Нехай правда панує. Бр. Петро Куркєвіч, OFM Cap

 

Ісус підносить очі до неба і молиться. Мученики в часи найбільших страждань часто підносили свої очі до неба. І так, в той самий час, коли розривали їхні тіла, вони підносили очі до неба, щоб не вдивлятися в своє тіло, так страшно стражденне і те, яке поступово вже втрачали. Не дивились також на тих, хто здійснював катування та на цинізм жорстокосердих. Але мали погляд, який відвертав їх від світу, намагаючись з’єднатися з Богом.

Такий погляд і ті слова Ісуса до неба і до Отця є доброю метафорою молитви, яка вказувала на її суть. Залишити себе, відпустити ситуацію і світ та єднатися з Богом. І через слово, розмову, і через погляд очей, через усі рецептори, через усіляку владу.

Важливо, щоб ми якомога частіше підносили очі, і уста, і вуха, і серця вгору.

А потім наступна велика ідея: «Отче святий, візьми їх в Твоє ім’я». Можливо, саме в цьому реченні, іменем Бога є і те «Отче», і «Святий». Тобто, «Отче, тримай їх в стосунках синівських, стосунках дітей, стосунках, які я маю з тобою, аби були одним, як ми». А одночасно «Тримай їх у твоїй святості». Бо твоїм першим іменем є «Отець», а іменем другим – «Святий».

Є дитинство боже і дорослість божа.

Діти щодо Отця, а щодо отцівської святості, тобто духа – партнери і партнерки. Але це все може вчинити Отець. І тому Ісус просить, щоб взяв, зберіг.

В іншому місці йдеться «Захисти від зла», а ще в іншому: «Вчини, щоб радість мали». І, зрештою, вкінці: «Освяти їх».

Тільки Бог може нас освятити, впровадити у радість, захистити від зла, зберегти.

Тому маємо молитися.

Є благодаті, про які не потрібно просити. Це благодать відкуплення. Чи просили ми чи ні, чи були приятелями Бога чи ні, Бог і так, зсилаючи свого сина відкупив цілий всесвіт і людство. Про ту благодать і благодать церкви, як наслідок такої благодаті, не треба просити, бо Бог її зреалізує, хочемо того чи ні.

Але щоб відкуплення дісталося нас і стало нашим усправедливенням, а потім освяченням, і було з нами аж до нашого спасіння, про це треба просити. Бо можемо тієї благодаті не отримати або не вміти нею скористатися. Тому треба про це молитись. Як Ісус молився про нас.

Наступною дійсністю є єдність. Вона опирається на стосунках з Отцем і на Його святості.

А потім Ісус говорить про Слово: «Передав Твоє Слово». А потім говорить про правду.

Тому не йдеться про єдність як про нестачу конфліктів. Тільки йдеться про єдність, яка говорить: "Хай будуть між нами конфлікти та непорозуміння, це така сама дійсність, як виснаження, втома чи старіння. Не вберегтися від непорозумінь. Але конфлікти, спори, інші різноманітні неспільні погляди між нами Це нормально". 

Цього не буде в небі, але мусить бути на землі. Бо це те прокляття, це шкода після первородного гріха, зіпсутої нашої природи..

Але якщо ми будемо мати захоплення правдою, любов до слова, але не нашого, не нашої концепції, а концепції Бога, волі Бога, а не нашої (бо якщо хтось з нас сконцентрується на власній концепції – це кінець), будемо шукати правду об’явлену чи правду, яка дійшла до нас в створінні, якщо приймемо рішення зосередитись на слові Бога, концепції, філософії життя Бога, то рано чи пізно, зустрінемося в єдності.

І я б сказав, що якщо б не це нас єднало, то краще б нас бути в поділах схизматичних. Принаймні те, що всередині, нехай проявить себе назовні. Нехай буде внутрішнє «нє», і зовнішнє «нє».   

Найгірше коли є внутрішнє «нє», бо не шукаємо того самого, а назовні «ніби так». Ісус не сказав: «Так-Ні», але «Так-Так» - «Ні-Ні».

Якщо не шукаємо того самого, тобто, правди, але шукаємо своєї вигоди, то хай та різниця між нами проявляється ворожістю назовні. Ворожість до правди всередині нехай проявиться відсутністю єдності та усмішки.

Але якщо нас єднає внутрішнє «Так» на правду, на слово, на Отця і на святість, то нехай це проявиться назовні в єдності.

Бог хоче такої єдності. 

Метою Бога навіть не є правда. Метою не є навіть святість, і навіть не є метою Отець. Лише метою для всіх нас є єдність – тобто, родина Божа. Така мета Бога.

Він як Отець готовий страждати, віддаючи свого сина на смерть, щоб допровадити нас через Слово, правду і святість до родинної спільноти, єдності, того великого «Ми».

Інша справа, що тих, хто так захоче жити, світ зненавидить.

Світ є під владою чорта. Чорт нас ненавидить з кількох причин. Одна з них – заздрість, що ми маємо шанс дійти до такої єдності, а він уже ні. І до тієї святості, а він вже ні. І до тієї правди, до Христа, а він вже ні. І до того Отця в небі, а він вже ні.

Чорт, сатана, люцифер не дійде вже ні до єдності, і біси не дійдуть. Вони не досягнуть ані єдності небесної, ані досконалості чеснот, святості, аксіології. Не досягнуть шляхетності людської.

Світ, який живе за законами чорта, тобто не за законом правди, а за законом брехні. І не задля єдності, а заради афірмації себе самого, не задля чеснот, а задля пихи. 

Такий світ не може бути з нами в єдності, тому буде з нами конкурувати, порівнювати, контрастувати, намагатися нас знищити чи то із заздрості чи з ненависті, чи зі страху, що погано живе. Ніхто не хоче, щоб в селі хтось інший доносив їм усвідомлення, що живуть кепсько. Не хочуть бачити нікого, хто тішиться радістю божою. Бо вони ті радість та мир не можуть віднайти. Лякаючись та засмучуючись будуть заздрити тим, хто живе в Бозі і в правді, в аксіології, і усім цим тішаться – з того Отця, святості та аксіології, з тієї єдності, спільноти, правди, дій на усю вічність, з того всього, що Бог робить для нас.

Адже в тій контемпляції Бог так нас забезпечує, так про нас піклується, так перебуває з нами, береже та освячує. І з цього народжується мир серця, відчуття безпеки і радість.

Тому не мусимо ходити до ресторану і пити алкоголь – бо маємо радість з Бога. Мусимо йти до церкви, але не обов’язково до кнайпи, мусимо пити кров і духа Бога, і не обов’язково алкоголь. Вони мусять. Бо лише під градусом здатні забути про свій страх і смуток. А ми якщо вже є в тих цінностях і дусі, маємо мир і радість які зростають в нас. Шалом і Хайре.

Якщо навіть ідемо до кнайпи, то це цінність додана, але не необхідна. Ідемо радісні, а з’їдаючи там морозиво і випиваючи винця стаємо ще більш радісними. Чому ні.

Ми миролюбиві. не хочемо ні з ким воювати. але так як світ часом хоче нас знищити, мусимо втікати, а часом дати здачі. То вони хочуть битися, а не ми. Але ми є змушені до такої боротьби. Не ми є агресивні, то вони є агресорами і катами. Ми мусимо стати жертвами і боронитися. Але мусимо боротися. Не як аміші, втікаючи до 18-го століття, які їздять на бричках на конях. Бо Ісус не каже до Отця: "Не прошу", не каже, що просить, щоб нас Бог забрав зі світу, але маємо жити тут, в світі. Але каже: "Прошу, щоб захистив їх від злого". 

