Serce na dłoni

Подивилась фільм, в якому у 2008-му році знімався Богдан Ступка "Serce na dłoni"(Режисер Кшиштоф Зануссі). Його ще не дублювали українською. Про хлопця, який намагався здійснити самогубство та багатія, який з усіх сил хотів його врятувати.    

 

Олігарх Костянтин зустрічає в лікарні юнака Степана саме у ту мить, коли молодого реабілітовують після спроби втопитися. У Степана немає дому, виганяють з роботи та залишає дівчина. Сенс життя вичерпано. Навіть у церкві відмовляються дати грошей на марку для листа, щоб на прощання відправити дівчині. Все, що залишається - взяти дві цеглини до рюкзака, стрибнути з мосту та втопитися. Та вбивство не вдалося. Степан борсається у воді та зрештою його витягують не берег. У лікарні бізнесмен намагається говорити Степанові про цінність життя, вручає першу в житті цигарку та благословляє на довголіття.

Як би не намагався згодом Степан позбутися життя - воно залишається з ним.  

Ну - бо жити варто.

Як і рухатись вперед, перемагати та втілювати мрії. Після перегляду стрічки думаю, що також маю дуже великі та амбіційні мрії. І хочу, щоб вони втілились. Ну бо як інакше. Не можуть же вони загинути.

 

О любви и страхе

 

Очень вдохновила мысль Рава Ашера Кушнира о том, что при правильной модели поведения женщина мужчину должна немного бояться. Размышляю об этом более - что человек по отношению к Богу не может жить только милостью, но должен иметь в себе страх Божий и уважение к Его силе. Лично для меня это очень сильное открытие

Листівкостас

Спеціально влаштувала перестановку меблів в хаті, щоб облаштувати зручне місце для свічки, з якою молюсь та листівочок від друзів. А то скучила, поки теплі листівки лежали в шафі. (Хто не пам'ятає - рік тому у минулій хаті, вони в мене стояли на видному місці)

Так от - червоненька - хенд-мейд бай Наталка Любченкова, яка зараз працює на телебаченні у Франції. З Наташею ми познайомились на каналі СІТІ, а потім вона рекомендувала мене редакторці ТВі і так я потрапила на політичний канал.

 

З ведмедиком - приїхала від Людочки Підгородецької, яка сьогодні Міла Ковальська і живе в Лондоні :) З Людочкою ми були разом у католицькій спільноті "Любов Христова" у Вінниці та разом працювали на ТРК "Прем'єр". Після переїзду до Лондону Людочка залишила мені у спадок програму "Погода надворі", у якій я вперше працювала ведучою та яку фінансували польські друзі із фірми "Барлінек".  

 

Наступна рожевенька - від колег-журналістів ТВі

 

Синеньку з хлопцями подарував найкращий на каналі оператор Кирил Лазаревич. Написав, щоб працюючи на каналі не забула про гарних хлопців та навіть написав рекомендацію, за якими критеріями їх вибирати. Опрацьовую досі :)

 

"Думаю про тебе" із благословінням від Танюши Пінчук із "Новомедіа"

 

Рожевенька з сердечком із настановою про втілення мрій від дівчаток зі спортзалу  Fit Curves. Спорт - це дуже жіночно!

 

А біленька - Z darem serca - від Моніки - польської дівчинки, яка працює вчителькою-психологом у Варшаві, їздить на прикольніцй червоненькій машинці, дружить із моєю подружкою Галочкою Ткач та гостювала у мене під час подорожі Україною

 

Ще є маленький собачка від мого брата Василія Тупальського  і рожеве ангелятко від хлопців-новомедійців до якогось із 8-го березня :)

 

Срібний розарій від Леночки Підгородецької, яка зараз живе в Італії

 

Та зайчик - він до мене потрапив під час збору іграшок для дітей-сиріт, проте випадковим(чи не випадковим чином) не вскочив до 40-ка величеньких подарункових пакунків. Тепер живе в моїй хаті.

 

Кожен друг, якого маю у житті - дуже великий дар для мене. А оці листівочки - нагадують під час молитви, щоб подякувала за  них Богові та помолилася про благословіння.

 

 

Придністровський омлетик

У минулий уікенд їздила Одесу - проводила Школу Християнського Життя для одеситів та учасників із Молдови та Придністров'я. Південні тітоньки навчили готувати омлет із сметаною та  зеленим горошком :)

 

Все найсмачніше просто!

Котлети без булки

 

Завжди думала, що котлети - це фарш з батоном. Сьогодні винайшла нову комбінацію(хоча може, в принципі, її вже знають досвідчені куховари :) ). Так от - замість булки просто вкинула трохи паніровочних сухарів і додала сіль і яйця. Проігнорувала навіть цибулю. Ліпила маленькі кульки, приплескувала в нетовсті млинчики і смажила в олії. Потім ще 20 хвилин протушила. Котлетки вийшли не надто жирні, м"які та смачні. Просто, щвидко та майже дієтично :))). Отакот :)

Діти-сироти. Любов з перфекціонізмом

Читаю Книгу Чисел і думаю, що Бог має серце прискіпливої  жінки, яка до всього придивляється, розставляє все і всіх на свої місця, веде ретельний перепис та облік майна та виставляє за двері те, що смердить, переносить збудники хвороб та може зашкодити родині. Бог радить Мойсеєві переписати поіменно сім’ї, розставити в чіткому порядку речі у таборі, повиганяти за двері прокажених та тих, хто доторкався до мертвої душі – себто чинив великий гріх щодо людини.   

Останнім часом чую(та й сама, в принципі пропагую) небезпеку перфекціонізму. Але, думаю, що є ситуації життя, коли перфекціонізм все ж має місце. Як, скажімо, вивести вітрянку з хворої людини? – обмастити зеленкою, нагодувати антибіотиками, тримати подалі від людей та годувати лимонами. Так само для людини, яка вже так зарилася у своє рутинне болото, що не бачить нікого навколо, добрими ліками буде на якийсь час кинутись у іншу крайність і з перфекціонізмом  залишити усі свої справи, накупити подарунків, та почати з гіперактивністю спілкуватись з іншими. З часом улесливість притреться, максималізм в відносинах стихне, а людина знайде гармонію між тим, хто риє та тим, хто надто повзає перед іншими.  І буде перфект без «ізму».

Для мене певною мірою перфекціонізму була нещодавня акція допомоги дітям із сиротинцю. Сама для себе придумала, сама організувала. Коли заплуталась у стосунках і відчула, що радше ненавиджу людей, які мене оточують, ніж приймаю з терпимістю їхню присутність. Перше, що спало на думку у такій халепі - допомогти людям, які практично ніколи не бачать любові та підтримки. Не знала, що доброго можу для них зробити, тому просто почала збирати іграшки. Коли отримувала від друзів та знайомих кожного нового ведмедя чи пазли для сиріт, бачила нову причину, чому хочу їм послужити.

Перше – необхідність вкладати у дитячий інтелект. Діти із сиротинці відстають у розвитку у порівнянні із дітьми із нормальних сімей на 2-3 роки. Тому після закінчення навчання не можуть знайти собі місця в суспільстві та потрапляють у тюрми.

