Кабачкові млинці з тертим сиром

Вичитала вчора, що кабачкові млинці можна робити з тертим сиром. І одразу спробувала. Прикольно і смачно. І млинці виходять пухкими.

Особливість у тому, що кабачки треба натирати не надрібну тертку, як на деруни, а на крупну. Туди - втерти твердого сиру - в співвідношенні 1/3 сиру - 2/3 кабачки. Два яйця, дві ложки борошна, сіль-перець :) Ще планую замість твердого сиру втерти бринзу і тоді вже не кидати сіль.

PS/ Спробувала приготувати з бринзою - це найкращий варіант!

Про шведське сміття

У 2002-му році, коли я ще розпочинала свою журналістську діяльність на ТРК "Вінниччина", мене відправили знімати сюжет про затор на дорозі, у якому винен мер Домбровський.

Річ у тім, що мер Домбровський будував нові трамвайні колії, ну і, як завжди буває під час ремонту - розрили шматок дороги на Соборній. А машини змушені були об"їжджати іншою вужчою дорогою. Ну і їхали повільніше. А мені сказали: "Їдь і зніми про цього жахливого мера і його затор!" Коли я сказала, що це безглуздя критикувати владу за те, що будують нову колію - відповіли, що знайдуть кращого журналіста, який зніме критичний сюжет про цей клятий затор. Затор тривав кілька днів, а безшумною трамвайною колією на Соборній вінничани користуються досі.

Я всього кілька місяців попрацювала на тому ТРК "Вінниччина", але досі вважаю, що журналісти мають критикувати владу, вказувати на помилки, але ця критика має бути об"єктивною.

А тепер чому я згадала цю історію десятилітньої давності? - ТСН показує сюжет про козлів-шведів, які залишили сміття на Трухановому острові. При чому про те що шведи "залишили" оголошують тоді, коли на острові ще живуть півтори тисячі шведів. Крім того керівники кемпінгу, які вклали півтора мільйони в будівництво дороги на острів, розказують усім журналістам, що після від"їзду фанатів ще два дні будуть залишатися на острові, щоб допомогти столичній владі прибрати острів. Проте колеги з ТСН цього не чують. У них завдання розказати про козлів-шведів.

Я особисто вважаю, що для України приїзд шведських фанатів на ЄВРО є важливою подією. Ці люди дуже коректно себе поводили з українцями, вони навіть попри те, що пили досить багато пива, не влаштовували бійок у місті, нічого не трощили, не принижували українців. Коли я була на Трухановому острові, вони підходили до українців і дякували за гостинність, казали, що змінили своє враження про Україну і що приїдуть знову. І що навіть готові пробачити українським кухарям на кемпінгу, які годували їх несмачними харчами, рестораторам, які брали вдвічі дорожче за їжу тільки тому що вони іноземці та казали, що готові зрозуміти таксистів, які брали в три рази дорожче вартості.

Але українцям прикро, що шведи тут побували, бо від гостей залишилось трохи сміття...

Ось сюжет ТСН про шведське сміття

http://tsn.ua/video/video-novini/zvilnennya-truhanovogo-ostrovu.html?page=1&items=50792&type=0

ЄВРО-2012: фани понапиваються і потонуть у Дніпрі

Столична влада продемонструвала свою здатність влаштувати футбольне свято. Свято спорту, дружби народів та здорового способу життя. Спеціально для цього перекрили рух Хрещатиком, перетворили центр столиці на суцільний затор, а навколишні двори – на парковку з переповненими смітниками та іншим непотребом.

І що ми маємо? 30% головної фан-зони займають пивні ятки, 10 – сцена та екрани, ще 10 майданчик для VIP-ів, невеличкий магазин з сувенірами УЕФА… і ВСЕ! Крапка. Тільки на всяк випадок попросили посольства, щоб фани не ходили купатися в Дніпрі, щоб бува на п’яну голову не потопилися.

Коли питала заступника голови КМДА Голубченка навіщо стільки алкоголю та де пропаганда здорового способу життя, до чого, власне і покликані спортивні змагання, – відповів, що по-перше пива під час ЄВРО-12 планують продати вдвічі менше, ніж у Польщі, а по-друге кількість пивних яток вже затвердили в УЕФА.

Цікаво, яким це чином порахували прогнозовані об’єми пива. Бо якщо в одній із яток, які як водопій для тварин, встановлені вздовж усього Хрещатика, продадуть усе пиво, то що – більше підвозити не будуть, бо завершився польський ліміт? Чи просто знають, що до України приїде менше іноземців, ніж до Польщі, тому, відповідно, менше зможуть збути спиртного?

А про затвердження УЕФА – якщо українці прийшли і сказали, що їм потрібно багато пива, то яка справа УЕФА – хочете – пийте. Але ж ви в своїй країні приймаєте ЄВРО, то хіба не можна було подумати, що це безглуздя перетворювати Хрещатик на пивний базар?

