванням, заміщуючи таким чином години бігу і покращуючи загальний стан організму

     - Чергувати біг на довшу дистанцію з прискореннями 1:2

     -  Краще зробити 2 тренування в один день по 6 км з перервою на відпочинок, аніж одне на 10, якщо треба збільшити інтенсивність бігу

     - Під час забігу перші 10 км бігти повільніше, другі 10 км швидше, а не навпаки

     - Краще робити спочатку силове тренування, а потім біг, а не навпаки. Перед другим в один день бігом – дати час на відновлення і в ідеалі  щось з’їсти

     - На силових закачувати сідниці окрім інших частин тіла

     - «Підвішений прес» розвиває і не шкодить спині

     -  Перед силовим тренуванням варто робити тривалу розминку/розтягнення, щоб не було травм

     - Найкращий спосіб мати гарно накачані ноги – біг, бажано гірки

     - Перед забігом типу марафону/половинки за два дні до початку вжити вуглеводної їжі, яка годує м’язи (напр. в п’ятницю, якщо акція в неділю)

     - Каву пити за 8 годин до сну – стільки часу тримається в крові кофеїн

     - Під час забігу гелі з кофеїном на самий кінець, не пити перед забігом кокаколу, бо діє як кава

     - Невелика кількість жиру замість пресу корисна для здоров’я

     - Якщо є бажання підсушитись перед забігом, робити це найкраще за 3 місяці до акції

     - Перед самим забігом маса тіла може дещо зменшитись без сильної дієти – на фоні психічного навантаження

     - Не варто худнути безперервно 6 місяців і більше, краще робити перерви, щоб організм відпочивав і не протестував

     - Якщо є проблеми з пульсом та високим тиском – 2 тижні вживання магнію (можна + В6) можуть виправити ситуацію

     - Cолодощі краще їсти з основним прийомом їжі, а не як перекус, бо викличуть зайвий голод

     - Сидячий спосіб життя смертельний для здоров’я – кожні 30-40 хвилин треба вставати і рухатися для обміну речовин, крові та травлення

     - Важливо вивчати та відчувати свій організм і діяти на випередження: пити воду під час забігу до того, як з'явиться відчуття спраги, робити перекус до того, як почне мучити голод, відпочивати між тренуваннями до того, як організм скаже "З мене досить"

-

Навчання про стосунки – в групі, спільноті, суспільстві. Бр. Петро Куркєвіч, OFMCap

Для кожних стосунків та спільноти: дружба, шлюб, сім'я, група, місцева громада, нація, громадянське суспільство. Не боротися за верховенство — владу (над тілами), престиж (владу над душами), а увійти в беззахисну слабкість дитини, яку можуть або відкинути (покинути, вбити), або прийняти (народити).

Mт. 18, 1-5. 10. 12-14 – навчання про стосунки – в групі, спільноті, суспільстві.

Слабкість будує стосунки та спільноту, а не сила. Сила будує акцію та групу.

Сила, таланти, здібності та навички, необхідні для цільових груп та спеціалізованих груп: релігійних (молитовна група, група поклоніння, група вивчення Біблії, команда євангелізації, благодійна група, церковний хор тощо), світських (оркестр, антитерористична група, медична команда, вчителі, Рада міністрів).

Чому слабкість будує стосунки та спільноту?

Тому що вона ґрунтується на дедалі повнішій правді про нас самих (у процесі зростання довіри та вдячності — радості).

І ця правда завжди виявляє нашу слабкість, безсилля в певній справі, нашу крихкість та наше зло.

Якщо ця правда про нас самих як слабких, недосконалих і навіть злих доброзичливо приймається іншими (іншими) і не використовується проти них, то в обох особах/сторонах вона породжує довіру, вдячність, радість, бажання симетричної взаємності та ще більшу відкритість — як довіряючись іншому, так і приймаючи його.

Чим більше ми стаємо перед іншими як діти, тобто у власній слабкості, залежності від інших та довірі до них, та у дитячій готовності увійти в сім'ю, тим більше ми будуємо стосунки, спільноту та перетворюємо світ на сім'ю, чинячи Царство Боже уже тут.