Попри те, що постійно чуємо, начебто інтернати вже ні в чому не мають потреби, бо до них постійно їздять дяді-депутати з подарунками – дітям бракує найпростішого. Сім’ї, які опікуються інтернатами, розповіли, що банально збирали гроші на домашні капці для хлопчиків, бо взимку, їм немає в що взутися. Діти ходять босими по холодній підлозі – бо хатнє взуття просто не входить до забезпечення інтернатів.

Була свідком того, як волонтери, які організували зустріч із сиротами, проводили розпродаж саморобок. Коштом проданих виробів, повертали за дорогу дітей до Києва. Бо у столиці знайшлися родини, готові взяти на день-два дітей на прогулянку, проте не мали грошей, щоб оплатити малечі залізничні квитки.

Коли оголошувала про акцію, від багатьох радників чула про відповідальність – що не можна приручати до себе дитину, бо потім вона отримає травму, коли її залишиш. Тому, якщо я не маю змоги усиновити або впродовж років відповідально нею займатися, радили  взагалі не їхати до сиріт. Тепер я знаю, що це все відмовки. В неділю, коли одну дівчинку, яка вперше приїхала до Києва та гуляла з місцевою жінкою, запитали, а де ти сьогодні була? – вона усміхнено відповіла – в Макдональдсі! Та в зоопарку. А з ким була? – вона навіть переплутала ім’я жінки. Враження від прогулянки були для дитини цікавішими. І, переконана, вони залишаться у пам’яті. 

Так, це правда, що сироти потребують передовсім сімей і друзів, які залишаються з ними надовго, вони потребують родин, які заберуть їх до себе. Але якщо ми не дозріли, щоб дати їм більше – можемо подарувати те, що маємо – кілька годин свого часу, пару гривень чи банальні пазли-іграшки. Адже у нашому, вже дорослому і щасливому житті ми теж маємо людей, які з нами поруч впродовж довгого часу, а маємо і таких, що просто з’явилися на кілька хвилин, подарували добро і пішли собі. Для мене це  було відкриттям. Після збору іграшок я зрозуміла, що не варто боятись і чекати часу, коли ти доростеш до перфекту і усиновиш дитину(бо до такого вчинку не всі готові, а хто готовий – можуть дійсно не дозволити обставини), але можна хоч щось доброго робити цим дітям. А потім, можливо, після малого вчинку захочеться зробити і щось більше.

Я вже навіть маю кілька ідей – наприклад, людина, яка вміє робити гарний макіяж чи зачіски, може приїхати на годинку і навчити цьому старших дівчаток. Тренер може приділити пару годин свого часу та провести для хлопців тренування з гантелями. А ось такі, як я, можуть допомогти своєю гривнею, щоб ці ж гантелі придбати.  І це все можна робити з любов’ю.

На перший погляд,  дуже прості справи, але щоб почати хоч щось робити, я мала пережити період перфекціонізму та придертися до себе, що не вмію любити людей.

 Коли побачила 40 худих і трохи диких дітей, яких волонтери привезли до Києва, думала, що десь отак виглядає голодна людська душа. Коли перебуває в ізоляції від інших та не може прийняти любов світу. Дуже вдячна цим дітям, що мені послужили. А також, звичайно, тим, хто щиро передавав іграшки. Певна, що вони також отримають винагороду за відкритість. 

 

PS. Починаю наступну тепер уже безстрокову акцію – буду збирати нові футбольні та волейбольні м’ячі. Коли назбираю з десяток – відвезу або передам до сиротинців. Вже активно за ними їздити не зможу, бо буду повертатись до основної роботи, але з рук в руки – може щось з того вийде.    

Нужно ли учиться на факультете журналистики, чтобы стать хорошим журналистом?

Картинка с афиши Московского камерного оркестра «Musica viva»

В последнее время постоянно слышу вопрос – нужно ли для профессии журналистское образование? Ведь можно получить много опыта во время работы, не базируясь на академических знаниях. Есть так много профессиональных курсов, а во многих странах мира журналистами стают люди, которые учились на коротких семинарах и отслушали чисто практические лекции.

Мой ответ  на этот вопрос – без журналистского образования научиться ремеслу можно. Можно также попасть в струю и зарабатывать достаточное количество денег. Но нужно ли тратить 5 лет на университет? – в зависимости от того, какие цели ты преследуешь.

Если ты хочешь двигаться в направлении аналитики, быть глубоким в профессии, если ты человек, который смотрит широко и внимательно, уже сегодня исследуя года своей зрелости, то скорее да, чем нет. Поскольку качественное (подчеркиваю – качественное(!) ) журналистское образование, позволит тебе придти в профессию писателем, а не мейкером. Человеком, который имеет определенную философию и виденья своих целей, а не практиком, который ищет, куда применить навыки.

В свое время таким было для меня лично образование в Львовском университете им. И. Я. Франка. Я пошла учиться, уже имея за спиной несколько лет «мейкерства», но искала глубины в профессии и хотела научиться построения стратегии действий. Именно в это время я получила должность редактора. Это была скромная должность, но она гармонично влилась в те процессы, которые происходили в моем сознании во время получения немного сложных, отчасти нудных академических знаний.   

Ярким творческим людям очень полезно получить обрамление своего таланта.  

Часто говорят о том, что среди акул пера есть множество математиков, юристов и врачей. И что это не мешает им быть успешными. – Конечно же, это правда – как и в любой сфере успех человека зависит не столько от обстоятельств, сколько от усердия, правильных реакций и везения. Но в то же время если ты человек базового подхода – тебе нужно использовать базовые методы.

Журналист с хорошим академическим образованием по профилю (даже не по профессии) знает, где искать и у кого спрашивать нужные знания.  А в часы творческого поиска сможет всегда опереться на фундамент, полученный в университете.  

Лично я, если бы имела должность, которая требует приема людей на работу, внимательно читала бы в резюме когда, где и при каких обстоятельствах этот человек учился, и так же спросила бы его, почему  он получил то или иное образование. Потому что это очень   многое может сказать  о личности.  

Так же я часто размышляю о том, что будет с журналистами через много лет, когда телевиденье, возможно, перебазируется в интернет, новости, как и другие форматы утратят свою актуальность. Или когда история развития медиа развернется по интересному неожиданному для нас сценарию. Так бывает, что люди, которые чувствовали себя профессионалами в определенный период истории,  по истечению лет очутились в ситуации, когда мир объявил о неактуальности их методов работы и навыков. Мы стареем, а жизнь меняется, технологии развиваются, старое просто банально надоедает. Но мудрые люди всегда смогут вернуться к первоисточнику и опереться на фундамент, заложенный ранее. В миксе с динамикой технологических веяний нудные академические глубины помогут сформировать вкусных продукт.

Я верю, что будущее за писателями. Потому что потребитель во все времена восхищался не только морской пеной, а и глубинами. Будь то в театре, в художественном искусстве  или в такой изощренной и современной форме, как всеми нами любимые СМИ.

Для меня самый вкусный рецепт получения знаний и опыта – микс академии, тренинг-зарядки и практики. Плюс бодрость духа и желание независимо от дипломов и опыта покорять новые и новые вершины. 