Звичайно, якби в Україні розвивались спортивні секції, а влада сприяла розвитку спортивних клубів і організації здорового дозвілля, Хрещатик можна було б перетворити на великий футбольний зал. Молоді футболісти з юнацьких шкіл могли б облаштувати виставки з історіями видатних футболістів. Представники, хай приватних, але спортивних секцій на правах реклами могли б поділити між собою квадратні метри на Хрещатику та влаштувати на них міні-змагання, майстер-класи, тренування, спортивні танці, командні ігри для фанів. Все що завгодно. З футбольними особливостями, атрибутикою. В якомусь кутку могли б банально вчити людей правилам гри – ну, бо ж не всі знайомі з м’ячем, а тут була б нагода стати фаном. Це ж величезна територія. В таких інтеграційних забавах люди могли б познайомитись, а ті, хто ніколи не займався футболом могли б просто долучитись до акції за здоровий спосіб життя. Хтось під час матчу дивився б за грою, а хтось пішов би бавитись. Та й кияни з дітьми охочіше заплатили б ті 150 гривень за вхід на територію, якби знали, що там на них чекає щось цікаве. Але, нажаль, все, на що здатна влада, це влаштувати торги і напоїти людей пивом.

На територію фан-зони не можна заходити в кашкетах, з парасольками від сонця чи ліками. Але якщо ти вип’єш зайвого, перегрієшся і тобі стане погано, рятувати тебе буде нікому. Бо на 70 тисяч людей(не знаю, чи стільки приїде – але такі розрахунки у організаторів фан-майданчика) – так от – на 70 тисяч людей працює 5(!!) пунктів медичної допомоги. Не певна, що їхню кількість розраховували з огляду на нетверезий стан вболівальників.

Трохи більше місяця тому я була свідком події, коли одна з громадських організацій вітала колишніх випускників реабілітаційних центрів за спортивні досягнення. Хлопці створили 8 футбольних команд і тепер тричі на тиждень тренуються і беруть участь у змаганнях. Я не могла дивитись без хвилювання на цих колишніх наркоманів і алкоголіків, які після років важкого виходу з залежності знайшли в собі сили і почали займатися спортом. Із лузерів, непотрібних суспільству, вони в команді набували лідерських якостей і змагалися за перемогу, ставили перед собою цілі і досягали результатів. Ну бо заняття спортом додають енергії. Та й молодь напевно варто долучати до чогось гарного – нашу, українську молодь. Майбутнє нації.

Давно вже відомо, що пивний алкоголізм – це також алкоголізм. Про це часом нагадують наркологи, але або мало нагадують, або ці застереження не діють, якщо пиво продають, як солодощі та іграшки. Тому напевно існує необхідність переконливіше про це говорити.

Футбольні змагання – це гарне шоу, але його ідея – заохотити людей почати ганяти м’яча, вести здоровий спосіб життя чи принаймні почати бігати вранці. Якщо не помиляюсь, для цього свого часу створювали Олімпійські ігри та чемпіонати.

Цікаво б після ЄВРО-12 провести два соціологічні дослідження – чи відчитали фанати під час візиту до України головну ідею футбольного свята, а ще через пів року-рік – як проведення чемпіонату в Україні вплинуло на здоров’я та добробут самих українців.

PS. Ще забула про кнура на Хрещатику. Очевидно такими бачать наші чиновники представників української нації. Яких мудрих поводирів ми маємо...

Великодні проповіді в Польщі очима служби новин каналу TVN24

        

Сьогодні переглянула новини, які виходили у Великодні дні у Польщі(7-8 квітня). Журналісти новин розповідають, що цього дня святкують католики та протестанти, роз’яснюють глядачам суть свята та біблійне значення символів, та деталі літургії. Натрапила і на ось цей сюжет в вечірніх новинах на опозиційному каналі TVN24. Називається Святкування Великодня - “Wielkie świętowanie”

Для тих, хто зовсім не розуміє польської мови, наскільки змогла, переклала.

Гучні алілуя, співи, дзвони, вуличні процесії, бо в гробі вже пусто. Католики і протестанти святкують Воскресіння Христа. Вірні діляться крашанками, вітаннями і частуються свяченими стравами. Священики – закликають до потужної переміни життя.

Від темряви до світла – так, як під час вчорашніх вечірніх обрядів та літургії світла. Для християн це символізує завершення Великого посту та повернення до того, що найвище. Порожній гріб Ісуса згадують усі древні та сучасні пророки, як приниження і пустку. Тоді як під час пасхальних процесій до вірних приходить радість. Через музику органів і гімн «Тебе, Боже, прославляєм».