Маємо пити, але не входити в зло. Маємо займатися сексом, але не входити в гріх. Маємо пліткувати політично, сваритися, але не входити в гріх. Маємо навіть битися, але ніколи не входити в ненависть. 

Павло це підкреслив: "Прийдуть вовки, зрадливі з-посеред вас". Придуть як вовки в овечій шкірі. Тому чувайте.  

Йо. 17.11б-19

Вроцлав, 4 червня 2025.

Якщо без приятелів нема життя, то це добре. Бр. Петро Куркєвіч OFM Cap

Ті, що супроводжували Павла, допровадили його до Афін. Тобто, місцеві, локальні – і поїхали.

Павло залишився сам…

Я також працював у багатьох країнах, і коли залишався сам, погано себе почував. Напевно, тому Павло дав їм наказ, щоб повідомили Силаса і Тимотея, щоб ті швидко приєдналися до нього. Якщо йому йдеться тільки про особистий комфорт чи про допомогу в справі проголошення, то це ще трохи слабеньке. Але якщо йдеться не лише про створення собі більшого комфорту, сміливості, але також про те, щоб без приятелів нема життя, то це вже добре, це мило.

Чи маєте таких?

Такого Силаса і Тимотея? Це, звичайно, благодать. Але ця благодать трохи відповідає на наші потреби – залежить чи ми є замкнутими, чи відкритими. Бо добре мати таких приятелів.

І добре разом нести тягарі та ділити успіхи або поразки.

Ми бачимо, що чекаючи на них Павло жодним дискомфортам не піддається, атакує сам цивілізацію еллінську. Ми б її назвали латинською цивілізацією. Бо вона, зрештою, вийшла з Риму. Але то була така мішанка цивілізацій Греції, Риму та інших культур, тобто елліністична.

І Павло каже тим людям, що прийшов проголошувати Бога, який для них незнаний. І питає – чи може його проголошувати. Чи можна проголошувати Бога, який є не до кінця зрозумілий, вище нашої фантазії, уяви, трансцендентний? – Можна.

Наш Бог є Богом, який об’являється.

Він залишається таємничим, але в більшій мірі є таємничим не в тому, яким є, бо це об’явив, але в тому більшому, яким є.

Бо який є більш-менш знаємо: є дружній, а не як Зевс чи Аллах чи божества Індуїзму трохи менш дружні; є Богом дуже дружній аж по віддання свого Сина і свого Духа; є таким Богом, що якби була така потреба, необхідність і можливість, готовий навіки і назавжди померти аби ми жили. Це щось таке, що важко уявити.

В будь-якому випадку ці пояснення, яким є Бог, ми всі знаємо. Тобто, чесноти знаємо, його риси дуже позитивні.

Але Він є таємничим, і в тому сенсі говоримо про так звану негативну теологію, як в догматиці, так і в містиці, є Богом таємничим настільки, що наче приховується від нас. Але не в чеснотах, хіба може не об’явив нас усіх чеснот – як питання святості Бога, коли не знаємо до кінця про що йдеться, це не лише питання моральне, але, можливо, є приховані в цьому інші речі. Тут є питання інакшості. Що Бог є святим, іншим. Можуть бути і інші речі, які ще нам не об’явлені...

Але знаючи Бога, то він швидше об’явив усе.

Бог щирий, відкритий, Бог є як людина, яка є відкритою.

Яка не приховує якихось стріл грізних чи інших, але швидше показує все. В скромності, але показує.

Однак Бог є таємничим в тому, що хоч знаємо, який є добрий, ще не знаємо, який ду-уже добрий, як ду-у-у-у-уже добрий. Або як ду-у-у-у-у-у-у-у-у-же добрий.

Він не є настільки добрий, як моя бабця Анастасія. Він не є в 5 разів добріший, не є в тисячі разів добріший, але в плюс безкінечність разів добріший.

Це переходить всяку уяву. В цьому є таємниця.

В будь-якому випадку Бог не є таємничим. Бо хоче входити в інтеракції, в відносини. А з іншого боку, залишиться, і найбільш ймовірно навіть у вічності залишиться завжди таємничим. А через те таким, якого завжди будемо наново пізнавати і це буде постійна пригода.

Постійне приємне здивування, неочікуване. Нуль нудьги.

А потім Павло каже, що той таємничий Бог є дуже близько нас. Як океан близько до риби. Завжди нас оточує, торкається, цілує, пестить. Часом то масаж твердіший. Але повний дружелюбності. Як лоно матері. В Ньому живемо, рухаємося, існуємо.

Ми є з Його роду.

Тобто, навіть аналізуючи нашу природу, можемо, екстраполюючи певні чесноти, можемо відносити їх до Бога, бо з його роду походимо. На Його подобу. Він є особою, чи метаособою, і ми є особами. Не так, як звірі чи рослини.

*** Діяльність Павла ***

І тому тут Павло критикує божества Олімпу. Стоячи на ареопазі критикує акрополь, гору, яку видно, на якій поклонялися іншим богам. Критикує всіх богів, окрім цього одного – і це критика, яку він чув від філософів, діючих впродовж 400 років. Філософія грецька ще за часів Сократа та до Сократа, і вже пізніших часів, також критикувала віру в багато богів, політеїзм. Бог не може бути обмеженим та жити в камінному будинку. Не може бути одним з багатьох богів. Бо бог – це нескінченність. Тому немає простору та горизонту для іншого бога.

Християнству дуже сприяла філософія грецька на рівні апостольському. Це не погано, що ми подружилися з філософією Аристотеля і Платона.

Коли Павло доходить до християнства і каже їм дуже обережно, ще не  кажучи, що Христос є Богом і що Бог вирішив запрошувати всіх до навернення, посилаючи людину. Не каже: посилаючи Сина – бо вони могли б відчитати, що посилає ще одного, хто є теж богом, і для них це було надто складно зрозуміти, могли заплутатись. Каже обережно: той незнаний Бог кличе вас до навернення. З політеїзму до монотеїзму.

І потім цей Бог виявиться дуже складним з точки зору динаміки любові. Бо творить три осередки любові – три особи.

Вони не зрозуміли і взяли на кпини. Але це не діло. Так не чинять інтелектуали. Бо інтелектуалом не є людина, яка має вищу освіту, ерудована, але при цьому піддається схемам та обмеженням і вважає, що вже пізнав усе, який задирає носа, дивиться на інших з погордою, не допитується, не пробує досліджувати, робити аудит своїх та чужих поглядів. Яким правом висміюють Павла?

Приходить людина, яка говорить їм іншу теорію аніж Платон. Чому Платон, а не Павло? Який раціональний аргумент, що Платон – так, а Павло – ні? Бо в Платона немає воскресіння тіла, в нього тіло зле, тіло належить відкинути. Чому? На якій підставі? Які аргументи за Платоном проти Павла? Вони не пробували досліджувати це. Не були зацікавлені послухати критику Платона?

Обурююся з цього. Бо це постійно повторюється. Навіть люди інтелігентні намагаються висміяти, замість придивитися. Хочуть відвертати очі, крутити головою, надиматися, кпинити, аніж дискутувати всерйоз.

І це бачимо в політиці, яка чинить стандарти. Бо ж політики це як вихователі народу. Але вони стандартизують. І стандартизують дуже на низькому рівні.