Учение – свет! J

Полезная и вредная помощь. Про допомогу дітям-сиротам

Геннадий АСИРЬЯНОВ г. Новосибирск
Мария МИРКЕС г. Красноярск
(З інтернет-сторінки Благодійного фонду "У колі друзів")

Сиротам помогать надо. Это понятно.

И пока мы не начали активно работать с детскими домами, мы считали, что этот тезис настолько прост и понятно-однозначен, что обсуждать его особенно нечего, нужно брать и помогать. Но…

При более близком знакомстве с проблематикой детских домов обнаружилось, что помощь бывает полезная и вредная. Многие благие намерения разбиваются о вечное наше «хотелось как лучше, а получилось…».

Вредная помощь
Самые привычные и понятные способы помощи сиротам, воспитанникам детских домов и интернатов — это, прежде всего, подарки (от простеньких игрушек и поношенных, но еще целых вещей, до дорогих телевизоров), оплата развлечений и экскурсий и многие другие. Но вы когда-нибудь задумывались над тем, каковы отдаленные последствия таких подарков?

Предположим, приезжают в детский дом спонсоры и вручают детям дорогие подарки. Играет оркестр, дети танцуют, все рады и счастливы. Работают видеокамеры и фотоаппараты (очень важная деталь).

Давайте представим себе, как эту ситуацию видят дети: они постепенно начинают понимать, что можно получать от мира блага не за что-нибудь, а «бесплатно», только за то, что ты сирота. Сиротство — это способ вышибать из мира средства. Такая стратегия жизни.

Мы как-то пытались уговорить спонсора вручить подарки не всем поголовно, а, например, выделить в виде стипендии отличникам и ударникам, или тем, кто в последней четверти стал лучше учиться — деньгами или вещами, не важно. Спонсоры не согласились, и подарки — небольшие — получили все. За что? За то, что сирота.

Постепенно у детей вырабатывается стиль поведения «я сиротка», который помечен как «эффективный». Суть его состоит в следующем: ты демонстрируешь свое сиротство, после чего просишь от мира : чего угодно (иногда денег, иногда возможность опоздать или не выполнить поручение, оправдание лени и безответственности. Мир обязательно тебе это даст или позволит.

Теперь проследим, что происходит дальше. Выходит воспитанник детского дома в жизнь, начинает учиться или где-то работать в тех же стратегиях: я сирота, мне больше положено. Не за хорошо выполненную работу, а только за то, что я сирота.

Очень скоро, болезненно и с трудом, бывший детдомовец начинает понимать, что мир ему ничего не должен, что все надо зарабатывать. И выработанная стратегия поведения рушится. А других-то нет!

Кто виноват в формировании такой стратегии поведения детдомовца? — Сотрудники детских домов, организующие подобные акции? — Спонсоры? — Социальная ситуация, требующая от администрации подобных мер?

Мы считаем, что причина в кратковременности нашего внимания, видения. Мы думаем о «прямо сейчас», а прямо сейчас подарки детям — это здорово. Как научиться думать про «значительно вперед»? Как должен быть устроен детский дом, да и вся социальная сфера, чтобы работники были вынуждены (или хотели бы, могли бы) видеть далекие последствия своих действий?

Пока учреждения, работающие с проблемой социального сиротства, устроены так, что видеть далекое последствие своих действий: ни к чему. Безусловно, бывают талантливые воспитатели детских домов или отдельные сотрудники социальной сферы, но это скорее случайность. Это заслуга «ненормальных» увлеченных педагогов (низкий им поклон), а не системный эффект.
Но мы отвлеклись.

Итак: не нужно приучать детей и окружающих их взрослых (воспитателей и других сотрудников детского дома) к подачкам и формировать тем самым психологию нищего.
Отдавая себе отчет в том, что заявленный тезис звучит как минимум странно, еще раз подчеркнем: речь идет не о том, что детям не нужно дарить подарки! Мы предлагаем обращать внимание на тот контекст, в котором ребенок получает те или иные блага. Нужно понимать, как каждая ситуация выглядит со стороны ребенка и пытаться представить, какие последствия для будущего ребенка это может иметь.

Полезная помощь
Давайте задумаемся над тем, чего больше всего не хватает детям-сиротам. Они, конечно, многого лишены, но что самое существенное? Какие именно лишения ставят на них печать сиротства и тем самым принципиально отличают от обычных детей, сколь угодно бедных, но все-таки не сирот?

Это не деньги, не одежда, не компьютеры — ведь множество «обычных семейных» детей живет в куда более худших условиях, чем сироты на государственном обеспечении. Дело в чем-то более глубинном.

Воспитанники детских домов официально именуются «детьми, утратившими родительскую опеку». И это главное, чего этим детям не хватает — опеки. Именно в этом смысле и нужно им помогать. Хорошо, когда ребенка усыновляют, тогда опека восстановлена полностью. Но большая часть детей так и остается ничьими.

Детскому дому необходимы попечители и попечительская помощь (опека, попечитель — однокоренные слова!).

Вокруг слова «попечитель» наросло множество мифов. Один из таких странных мифов-предрассудков состоит в том, что попечитель — это тот, у кого много денег. Это неверно! Попечитель — тот, кто опекает, то есть берет на себя ответственность за судьбу ребенка, кто задумывается над тем, какие последствия повлечет то или иное событие и действие: Мы уверены, что позицию попечителя может занять любой здравомыслящий человек.

Сколь угодно большие деньги, врученные ребенку или детскому дому без учета последствий, — вредные деньги, это не попечительское действие, не опека. Попечитель думает о последствиях.

Есть множество ответственных способов помощи детям, попавшим в сложную социальную ситуацию, куда более экономных, а иногда не требующих денег совсем. Попечительство требует скорее не денег и материальных затрат, а затрат духовной ответственности. Иногда это называют гражданской позицией.

Различные способы реальной и важной помощи
Многие люди считают, что быть попечителем — это нечто недосягаемо сложное, что это «не для простых людей», и вообще «это все страшно и непонятно». Мы хотим показать, что существует множество способов реальной помощи и, значит, настоящего попечительства в указанном выше смысле.

Способ первый.
Детям детского дома не хватает положительного образа взрослого человека, обыкновенного нормального взрослого человека с его подвигами, заботами, интересами и бытовыми мелочами. Встреча ребенка с таким человеком (только действительная встреча!) определит его дальнейшую жизнь и поможет самому стать взрослым человеком.

Способ второй.
Ребенку детского дома крайне не хватает опыта взаимодействия с окружающим миром — городом, природой, другими людьми. Попечитель может включить подростка в свой круг общения, в свой клуб, секцию или компанию. Может найти ребенку посильную работу в свободное от учебы время и обсуждать вместе с ним его (и свои?) успехи и неудачи.

Небольшая оговорочка: если уж включать ребенка в свою компанию, в секцию или клуб, то «по-настоящему», а не как сиротку. Это значит, что с него нужно требовать ответственности и чести, помощи и «головы на плечах» — всего того, что вы требуете от себя и своих друзей. Иногда прощать, иногда ругаться — короче, чтобы все «по-настоящему».

Всепрощение и безнаказанное «не хочу — не буду, меня в другую секцию устроят» воспитывает все того же иждивенца и любителя «халявы», а не взрослого человека.