Ніхто з людей не житиме на землі довше години своєї смерті, а Христос – так вчинив і Він живе. До такого усвідомлення закликають у більшості храмах Польщі. Як, наприклад, в Євангельсько-усбургських. Тут проповідують про Воскресіння і дар переміни життя:
«Попросимо доброго Бога, щоб силою Воскреслого перемінювались також наші будні»
Сьогодні ця тема – основна під час проповідей – як жити і змінювати своє життя:
«Наше життя має сенс тільки тоді, коли дотримуємось слова – яке даємо Богові і людям»

Про зрозуміння сенсу людського буття говорив також митрополит Варшавський, про сенс суспільного життя та політики:
"Як же часто втрачає вона (політика) своє значення, стає забавою дорослих людей, боротьбою не лише на словах, а й боротьбою один проти одного. Без поваги до ідеї братерства."

Єпископи сьогодні багато говорили про батьківщину і народ, про загрози, які висувають різні особи і ситуації:
"Часто намагаються просунути ідеї, що зараз не час думати про народ, дбати про народ, насміхаються над народом."

Єпископ польський проповідував про взаємини варшавсько-краківські, уроки історії та патріотизм.
«Процвітають у зневазі псевдо поляки» – каже у контексті держави і церкви. « Але хтось за тим стоїть – і хай ніхто мені не розказує, що це випадково – що так розвивається ситуація в Польщі. Антиклерикалізм просувають. Так, просувають, і добре знаємо через які середовища."

Про те, що існує потреба відкривати правду про церкву говорив також митрополит краківський – про те, що досить часто помічає труднощі у будуванні єдності.
"Церква не є власністю пастирів. Церква то справа нас усіх. То спільнота, відкрита для нас усіх."

У продовження митрополит Ольшанський зазначає, що це сатана може спокушати до боротьби з церквою і її духовенством. І тому варто усвідомлювати цю загрозу. Бо тут і тепер справи земні і тимчасові замішані в тому, що вічне.

___________________________________________________________________________

Від себе додам, що після перегляду цього та інших сюжетів, розумію, що у поляків є шанси до чудових змін. Бо для них міцним авторитетом і далі залишається церква. Поляки хочуть чути її пастирів, до єпископів звертаються, як до експертів з політичних, соціальних та моральних питань, а проблеми соціально-політичні тісно пов'язують із духовними процесами, які відбуваються в людині. У Великдень - шукають єдності і моляться про єдність. Усім людом.

Народ, який усвідомлює, що є Хтось більш потужний і вічний має більше шансів до навернення. Адже Пасха - то не лише обряди із кошиками, але й час переміни мислення та початку нової дійсності. Останнє кажу, звичайно ж, в контексті України.

Христос Воскрес!

Про холостяків, шоу і жіночу цнотливість. Холостяк 2

Одразу зазначу, що коли побачила першу програму шоу «Холостяк» та ще й католичку, яка туди поїхала, не отримала жодного захоплення. Бо не розділяю ідею проекту, коли зграя жінок змагається за одного «принца». А «принц», як ряжена бариня розпитує кожну кандидатку в дружини про її попередніх женихів і почуття, які від них залишились. Бо якщо ти принц, то впевнений в собі і воюєш за серце жінки, яка тут і тепер поруч з тобою. А якщо так – то ти тут головний. А розпитувати про суперників і відправляти додому тих кандидаток в дружини, змагатися за почуття яких доведеться ретельніше – це якось, вибачте, по-бабському. Ну – але кожен розуміє по-своєму, яким має бути принц. А Юля не передбачила можливого сценарію і пішла на шоу. Тому із солідарності до людини, яка і в такій дійсності пішла шукати любов Бога, я вирішила подивитися ті випуски, в яких вона була у грі.

Не приховую, що я була серед тих людей, які ставили запитання: «Нащо ти туди пішла?» Або «що ти там забула посеред тих людей, які живуть зовсім іншими цінностями». Та щиро шкодувала за ті сльози, які після прощальної церемонії Юля, думаю, так само щиро, проливала на сорочку того заморського «принца». Але після завершення програми розважала над роллю дівчини в програмі і прийшла до думки, що її вчинок все таки вартий поваги.

Бо вона вийшла власне на чужу територію. І заявила про цінності, які насправді важливі. Про любов, яка не минає. Так, може вона не проявила усіх комунікативних якостей перед камерами, може глядачі не побачили у її спілкуванні з героєм інших її сильних сторін. Так само, як для віруючої людини, для мене зрозуміло, що практичними аргументами насправді дуже мілко пояснювати іншим, що чистота жінки важлива. Бо так насправді, цнотливість – це джерело єдності з Богом і відкриття Його любові. А вже потім якісь екологічні риси.