Що означає приймати інших як дітей?

Тут нам самим слід бути дорослими, зрілими, сильними, готовими служити чужим слабкостям.

У спільноті кожен у певному сенсі схожий на дитину: слабкий, злий, хворий, непривабливий, нецікавий, нудний, некомпетентний, без зв'язків чи талантів, бідний, потребує допомоги, поглинає наш час, як темна космічна діра.

Найслабших, найменш цікавих, найхворіших чи злих не слід зневажати, експлуатувати чи виганяти, бо вони мають божественну гідність, оскільки мають ангельських духів як слуг та лакеїв.

Чи означає це терпеливість до дурнів, гордих, егоїстичних, паразитичних, нарцисичних, психопатичних, кривдників, маніпулятивних у громаді?

Ні, бо це не сприятиме їхньому зціленню — їхньому наверненню — і поставить під загрозу здоров'я громади, благополуччя окремих людей та необхідні високі стандарти стосунків.

Тому кожного слід обіймати та любити, що, з одного боку, означає прийняття, акцептацію та ствердження, а з іншого — відповідні вимоги.

Про кожного слід піклуватися належним чином, також відповідно до його хвороби, відповідно до принципу: ми любимо тебе, тому, з одного боку, ми вже стверджуємо тебе в тому, що є добрим, але ми також чогось вимагаємо, тобто ми терпляче відмовляємося дозволити тобі залишатися таким поганим, яким ти є.

Якщо хтось через своє зло, буття злим дистанціюється від спільноти, то слід, знову ж таки, адекватно, відповідно до аксіології (світу цінностей), але також психології (світу природи), слідувати та шукати цю дику, загублену, поранену вівцю, іноді лише чекаючи та молячись.

Тоді ми вступаємо в бажання Бога, який не хоче, щоб ніхто був втраченим. Ми стаємо мініатюрним, місцевим Богом у нашому селі.

Посилаючись на перше читання та вірш «Алілуя», додамо чотири пункти:

По-перше: Ми не повинні приписувати собі заслуги за успіхи в стосунках чи діях у громаді.

Це те, що зробив Мойсей, коли він черпав воду зі скелі, ніби сам без Бога; в результаті він був покараний тим, що не ввів людей до Обітованної землі, і тому не будував Царства Божого в громаді, бо це вимагає благодаті.

По-друге: Ми повинні бути мужніми, тобто хоробрими та сильними, у побудові стосунків.

Це стосується мужності твердо стояти на суттєвій істині — хто є хто, who is who; а також сили твердо стояти на формальній істині — як вміло передавати цю суттєву істину, щоб з цього вогнища було якомога більше вогню, але якомога менше диму.

По-третє, будьмо у тому спільнотовому діянні, будуючи ці відносини (в Бозі, з Богом і для Бога), лагідними та смиренними.

Четверте, якщо ми це зробимо, Бог буде з нами та буде ефективно співпрацювати.

Вроцлав, 12 серпнч

Бога не вбили за добрі вчинки людям, але за правду, яку проголошував. Брат Петро Куркєвіч OFMCap

Ціллю приходу Христа на землю було дві справи. Перша - кинути вогонь, щоб усі душі на землі запалити, аби вони перемінилися. А друга справа – аби уже перемінені врятувати від пекла. Бо людина сама тут на землі навіть з благодаттю божою не має змоги так перемінитися та так спокутувати гріхи, аби піти до неба.

Недостатньо змінити людину вогнем та запалити, але треба також звільнити та спасти через хрещення, занурюючи в кров Христа. Христос мусить зануритися у крові, аби через свої страждання нас негідних вчинити гідними. Він буде запалювати нас і змінювати аби ми стали сповненими вогню, палаючими, духовними. Також Він відкупив нас і через Його страждання і хрест будемо в небі.

Але ми, вже перемінені, не можемо погодитися з брехнею.

Той вогонь, яким Він нас підпалює, Дух Святий, благодать – це не лише благодать добродійства, але також благодать правди. 

Зрештою, вона також об’явиться як благодать краси.