Способ третий.
У социальных сирот нет опыта нормальной жизни в семье. У некоторых вообще нет опыта жизни в какой бы то ни было семье, у многих есть такой, что лучше бы его не было: Но ведь эти дети вырастают и образуют собственные семьи. А как создать собственную семью, если ни разу не жил в настоящей семье и по большому счету не знаешь, что это такое?!

Печальная статистика говорит о том, что сироты плодят сирот.
Поэтому ценнейшая помощь сироте — предоставление возможности пожить в семье. Другими словами: если вы возьмете на некоторое время «пожить» к себе в семью ребенка из детского дома, то вы окажете ему неоценимую помощь в обретении очень важного жизненного опыта.

Все та же оговорочка про настоящесть: «взять пожить в семью» — это не значит устраивать ребенку праздник каждый день. Ему необходим как можно более реальный опыт жизни в семье, включающий в себя все, что бывает:

• выгуливание собаки и вынесение мусора,
• ответственность за «младшего брата» или просто за младшего,
• подарок на день рождения и пирожки на выходных,
• поездка «к маме на работу»,
• подзатыльник от «отца» за то, что поступил «не как мужчина»,
• выяснение отношений,
• общий семейный поход и многое другое.

Есть множество вариантов, как именно такое попечительское действие может быть оформлено юридически. Обращайтесь в детские дома, Вам о них расскажут.

Способ четвертый.
Ребенку детского дома крайне необходимо хорошее образование. Как правило, дети детских домов и школ-интернатов учатся хуже своих сверстников. Есть такой термин — «запущенность», это когда никто в детстве ребенком не занимался.

И вот вроде бы и голова светлая, и старается, а оценки плохие. Потому что учиться таким детям гораздо сложнее, приходится «продираться» и брать с боем то, что обычные дети легко проскочили, читая с бабушкой книжку на диване. Ведь не секрет, что программа начальной школы осваивается во многом за счет бабушкиного чтения книжек и прогулок с родителями, а не на школьной скамье.

Но детдомовец редко попадает в хорошую школу, а если попадает, то часто «не тянет» и переводится во вспомогательную. Сначала ребенку нужна индивидуальная образовательная программа и, значит, талантливый учитель. Если вы настолько образованы, что можете научить ребенка учиться, то цены вам нет! Помогите хотя бы одному, и это есть попечительство высшей пробы!

Если вы не педагог, то вы могли бы помочь тем педагогам, которые умеют вести индивидуальные образовательные программы для брошенных детей, но не получают за это ничего, поскольку государство не умеет за это платить.

Пара примеров: филиал Сбербанка города Железногорска оплатил образовательную программу для детей и воспитателей детского дома; Красноярский завод цветных металлов несколько лет помогает в проведении зимних школ развития, в которых участвуют дети заводчан и детского дома.

Конечно, большинство из нас не сбербанк и не завод. Но есть варианты попроще: учреждение стипендии воспитаннику детского дома, который лучше всех учится. Или тому, который больше всего троек или двоек в четверти исправил. Или, например, лучшему решателю задач на сообразительность. Или тому, кто успевает и учиться, и спортом заниматься. Вариантов множество, можно даже стипендию не деньгами выдавать.

Смета: 100 гр. в месяц для воспитанника детского дома — ОГРОМНАЯ сумма, и ее вполне достаточно. Предположим, устанавливается 5 стипендий в различных категориях, получаем 500 гр. в месяц. Итого в год: 6000 гр.

Если процесс заявления стипендий и отбора стипендиатов обставить «правильно», то по действенности эта мизерная сумма окажется гораздо выше, чем «просто так подаренный» дорогой телевизор. Поскольку выданная таким образом сумма приучает к тому, что в жизни нужно трудиться, что бесплатно ничего не бывает. И еще такое действие показывает ребенку, что кто-то заинтересован в его учебе, что учиться стоит, даже если его «как бы настоящим родителям» до этого нет никакого дела.

Список вариантов и способов не ограничен. Мы уверены, что для каждого желающего занять гражданскую позицию можно придумать индивидуальный, приемлемый для него вариант помощи детям детского дома. Все начинается с малого.

Самое важное — научиться «далеко смотреть» и за каждым повседневным действием видеть возможное будущее ребенка.

Лирическое отступление
По большому счету дело не в сиротах. Просто количество брошенных детей говорит о нас с вами и нашем доме страшные вещи.

В принципе, пристроить значительную часть детей-сирот не проблема: нужно отдать их адвентистам. Лучше даже не нашим, а американским — они просили, у них есть деньги, им зачем-то нужны наши сироты (зачем — не важно, это их проблемы). А мы будем так жить и дальше, рожая детей по пьяни и выбрасывая их на улицу.

Вот такой большой кукушатник.

Cон. Нарада.

Сьогодні близько десятої ранку мені приснився дуже прикольний сон.

Ви знаєте, що я зараз без роботи і тому сплю довго. Так от, мені приснилось, що я сижу на вулиці на якійсь лавці, а поруч мене мужики, які щось розказують. І я розумію, що це мої родичі. Але вони мене ніби напрягають, бо попереду за кілька метрів стоїть інша зграя мужиків. Цих я ніби й знаю, але не знаю хто. І ця зграя, що попереду, намагається мене чомусь навчити.

Але говорять вони польською мовою і не дуже голосно, тому ті мужики, що родичі трохи перешкоджають. І я цим родичам кажу: "Тихо! Не заважайте!" Коли прислуховуюсь до цих мужиків, що польською мовою, розумію, що вони намагаються мене переконати, що нема чого мені хотіти заміж. І що треба довіритись Богові і не витрачати своє життя і час на мрії вийти заміж і що треба припинити полювати на нежонатих мужиків, бо вони не планують женитись. І я вже ніби починаю їм вірити...

Але тут до мене приходить третя зграя мужиків. І один з них - такий, пам'ятаю, що малий, нечесаний і білявий. І ніби я його знаю, але теж не знаю хто. І цей малий каже: "Ну їх в баню - не слухай ти цей зброд. Ти жінка і покликана вийти заміж. Ти нам завжди подобалась". І біля цього білого ще якась тусня і вони кажуть, що так, так. І тоді я придивляюсь і розумію, що ця третя тусня найбільша.

Прокинулась після такого сну в шоці. Думала над ним, а потім питаю себе: "А де ж були (вибачте на слові) - баби?" А бабів у мене, виявляється, навіть у снах немає. Встала, хотіла розказати цю історію сусідці Ксюшечці у іншій кімнаті, бо вона вчора хворіла і всю ніч ходила пити чай і сильно кашляла, тому мала бути в ліжку. Приходжу в кімнату Ксюшечки - а її немає. Не знаю, де поділась моя Ксюшечка. Але я йду поповнювати карточку на телефоні і дзвонити потенційним роботодавцям. Бо я вже місяць без роботи, а на життя залишилось 200 гривень. І ще трошки є в Вінниці в мами, але немає кому привезти.

Не знаю, чому це все пишу, але мужики, це сила, таварісчі!

Танець буття

Шалено вразило відео із танцями біблійного персонажа Царя Давида, який пластикою і усім своїм єством виражає хвалу Богові Ізраїлю. Його жести - акт глибокої покори і поклоніння творцю, який із своєю величезною силою направляє людину. І одночасно дозволяє опинитися у гармонії Його царства вже тут на землі.