Але попри це були в її поведінці речі, які підтверджують, що чистота – це важливо. Перше – жінка, яка живе в чистоті – захоплюється чоловіком платонічною любов’ю. Вона практично не ходила з ним на побачення, не мала з ним поцілунків під ковдрою, чи романтичних обіймів(хоча, звичайно, у всіх цих речах, якщо вони відбуваються у відповідному для них часі немає нічого брудного чи поганого), але вона дивиться на чоловіка, щиро захоплюючись його кращими рисами. І вона відкрита на це душевне захоплення. Так, вона вразлива, і тому потерпає, коли розливає сльози на усю країну. Але це свідчить про її здатність бути справжньою живою людиною.

Друге – жінка, яка живе в чистоті і змагається за свою чистоту, отримує важливий досвід - стійкості у цінностях. Бо в щоденному житті, ще більше, як у шоу, жінці доводиться захищати те, що для неї важливо. І завтра, коли Юля чи інша дівчина стане дружиною, вона так само буде перед вибором – чи бути вірною своєму чоловікові, коли він переживає не найкращі часи, чи ставити його на перше місце, коли, наприклад, доведеться вибирати між ним і самореалізацією, дітьми чи грішми.

Чистота жінки – це не лише передшлюбна чистота у вигляді одного лише табу до сексу. Бо якщо чистота полягає лише у цьому – то немає ніякого сенсу утримуватись. Чистота – це цілі пласти зрілості людини. Власне, існує певний досвід, який отримує людина, коли живе в чистоті. І це стосується як жінки, так і чоловіка. Спочатку особа просто приймає рішення – жити в чистоті, бо так навчали її батьки, Біблія, бо так для себе відчула і так далі. Молода людина переважно не знає, куди подіти свою сексуальність. Тому часто запитують священиків чи інших віруючих – а наскільки стоїть заборона – якщо цілуватись то наскільки глибоко, а обійматись – то наскільки міцно і так далі. Звичайно, ж, коли на цьому етапі зустрічається партнер чи партнерка без таких же цінностей, для хлопця чи дівчини, просто лише прийнятого рішення виявляється мало. Адже він чи вона, передовсім помічають риси, які провадять до сексу, а не ті, які провадять до побутової комунікації. Тому, власне, особі, яка приймає рішення жити в чистоті, дійсно, доводиться запасатися терплячістю, або ж поступатися принципами.

Наступний етап – коли людина зустрічається з любов’ю Бога. Навіть не зустрічається, а переживає любов Бога, який входить в життя і провадить. Коли людина у щоденному житті переживає реальну присутність Бога, коли тішиться чудесами, які він чинить, або допомогою у різних обставинах. Тоді людина починає захоплюватись найменшими речами, які її оточують і переживати велику радість від цього. Одночасно взаємини з іншою особою набувають іншого смаку. Бо людина починає отримувати насолоду передовсім від спільної мандрівки, від пригоди, у яку двоє потрапляють. Звичайно, для такої пригоди хлопець чи дівчина мають зустріти для себе пару, яка має подібні цілі, або ж такі цілі, які доповнюють одне одного. Цими цілями може бути спільне бажання будувати сім’ю, зростати у святості, в професії, у вміннях, в людських якостях. Коли людина, яка живе в чистоті, отримує такий досвід комунікації, вона свідома того, що сексуальність в подружжі є чимось цінним і сакральним, що може укріпити взаємини і допомогти, щоб це прямування було плідним.

Варто зазначити, що подружнє ложе не є придатком до побутової комунікації – але саме сексуальні стосунки чоловіка і дружини є центром спілкування в сім’ї. І тому до цих стосунків існує необхідність так ретельно готуватись. Жодну важливу справу людина не робить згаряча, а ретельно готується. Так передподружня чистота має важливе значення.

Щоб цей блог був не сухим навчанням, а свідоцтвом віри, поділюся своїм досвідом життя в чистоті.
Десь приблизно 4 роки тому я була на молитві перед Богом. Не той час я вже мала досвід змагань за передшлюбну чистоту зі своїми кандидатами в кавалери, суспільством і передовсім з собою, бо так само не знала, що робити зі своєю сексуальністю та куди подіти той рій думок, бажань і емоційних поривів, які мене переповнювали. Я сиділа перед Богом і говорила з Ним про свої почуття. Про біль, який не раз переживала під час зірваних взаємин, самотність і невпевненість в собі. Не пам’ятаю чи плакала, але пам’ятаю, що чекала. Дивилася в Його очі і просила про захист. І Він прийшов зі своєю любов’ю. Господь показав мені, як боліло Його серце, коли я страждала, коли не могла стримати почуття і змагалася за дотримання правил, коли я помилялась і моє серце і вчинки не були до кінця чистими. І як раділи небеса, коли я залишалась вірною Йому. Я просто відчула, як мене переповнює радість. Він був поруч. А потім я побачила образ. Двох невинних людей, які переживають першу шлюбну ніч. І ця ніч для них обох була очікувана і перша. Це переживання було дуже інтимним, тому я залишу його закритим. Але після тієї молитви у мене настав новий етап життя. Минуло десь 4 роки, як я не переживаю тривоги через невлаштовану сексуальність або через натовп думок чи еротичних фантазій. А коли захоплююсь молодими людьми, не маю до них пожадань. Я захоплююсь вчинками, поведінкою, характером людини, переживаю радість від присутності, можу скучати, може сумувати, коли цей прекрасний принц не зі мною, але в сексуальності я почуваю себе вільною. Це досвід, який не отримаєш в подружжі, або тоді, коли взаємини побудовані на фізичній близькості з самого початку. Багато говорять, що незаймані недосвідчені люди невпевнені в собі – але у мене вийшло навпаки, бо я отримала фундамент і почала відчувати себе наповненою і гарною. І тепер я точно не хочу для себе якого-небудь холостяка, але людину, яка буде розділяти мої прагнення.