Христос не був замучений та вбитий через те, що у своїй любові чинив добро і допомагав людям та служив. Ніхто не сприймав за зло те, що Він чинив добро людям. Не з цієї причини Його вбито. Але через правду, яку проголошував. Правду як про себе самого, що є Сином Божим, що є Богом, хоч виглядав як людина, і то часом мізерна.

Він проголошував правду про них. Що є як гроби побілені, з непоганим фасадом зверху, але всередині виглядають трагічно. І тоді, хотів того чи ні, чинив в їхньому єврейському середовищі, а потім римському, а згодом європейському, і польському, зокрема, і світовому поляризацію, поділ, суд. Вівці направо (ті, що кохають правду про Бога і кепську істину про людину), а наліво козли (які кохають неправду про Бога, які применшують Бога, і котрі кохають неправду про людину і про себе та надмірно вивищуються і задирають носа).

Тому правда ділить людей на дітей Бога і дітей диявола. 

Діти диявола не люблять правди, не люблять дискусії, академічного колоквіуму, розмови, диспуту, не люблять суду. Не наближаються до світла правди. Не хочуть відкрити правду і увійти в її орбіту, в її світло. Втікають від світла в морок. В мутній воді з їх егоїзмом і пихою буде легше, аніж в тій, урочистій.

Люди, піддаючись поділу, не піддаються правді історичній, моральній, логічній.

Цей поділ бачимо в історії пророка Єремії. Єремія переповнений любов’ю до Бога та приймає Його волю, тобто, правду. Правда є виразом волі Бога.

Часом правда формальна є важливішою від правди мериторичної (фактичної). Наприклад, коли є переслідування, ворог питає, чи є тут такі і такі люди, але треба рятувати життя людське – правда про необхідність порятунку є вищою, аніж правда про те, є чи ні. 

Правда моральна є важливішою від правди фактичної.

Ідучи за більшою правдою коштом меншої не мусимо сповідатися. Мусимо бути беатифіковані.

Бути пророком в суспільстві означає бути людиною правдомовною. Як щодо мериторики (щодо фактів чи природи речей), так і щодо правди формальної (щодо промоції життя, афірмації осіб, їхнього добробуту, щастя).

Пропрок Єремія для добра народу, бажаючи бути для нього помічником (і в цьому проявляється ця правда формальна – що хоче афірмувати народ), вимушений їм проголошувати правду, що оточення Єрусалиму є карою Божою, яку заслужили, бичем Божим. Тому треба цю кару прийняти, упокоритися під рукою Бога, яка нині нас упокорить, але завтра піднесе.

Каже: «Віддайте жителям Вавілону місто»...

Єремію сприйняли за зрадника люди з середовища патріотичного, які хотіли боротьби, оборони, хотіли битися за незалежний Єрусалим… А пророк Єремія казав їм, що ні, в цьому моменті не треба битись. Бо є моменти, коли треба битись, бо ворожа армія – не є долонею Бога караючою, але то ворог і сатана, а з сатаною треба битися. Але тепер є бичнм божим, і треба упокоритися. Його вважали за зрадника, і присудили до смертної кари.

А за кого б вважали священика або єпископа під час повстання листопадового, коли пани поручники з пістолетами й шаблями бігали по Варшаві? – Коли б хтось сказав: «Діти, не треба цього робити, Бог того не хоче». Знаємо, що б зробили пани поручники, які очолили повстання. Порубали б шаблями, підвісили б на ліхтарях. Так чинили з тими генералами та єпископами, які не були з ними згодні.

Часом пророк є один проти всіх. 

Виглядає, що пророка Єремію ніхто в місті не підтримував. Усе місто було проти нього. Але то він мав рацію. А не вони. То ксьонз Петро Скарга зі своїми проповідями, критичними до польських вад мав рацію. А не цілий народ, який на зламі 16-17 століття був на вершині потужності. За 12 років ми мали дійти до Москви. Але мало хто його слухав.

Так, правда часом буде боліти...

Але правда – це Бог. Який хоче нас запалити. І хоче провадити нас до добра. Не біймося тієї правди. Лише вона є, як казав Юзеф Мацкєвіч, один з найбільших поляків 20-го століття, «тільки правда є цікавою». І як він же казав: «там, де треба противитися (тобто, чинити поділ), треба битися». Тобто, чинити поділ. Бо лише спір веде до правди.