Хіба це не прекрасно? - Бог дав людині тіло, щоб відчувала Його Царство. Своїми емоціями, нутрощами, кожною жилкою. Просто рухалася в танці хвали.

Танець - це своєрідні двері, які розкривають людську істоту. Коли ми дивимось, як людина рухається, можемо не знаючи її, доторкнутися її природи і відчути її переживання так, як не передаси словами.

Будь-який добрий тренер з танців підтвердить, що різним людям у різні моменти життя підходить інший танець, інша композиція та інші рухи. І що справжній геній розкривається, коли імпровізує. Думаю, саме в такій імпровізації через нього говорить Бог. Таким чином Він розмовляє зі світом через людську істоту.

Моя мама часто розповідає, як познайомилась з моїм батьком. Саме познайомилась, бо вона бачила його до того моменту. Але не знала. 31 з лишком рік тому. Вона з подружкою пішла на танці. Сьогодні це називається дискотекою, а в радянські часи це називалось прямо і просто - танці. Мій тепер уже батько, а тоді 30-ти літній юнак працював з мамою, а тоді - незаміжною дівчиною - на одному підприємстві. Вони бачили один одного досить часто. а познайомились на танцях. Просто батько запросив мамину подружку, яка теж була гарною танцівницею, вони прохороводили весь вечір, виграли приз глядацьких симпатій. А мама - спостерігала за цим процесом і... ну - спостерігала і знайомилась :). Завершилися танці тим, що батько провів маму додому і через два місяці вони одружилися. Танець може дуже багато сказати про людину.

Мої одні з найяскравіших спогадів дитинства - це коли ми з батьками дивилися разом танці на льоду. Бо ковзани дозволяють відчути ось це витончене ставлення до танцю - такої особливої поваги до руху - як найвищого мистецтва.

Напевно в спадок від своїх батьків я отримала любов до танцю. В студентські роки я просто ходила на заняття в танцювальну групу, намагалася навчитися руху, але, чесно кажучи, особливо запам'ятовувати за тренером тоді не вдавалося. Але справжнього танцю засмакувала перед Богом. Просто коли молилася жестами хвали. Це дуже велика сила, коли те, що не вдається сказати словом, навіть мені, творчій людині, яка багато пише, можна передати внутрішньою поставою і імпульсом жестів.

Коли людина танцює для Бога, Він починає змінювати її дух, душу і тіло. Бо напочатку людина робить жести для Бога, а потім Бог підхоплює і починає вести в цьому танці хвали і переповнює нутро. Я кілька раз в своєму житті переживала, коли танцюючи для Бога, свідомістю чула шепіт Бога, який давав свої обітниці, або вказував на щось важливе. А згодом втілював це у реальних речах. Така Його любов - коли ми рухаємось з Ним - Він - управляє нами.

Але таким самим танцем слави може бути і людське життя. Коли я рухаюся і роблю кожну справу в унісон з Ним і отримую від цього задоволення. Чудова імпровізація. Коли не страшно забути запланований рух, або змінити тактику, бо кожен твій жест любові - досконалий і правильний. Бо це твій з Ним танець.

Ну а ці фотки я вже показувала - мої батьки і я з ними. Отакі бувають танці :)

Хочеш бути багатим – допоможи сироті

Поки збирала іграшки для дітей, почула історію польської дівчини Анни. Вона виросла у багатодітній, але цілком забезпеченій родині, а коли стала дорослою, має хорошу високооплачувану працю у гарній компанії, проте щиро віддає на благодійність.

Якось її запитали: «Побутує думка, що голодним і бідним зазвичай допомагають люди, які виросли у бідних сім’ях, пережили потрясіння чи бояться скрути. Звідки в тебе, такої гарної, успішної та завжди забезпеченої молодої людини така міцна тяга до благородних вчинків?»

На що Анна розповіла: «В дитинстві щоп’ятниці, коли ми обмежували себе у їжі, бо дотримувалися посту, як вимагає традиція католицької церкви, мама ставила на кухні скриньку та кидала до неї гроші, які мали піти цього дня на солодощі та м'ясо. І робила це при дітях, щоразу пригадуючи про тих, хто не має батьків. Потім ці гроші віддавали на допомогу сиротам. Я знаю, що це одна із причин, чому Господь рясно благословляв фінансами нашу багатодітну родину. Це так міцно закоренилося в нашій свідомості, що вже дорослими ми не бачимо свого забезпечення без благодійних вчинків».

З молитвою – на вибори. Любомир Гузар

Дуже цікаве звернення Любомира Гузара до народу напередодні виборів до парламенту. Та, думаю, буде корисним не лише перед виборами політиків.

Завершується період передвиборної кампанії і наближається день виборів до Верховної Ради України. Це в житті Української держави буде дуже важливою, доленосною подією з серйозними наслідками на найближчих декілька років.

Віруючі громадяни, заохочені Церквами чи релігійними організаціями, до яких належать, супроводжували підготовку до виборів молитвою. Хоча до офіційних книг кожної церковної спільноти включені молитви за народ, державу та її провід і віряни відмовляють їх щодня не залежно від обставин, однак така важлива подія, як вибори спонукає людей молитися частіше та сердечніше.

Практика більш інтенсивного моління в час потреби відома в усіх релігіях. Багато прикладів цього маємо також у книгах Старого та Нового Завітів. Тому не дивно, що наші Церкви в Україні закликають до особливих молитов у цей напружений час.

Яка мета такого моління? Для багатьох людей - це прохання, звернене до Володаря Всесвіту, щоб Він прийняв їхні плани для їх майбутнього.

Змістом прохань часто стають дуже конкретні питання: який політичний сценарій повинен відбутися, котра партія має отримати більшість, котрий кандидат має бути обраний. Але хіба це можна назвати гідним звернення до Бога-Вседержителя?

Така молитва є, радше, ще одним засобом осягнути бажану мету. Для людей, які в такий спосіб моляться, "нездійснення" їхніх планів прирівнюється до "невислухання" їхніх молитов, наслідком чого є безконечні нарікання на Господа Бога.

У чому має полягати наша молитва?

Наше звернення до Бога не повинно бути ані вимогою до Всевишнього, ані порадою, як Він має поводитися. Воно має бути актом довір’я, заявою, що ми справді віруємо, що Він все знає, все може і зробить те, що є найкращим для нас, нашого народу і нашої держави.

Ми не сміємо диктувати Богові, що має статися, ані нарікати на Нього, коли події розвиваються не за нашими планами.

Якщо ми справді щиро молимося, то радо приймаємо те, що Він нам посилає, і постараємося якнайдосконаліше використати Його плани. Бо ми свідомі, що Бог бажає нам тільки добра.

Вибори – це слушний час зрозуміти роль Бога в нашому суспільному та державному житті. Хоча вибори – це тільки мить, але наше правильне ставлення до нашого Творця та Небесного Отця – це стан душі, який ми повинні зберігати постійно.

У передвиборчий час було проведено багато соціологічних опитувань про різні аспекти політичного життя, але ніхто не спромігся запитати виборців, чи вони молилися, чи поручали Богові самих себе, свій народ і свою державу.