В контексті сучасних виборів в Польщі – я особисто ніколи не змінюю базових поглядів. В деталях можу щось там відкривати. Але не змінював, і проголошував завжди це.

Однак є такі політики, які в залежності від коньюнктури або кажуть так, або собі суперечать, постійно при цьому брешучи. Бо через якийсь час знову говорять інакше, і знову. І це діаметрально протилежна постава. Але це не походить з пошуку правда, але походить з вітру коньюнктури.  Це брехуни. По цьому можна розпізнати брехливу та негідну людину – що змінює погляди, а потім повертається до старих, а потім знову змінює, в залежності від того, що актуальне. Не правда його цікавить, але его. Це погана людина.

Повертаючись до Павла – частина людей послухала і повірила. І так тоді повстає в Афінах перший район християнський. І жінка на ім’я Дамаріс. Ці люди слухали уважно і не мали упереджень. Не трималися авторитету Платона. І ви не тримайтесь жодних авторитетів, але досліджуйте авторитети. Поки не знайдете кращих аргументів, тримайтеся авторитетів. Але будьте готовими знайти кращі аргументи.

Мусите іти за аргументами, а не за авторитетами. Бо авторитет може в чомусь помилятись.

Я іду за авторитетом Рацінгера. Але не в усьому. В питанні авторитетів не зосереджуйся, а розосереджуйся. Мусите бути академіками. Людьми університету. А не лише побожними людьми. 

Хто в хаті головний: брат Петро Куркєвіч OFM Cap

 

Завжди є так, що коли маєте конфлікт з дружиною, конфлікт з собою, конфлікт з дітьми, конфлікт з батьками, швидше за все він показує вам проблему, дилему для вирішення. Не йдеться про те, щоб одразу битися. Але дискутувати, зважувати.

Я колись, як молодий священик навчав дещо патріархально. Що головою родини є чоловік. Ну і, в принципі, так є. Але не чоловік керує. Голова не для того, щоб керувати. Голова є для того, щоб приймати рішення. Але не голова має керувати. Голова в родині є для того, щоб розпізнати правду.

Це правда має керувати вами, вашими родинами, або вашою самотністю. І йдеться про те, що керує не батько, тим більше не мама, але що керує правда.

Має знати ваш 5-річний син і 5-річна донечка, що вдома має бути щось таке як Собор Єрусалимський. Має бути вечірня дискусія. Часом колоквіум університетський. Дім не має бути домашньою церквою від початку. Дім від початку має бути домашнім університетом. З дискусіями. Де внук може сперечатися з дідусем, з татом. І не має вигравати той, хто більше важить, лише той, хто ближче правди. Хоч би йому було 5 років.

Часом той дім буде судом. Судом домашнім. Якщо дідусь завинив внукові, онук вносить позов. І ввечері вже не маємо університету, але будівлю суду. І якщо буде доведено вину внука, внук іде до банку, але якщо буде доведено вину дідуся, дідусь іде до банку та скидає сотню на рахунок онука.

І якщо твій син колись стане Папою, єпископом, президентом Польщі, прем’єром, ким завгодно, то не він має керувати, але правда – правда історична, правда об’явлена, просто правда. А він як офіціант є для того, щоб створити умови, аби ця правда керувала. Правда має боронити себе сама.

Хрест говорить про те, що правда сама себе не захистить. Якби Йосип ариматейський пішов до Пилата та боронив правду, то фіналу можна було уникнути. Але так як він не був католиком в крові, був пасивним католиком, пішов до Пилата з двома днями запізнення. І вже було пізно.

Правда вже була розп’ятою, потоптаною. Правда ніколи не захистить себе сама. Бог захистить правду. Але есхатологічно – в житті вічному. Але тут – не обов’язково. Якщо, панове, не постараєтесь, і в костелі так буде, і в Польщі, і в світі – якщо ми це не зробимо, і Бог з нами, правда буде розп’ята в кожній дійсності. Але все починається з дому – університет і суд. І тільки після цього дім може стати домашньою церквою. Бо вже є пізнана і вшанована правда. Бо вже встановлена справедливість. І тоді молитву дому Бог прийме. І цей 5-річний малий знатиме, що, вочевидь, моїм батькам важливіше від їхнього капризу, їхнього інтересу та їхніх нервів є правда і справедливість. І разом торкаємося правди, аби запровадити її в життя і в справедливість. І тоді Бог приймає нашу жертву. А цей малий знає, що релігія і Бог має реальний вплив на його тата і мамусю.

Через те, що в наших родинах, церкві, суспільстві немає правди, люди ходять смутні, зламані, некреативні. Бо правда і справедливість відкривають шлях до радості. Бо ти коли живеш справедливо, усміхаєшся, стаєш творчим.

Не споживацтво, а правда приведе нас до неба. Брат Петро Куркєвіч OFM Cap

Представники релігійної влади єврейської в Антіохії вигнали Павла та Варнаву, хоч вони показали як через чудеса, вчинені в ім’я Ісуса, так і показали та довели, наскільки це можливо, через розповіді про Ісуса, що Ісус з Назарету був очікуваний впродовж 1800 років – від часів Мойсея та Авраама. Що Він був обіцяний Богом та на Нього чекав народ, як на Мессію.

Чому ці євреї не прийняли цього?

Бо ж бачимо, що спочатку в перший шабат євреї приймають їх радісно. Але в другий шабат бачачи натовпи поган, готових навернутися, запалали заздрістю.

Можливо, окрім заздрості присутнім був і страх. Бо прийняти правду про Ісуса означало увійти в конфлікт з релігійним центром архисвящеників в Єрусалимі. Тобто, це означало напруження та мороку, битву. Можливо, певну кількість страждань і втрати. Тому, вочевидь, з’являвся страх, стрес, дискомфорт.

З іншого боку тут спектр цієї розповіді показує заздрість. Тобто, гріх Каїна. Перший гріх після гріха первородного, описаний в Слові божому.

Вигнали Павла і Варнави з Антіохії. А що далі відбувається без них?

Без тих, що проголошують правду. Що відбувається з побожністю? З культом єврейським синагогальним? Що відбувається з єврейською вірою коли була вигнана правда?

Правда – це боже об’явлення.

Правда – це воля Бога. Як сказав Ісус: «Якщо хтось з вас іде за мною через побожність і культ, і віру, а навіть якусь моральність і аскезу, але не приймає в повноті моєї науки, всього мого навчання, принаймні, не старається приймати, не достойний Мене».

Культ і побожність. Аскеза або якась-там зменшена моральність, тобто, моральність збочена, яка приховує аморальність без правди стає негідною Бога. Стає початком сатанізму, люциферизму, є культом фальшивим. Без правди до нічого віра, до нічого таїнства, до нічого церква.

Навіть можна сказати, що з двох абстрактних моделей перша – де маємо все окрім правди – віру, побожність, культ, аскезу, якусь-там моральність, але не йдемо в повноті за правдою, така людина не спасеться.

Максимум, чого досягне – це чистилище. Але є небезпека вічного пекла.

Натомість, друга людина, яка ще не дійшла до віри, до культу, до побожності, аскези, але дійшла до правди, наскільки могла дійти – до правди сумління, до правди розуму, і стає таким чином людиною, що шукає правди. Така людина не може піти в пекло.