Без правди немає нічого, що нам здається, що є. 

Без правди подружжя не є правдивим, і родина не є правдивою, покора не є правдивою, і відвага – це не відвага без правди.

Без правди любов – це любов неправдива. Найчастіше самолюбна, яка видає себе за правдиву. Без правди наша батьківщина не буде батьківщиною, лише мачухою.  

Правда відкриває нам світ цінностей Божих і любові. 

Покора і любов, милосердя і справедливість є вищими від правди. Але лише правда до них провадить. Немає одного входу ані до світу цінностей, ані до правдивого життя. Ані, зрештою, до неба. Правда – то мала фірточка. Є багато на перший погляд гарних дверей, які мають туди провадити. Але ці гарні двері різняться від правди. Зрештою, тебе затримає стіна вегетації, смерті.

Полюбімо правду. Дозвольмо Христу кинути на нас той вогонь. Вогонь правди. Він вчинить, що наше добро буде правдивим. Станемо дійсно добрими людьми. Все інше не варте нашої уваги. В цьому будьмо безкомпромісні. Бо навіть добре живучи не потрапимо до неба. Але до чистилища. Там вогонь правди буде більш болісним.

Вроцлав, 17 серпня 2025 року

Бути вигнанцями, як народ вибраний з Єгипту. Бр. Петро Куркєвіч OFMCap

Бог виводить народ з Єгипту. Народ є вигнаним злими людьми. І Бог карає злих людей.

У нашому житті ці аспекти також присутні. Зокрема, ведення боже і виведення. Нажаль, вигнання злими людьми також присутнє. І найкраще, щоб після всього ми увійшли у третій етап – коли Бог вступиться за нас, добрих, і покарає наших противників. Показово, на наших очах. 

Добре, щоб так було. Аби все завершилося тріумфом Бога і добрих людей. І ганьбою злих.

Таке боже ведення, яке полягає на виведенні досвідчуємо. Передовсім ми є виведеними з вод плодових наших мам. Там нам в животі під серцем було добре. Раптом щось сталося, почався перший етап цунамі, води відійшли, і потім ми були змушені залишити лоно матері. І таким був наш перший вихід.

Ще один вихід, який я пам’ятаю – це вихід з дитячого садка. Там було гарно, мав два перші кохання, зі сніданком, з бабунею. Я був у садочку в сестер монахинь в Познані. Тому одним коханням була монахиня. І там було дуже гарно… J

І потім травматичним був перехід в молодшу школу – єдину в Польщі, хорову. Мав тоді гарний голосочок.

А потім другий вихід – перехід з молодшої школи до ліцею. А одночасно до антикомуністичного підпілля. То була справа дуже серйозна. Як показує історія святого Гжегожа Пшемика, ліцеїста, вбитого комуністами. Це був мій час битви з обридливим комунізмом.

Ну і був вхід до Оази. Серйозний вихід і вхід до раю на землі. До особистої віри, як казав Бляхніцький – віри, що походить з рішення.

І потім був наступний вихід. Як і в вашому житті. Хотів після завершення ліцею піти на навчання, але так вийшло, що пішов до монастиря. Не міг витримати. Ви, певно, тоді йшли на навчання, або в подружжя, або і в одне, і в інше, ще якесь третє.

Наступним таким виходом, веденням божим, трохи травматичним, був мій виїзд в Україну. Не хотів, але погодився.

А потім були щоразу серйозніші виходи в інші країни. Я, котрий на любив подорожувати, мусів постійно бути в мандрах до близько 20-ти країн. Брати мені заздрили, а я заздрив їм, що можуть сидіти в монастирі, а я був змушений бігати світом. І так 30 років.

Потім увійшов в такий етап, коли мене виганяли. Щоразу більше мене гнали, як мені видається, люди злі. І маю в пам’яті 3 серйозні вигнання. Кожне з яких серйозніше за попереднє. Хоча це нічого у порівнянні з Сибирійськими вигнанцями. Але, попри все, який мученик, такі і вигнання.