А було б дуже цікаво мати таку статистику. Бо якщо б велике число виборців зверталися до Бога, шукаючи не здійснення своїх планів чи уподобань, а Його святої волі, то майбутнє нашої держави та загальне благо всіх громадян були б запевненими.

Авраам и Сара. Тело и душа

Дуже цікаве роз'яснення про Авраама і Сару, як образи душі і тіла. Переважно говорять, що у подружжі чоловік - це більше тілесне, а жінка - духовне. Натомість Тора говорить дещо інакше. Коли глава родини - це духовна складова, а дружина - тілесна. Але цікаво, що у останні часи все ж таки тілу приділяється більше уваги - себто роль жінки зростає. Приємно, як для жінки над цим розважати :)

Тело и душа. Из трудов Любавичского Ребе; краткое адаптированное изложение

В главе Торы "Лех-Леха" Всевышний говорит Аврааму: "Сарай, жену твою, не называй ее именем Сарай, но Сара будет имя ее". В случае с Авраамом все понятно: его имя было изменено вследствие выполненной заповеди – "брит мила" (обрезания). Но замена имени его жены произошла, на первый взгляд, без видимых причин. Чем же можно объяснить, что на восемьдесят девятом году жизни Саре понадобилось сменить имя?

В книге Зогар есть интересный комментарий по этому поводу. Там, где в Торе упомянута Сара, есть каббалистический намек на тело человека. Ведь тело является комбинацией четырех "элементов", соответстующих четырем состояниям материи: Афар (прах), Маим (вода), Руах (ветер) и Эйш (огонь). А смена имени Сары произошла в городе Хеврон, он же Кирьят-Арба: Хеврон – от слова "хибур" ("соединять"), а Кирьят-Арба – "город четырех" (элементов). Авраам же, по мнению этой книги, это намек на душу человека. В продолжении этого комментария делается вывод об идеальных отношениях между душой и телом.

Однако этот комментарий нуждается в пояснении. В этой же главе сказал Всевышний Аврааму: "Слушайся всего, что скажет тебе Сара". Это выглядит, как приказ, чтобы душа слушалась тела. Но разве таково идеальное положение вещей?

За ответом обратимся к Скрытой Торе – учению хасидизма. Именно тело, а не душа играет центральную роль в служении Всевышнему. Вот что говорит об этом рабби Исраэль Баал Шем Тов: "Хотя тело – помеха душе в ее работе, но все же не следует пренебрегать телом, тем более пытаться сломить его постами и изнурять его. Напротив, нужно, чтобы оно приняло участие в служении Б-гу, используя скрытую в нем силу".

Сила эта также дана ему Всевышним, ведь в верхних мирах духовный "корень" тела гораздо выше, чем у души, благодаря чему тело способно положительно влиять даже на достижения души.

В сущности, все заповеди, которые мы исполняем, ориентированы не на душу, а именно на тело, и причина этого не только в том, что мы живем в физическом мире. Идея в том, что сами по себе заповеди должны исполняться в сфере физического, чтобы трансформировать саму материю.

Рассмотрим такой пример. Предположим, что некая женщина досконально изучила законы и философский смысл заповеди зажигания субботних свечей. Представим, что накануне Шаббата она, проникшись важностью этой заповеди, мысленно воссоздала в уме тысячи интереснейших и глубочайших комментариев наших мудрецов на эту тему. Но, допустим, при этом… так и не зажгла свечи в назначенное время. Тогда она не только не исполнит заповедь, но и совершит грех!

С другой стороны, женщина, которая поспешно зажгла субботние свечи и даже не вспомнила о духовной стороне своего действия, все же исполнила заповедь, хотя, разумеется, в таком исполнении есть недостаток.

Если душе для того, чтобы совершить подъем, требуются размышления и осмысление заповеди, эмоциональный настрой и концентрация внимания, то телу для этого нужно лишь одно – просто совершить верное физическое действие.

Теперь понятно, почему свое имя Сара получила словно бы само собой, автоматически. То, что тело является целью, к которой направлены все заповеди, показывает, что тело (Сара) есть нечто чрезвычайно важное и неповторимое даже по отношению к душе (Авраам). Разумеется, в период Изгнания мы не можем ощутить этого преимущества. Достоинства тела раскроются только после прихода Мошиаха. И если сейчас тело получает жизненную силу от души, то в эпоху Освобождения "душа станет получать питание от тела".

Наши праотцы стояли на столь высоком духовном уровне, что досрочно смогли ощутить такое положение вещей. О них сказано, что "Всевышний дал им вкусить в этом мире нечто подобное миру грядущему". Уже тогда они чувствовали преимущество тела над душой. Именно по этой причине Аврааму было сказано: "Слушайся всего, что скажет тебе Сара". По этой же причине ее прежнее имя Сарай (в переводе: "властительница моя") было изменено на имя Сара – властительница над всем (даже над душой!).

(Пересказ беседы Ребе, опубликованной в "Тойрас Менахем", 5751 (1991) г. Изложение р-на Якова Байтмана

Розмова з воском. Мій візит до музею воскових фігур

Сьогодні у музеї воскових фігур вдивлялася в очі Пушкіна та Єсеніна та думала - цікаво, а чи передбачали ці хлопці, що через сотні років риси їхнього обличчя буде ретельно вивчати журналістка Оксана Тупальська - людина епохи інтернету, швидкісного переміщення з однієї точки світу та зневаги до історії. Переконана, що ці люди відчували себе посланцями до своїх сучасників, які прийшли у світ, щоб жити своїм життям. Нелогічним, безумним та ризикованим. Але щасливим - повним пристрасті, запалу та динаміки.

Люди дуже люблять писати закони. Потрібні вони їм - не потрібні, але людям конче хочеться законів.

Якщо ти працюєш в офісі, на тебе навішають корпоративні правила про фірменний дрес-код, голівудську усмішку, якою конче необхідно зустрічати клієнтів та лейбу успішності, бо якщо ти не знаходишся у руслі стилю - ти не маєш шансу на успіх.

Якщо ти ходиш в церкву, ти конче маєш тримати перед усіма марку, чітко дотримуватись правил таймменеджменту та жити за чіткими правилами, порушення яких - смерть.

Якщо ти політик чи начальник - ти конче мусиш ходити з надутою пикою, тебе мусять боятися підлеглі, а краватка має відповідати кольору черевиків, бо що яскравіші фарби - тим чомусь нижчі пошана і авторитет.

Якщо ти простий середнього статусу заробітчанин - тобі розкажуть, як ти конче мусиш жити, за яким графіком, скільки працювати та як часто мріяти про те, щоб стати начальником.

Якщо ти жінка, тобі розкажуть як ти мусиш виглядати, скільки їсти та якого кольору носити макіяж.

А ще перед смертю обов'язково треба зібрати одяг для мандрівки до гробу, замовити гарне місце на кладовищі та оббити кілочками. Це теж такий неписаний закон - чим багатший мрець, тим дорожчий пам'ятник.

А ти просто можеш бути щасливим. Просто так. Всім назло. Незалежно хто ти і де ти, cкільки заробляєш, у кого закохуєшся, з ким тобі смакує чай чи кава, що ти їси та за яким живеш графіком. Просто собою щасливим. Поза стандартами. В образ такого чоловіка навіть після його смерті хочеться вдивлятися.