Тому тим, що насправді є визначальним, чи є ми в руках Ісуса, чи ми достойні щоб Він тримав нас в своїх долонях, не є побожність, але передовсім правда. Тим лакмусовим папірцем, який покаже вам, чи ви є насправді в руках Бога, не є те, чи в цю мить ви в стінах церкви. Добре було б сказати, що всі, хто в цю мить в церкві, є в Бозі, в руках Бога. Але це було б надто просто. Дуже простацько. І брехливо. Так не є. Бо ж люди зі святині вбили Бога. А атеїст Понтій намагався його рятувати. Поганин рятував Бога, а «святі» чигали на життя Бога. Найбільш релігійні групи в Ізраїлі вбили Бога.

Зрештою, можливо, йшлося там про щось більше в тій Антіохії. Вочевидь, група, яка тримала владу в синагозі – равин і його оточення, старійшини, мали щось, що втрачали. Не лише зберігали добрі контакти з Єрусалимом, але також наче престиж, чи владу. Розуміли, що приймаючи Ісуса будуть змушені підпорядковуватися апостолам. Тобто, між іншим, Павлу і Варнаві. А це означало, що вже не будуть першими і другими, але будуть третіми і четвертими. А може навіть не будуть третіми і четвертими, бо це Павло буде приймати рішення, на якому місці в рейтингу ієрархії вони будуть знаходитися.

Це була втрата влади, втрата власної слави. А це значить – втрата безпеки, втрата власної слави, і заздрість – це вороги правди.

Тому це вороги правдивих стосунків.

Хто з нас вибирає безпеку, а не правду – в родині, в парафії, в якійсь спільноті, об’єднанні, в країні, у вітчизні, той вибирає власну славу, власне почуття безпеки. Той вибирає, можна сказати, споживацтво. Трактує життя як споживацтво, трактує інших як продукт для споживання.

Натомість той, хто вибирає правду, той входить в стосунки з Богом, той входить, можливо, спочатку у досить прикрі відносини з самим собою. Бо та правда покаже нам, що ми не є аж такі гарні, як думали. А потім та правда поведе нас на вершини. Але спочатку в долини покори.

І ці стосунки з собою будуть трохи демонтажем самого себе. Наче дезінтеграцією, деструкцією.

Ісус сказав: хто замозакоханий, не може бути моїм учнем. Треба певним чином себе ненавидіти, часом (у відповідний спосіб) на себе нападати. У тому всьому, що є у нас нікчемне, те все в собі маємо зневажати. А те все, що є в нас правдою, маємо гордитися і хвалити. І одне, і друге – одне іншому не заважає.

Правда веде до стосунків з Богом, з собою, і, зрештою, до стосунків з ближнім.

Наші родини часто погружені у брехню. Правда про цю брехню, що не маємо стосунків, вилазить назовні коли? – під час ділення спадку.

Спадок від батьків, розділений, можливо, ще одним з батьків, виставляє назовні напруження, конфлікти, егоїзми та особисті речі, про які не підозрювали. Показує, що то не були стосунки, але приховані під виглядом стосунків егоїзми. Які поділ майна виводить назовні.

Пам’ятаю, як був в такому нотаріальному бюро, під час ділення нашого майна від батька ще при живій мамі, і в тому нотаріальному бюро були дуже важкі меблі, надзвичайно важкі. Важко було переставити крісло. Я питаю ту жінку нотаріуса: навіщо такі важкі меблі? Це має додати вам престижу? А вона сказала: «Ні. Це для того, щоб тими меблями родина не билася». Для того, щоб ніхто не міг підняти стільця аби ввалити в свого брата, кузина.

Тому лише правда, дорогі брати і сестри, веде до спасіння. Бо веде до стосунків. До відкритості на іншого. І тут бачимо цю поляризацію – одні відкриваються на правду, а інші закриваються. Ці, хто закривається і виганяють правду, переважають. Виграли, усунули правду, і то люди релігійні. То ми. І від цього не є вільними ані єпископські курії, ані парафії, ані монастирі, спільноти, ані ваші родини – не є вільними від цього.

Я сам досвідчив цього у всіх цих сферах. В усіх без винятку.

Як прикро, що ми, як церква, не відрізняємося від поган. А часом буваємо навіть у відступу від правди гіршими від поган. Бо ще й чинимо цю нікчемність «в ім’я Бога». Як ті євреї, вочевидь, чинили «в ім’я Бога» і викидали Павла і Варнаву як єретиків. А самі були єретиками в той момент. Не будьмо єретиками.

Стається поляризація і дуже часто правда програє. Якщо не допоможеш правді, то правда не виграє. Якщо нас не буде більше, якщо не будемо відважнішими, то правда не виграє. Правда програє.

В Антіохії правда програла.

В Єрусалимі правда програла.

В Римі, коли розпинали Петра і вбили Павла, правда програвала.

Правда нон-стоп програє.

Чому мовчимо? Бо нічого не робимо. Бо ми є в меншості.

Щоб бути в більшості, треба щось робити. Треба боротися. Треба розмовляти. Треба самому жити в правді і тягнути за собою інших. Треба припинити боятися.

Потрібний Ісус, потрібна молитва, потрібна Євхаристія. Аби бути відважними. І мудрими. Аби приєднатися до правди. Для того є Євхаристія, щоб ми приєдналися до правди і увійшли в стосунки з Богом, з собою, з іншими людьми. А не в споживацтво, не до споживацтва спокою, споживацтва своєї слави.

Але хоч є ті, що виграли, вони не є вповні веселими. В якійсь мірі веселі. Але в Святому письмі написано, що учні в Антіохії – ті, що прийняли правду, вони мали радість, вони мали весілля.

Людина тоді внутрішньо радіє, коли входить в стосунки з іншими.

Це правдива радість. Не влада дає радість. Лише приязнь, братерство дає радість, любов.

А не влада.

Влада дає дуже погану радість. Зоологічну. Але не антропологічну. Людську радість, і божу дає виключно приязнь. Треба заприязнитися якнайбільше з усіма. Але правдиво, а не лише на ніби.

У Святому письмі сказано, що в небі будуть лише ті, хто програв тут, на землі. Мученики – це великі лузери. Ці люди – це малі переможці, інфантильні малі переможці, такі гітлерки, сталінки, малі хлопці, в коротких штанцях, охочих влади, глупі, які не зрозуміли, чим є життя.

Вони ніби виграли, а так насправді програли. А ті, що програли, які повелися так, як слід, як вимагала правда, вони є в небі.

Але які вони? Вони тримають пальми перемоги, але є мучениками. Викупаними в крові. Пролили свою кров. Віддали свою кров. А кров – це життя.

Вони хотіли мати правду більше, аніж власну кров.

Хотіли віддати свою кров аби мати правду. А не як ті, що хотіли мати кров, тобто, своє життя, але відкинути правду.

Ісус каже: хто любить свою кров, хто любить своїх близьких, хто любить своє життя, той буде ненавидіти правду і не піде до неба.

Втратить своє життя.

Треба для правди бути готовим віддати кров. Віддати життя. Краще мати правду аніж життя. Краще мати правду аніж мати свою кров. Вилий свою кров для правди. Вмирай для правди. Вічне життя не є локалізованим в крові та біологічному житті. Вічне життя локалізоване в правді. Наше життя в правді. А життя не є в житті. Життя є в правді. Бо правда – то Бог.

Як бачимо, християнство говорить: «або» - «або». Нажаль. Завжди приліплення до правди буде означати, що деякі тебе будуть любити, а інші тебе будуть ненавидіти.

Це стосується також казнодіїв. Правдивих казнодіїв люди будуть або любити або ненавидіти. При тому, ті, хто буде любити, якщо то є правдиві казнодії, будуть здатними сказати, за що їх люблять. А ті, що будуть їх ненавидіти, не будуть здатними навести аргументи свого відкинення. Бо вона пов’язана з ненавистю правди.