Чи дочекався миті, коли Бог карає на моїх очах злих людей? – коли йдеться про одне з тих вигнань, то досвідчив цього. Всі, хто спричинився до мого вигнання були згодом розбитими Богом, і порозкидані. А я був повернений. Щось незвичайне було.

А коли йдеться про інше вигнання – чекаю поки Бог на моїх очах показово покарає моїх ворогів.

Прикладом і унаочненням, що наше життя є виведенням нас Богом, і що треба очікувати на вигнання злими людьми, а також що можна надіятися на тріумф над злими людьми, а також на повернення, або на гарний вхід, є Євхаристія. 

А конкретно – факт, що хостія не є хлібом із закваски.

Ми разом із церквами східними до 8-9 століття також використовували хліб із закваски. На початку, в перших століттях, коли більшість християн були юдеохристиянами, єврейського походження, ймовірно використовували мацу, тобто, бездріжджевий хліб, тонкий. Але потім, не знаю чому, ми, християни, увійшли в використання на Євхаристії хліба звичайного. Певно, аби трохи відрізатись від єврейської традиції, від юдаїзму. Щоразу більше входило поган, тобто етнохристиян до церкви. Тому ймовірно, ми приймали хліб, який використовували погани, тобто нормальний, звичайний хліб.

Але приблизно з 8-9 століття входимо в етап хостії – використання бездріжджевого хліба. Не маци, але хостії. Має значення, що то не є маца, бо то не є повернення до юдаїзму, але з’являється фірменний продукт, наш, римсько-католицький. Нікого не наслідуємо. Але маємо хостію.

Це має символічне значення. Бо хліб без закваски означає, з поспіхом виготовлений, а також гірший на смак. 

І хостія означає, що в поспіху – тобто, ми завжди будемо не готові, навіть якщо це не буде здійснено з поспіхом в прямому розумінні слова, то ніколи ми не будемо готові до того божого ведення до кінця. Завжди буде трохи чогось неприємного, але потрібного. І нехай ця хостія, хліб Євхаристії нам про це нагадує…

Що кожен вихід може бути важким, кожен шлях важким, кожне впровадження може бути важким, що вигнання людьми може бути прикрим. Але, зрештою, ця хостія замінюється в солодкість в нас. і часом навпаки – дуже смакує.

Бо на нас чекає тріумф над злими людьми, і, зрештою, над злими, якими є ми самі. Але на хостія, чому не маца – бо це має бути якнайбільше ефемерична, делікатна, субтельна, урочиста, де більше світла, аніж муки/борошна. А в маці є більше борошна і загалом світла. Якщо хостію піднести до світла, буде більше світла аніж борошна. Більше ефемерності аніж матерії. Якби я впустив хостію, вона спадатиме на патену делікатно, як пелюстка троянди або листок. Або бабине літо – яке буде танути в повітрі. 

Про що має це нам нагадувати? – про Господа Ісуса, котрого Бог вивів, котрого люди виганяли, а Він був делікатним. 

Не лише був делікатним, міг також кричати, але зміг бути тихим, спокійнесеньким, не відкидаючи свій тягар. А навіть якби наступив на тліючий кнот, не гасив би його. Але, зрештою, попри, чи може завдяки, чи може в тій делікатності, звершуючий суд. І входячи в своє ефемеричне урочисте, наповнене світлом небесним своє воскресіння. 

В делікатності але й переможності Христа усвідомлюємо суть святої хостії.

Вроцлав, 19.07.2025 

Проповідь під час Євхаристії

Про шлюб і одруження. Бр. Петро Куркєвіч OFMCap

Авраам поховав Сару, кохану свою дружину. Хоч на мою думку чоловік має так старатися, щоб він поліг першим. Має брати на себе всі роботи. Щоб швидше жінка була вдовою аніж він чоловік вдівцем. Але буває по-різному. У будь-якому випадку, панове, стараймося вмерти першими внаслідок перепрацювання або битви за наших пані. А пані нехай живуть 100 років.