У пост-шоу «Холостяка» Юлі поставили діагноз, що ось це бажання мати інтимність після вінчання, це еротична фантазія. Щось в цьому є. Назвемо це красивою еротичною фантазією, яка здатна зробити людину щасливою, коли стане реальністю. Ще звучало багато розповідей, що важко знайти особу, яка розділятиме твої цінності. Ну, звичайно важко. Але хлопцям, які мають такі ж цінності, також важко знайти дівчат, які відчувають так, як вони. На жаль, історія така. Але в Бога всі історії мають хепіенд – і думаю, ми з Юлею належимо до тих людей, які добре про це знають. До всього ми маємо Любов, яка завжди вірна і не минає. Куди до неї цим заморським холостякам.

PS. Поки писала, телефонувала з Вінниці моя мама і просила передати Юлі, що тепер про її чудове одруження моляться родини у нашому католицькому храмі. Тому без достойного холостяка тепер точно не залишиться. Ще просила обійняти. Обіймаю :)

Життя варто любити поки пахне

Фото з газети "РІА"

Прочитала недавно у вінницькій газеті «РІА» інтерв’ю з довгожителькою Марією Буковіною. Прочитала – і забула. А вчора – гуляла у парку «Побєда» - і згадалось. Бабусі сто років, практично не хворіє, обходить себе і дім, але мріє померти. Бо каже, що знудилася уже на землі. Про секрет тривалого життя говорить, що постійно працювала та не мала шкідливих звичок. Тепер часом скаче тиск і набрякають ноги, а так – нічого не турбує. Ну – але скучно вже жінці жити на старості, тому чекає зустрічі з Тим, хто створив у світ. В романтичному очікуванні смерті.

Пригадався анекдот про одну віруючу родину. Чоловік і дружина, сидять в раю. Жінка каже: «Ех, Петре, яке багатство, яка краса! Ангели співають, серце радіє, усі такі щасливі, ми з тобою в гармонії, дім просторий, сусіди чудові…» А Петро розважливо: «Так, краса… Бач, кохана, якби не твоє дієтичне харчування, оті всі правила і режими - були б ми тут на років 30 раніше – скільки щастя втратили…»

Йшла, дихала в тому парку «Побєда» і думала – люди купу грошей викидають на різні процедури і чисті продукти, ходять на якесь там голковколювання проти старіння і зморшок, бояться отрути з крану і купують спеціалізовану воду, ще й ту по кілька днів відстоюють перед вживанням – що завгодно, щоб довше жити. Лікарі ретельно досліджують свої теорії і вбивають навіть ненароджених дітей, щоб з абортованих малюків зробити ліки для багатих довгожителів. Купу всього понапридумували. А тим часом столітня бабуся, яка, в принципі, нічим не хворіє – каже: «Мрію померти. Чому Бог мене не забирає – я не розумію». Прокидається щодня о шостій ранку, молиться, годує котів, снідає, миє посуд і споглядає за молоддю з вікна… І також, певно, за тими, які сидять на дієтах, ходять на процедури і розгадують секрети довголіття.

Але ж ці, що на дієтах, якщо секрети молодості подіють, колись стануть, як паркове минулорічне листя – яке мало б вже за зиму зникнути, а воно лежить, живе. І ніби око не милує – але все ще є.

Життя варте того, щоб любити його вчасно. Хоча й дієти з процедурами – також не гарантія довголіття. Бо бабуся в молоді роки і в тюрмі 6 років відсиділа за так звані політичні злочини проти комуністів і чоловік був не щастячком і дітей сама виховувала, то певно не так уже і спокійно їй поживалось – а на старості – он – довголіття має. А з іншого боку – будеш отак берегтися від природних умов, нечистої їжі, ще якихось там фекалій. Але ж всеодно – ну – не будеш же ти з твоїм чоловіком і дітьми жити на землі вічно – хіба для цього ти в цей світ прийшов чи прийшла?

