Навчання про стосунки – в групі, спільноті, суспільстві. Бр. Петро Куркєвіч, OFMCap

Для кожних стосунків та спільноти: дружба, шлюб, сім'я, група, місцева громада, нація, громадянське суспільство. Не боротися за верховенство — владу (над тілами), престиж (владу над душами), а увійти в беззахисну слабкість дитини, яку можуть або відкинути (покинути, вбити), або прийняти (народити).

Mт. 18, 1-5. 10. 12-14 – навчання про стосунки – в групі, спільноті, суспільстві.

Слабкість будує стосунки та спільноту, а не сила. Сила будує акцію та групу.

Сила, таланти, здібності та навички, необхідні для цільових груп та спеціалізованих груп: релігійних (молитовна група, група поклоніння, група вивчення Біблії, команда євангелізації, благодійна група, церковний хор тощо), світських (оркестр, антитерористична група, медична команда, вчителі, Рада міністрів).

Чому слабкість будує стосунки та спільноту?

Тому що вона ґрунтується на дедалі повнішій правді про нас самих (у процесі зростання довіри та вдячності — радості).

І ця правда завжди виявляє нашу слабкість, безсилля в певній справі, нашу крихкість та наше зло.

Якщо ця правда про нас самих як слабких, недосконалих і навіть злих доброзичливо приймається іншими (іншими) і не використовується проти них, то в обох особах/сторонах вона породжує довіру, вдячність, радість, бажання симетричної взаємності та ще більшу відкритість — як довіряючись іншому, так і приймаючи його.

Чим більше ми стаємо перед іншими як діти, тобто у власній слабкості, залежності від інших та довірі до них, та у дитячій готовності увійти в сім'ю, тим більше ми будуємо стосунки, спільноту та перетворюємо світ на сім'ю, чинячи Царство Боже уже тут.

Що означає приймати інших як дітей?

Тут нам самим слід бути дорослими, зрілими, сильними, готовими служити чужим слабкостям.

У спільноті кожен у певному сенсі схожий на дитину: слабкий, злий, хворий, непривабливий, нецікавий, нудний, некомпетентний, без зв'язків чи талантів, бідний, потребує допомоги, поглинає наш час, як темна космічна діра.

Найслабших, найменш цікавих, найхворіших чи злих не слід зневажати, експлуатувати чи виганяти, бо вони мають божественну гідність, оскільки мають ангельських духів як слуг та лакеїв.

Чи означає це терпеливість до дурнів, гордих, егоїстичних, паразитичних, нарцисичних, психопатичних, кривдників, маніпулятивних у громаді?

Ні, бо це не сприятиме їхньому зціленню — їхньому наверненню — і поставить під загрозу здоров'я громади, благополуччя окремих людей та необхідні високі стандарти стосунків.

Тому кожного слід обіймати та любити, що, з одного боку, означає прийняття, акцептацію та ствердження, а з іншого — відповідні вимоги.

Про кожного слід піклуватися належним чином, також відповідно до його хвороби, відповідно до принципу: ми любимо тебе, тому, з одного боку, ми вже стверджуємо тебе в тому, що є добрим, але ми також чогось вимагаємо, тобто ми терпляче відмовляємося дозволити тобі залишатися таким поганим, яким ти є.

Якщо хтось через своє зло, буття злим дистанціюється від спільноти, то слід, знову ж таки, адекватно, відповідно до аксіології (світу цінностей), але також психології (світу природи), слідувати та шукати цю дику, загублену, поранену вівцю, іноді лише чекаючи та молячись.

Тоді ми вступаємо в бажання Бога, який не хоче, щоб ніхто був втраченим. Ми стаємо мініатюрним, місцевим Богом у нашому селі.

Посилаючись на перше читання та вірш «Алілуя», додамо чотири пункти:

По-перше: Ми не повинні приписувати собі заслуги за успіхи в стосунках чи діях у громаді.

Це те, що зробив Мойсей, коли він черпав воду зі скелі, ніби сам без Бога; в результаті він був покараний тим, що не ввів людей до Обітованної землі, і тому не будував Царства Божого в громаді, бо це вимагає благодаті.

По-друге: Ми повинні бути мужніми, тобто хоробрими та сильними, у побудові стосунків.

Це стосується мужності твердо стояти на суттєвій істині — хто є хто, who is who; а також сили твердо стояти на формальній істині — як вміло передавати цю суттєву істину, щоб з цього вогнища було якомога більше вогню, але якомога менше диму.

По-третє, будьмо у тому спільнотовому діянні, будуючи ці відносини (в Бозі, з Богом і для Бога), лагідними та смиренними.

Четверте, якщо ми це зробимо, Бог буде з нами та буде ефективно співпрацювати.

Вроцлав, 12 серпнч

Бога не вбили за добрі вчинки людям, але за правду, яку проголошував. Брат Петро Куркєвіч OFMCap

Ціллю приходу Христа на землю було дві справи. Перша - кинути вогонь, щоб усі душі на землі запалити, аби вони перемінилися. А друга справа – аби уже перемінені врятувати від пекла. Бо людина сама тут на землі навіть з благодаттю божою не має змоги так перемінитися та так спокутувати гріхи, аби піти до неба.

Недостатньо змінити людину вогнем та запалити, але треба також звільнити та спасти через хрещення, занурюючи в кров Христа. Христос мусить зануритися у крові, аби через свої страждання нас негідних вчинити гідними. Він буде запалювати нас і змінювати аби ми стали сповненими вогню, палаючими, духовними. Також Він відкупив нас і через Його страждання і хрест будемо в небі.

Але ми, вже перемінені, не можемо погодитися з брехнею.