Авраам попросив присягу в слуги, щоб взяв тільки семітку – тільки зі свого клану та своєї віри. Бо в першу чергу думав про віру. Однак якби взяв якусь іншу кандидатку для Ісаака, свого сина, вона б внесла своїх богів, свої фігурки в торбинці. З золота, срібла, дерева.

Але тепер, особливо тут, в нашому краї, ми є в ситуації, коли не завжди особа віруюча є найліпшим кандидатом на подруга. Колись так казав, що перевір, чи він віруючий, а потім перевір, чи є аксіологічним, етичним той кавалер чи та панянка.

Але зараз що частіше кажу, що зараз ситуація протилежна, аніж та, що була колись. Що тепер важливіша аксіологія. Бо що з того, що хтось вірить, якщо не здатний кохати. То ж краще одружитися з кимось, хто не вірить в Бога, але вірить в любов. І буде здатним кохати.

Як Ісус. Він почав ці зміни. А навіть не Ісус, лише Старий Завіт.

«Ідіть і старайтеся зрозуміти, що означає – хочу милосердя, а не жертви».

Швидше милосердя. Найкраще, коли і милосердя, і жертва. Але якщо б я, Бог, мав би щось вибирати – то хочу більше милосердя аніж жертви.

Хочу любові більше аніж віри і культу.

Зрештою, подумайте: в часи переслідувань шукаєте сховку для себе, місця втечі: чи дійсно буде мати для вас більше значення хто вас прийняв і сховав – чи то будуть люди віруючі чи невіруючі? Чи для євреїв тих часів, які ховалися в ульмів мало визначальне значення чи то гарячі віруючі? Чи швидше те, що нададуть їм допомогу і пустять під свій дах?

Отже, має значення, чи проявлять любов, ризикуючи своїм життям, а не те, чи віруючі чи невіруючі.

Дослідження IPN (Instytut Pamięci Narodowej – інститут народної пам’яті) показало, що віруючі католики не становили надрепрезентативної групи в порятунку євреїв. Пропорційно однакова кількість була як віруючих, так і невіруючих. Розумієте?

Має значення любов.

Сумління.

Мужність.

А віра вже згодом.

Милосердя – більше аніж жертви…

Віра має допомогти нам бути мужніми, чесними, готовими до любові. Але виявляється, що ми не є монополістами. Атеїсти – з якими Бог теж кооперує, лише не через благодать віри, але через благодать освячуючу – є здатними до великих речей. До яких віруючі часом не здатні.

Як у випадку порятунку згаданих вище євреїв.

Тому якщо йдеться про одруження – найважливіше чи твій хлопець, твоя дівчина – це особа сумління. Чи це особа шляхетна, котра гидується насильства, маніпуляції, і яка гидується і не допустить, щоб хтось чинив насильство.

Чи це особа відважна, мужня? Яка відповідає за свої рішення? Вірна?

Лише згодом після всіх цих чеснот можна запитати, чи віриш в Бога чи ні. Бо напевно в таку людину Бог вірить.

І вистачить.

Зрештою, як буде шляхетною, вона, невіруюча, і «я», віруючий, то може дійде до віри. А може і ні.

Щоразу більше стаю прихильним словам Рацінгера, що віра насправді є благодаттю. Яку Бог не всім дає. Однак чесність є благодаттю, яку Бог дає всім.

І, на завершення: Матей зібрав собі колег і колежанок, тобто, товариство з зірки. Але виявилося, що не такий той чорт страшний, як його малюють. Що не таке то товариство з звірки як те, що б було з-під яскравого сонця. Виявилось, що то гарні люди – слабкі, але не такі вже й злі.

Виявилось, що фарисеї – не гарні люди. Хоч загалом сильні. Що за сила волі і рішучості – але злі. Підняли руку на нашого коханого Господа Христа. І його вбили.

Бачите, до чого веде побожність без любові?

Побожність, яка не здригнеться перед тим, щоб штурхати когось. Ось до чого веде побожність. Яка готова штурхати. Митники і грішники не штурхнули Бога. Хоч не мали віри аж такої.

Я, подібно як євангелист, стаю по їхню сторону. Ґрунт – то шляхетна людина. А віруючий чи невіруючий – справа інша.