Чоловік моєї колеги Тарас Антипович видав книжку. Називається «Хронос». Фантастика про те, що може статися з людством, коли винайдуть пристрій, який прибавляє роки життя. Діє за принципом, подібним до трансплантації органів. Тільки коли від однієї особи до іншої передають не нирки чи серце, а роки життя. Дав 40-ка річному укол, в якому 20 років часу – і тому стає 20. А в кого забрав – залишається життя на 20 років менше. Адже не всі його гідно проживають,- каже автор, тому в когось, може, і варто б забрати. Як, наприклад, у в’язня – отримав вирок за злочин – 15 років – зробили маніпуляцію – і мають для когось додатковий життєвий час. Чудова математика. Єдина біда, каже між рядків Тарас, що от як буде така машина часу, фізично тому першому ревнителю довголіття повернуться його 20, а нутро залишиться 40-ка літнім. Але що то тоді буде йому за життя, коли в такому дисбалансі душа і тіло. Та й в’язень каже, що краще б посадили до камери. Бо тюрма – це теж досвід – бо і там є людські взаємини, якийсь час на роздуми, на листування з тими, хто чекає, в кінці кінців - на любов. 15 років за гратами, хоч не таке добро, як на волі – але ж життя… Кльові думки, захоплююсь – молодець, Тарас.

Тарас Антипович з дочкою у парку "Побєда". Фото зі сторінки дружини у ФБ

Потім, гуляла парком і дивилась на дядька. На лавці з пляшкою – сидить-синіє, пляшку потирає, підпалює цигарку. А от це вже робити, думаю, не варто. Бо жити треба, хоч мало, хоч коротко, але наповненим життям. Цікавим, повним змісту. Щоб і тобі в ньому кльово було і іншим навколо тебе. Бо як ти куриш і бухаєш – то ж смердить, люди тікають і любові мало. А якщо прямо сьогодні підеш в домовину – то не побачиш раю. То яка тобі ще смерть – поки не пізно, треба щось міняти.

Є сенс жити, коли в житті багато життя. Коли є мрії, коли тобі пахне, коли любов породжує динаміку, а динаміка приносить плоди любові. Ти, може, в тій динаміці не встигаєш відстояти ту воду для довгожителів, і коли спрага, ллєш у кружку з комунальних кранів, а піти на голковколювання не маєш шансів – бо туди треба записатись за кілька день, а в тебе кожні три години змінюються плани і ти то тут – то вже десь не там. Але коли пахне, тоді є життя. Шкода, що в парку ще не почало розпускатися листя. Коли дивилась вгору на віття, не бачила навіть бруньок. Правда, бачила, як над парком «Побєда» пролітав літак.

Летить на захід, бо маю на 10 років відкриту польсько-шенгенську візу :)

Люблю літаки. Дуже гарний образ – опинитись понад світом і летіти швидко-швидко. Але м’яко – себто робити те, що тобі в кайф. Треба частіше літати, поки в твої мрії ще не входить вмирати і поки пахне життя.

Про 23 лютого, силу і картоплю

Коли навчалась в школі, ми з однокласниками дуже любили 23-тє лютого і 8-ме березня. Бо в ці дні під стелю підвішували кольорові лампи для світло-музики. А на вікна – чорні штори, які, підозрюю, колись купували в школу для перегляду діафільмів. Діафільми ми ніколи не дивилися, а от для дискотечних розваг штори були на ура. Парти ставились колом під стінами і вікнами, а на них печені в домашніх умовах солодощі. Ми були дітьми ліцейного класу гуманітарного спрямування, тому підходили до цього процесу дуже творчо. Плакати на стінах нашого кабінету історії завішували кольоровими кульками, своїми дитячими фотографіями і навіть малюнками – наприклад, на 23-тє лютого малювали портрети хлопців, на 8-ме березня – дівчат. Звичайно, не підписували, щоб кожен міг впізнати свій портрет. Ще писали один-одному вірші. На маленьких записочках. Або побажання. Один такий мені через 10 років після випуску зі школи якось зацитував мій однокласник – яка повага до моєї дитячої творчості(!) - я була вражена ледь не до сліз :)

А ще були конкурси. Десь у сьомому класі я запропонувала провести конкурс про картоплю. Було багато ще інших конкурсів, але я запропонувала влаштувати конкурс хто швидше обчистить картоплю. І мені так подобалася ця ідея. Однокласниці мій креатив не одразу зрозуміли і не хотіли влаштовувати такий конкурс. Але я їх таки переконала. Принесла 23-го лютого два відра картоплі і ми влаштували серед хлопців змагання. А дівчата вболівали. І в цьому конкурсі програв мій улюблений учень у класі – відмінник, з яким ми згодом разом в 11-му отримували медалі – Андрій Нальотов. Він, бідака, колупав-колупав ту паскудну бараболинку, всі конкуренти вже хто як, але пообчищали всі конкурсні бараболини. А Нальотов – колупав і колупав. Він виду, звичайно, не подавав, але для нього це було дуже великим стресом. Він, відмінник навчання, в якого списує весь клас, який має відповіді на всі найважчі запитання вчителів, який завжди першим піднімав руку на уроці – 23-го лютого – програв. І отримав перше місце з кінця. О, горе! Через рік, коли ми 23-го лютого знову влаштовували конкурси, Андрюха підбіг до нас і запитав – а коли буде змагання з картоплею? – ми відповіли, що типу не буде. І знову зіпсували хлопцеві свято. Бо, виявилось, що він увесь рік чистив картоплю на всі супи, які варила мама, чистив із годинником на час, чистив різними ножами, щоб бути готовим до будь-якого випробування. А тут…