Зрештою, виграє правда.

Але не завдяки вам, не завдяки мені, бо будемо в меншості. І будемо програвати. Хоч часом будемо вигравати. Але подивіться на мучеників – замордована правда. За принципом будемо програвати. Часом Бог дасть нам перемогу і гіп-гіп-ура. Але загалом будемо програвати. Але такий епос християнської релігії – така дорога. Через поразку до перемоги. Немає іншого шляху. Найбільшим доказом, що ти є в руках бога не є те, що Бог відповідає на твої молитви. Може бути так, що Бог мовчить на твої молитви. Може бути так, що все іде до нічого. Що не відчуваєш присутності Бога в своєму житті. Нічого.

Це не важливо. Бог має право не відповідати на наші молитви. Так, як ми хочемо. І в той час, коли нам хочеться. Бог є Богом.

Але так насправді ми є в безпеці тоді, коли чинимо правду. Тоді ми в руках Бога.

Можемо Його не почувати. Все може розвалитися в нашому житті. В усьому можемо програвати. Але чинячи правду ми є в руках Бога. А не ті, кому все вдається, але правди не чинять. Хай їм вдається. Це тимчасово. А ми, будучи в правді, є в Бозі, в вічності, в правдивій хвалі.   

Йо. 10.27-30

11 травня 2025 року, Вроцлав

Я маленька 18-річна перед великою справою свого життя

 

Спілкування важливе. Брат Петро Куркєвіч OFM Сap

Кожен устрій, який має тяжіння деспотичні та тоталітарні не хоче, щоб ми говорили. Не хоче, щоб ми говорили правду. Не хоче, щоб ми про ту правду повідомляли іншим. Не хоче, щоб ми розмовляли. Не хоче, щоб ми таким чином через розмову, дискусію, дискурс творили спільноту.

Йо. 21:1-19

Кожен Санхедрин, про який пише і Святе Письмо, завжди не хоче нашої спільноти.  Хоче нас розбити, автономізувати, аби кожен був замкнений на собі.  

Однак волею Бога є проголошення правди апостолами. І щоб вони через розмову з людьми навчали тієї правди про Христа. І самі щоб вчилися від людей правди, яку вони здобули. Таким чином церква допомагає світу, а світ допомагає церкві. І твориться спільнота.

Але треба хотіти розмовляти...

В псалмі говориться: «Славлю Тебе, Боже, бо мене звільнив Ти». Це розмова з Богом. Можна сказати, що розмова з людиною починається від моєї розмови з Богом. Тоді, коли собі з Богом поговорю, коли маю мир серця, коли є впорядкований і втішений, можу вас уважно послухати. А ви – мене. Тому щоб кожен з нас раніше чи пізніше, не обов’язково нині, міг сказати правдиво ці слова  : «Славлю Тебе, Боже, бо мене звільнив Ти».

В книзі Апокаліпсису тисячі духів та ангельських сонмів нон-стоп розмовляють. Там є нон-стоп розмова. І центром тих розмов і бесід є Він – Воскреслий агнець, котрий був вбитий для нас, який віддав життя. Але Воскрес і переміг зло. Навколо цієї радості, нового життя буде точитися розмова усіх, будемо напуватися цим, будемо викрикувати з радості. Небо – то буде постійна розмова.

Як колись читав Достоєвського «Ідіота», то дратувало мене, що там немає забагато акцій. Але є нон-стоп якісь зустрічі. Змінюються конфігурації, учасники, трошки місця, але це постійні зустрічі і розмови, зустрічі і розмови. Але зараз думаю, що не знаю наскільки свідомо і сплановано, Достоєвський показує ключ, смак життя. Смаком життя не є споживацтво і отримання, навіть святого спокою, але ключем життя є розмовляти.

Це творить зв’язки, виводить нас з самотності, дозволяє розбирати тягарі, дозволяє схопитися за руку...

Більше не є сама, не є більше сам. Це суть. Розмовляти. Зустрічатися. Ділитися. Передавати. Брати. Жертвувати.

До Євангелії Йоана 21 розділ був доданий уже його учнями. Про це кажуть біблісти. Але це тексти Йоана, папірці Йоана які були доклеєні, дошиті його учнями. Тому що Йоан закінчив свою Євангеліє на 20-му розділі і кульмінацією для старого Йоана є передання того, що Христос Воскрес і як з Ним зустрітися. Тобто, в Марії Магдалині і в невірному Фомі показана інструкція, як зустріти Воскреслого. В Марії Макдалині «шукайте, а знайдете». Шукайте, бо Він вже вас знайшов і лише чекає на це. А в Фомі невірному, який хоче помацати, окулярами і очима торкнутися, показана інструкція, що не оком тіла, не пальцем долоні, не вухом, але вірою. Йдеться про рецептори та сенси людини не зоологічні, тілесні, але антропологічні, духовні.   Через віру, через тужіння, через любов, а не через можливість помацати. І цим завершується Євангелія Йоана (писана ним).

Але після смерті Йоана з певних різних причин учні вирішили доклеїти 21-ий розділ. Щоб розповісти, а що далі. Коли зустрінемося з Христом. Куди Він хоче нас провадити? Куди хоче провадити церкву? Але не пробуй все сперти на суспільство. Куди хоче Воскреслий вести тебе? Що це таке – це нове життя?   

Нове життя, показане в 21-му розділі, це життя, в якому Воскреслий об’являється як той, хто хоче з нами зустрітись. Не тільки з Ним, але щоб вчинити нашу зустріч з собою навзаєм. І котрих хоче допровадити до розмови. Котрих хоче допровадити до спільного обіду, котрих хоче будувати через ту зустріч, розмову до щоразу більшої любові.

Апостоли в третю неділю після Воскресіння вже пішли до Галілеї відповідно до Його наказу. «Дівчата, ідіть і скажіть моїм учням нехай ідуть до Галілеї і там мене побачать». І, зрештою, пішли. І так, Він вже якось їм уділяє, вони вже приймають це світло благодаті. І прагнуть з Ним зустрітися. Ми також прагнемо. Всі, як один хочемо Його зустріти, прагнемо Ісуса, тому хочемо бути Йому слухняними. Якщо в Галілеї, то в Галілеї, якщо в Юдеї, то в Юдеї. Сказав, що в Галілеї – мусимо пройти ті 150 км з півдня на північ. Вони слухняні.

Вийшли з індивідуалізму. Вони разом... 

Петро каже: «Іду ловити рибу». Вони кажуть: «Ми йдемо з тобою». Фома, який ще 2 тижні тому,  в той день Воскресіння бродив десь індивідуалістично, погрузлий і своєму егоїзмі, і був близнюком для Юди, який зрадив і повішався, тепер є близнюком Натанаїла – названого в Євангелії Справедливим. Фома зробив стрибок вгору, спільнота його впустила до себе, показаний як другий після Петра.  

Але всі вони разом. Творять спільноту. Вони випливають на нічну риболовлю, очевидно, після шабату, щоб трохи випростати кості, але це означає євангелізацію. Це ловіння диких риб – це євангелізація поган. Але не обмежуймо це. Всі ми є, менше чи більше,  в тому чи іншому аспекті поганами.

Ця нічна рибалка – це відкритість на людство. Це відкритість на розмову... 

Щоб спілкуватися. Аби бесідувати. Аби розмовляти. З усіма, якщо вони лиш захочуть. Не нав’язуючи, але пропонуючи.