Чи з тої чи з іншої партії… не так важливо.

Вроцлав, 4 липня 2025 року. 

Про гідне прощання з померлими близькими. Бр. Петро Куркєвіч OFMCap

 

Хочу запропонувати роздуми на кілька тем. Першою з яких є похорони. Похорони, як форма та етап жалоби, які необхідно пройти. В спосіб екологічний, такий, як Господь бажає.

Я часто буваю на різних похоронах. Але недавно був учасником одного незвичного похорону. Як писав Херберт, що часто вистачить відчуття смаку.

Хотів би сказати кілька слів про кремацію.

Я б заохочував панство не піддавати кремації своїх померлих. Але ховати у гробах. Це наша традиція. І традиція єврейська – бо так був похований Господь і всі апостоли. І в катакомбах наші святі. Уся наша традиція – то поховання у труні, поховання тіла. Це останній вчинок милосердя до тіла – поховати свого тата, свою маму, свою бабусю, свого дідуся. Поховати.

Кремація не є гріхом, якщо не є пов’язаною з ворожим щодо християнства світоглядом (бо тоді є гріхом). 

Сама кремація без ідеології та чужого світогляду не є гріхом. Але чи є досконалим способом? – Думаю, що ні.

І естетика нас до такої думки підштовхує.

Коли четверо або ще більше чоловіків несуть гріб, в тому є певна гідність. Але часто коли буваю на похоронах, де несуть урну, чоловіки (що несуть – прим.) роблять, що можуть. Наприклад, двоє несуть урну, яку, дуже перепрошую, але можна понести в одній руці. Тобто, вони намагаються надати цьому відповідну шану. Але це виглядає неприродньо.

На мить, коли урну кладуть не до ями, а до викопаної ямки біля гробу, як на мене, неможливо дивитися. Є в цьому якийсь таких брак поваги.

Гріб, який опускають на мотузках (навіть не так, як гріб мого тата спускали під якимось дашком атоматичним ліфтом),  повільно, так, це боляче. Але в тому реалізмі є якась нечувана промова, якась екологія, щось правдиве. Це правда не є евфемізованою (евфемізм – це слово або вираз, який використовується для заміни іншого, грубого, неприємного, або табуйованого слова чи виразу. Мета евфемізму – пом'якшити або завуалювати неприємний зміст, зробити його більш прийнятним або менш образливим), прихованою.

Так, вона спричинятиме якийсь шок, якийсь плач, але нехай. Нехай.

Так, це набагато дорожчий спосіб, аніж кремація. Але мій тато заслужив, щоб віддати на пару тисяч більше.

Коли привезли до костелу тіло мого тата, я приїхав тоді з України, то наша родина могла увійти до храму коли той гріб був ще відкритим. Я був першим. Хоча теж запізнився на 2 хвилини, бо я завжди спізнююсь.

Тато був переді мною в пустому костелі, чекав на свого первородного сина. То обцілував його з голови до ніг і назад. Попритулявся до того тіла ще. І потім не подобалося мені, що спускають його до ями якимось ліфтом, механізмом. Хотів би навіть сам взяти за шнур і з допомогою чоловіків моїх сестер це зробити.

Подібно як в похороні Сари Авраам не жаліє грошей (я знаю, був багатий, не всі ми є багатими). Але ті, кого любимо, насправді заслужили.

Знаєте, вчинок милосердний щодо тіла «померлого поховати» дуже безкорисливий. Бо цей померлий вже не віддячить тут на землі. Він вже не може віддячити. Він вартий того, щоб йому зробити гарний похорон. І заплатити.

Мій тато був вартий.

Звичайно, не хочу засудити тих, хто вчинили інакше. Хочу лиш пропонувати. Хочу лиш поділитися цим. Для роздумів. Не хочу нікого оцінювати. Може я не маю рації. Але в мені відзивається щось таке, як естетика, повага. Як антропологія таких дій. Той вигляд. Естетика завжди супроводжує правду.

Наприклад, знущання над людиною не виглядає гарно, а коли гладять людину, виглядає гарно. Естетика підказує, де правда і де добро.