Коли Святе Причастя важливіше за небезпеку коронавірусу

Від понеділка, 18 березня в Україні відмінено усі меси в храмах за виключенням тих, де можуть бути присутніми лише 10 осіб. Навіть не 12, як апостолів, але тісно 10, як у футбольній команді. Ясна річ, здоров’я є важливим, і без нього ніяк, про нього молимось, на нього надіємось, піклуємось.

Але є ситуації, коли Святе Причастя важливіше за небезпеку коронавірусу. 

Так би сказали наші предки, які вмирали за віру, які заради Святої Меси віддавали свої мізерні обіди з сухарів, аби отримати вільний час в ув’язненнях таборів. А ще є прості речі, через які Бог промовляє до нас в різних подіях нашого життя. Коли показує, що саме Євхаристійний хліб, Його Тіло, є не просто «обрядовим», як сказав президент, хлібчиком, а нашою поживою до життя на землі та у вічності.

У 2013 році у моїй родині сталось чудо через містерію Євхаристійного Хліба і таїнства церкви. У грудні того року моя бабця у віці 83 років раптово занедужала, втратила сили і помирала. Вона кілька днів до того ходила, могла розмовляти, молилась, а в один день занедужала і перестала давати майже всі ознаки життя. Коли приїхала служба 103, сказали, що людині залишилось кілька годин і через зрілий вік, прийшов час йти у вічність.

Почувши таку звістку мама покликала родичів на прощання з бабусею та поїхала за священиком до храму, аби уділив Таїнства Єлеопомазання, спровадивши літню людину у вічність. Священик швидко приїхав. І взяв з собою оцей простий на перший погляд, але містерійний для католика і віруючої людини, маленький, ледь видимий, тоненький хлібчик. Бабуся була уже не свідомою, коли їй до вуст поклали цей хлібчик. А по відходу священика бабця ожила. Піднялась з ліжка, стала знов молитись, їсти, розмовляти. Прожила ще 5 років. І в грудні 2019 року померла у віці 88 років.

Хтось із нас знає чи чув інші свідоцтва про зцілення під час Євхаристії – фізичні, духовні. Але, думаю, найважливіше навіть не фізичне здоров’я, але наша вірність Тому, Хто нас любить і створив, Хто віддав за нас своє життя, і кому приємна наша відкритість на Нього і відданість.

Не хочу сказати, хто як має чинити, йти чи ні на Євхаристію у тісних обставинах, просити чи ні про Святе Причастя, наражаючись на небезпеку хвороби. Але, думаю, що варто прислухатись до свого серця. Якщо воно каже, що раз на тиждень варто, йди – то треба заризикувати, випросити у священиків, і піти. Бо краще померти від відданості і любові, аніж і так померти, але знати, що я все життя чинив обережно і дбав ретельно, щоб ніколи нічим не забруднитись.

Думаю, якщо Бог дав дике і сміливе серце, то це Його благословення і благодать. Єдине, я б особисто була слухняна пастирям церкви та їм не шкодила, щоб моя сміливість була виключно моєю відповідальністю та моїм життєвим вибором.