І попри те, що Євангелія показує, що це не вдасться. Та розмова з твоїм чоловіком,  твоєю дружиною, дітьми, внуками, батьками, дідусями, як та невдала рибалка. Діти, чи маєте щось, чи зловили щось поїсти? – Нічого. Ні, нічого не зловили. Таким є і наше життя. І таким буде. Завжди близьке до банкрутства. Але найважливіше, що йдемо в правильному напрямку. Що відкриваємо серце навіть якщо хтось не схоче. Ми відкриваємо серце і хочемо бути з іншими і для інших.

Хочемо розмовляти. Варто розмовляти. Ці інші не зрозуміють зараз, вони зрозуміють коли вже нас, напевно, не буде. Але самі приймуть естафетну паличку і теж не будуть прийнятими наступними молодими. Нічого. Але керунок добрий.

І цей добрий керунок відкритості на всіх чинить, що зрештою приходить до них Бог. Бог не приходить до Понтія Пілата. Бо закритий і не хоче розмовляти. Але керувати і тероризувати.  Бог не приходить до Кайфи і до Санхедрину, бо вони не хочуть розмовляти. Вони хочуть керувати і тероризувати.

Бог приходить до тих, хто хоче розмовляти, хто хоче творити спільноту...

Котрі хочуть послужити іншим. А не використовувати. Це шлях до зустрічі з Воскреслим. Не молитва.   

Санхедрин молився. Але не молитва є шляхом. Але відкриття серця на всіх. На Бога і на людство. На тварин, рослини, на все.  На ті газони, квіти, дерева.

Врешті, Бог дає їм те, чого прагнуло їхнє серце. Врешті відкриваються на них риби. І падають до сіті їхніх прагнень, в сіті їхнього серця, падають до тієї розмови, дозволяють послужити собі. Закинули, витривали в тій невдалій рибалці, і ось тепер тягнуть сіть повну риб. Ніхто і ніколи ще не бачив настільки великого улову. І там всі риби, які плавають в тому озері. Спіймали 153 – це кількість, як вірили євреї, видів тварин і живих істот, які мешкали в озері Галілейськім.   

І це значить – всіх людей.

Всі народи світу.

З допомогою Бога можна зробити щось на вершинах. Спочатку не вийде, бо це неможливо. Але з допомогою Бога вам вийде. Не знаємо як. Але не мусимо знати. Він знає.

І потім є образ хрещення. Коли Петро одягає шати і кидається у воду. І потім образ Євхаристії – цей вогонь, жар палаючий, а на ньому хліб і риба. Риба – тобто, Іхтіс – визнання віри, що це Ісус Христос Бога Син Спаситель.

Зверніть увагу, що як і хрест, так і Євхаристія, вся церква, таїнства і і всі наші побожні дії, існують в цьому контексті. Щоб ми отримали надприродну силу будування розмови. Будування та створення зустрічей плідних. Які роблять щасливими та увіковічнюють усе і всіх.  

Маєте бути чародіями. Що перемінюють. Його силою... 

Для того є Євхаристія, хрест і все. І ті хоругви, розарії. Це все для того, щоб ми розмовляли.

Бог наче підкреслюючи, про яку розмову йдеться, питає Петра про любов: «Хочеш бути пастирем людей? Хочеш бути вчителем людства? Хочеш допомогти людям? То питаю, чи зможеш любити більше, краще. Чи зможеш любити так, як Я?» І щоб ми розуміли, про яку любов йдеться – Бог каже так: «До цього, Петре, ти любив мене, але то ти вибирав усе, ти одягався як хотів, ти кохав, ти жив як хотів. Але так не запалиш людство. Не потягнеш їх до Бога і вічності.

Лише коли дозволиш, щоб інший тебе оперезав, а не ти, щоб оперезав тебе так, як, може, тобі не зручно, і щоб попровадив тебе у місце, з якого нормально втікав би. Тоді, коли дозволиш іншому – Цезарю, тим євреям, тому воїну римському, який прибиває тебе ногами вгору, а головою донизу до хреста, а так насправді доки не дозволиш Духові Святому вести тебе, до тих пір твоя любов є формою любові власної». Бог йому каже: «Йди за мною, я тобі поможу. Сьогодні не вмієш». І ми сьогодні не вміємо, можливо. Але йдімо за Ісусом в тих напрямках, які зараз вам тут показав.

Ісус поведе вас в бік розмов. Розмовляти, розмовляти, розмовляти...  

Травень, 2025 

Люди більше полюбили темінь, а не світло. Про навернення. Брат Петро Куркєвіч OFM Cap

 

Бог послав на світ Сина аби спасти нас. Так само втілення та народження, як і публічна діяльність, а потім смерть та Воскресіння є для того, аби нас спасти.

Постать Христа на землі об’явилась для того, аби спасти нас.

Найважливіше – спасти нас...

У центрі теології Бога, Його думки про нас не є навіть сам Христос, лише ціль нашого спасіння. Христос помер для нашого відкуплення, Воскрес, аби виправдати нас. Теологія спасіння є важливішою, аніж христологія.

Христос підпорядкований справі спасіння та подальшій трансформації людства, кожної людини. Така допомога для людини є найбільш фундаментальною.

Так Бог полюбив світ, що захотів нас спасти…

Це має практичне значення. Бо завдяки цьому ми здатні розпізнати, про що йдеться. Христос, Син Божий у постаті людини на землі є постаттю ефимеричною. Яка з’являється і зникає. Прийшов, пережив 30+ років, і відійшов. Був зачатий у лоні Марії, кілька людей про це дізналося, і тихо-ша. Далі народився, кілька людей дізналося, і тихо-ша впродовж 30-ти років. Потім почав публічну ніби діяльність, але теж застосовував це «тихо-ша»: «Нікому про це не розповідай».

Таємниця месіанська: укривається, ховається, часом втікає…

Багато речей здійснюються миттєво і неясно або приховано. Так само і щодо апостолів – залишає їх вночі та йде на гору. І так само в Воскресінні – Воскрес, але тихо-ша. Ніхто не бачив, як він Воскрес.

Ті іконки з горою, де біля відваленого каменя стоїть назовні Христос – це уявно. Але коли Христос залишив гріб, він пройшов крізь мури, подібно, як пройшов крізь тканини (в які було замотане тіло). І тепер нам залишились туринська плащаниця і хустка з Манопелло. Лише залишив нам деталі, щоб можна було і досі досліджувати та вивчати.

Назовні в час Воскресіння була темні ніч – ще жінки не йдуть до гробу, солдати чувають або сплять, і Христос проходить крізь скалисті мури, і Його вже там немає. Лише ангел відвалює вдосвіта камінь і сідає на ньому, як сказано в Матвія.

І ось, ідуть жінки, вражені солдати, але Христа вже немає там…

Христос є постаттю, яка з’являється і зникає. Потім його христофанія Великодня – з’являється і зникає, з’являється і зникає. Так само Вознесіння: з’явився – вознісся. Хмара заступила Його, зник.

І це «тихо-ша» і зникнення має ціль…

Він виконує свого роду біографічний танець, у якому і з’являється, і зникає, наче бажаючи нам передати не так питання моральні, що і ви так чиніть, щоб залишити добрі сліди на землі, але загалом намагайтесь сховатися. Щоб не демонструвати свою особу занадто.

Я вже не кажу про штурхання інших. Але перейдіть це життя так, щоб залишити добрі сліди, але загалом зникайте.