Із рабства маніпуляції до Божого провідництва

Під вінець сьогоднішнього дня розумію, що не дарма прожила останні 24 години, тижні та місяці цього року. Цей день дав мені можливість зрозуміти важливість триматися за власні вартісні орієнтири та цінності, сформовані на біблійних принципах, які впродовж років ретельно прививали у сім"ї, в церкві, під час читання Біблії та на особистій молитві.

Сьогодні йдеться про Боже управління та нездорову маніпуляцію.

Люди, які нас оточують, дуже часто мають цінний досвід, мудрість та знання, які варто вчитися приймати та якими варто ділитися. Але все більше розумію, що часом краще пропустити одну мудру пораду та прийти до неї шляхом пізнання та співставлення пізніше, ніж обвішатись лейбами чужих думок і вражень і втратити свою ідентичність. А саме остання є важливою до пізнання свого справжнього життєвого покликання.

Спілкування і перебування із іншими людьми впродовж років насичувало мене важливими речами та допомагало мати успіх у багатьох не менш важливих справах. Мудре керівництво духовних наставників свого часу допомагало побороти життєві труднощі та отримати позитивний образ світу. Передовсім, напевно, тому, що у моїх дружніх і партнерських відносинах насправді переважна більшість - це успішні, талановиті, цікаві та хороші люди. Проте, коли ось цього насичення іншими людьми-лідерами у житті стає більше, ніж приватної тиші, починаються проблеми. Бо саме у цій тиші ти розважаєш та віч-на-віч зустрічаєшся з Богом. А якщо цієї важливої опції тиші немає - ти(себто я - говорю передовсім про себе зараз) втрачаєш важливі для життя орієнтири та занепадаєш, як особистість.

Нещодавно під впливом ось такої я назвала "маніпуляції натовпом", я зійшла з того плану, який був заздалегідь розроблений для втілення та забезпечення необхідної гармонії в моєму житті. Зокрема через хиткий душевний стан, який настав внаслідок того, що піддалася страху та зовнішній маніпуляції, не забезпечила собі важливу поїздку до Ізраїлю, під час якої планувала перебувати в спокої та слухати Бога, відмінила дві важливі для мене зустрічі та, напевно, загубила деякі менші(або й більші - не знаю), непомітні на перший погляд справи, які мали б прийти як наслідок подій, в які вкладала бюджет та які ретельно готувала. І тепер, нажаль, розхитані сфери життя потребують реконструкції.

Думаю, у кожної людини у різні періоди трапляються ситуації, коли замість вистеленої заздалегідь дороги починаємо брести якимось невідомими курганами. І завжди можна знайти об'єктивні чи більш-менш об'єктивні причини чому так сталося. Але на жаль, це не зовсім ті шляхи, якими б хотів вести нас Бог. І у цих курганах можемо втратити Його захист, мир і благословіння. Маємо щастя, що через Його силу і благодать завжди можемо ці шляхи направити.

Коротко видимі для мене наслідки, які настають, коли людина піддається маніпуляції інших, замість триматися персональних для неї орієнтирів:

- втрата напрямку руху Зазвичай людина, яка живе в Бозі має здатність мудро планувати події, дивитись наперед, передбачати події та наслідки та відповідна має мир у плануванні

- різного роду страхи Завтра видається суворим та загрозливим, а справи нетривкими та ризикованими

- оціночні судження Людина, яка не розуміє своєї дороги і призначення засуджує та звинувачує інших у своїх невдачах

- відсутність здорової довіри Особу гризуть підозри до людей, які не несуть своїми вчинками жодної загрози

- слабке здоров'я, викликане психосоматикою Організм не може перебувати одночасно у гармонії та психічному напруженні

- проблеми в комунікації Передовсім це відсутність здатності сказати "ні" у відповідний для того час та піти на здоровий діалог, коли перемовини мають значення

- нездатність любити інших Там, де маніпуляція - немає місця любові. Відповідно, якщо тобою маніпулюють, ти з часом, починаєш маніпулювати іншими

- невміння розуміти та виражати свої почуття Що знову ж таки, призводить до комунікативних труднощів

Це, напевно, не весь перелік, яле основне, що мені захотілося відмітити.

Думаю, вийти з усіх цих курганів наможливо виплисти людині, без молитви та роздумів у пошуках здорових ціннісних орієнтирів.

З іншого боку, переконана, що людина, яка свідомо та відважно долає ці всі наслідки, які є, до слова, і наслідками гріха та дорогою до смерті(духовної та фізичної), отримує благодаті вже тут на землі та чесноти, з якими сміливо пошурує в вічність.

Останнім часом багато чую проповідей про те, що людині варто менше дбати про дотримання закону і виконання правил, скільки входити в благословіння Христа та насолоджуватись Його силою і світлом. З основним меседжем згодна. Але при цьому дуже хочеться не забувати біблійну насторогу, що "якщо праведник ледь спасеться, то що буде із грішником?"

Хочемо бути щасливими - маємо жити праведно. Принаймні старатись. Пробачати, просити пробачення, визнавати помилки, триматись засад вірності та берегти ближніх. Бо хто як не ближні приходять до нас на допомогу, коли наші дороги геть вибиті.

Люблю час від часу повертатись до своїх старих публікацій у блозі і розважати. Маю відчуття, що ця також буде перечитана.

Война и мир Самвела Багдасарова. Уривки

Нарила в своїх архівах надзвичайно цікаве інтерв'ю з лікарем-реаніматологом, вірменом, який працює у Києві. Вирішила зацитувати на згадку.

Вы работаете анестезиологом-реаниматологом. Почему?

- Потому что когда-то понял: мое место там, где льется кровь и гибнут люди. Для этого совсем необязательно носить автомат и военную форму. Работа врача-раниматолога тоже путь воина. Потому что каждый раз ты имеешь дело с самой Смертью. Лицом к лицу. И каждый раз твоя задача - спасти Человека!

Вы бессеребряник?

- Совсем нет. просто в том, чем мы зарабатываем, должен быть подвиг. Пускай маленький, но подвиг. ... Самое главное - каждый человек должен иметь шанс.

Но ведь вам приходится и плохие известия сообщать...

- Поначалу сложно было. Боялся собственной неадекватной реакции - меня ведь самого накрывало. Пережить смерть пациента одно, а сказать об этом родителям - совсем другое.

И как с этим справляться?

- Многие пьют. Я - много времени провожу на природе, в лесу. А в христианские посты почти не ем. Все это позволяет обрести контроль над эмоциями. И потом, я еще с подросткового возраста, как пел Шевчук "подружился со смертью". Я с ней "на короткой ноге".

Чему вас научила смерть?

- Ценности жизни. Я воин-одиночка. Смерть - это ведь не конец. Иногда человек выживает, хотя, как казалось бы, никаких шансов у него нет. А иногда вроде и на поправку пошел, но вдруг на равном месте "бац" - и умер. Ничем иным, как божественным вмешательством это не объяснишь. Это уже не в компетенции врачей. Знаете, я со временем начал чувствовать "запах смерти", что ли. Хотя это и не запах... Просто чувствую, когда она рядом. Когда она за кем-то приходит... В течении часа-двух обязательно кто-то умирает.