Той вогонь, яким Він нас підпалює, Дух Святий, благодать – це не лише благодать добродійства, але також благодать правди. 

Зрештою, вона також об’явиться як благодать краси.

Христос не був замучений та вбитий через те, що у своїй любові чинив добро і допомагав людям та служив. Ніхто не сприймав за зло те, що Він чинив добро людям. Не з цієї причини Його вбито. Але через правду, яку проголошував. Правду як про себе самого, що є Сином Божим, що є Богом, хоч виглядав як людина, і то часом мізерна.

Він проголошував правду про них. Що є як гроби побілені, з непоганим фасадом зверху, але всередині виглядають трагічно. І тоді, хотів того чи ні, чинив в їхньому єврейському середовищі, а потім римському, а згодом європейському, і польському, зокрема, і світовому поляризацію, поділ, суд. Вівці направо (ті, що кохають правду про Бога і кепську істину про людину), а наліво козли (які кохають неправду про Бога, які применшують Бога, і котрі кохають неправду про людину і про себе та надмірно вивищуються і задирають носа).

Тому правда ділить людей на дітей Бога і дітей диявола. 

Діти диявола не люблять правди, не люблять дискусії, академічного колоквіуму, розмови, диспуту, не люблять суду. Не наближаються до світла правди. Не хочуть відкрити правду і увійти в її орбіту, в її світло. Втікають від світла в морок. В мутній воді з їх егоїзмом і пихою буде легше, аніж в тій, урочистій.

Люди, піддаючись поділу, не піддаються правді історичній, моральній, логічній.

Цей поділ бачимо в історії пророка Єремії. Єремія переповнений любов’ю до Бога та приймає Його волю, тобто, правду. Правда є виразом волі Бога.

Часом правда формальна є важливішою від правди мериторичної (фактичної). Наприклад, коли є переслідування, ворог питає, чи є тут такі і такі люди, але треба рятувати життя людське – правда про необхідність порятунку є вищою, аніж правда про те, є чи ні. 

Правда моральна є важливішою від правди фактичної.

Ідучи за більшою правдою коштом меншої не мусимо сповідатися. Мусимо бути беатифіковані.

Бути пророком в суспільстві означає бути людиною правдомовною. Як щодо мериторики (щодо фактів чи природи речей), так і щодо правди формальної (щодо промоції життя, афірмації осіб, їхнього добробуту, щастя).

Пропрок Єремія для добра народу, бажаючи бути для нього помічником (і в цьому проявляється ця правда формальна – що хоче афірмувати народ), вимушений їм проголошувати правду, що оточення Єрусалиму є карою Божою, яку заслужили, бичем Божим. Тому треба цю кару прийняти, упокоритися під рукою Бога, яка нині нас упокорить, але завтра піднесе.

Каже: «Віддайте жителям Вавілону місто»...

Єремію сприйняли за зрадника люди з середовища патріотичного, які хотіли боротьби, оборони, хотіли битися за незалежний Єрусалим… А пророк Єремія казав їм, що ні, в цьому моменті не треба битись. Бо є моменти, коли треба битись, бо ворожа армія – не є долонею Бога караючою, але то ворог і сатана, а з сатаною треба битися. Але тепер є бичнм божим, і треба упокоритися. Його вважали за зрадника, і присудили до смертної кари.

А за кого б вважали священика або єпископа під час повстання листопадового, коли пани поручники з пістолетами й шаблями бігали по Варшаві? – Коли б хтось сказав: «Діти, не треба цього робити, Бог того не хоче». Знаємо, що б зробили пани поручники, які очолили повстання. Порубали б шаблями, підвісили б на ліхтарях. Так чинили з тими генералами та єпископами, які не були з ними згодні.

Часом пророк є один проти всіх. 

Виглядає, що пророка Єремію ніхто в місті не підтримував. Усе місто було проти нього. Але то він мав рацію. А не вони. То ксьонз Петро Скарга зі своїми проповідями, критичними до польських вад мав рацію. А не цілий народ, який на зламі 16-17 століття був на вершині потужності. За 12 років ми мали дійти до Москви. Але мало хто його слухав.

Так, правда часом буде боліти...

Але правда – це Бог. Який хоче нас запалити. І хоче провадити нас до добра. Не біймося тієї правди. Лише вона є, як казав Юзеф Мацкєвіч, один з найбільших поляків 20-го століття, «тільки правда є цікавою». І як він же казав: «там, де треба противитися (тобто, чинити поділ), треба битися». Тобто, чинити поділ. Бо лише спір веде до правди.

Без правди немає нічого, що нам здається, що є. 

Без правди подружжя не є правдивим, і родина не є правдивою, покора не є правдивою, і відвага – це не відвага без правди.

Без правди любов – це любов неправдива. Найчастіше самолюбна, яка видає себе за правдиву. Без правди наша батьківщина не буде батьківщиною, лише мачухою.  

Правда відкриває нам світ цінностей Божих і любові. 

Покора і любов, милосердя і справедливість є вищими від правди. Але лише правда до них провадить. Немає одного входу ані до світу цінностей, ані до правдивого життя. Ані, зрештою, до неба. Правда – то мала фірточка. Є багато на перший погляд гарних дверей, які мають туди провадити. Але ці гарні двері різняться від правди. Зрештою, тебе затримає стіна вегетації, смерті.

Полюбімо правду. Дозвольмо Христу кинути на нас той вогонь. Вогонь правди. Він вчинить, що наше добро буде правдивим. Станемо дійсно добрими людьми. Все інше не варте нашої уваги. В цьому будьмо безкомпромісні. Бо навіть добре живучи не потрапимо до неба. Але до чистилища. Там вогонь правди буде більш болісним.

Вроцлав, 17 серпня 2025 року