Будьте такими, хто аж занадто не нав’язується будь-кому чи будь-чому…

Навіть не про те йдеться, щоб показати, зрештою, слушну манеру життя. Він, вочевидь, хоче показати, що найважливішим є не Він. Лише найважливішим є те, що Він приносить, чому він служить – нашому спасінню. Що це найважливіше.

Не Я є найважливішим, лише спасіння...

Навіть не ви є найважливішими. Хоч, звичайно, ви найважливіші – бо кому те спасіння має служити, яке важливіше від самого Христа на землі? – Нам. Ми важливіші від спасіння, а спасіння важливіше від Христа.  

Так, ви найважливіші. Але в цьому моменті ані ви не є важливими, ані я, Христос, тільки феномен і та ласка спасіння. Чому? Бо якщо не зрозумієте цей феномен, не спасетеся.

Як ми можемо дати визначення цьому феномену?

Передовсім, це Його навчання, його Євангеліє. Навчання, яке не лише не має помилки, але є мегависоким. Воно мегависоке та має мегавимоги. До неможливості вимогливе. Недосяжне, але дуже добре.

Тому апостоли нині звільнені з в’язниці. Ангел звільняє їх, щоб могли проголошувати Слово…

Тут не є важливими ані ангели, ані апостоли, але важливе Слово. Щоб віра в Єрусалимі могла почути ту науку, те слово.

Це Слово є світлом, яке приходить на світ, каже Євангеліє.

Очевидно, Христос є Світлом. Але зараз не є важливим Христос, а є важливе те Слово. Ціллю Воскресіння, між іншим, є те Слово.

І як Христос повстає випровадженим з дівочого лона Марії, із інтегрально закритого лона, аби в майбутньому міг проголошувати Слово. І вже після народження проголошував те Слово. Коли ангели не витримують напруження і радості.

А Він потім виходить з того замкненого лона, з тієї ізоляції, назвемо це самоізоляцією, бо вже має понад 30 років, і виходить, та починає проголошувати те Слово.

І Він потім виходить з гробу, герметично замкненого, аби об’являтися дівчатам і хлопцям та проголошувати їм Слово…

І тепер вони (апостоли) знову випущені з в’язниці в чудесний спосіб, бо тюрма залишається надалі міцно на герметичні засуви замкненою (!!!!).

Так само, як лоно Марії замкнене, як гріб був замкненим. Вони виходять через те, що замкнене, визволені у надприродний спосіб, і проголошують Слово.

І те Слово – це спасіння. Хто прийме те світло, ту правду, той буде спасенним. А хто не прийме – не отримає спасіння...

І не важлива тут релігійність. Не важливо, чи хтось католик чи атеїст. Має прийняти те Слово. Етичне, догматичне. Тобто, стати доброю людиною. А повторно – побожною людиною. Релігійність далеко від того ряду.

Також можна додати, що оскільки це Слово є не до виконання, воно занадто високе, ми потребуємо чогось, що поможе нам. І тут навіть в Євхаристії (окрім Слова – бо є Слово, вівтар Слова Божого) отримуємо дві речі:

Перше: Це Тіло Господнє, уже прославлене, яке живе життям небесним, життям вічним.

Воно є обожественне, повне Духа, більш духовне аніж фізичне.

Хоча те, що фізичне в Христі є більш фізичним, аніж ми тут усі фізичні разом взяті. Ми є менш фізичними, аніж прославлене Тіло Христа є фізичним. І попри те, що є мегафізичним і матеріальним, воно є більш духовним, аніж фізичним.

Воно впливає на нас і своїм реалізмом, і своєю духовністю. І коли приймаємо це Тіло, то так, якби ми вогонь приймали небесний.

Друге: Що ми отримуємо в житті, в яке входимо завдяки Слову – це Дух Святий.

Зрештою, Христос буде казати: «Корисним для вас є мій відхід, аби Дух зійшов. Як же я прагну вогонь запалити на світі».

Дух – це міць, так само як втіха, освячення, зрозуміння, наприклад, тієї проповіді. Бо хто з панства не має Духа Святого, міцно пануючого в свідомості, не зрозуміє. А навіть якщо зрозуміє, якщо Дух Святий не розпалив в вас любові до Христа і до усіх цих питань неземних, махне на це рукою, бо не буде відчувати сили, не буде відчувати, як його тягне.

Не тягне – не маєте Духа…

Якщо для вас це нецікаво, як кажуть: «О, шкода, що цей священик каже проповідь» - значить, не маєте ще тієї благодаті.

Кого не тягне – не має Духа.

Треба мати прагнення в серці. Треба мати серце, почуття розпалені. Це має бути мед на душу.

І, зрештою, це сила для нашої волі…

Сила, яка з одного боку буде режисерувати зовнішню ситуацію нашого життя, але з іншого – дасть нам силу і ззовні нам допоможе, і зсередини дасть нам бажання і здатність, що увійдемо в те, що зрозуміли, і будемо в серці та почуттях того прагнути.

Дух Святий змішаний з Євхаристією…

Бо Євхаристія є духовною. А Дух є дуже психологізуючим, фізіологізуючим, соціологізуючим. Бо Він перетворює нас інтелектуально, духовно, психічно, волітивно, ситуаційно. Зрештою, цей Дух є дуже матеріалізованим – і як наступне – це Тіло є дуже одуховленим. Воно діє так на нас для того, аби ми могли правду Слова Божого прийняти.

І тільки тоді відбувається наше виправдання і починається наше спасіння…

Бо тоді, коли силою Євхаристії і Духа Святого увійдемо в те Слово, і почнемо ним жити, воно дає нам вжити себе в житті. І тоді ми воскресаємо.

Ми під час хрещення воскресаємо, в іншому сенсі. Але так особисто, спасительно, в хрещенні це як надія відкрита. А те, про що говорю – це про спасіння, яке приходить до вашого дому. Вже воскресли. Вже живете життям позагробовим. І про це йдеться в католицизмі.

Якщо цього не буде, то до нічого навіть прийняття Пресвятої Євхаристії. Ні до чого наші молитви...

30 квітня 2025, Вроцлав

Господь зціляє та хоче комунікувати з нами, будьмо відважні. Брат Петро Куркєвіч OFM Cap

Бог хоче, щоб ми з ним радились, просили про зцілення хворих та вдивлялися в таємницю Його смерті та Воскресіння. 

Йн. 20, 19-31

Коли був вечір, у перший день тижня, коли двері, де перебували учні, були замкнені зі страху перед юдеями, прийшов Ісус, став посередині й каже їм: «Мир вам!» Промовивши це, показав їм руки та бік. Тож зраділи учні, побачивши Господа. Тоді Ісус знову сказав їм: «Мир вам! Як послав Мене Отець, — і Я посилаю вас!» Промовивши це, Він дихнув і каже їм: «Прийміть Святого Духа! Кому відпустите гріхи, — будуть відпущені їм; кому затримаєте, — будуть затримані».

Тома ж, один із Дванадцятьох, званий Близнюком, не був з ними, коли прийшов Ісус. Тож інші учні розповідали йому: «Ми бачили Господа!» Та він сказав їм: «Якщо не побачу на Його руках ран від цвяхів і не вкладу мого пальця в рани від цвяхів, і не вкладу своєї руки в Його бік, — не повірю!» І через вісім днів знову були всередині Його учні, й Тома з ними. Приходить Ісус — а двері були замкнені — та став посередині й сказав: «Мир вам!»