В таком случае, что можете сказать о душе?

- Часто мне снятся странные сны. Будто я иду по коридору у себя в реанимации. Вдруг слышу, что меня зовут. Захожу в палату - а там пациент умирает. И никого из медперсонала. На экране дисплея - прямая линия. Значит, ритм сердца замер. Я бросаюсь к больному, накладываю руки на его грудь, надавливаю, но... руки проваливаются, как сквозь воздух!.. Просыпаюсь в холодном поту, смотрю на часы - 4.04(к примеру) ночи. Меня колотит, уснуть не могу. А утром на работе узнаю, что ночью умер ребенок. Я называю палату, точное время смерти - на меня смотрят ошалелыми глазами: "А ты откуда знаешь?" - "Во сне увидел". Моя душа ночью сходила на работу...

Что бы вы пожелали читателям?

- Любите жизнь. Живите с Богом. Не позволяйте душе лениться. За ней, как и за зубами, нужен каждодневный уход. Она нуждается в покаянии, молитве и добрых делах. В борьбе за выживание души одного неделанья зла мало - нужно активно утверждать добро! Если же в чем-то сомневаетесь и не знаете, как поступить - слушайте свое сердце. Оно не обманет! (Журнал "Колесо жизни" №4, 2010)

Маковий пиріг без борошна

І так, мої куховарські здібності розвиваються! сьогодні спекла маковий пиріг без борошна. Завжди шкодувала, коли їла в дитинстві бабусині пиріжки з маком, нашось покритим тістом. Тепер - ось чудо - мак без тіста! :) Лише цукрова пудра, білки, цукор, знов білки і МАААКК!!! А ні - це кориця і цедра лимончика :)Повірте, смачно!

PS. За замовленням читачів додаю рецептик: Мак – 240 г Цукрова пудра – 110 г Цуков – 80 г Мелена кориця – 1 чайна ложка Мелена гвоздика – ½ чайної ложки Розпушувач для тіста – 1 чайна ложка Цедра 1 лимону 6 цілих яєць 4 білки Олія – 2 столові ложки

В миску викласти натертий або проварений мак, цкрову пудру, корицю, гвоздику і розпушувач. Добре перемішайте. Туди ж - видавіть лимон, вбийте яйця і влийте олію. Взбийте міксером до легкої піни.

В окремій посудині збийте білки, додайте цукор, взбийте, щоб маса була біла і густа. Все це вкиньте в виску з маком і рештою. Добре перемішайте ложкою

Змастіть форму олією і злегка притрусіть борошном. Але дуже трошки, щоб не вийшло ще одне тісто на дні :) І в духовку 170 градусів на 40-50 хвилин.

Думаю, прикольно було б ще додати туди горіхи.

Успіхів!

Виявляється, котлети - то не м'ясо :)

Навчилася прикольного рецепту котлет із варених яєць. Секрет простий - терті яйця змішуються з зеленню, приправами та манкою, додається трошки борошна і смажаться в панірувальних сухарях. Реально смачно. І без м'яска :)

Про мій досвід допомоги сиротам через соцмережі

Вперше в житті проявила ініціативу допомогти дітям у інтернатах. І розумію, наскільки це важлива, але й важка місія. Важлива, бо в Україні у сиротинцях перебувають 30 тисяч дітей, а держава, як відомо, не має грошей, щоб їх вдосталь фінансувати. Та й гроші не замінять родину. А важка, тому що так насправді про проблему сирітства знають усі, проте робити щось, щоб таких дітей стало менше, або навіть допомагати дитині – переважно у нас немає часу.

Як і у мене зокрема. Мій досвід допомоги дітям можна порахувати на пальцях. Коли була редактором корпункту 5-го каналу, мої журналісти знімали пару акції а-ля депутат дарує ліжечка, ще якось дала пару гривень волонтерам, які збирали гроші на якусь(вже так давно було, що не пам’ятаю яку) цінну річ для інтернату у Тиврові. А торік, вже у Києві, 11-го листопада вперше долучилася до молитви за покинутих дітей і проводила молитву в їхньому намірі у соборі святого Олександра, розмістила пару роликів про усиновлення у соцмережах, щось розповіла про це друзям. Узимку колеги з Першого національного збирали чобітки для дітей. Редактор Анжела Руденко пропонувала долучитися до акції, проте в мене своїх малюків немає, тому й не звернула увагу на ініціативу й вона пройшла повз мене.

Цього разу у період, відверто кажучи, осінньої депресії, захотілось зробити щось добре і зініціювала збір іграшок для дітей. Спочатку вирішила зробити це серед друзів ВКонтакте і в Фейсбуку. Адже маю там – не мало не багато – більш ніж 800 друзів. Розвісила оголошення, що збираю іграшки – та навіть злякалась, бо колеги почали писати – «Обережно! А що будеш робити, якщо тобі понавозять мішки іграшок?!!». Я ледь не злякалась, але акцію продовжила. Через тиждень торбу з іграшками принесла моя колега з ТВі Таня Шустрова. А ще через пару днів зателефонували волонтери з фонду «У колі друзів» та уточнили, що найкраще дарувати розвиваючі ігри, бо вони допомагають дітям. Написала про це оголошення з номером свого мобільного і стала чекати.

Коли минуло майже тиждень і про іграшки – ні дзвінка, вирішила створити групу у ФБ та ВКонтакте, та розіслати запрошення колегам, які мають авторитет у редакціях і активні у суспільному житті. Із запрошених приєдналися одиниці. Проте, коли запросила додому на чай подружок з «Газети по-українськи», погодились оголосити в себе в редакції та розіслати листи колегам на скриньки. Кажуть, що вже навіть принесли одну настільну гру. Через три тижні акції іграшки передала ще одна подружка-колежанка із ВК.

До 11-го листопада три тижні. Маємо – грубо кажучи – три людини, які зголосилися підтримати соціальну акцію, три невеличкі пакунки із іграшками(враховуючи мій) і один ігровий набір із перспективою на більше.

Перший мій висновок. Самі оцінюйте мою та соцмережівську продуктивність у проведенні подібних акцій. Але іграшки – все одно приносьте! Зараз ще створю блог-спот-сторінку. У ній напишу імена тих, хто принесли іграшки та назви редакцій та організацій, які долучилися до збору. Нові подарунки для сиріт буду фотографувати і показувати. Але найважливіше – 10-11 листопада вони поїдуть до сиріт.

Наразі дякую за увагу. І приймаю дзвінки від охочих подарувати щось дітям. Це можуть бути настільні іграшки, машинки, книжечки, розмальовки, засоби для роботи руками - ножички, кольоровий папір, набори для шиття, малювання і так далі. І щоб були у гарному стані - бо це ж подарунки дітям

Шоколадний пиріг з горіхами та яблуками

Потроху розвиваються мої кулінарні здібності. Цього разу пиріг як мікс двох рецептів пирогів. Для цікавих - у тісто кинула три яйця, цукор-пісок, ванільний цукор, топлене масло, шоколад, корицю, трохи молока та дві порції розпушувача. Пекла на середньому вогні трохи довго - більше години, але коли виріс перетворився на смакоту. :)