Ці святкові розваги досі згадую з приємною усмішкою. Вони вчили нас дружити і позитивно ставитись до життя. Вчили влаштовувати свято іншим та правильно приймати, коли тебе вітають інші. Бо хлопці шукали творчі способи вразити дівчат і навпаки. Тут, звичайно, варто віддати належне нашій вчительці, яка керувала класом.

Сьогодні багато хто критикує ці свята, кажуть, що нелогічно влаштовувати свята за статевою ознакою, що вони мають радянсько-комуністичний підтекст і погану історію. І, напевно, виправдано. Але все ж думаю, що людям корисні такі чоловічо-жіночі свята. Я не проти, щоб для них встановили може більш історично-коректні дати, із контекстом, який нікого не ображає. Але б якось придумати коли. Про жінок є версія в день матері. Але якщо не кожна жінка - мати? Хоча, може, в духовному сенсі так. А чоловіків – в день сили – то може перше березня – коли приходить оновлення природи і зиму перемагає весна? :) - але це якось надто банально. Може, ми колись придумаємо більш коректну версію.

МОЙ ПАРЕНЬ – АНГЕЛ. Режиссер Вера Сторожева

Від вчорашнього вечора не залишають думки, навіяні враженнями від перегляду прикольного фільму про любов.

Загалом не надто переймаюся любовними романами, а перегляд фільмів, знятих виключно задля демонстрації інтриг цих любовних романів видаються моїй природі якоюсь бездумною тратою часу. Тому зазвичай кручусь у кіношному кріслі, коли дивлюсь такі кіноромани та шкодую, що не вибрала чогось інтелектуально підвантаженого, або просто не витратила час на читання книжки. Бо ж часу так мало. І його бракує на читання дамських романів, журналів із гламурними історіями та переглядання кіношок, режисер яких працює для потенційних піплів, які все хавають. Але за всім, напевно, можна скучити. Навіть за любовними кінороманами. І вчора я сіла з метою щось таке солодко-любовне переглянути.

«Мой парень - ангел» вразив приємно. Думаю, його найголовніша ідея – всі найважливіші почуття народжуються не у візуальному, а в духовному світі. Перш ніж людина прийме важливі для неї відносини і взагалі побудує будь що добре, це має статися у духовному світі.

Недавно бачила фотку, ідея якої – хочеш мати класні взаємини – працюй над собою і змінюй своє тіло.

На початку я побачила її і подумала «Так, неодружені дівчата та хлопці мають особливо над собою працювати, щоб мати гарний вигляд». Ну, і в принципі, я так і роблю - бо ж пішла до спортзали :) Але щодо необхідності працювати - це швидше була реакція моїх емоцій. Бо потім я придивилася на цю картинку і задумалась. Що вражало мене, коли я захоплювалась з першого погляду? Гарні естетичні плечі(які, в принципі, мені подобаються) чи щось інше?

Колись у Вінниці я познайомилась з одним хлопцем. Він їхав у трамваї і говорив по телефону зі своїм другом. Він говорив про те, про що думає. Що дуже не хотів би домінувати над своїм колегою на роботі, який мало вміє, але яким цьому хлопцеві доводиться керувати. «Я сказал шефу, что не отберу его(того слабшого колеги) обязаности и часть его зарплаты. Ведь он тоже имеет много потенциала, а если я буду делать то, что принадлежит ему, я не смогу двигаться дальше в делах, которые не делал, а он не сможет развиваться в своем». Потім він про щось дискутував з другом і хвалив другову дівчину. І так ми їхали далі. Цей хлопець сидів у мене за спиною, я не бачила його, але він вже мені подобався. Потім коли ми вийшли з транспорту і він запропонував познайомитись, я, звичайно ж, погодилась. І його зовнішність чи ширина плечей мала якесь там двадцяте значення.

Дуже хочеться пересунути усвідомлення свого «Я» з «Я»-тіло на «Я»-дух, з розвитком якого розвивається душа. А значить характер, поведінка і емоції. Бо якщо я – це дух, створений Богом і вічний, який живе у тілі, яке назвали Оксана Тупальська, то нелогічно, щоб навіть якщо з першого погляду, але захоплювались тілом, а не духом. Як нелогічно, щоб захоплювались домом замість хазяїна, який в ньому живе.