Потім каже Томі: «Поклади сюди свій палець і поглянь на Мої руки, піднеси свою руку і вклади у Мій бік, — і не будь невіруючий, але віруючий!» У відповідь Тома сказав Йому: «Господь мій і Бог мій!» Каже йому Ісус: «Тому що ти побачив Мене, ти повірив. Блаженні ті, які не бачили, а повірили!» Багато й інших знамень зробив Ісус перед своїми учнями, які не записані в цій книзі. А це було написане, щоб ви повірили, що Ісус є Христос, Син Божий, і щоб вірячи, життя мали в Його Ім’я.

Ісус вчить нас, як з ним зустрічатися та контактувати

Як можемо читати в Діяннях Апостолів (Ді 5, 12-16), коли Петро йшов, навіть не треба було, щоб молився, навіть не було потреби торкнутися його або кінця його одежі, але достатньо було покласти хворого так, щоб тінь Петра впала на хворого, і відбувалось зцілення. І коли тінь падала, хворий вставав, якщо ж тінь не падала – вони мусіли взяти того хворого та перенести в інше місце, а як знову не вдавалось, вкотре перенести в інше місце, аби зрештою зцілити.

Пробуйте зцілювати  

Я, наприклад, не те щоб хвалюся, але мав колись такий досвід в Україні, коли прийшла бабця зі своїм онучком і його астмою. Він задихався. І навіть при мені трохи задихався. І вона плакала. І я теж заплакав, мав тоді сльози. І взяв його так в обійми зі співчуття. І сказав: «Господи Ісусе, ну зроби щось». І все. Поцілував його в лобик і відпустив. Та бабця прийшла до мене через рік. І каже: «З того моменту не було жодної задишки». Я спитав, чому прийшла сказати лиш через рік? – Бо хотіла переконатися. Але ми дуже тішилися, бо це свідчить, що Господь Ісус був з нами.

Прошу пробувати. Як сліпий шукає зернину. Може вийде

І мають діти пробувати зцілювати, і дорослі. Бо написано про це. Не будьте мудрішими за Біблію.

Ісус хоче зустрічатися з нами

Другий спосіб, коли Ісус є з нами – це так, як приходить до апостолів ввечері, в перший день після Воскресіння. І у восьмий день – на другий тиждень Великодня. Але хоче деяким з нас об’являтися, як Фаустині Ковальській, як апостолам. Сестрі Фаустині об’являвся частіше аніж щотижня. Практично щодня – читайте в її щоденнику. А ще каже сьогодні, що благословенні, щасливіші, благородніші ті, хто вірить, що він зустрічається з нами, хоч не бачать.

Читайте в Євангеліє, як Ісус зустрічався з ними, читайте щоденник Фаустини, як зустрічався з нею. Але вірте, що то не вони вище нас, лише ми є вище апостолів, і вище Фаустини, і Отця Піо, бо благословенні, котрі не бачать, а не ті, що бачать.

Вони отримали інструкцію, в яких ситуаціях Ісус буде зустрічатись. А ми, читаючи зараз ті інструкції, повірмо, що і з нами зустрічається в таких ситуаціях.

Дам приклад.

Сестра Фаустина зробила постанову колись поїхати з подругами до іншого куточка Варшави, до іншого монастиря. Було пообіді в неділю. Сонечко, як нині, не мала роботи, і собі запланувала поїздку. Пішла до настоятельки, і та, як не дивно, погодилась. І йде задоволена, аж раптом Ісус з кутка, з-за рогу: «Агов, іди сюди».

Ну і вона підійшла, а Він каже: «Що, запланувала, що нині будеш робити, а мене не спитала? Зі мною не проконсультувалась? Так сама-самісінька вирішила? Без мене? І це любов?» І сказав: «Щоб знала, що так не можна, йди собі, але я забираю в тебе серце. У спосіб безболісний, містичний, чудесний» Вклав руку і вийняв їй серце. А вона не відчувала болю, але відчувала пустку. Пішла на ту прогулянку, але швидко повернулась.

Зустріла її настоятелька Клеопатра Кунегунда. І питає: «Що, ще сестра не пішла?» - «Я вже повернулась» - «А чому?» - «Ааа...» (не хотіла розказати). А Ісус її знову зустрів і сказав: «Іди до Кунегунди Клеопатри та скажи: «Бо Ісус вийняв мені серце, бо не погоджується, щоб я жила одиночкою. Він хоче, щоб я мала Його серце, а Він моє». Маємо бути в любові.

Тому, шановне панство, вчімося, наприклад, того, що Ісус хоче бути з вами впродовж дня і щоб ми консультувалися з Ним про Його план. Маєш план, але це має бути ваш спільний план.

Ісус в Євангеліє від Йоана об’являється, стає посередині і каже: «Мир вам»   

І показує їм руки. А коли відкрив руки, то його плащ розкрився і побачили його бік. Бачили Його долоні, Його стопи, і Його бік. Так побачили Тіло і Кров. І Він став посередині.

Вони перебували у вечірнику і двері були закриті як в костелі, щоби протягу не було. І це був знак Євхаристії. І потім їм каже так: «Як Отець мене, так посилаю вас» І подув на них. І то було миропомазання – передання Духа Святого. А потім була сповідь: «Ідіть, і кому відпустите, я відпущу». Таке таїнство сповіді. Три таїнства і тій стилізації, в тій орнаментиці зустрічі.

А четверте таїнство – через тиждень. «Фома, візьми палець і торкнися моєї рани». Це таїнство зцілення хворих. Про що говорить Йоан? – Йоан хоче сказати, що Ісус не лише буде приходити аби чинити чудеса (якщо Його попросите з вірою, з напіввірою або хоча б з четверть вірою – всерівно).

Ісус буде з вами в неділю, понеділок, і вівторок, якщо того захочете. Але Ісус є з нами в Євхаристії, миропомазанні, єлеопомазанні, в таїнстві зцілення хворих, в таїнстві подружжя, і в таїнстві священства. І, ясна річ, в таїнстві хрещення. Нон-стоп є з нами. Це найбільш стабільна, глибока та реальна його присутність.

І, зрештою, в читанні Од 1, 9-11а. 12-13. 17-19 (Одкровення святого Йоана Апостола Ісус каже: «Варто мене мати поруч, бо я Воскреслим Богом, котрий проходить поміж свічниками». А ті свічники – це церкви, це дієцезії, народи, краї, континенти. «Я можу з ними зробити, що захочу». Хоче Ісус, щоб той свічник стояв, то буде стояти, а хоче його перевернути, то переверне. «Я, Христос Воскреслий є єдиним політиком, єдиним глобалістом, усе в моїх руках. Навіть маю ключ до пекла і відхлані, до смерті». Зачинить – буде зачинено, відчинить – буде відчинено. Сила Ісуса, панування Ісуса – зрештою, ми є безпечні. Політики можуть не надто багато. Будьте безпечні.

Але важливішим від сили Ісуса є те, що Він дозволив себе побити, що Він дозволив себе поранити. І показує нам нині свої рани, показує свою чутливість, делікатність. Набагато більшим об’явленням аніж Його божественна сила є той факт, що наш Бог дозволяє дати собі по обличчю, дозволяє в себе плюнути, вдарити, зранити та забити. Це цінність характеру нашого Бога. Це найбільше об’явлення. І тому Ісус каже до нас нині: «Може не так складайте пальці чи потискайте п’ятірню, але дивіться на мої рани і подумайте собі, який це Бог, котрий з любові до вас дозволяє таке вдіяти з собою».

Вроцлав, 27.04.2025