Це, звичайно, не означає, що дім має бути геть занедбаним. Але якщо в розкішному домі живе жлоб-хазяїн, то до того дому навіть з першого погляду ніхто не захоче підступити.

А тепер про чудовий фільм про ангела. Добрий ангел, як і щастя, приходить після того, як ми, люди, розуміємо, чого конкретно хочемо і починаємо саме цього очікувати. Немає конкретного бажання – немає й ангела. Ну і це, напевно, стосується не лише любовних відносин.

А ще у фільмі знімався прикольний котяра. Не працює звір над собою, просто народився таким - золотим, як корона у ангела :)))

Сирники з цибулею

Ніколи не думала, що буду отримувати таке задоволення від приготування їжі. Цього разу - сирники з зеленою цибулею і підсоленим сиром замість цукру. Чудові у зимовий час. Ще наступного разу думаю спробувати замість цибулі покласти подрібнений зелений кріп. Думаю має бути смачно :)

Сардельмакар

Моє нове українсько-італійське блюдо сардельмакар

Про лікаря Майю із Туркменістану

Познайомилась на минулому тижні із цікавою жінкою. Була у неї на інтерв’ю у одному дослідному інституті. Її звуть Майя. Лікар-науковець. Дуже вродлива, з довгим розпущеним чорним волоссям та чарівною усмішкою. Поки знімали потрібне відео, розговорилися, запитала звідки походить. Із Туркменістану.

Каже, щаслива, що 25 років тому потрапила до Києва. Каже, вчилася добре в школі і любила біологію, тому вдалося вступити до Московського медичного училища. Направили в Москву за якимось міжреспубліканським обміном. Після закінчення училища Майя поїхала до батьків, мала багато амбіцій, хотіла далі розвиватися як лікар, допомагати людям в Туркменістані. Але коли приїхала, батько сказав, що працювати напевно не доведеться, бо її уже засватали. За фотографією. Знімок показали женихові і той уже погодився. Майя зібрала вночі чемодани і втекла назад у Москву.

Про своє місцезнаходження батькам повідомила через два роки. Тоді вже була на другому курсі Медичного університету та одружилася з хлопцем з України, який приїхав підвищувати медичну кваліфікацію до Москви.

Після закінчення вишу переїхала з чоловіком до Києва. Побувала на десятках міжнародних форумів, окрім туркменської, російської та української(цією володіє чудово) знає ще 4 іноземні мови, надзвичайно комунікабельна та начитана людина.

Останні кілька років Майя знову не їздить на батьківщину в Туркменістан. У неї виріс старший син, якому 22 роки, зовні дуже схожий на маму. І туркменські родичі під час кожного візиту вмовляли його залишитися в країні і взяти там дружину. Під час останньої поїздки хлопець став всерйоз говорити про те, що не має наміру залишатись в азійській країні і його ледь не побили рідні. Там і нині сватають батьки та діди, по фотографії.

Я перепитала – а чому Ваш син не хоче? – Бо далеко від Вас? Адже в мусульманських країнах чоловіки ніби ж краще себе почувають у порівнянні з жінками?

- Це брехня, – дещо суворо та емоційно відповіла пані Майя, – чоловік має багато прав, деякі багато (пробачте за грубість) баб, але вони дружини в хаті не мають. Вони мають прибиральницю, рабиню для сексу, кого завгодно. Але не жінку. Або кількох жінок. Але живуть кожен сам по собі. Він дбає про гроші, а вона про нове пузо(тобто про дітей). А діти ганяють по вулиці без штанів голими. Поки не повиростають.

Питаю – а тут? – у Вас як?
- А тут – каже, - я – це кровинка мого чоловіка, а він – моя. Він у мене – ооо-такий розумний – голова! Всім його хвалю. І простий-простий. Ми з чоловіком перемо, прибираємо, разом ходимо в магазини і ремонтуємо машину. Он вона – втрьох з сином на неї скидались, - лікар показує під вікном синю «Дачу».

Просто сьогодні Майя раніше повертається з роботи, тому заїде за чоловіком в лікарню. А коли в нього раніше закінчується зміна – приїздить забирати Майю. От така їхня любов.

Не змогла довго поговорити, бо оператор дозняв відео, а на мене чекало інтерв’ю на іншому кінці Києва.

Коли лікар провела мене на вулицю – подивилася на небо – і сказала – «Ооо – будет снежок. Точно уже завтра-послезавтра. Мы с мужем договорились, когда упадет – поедем в Карпаты на лыжи. А то я уже катаюсь, а он у меня еще нет. Готовился к докторской в прошлом году и отправил меня с малыми. А я уже свыклась – запомнила пару правил - буду его учить… Ой, простите, чето я по-русски. Вы приходите еще, я уже буду больше по делу – все расскажем-покажем».

А я собі йшла і думала – ось це, власне, і була розмова «по дєлу». Бо вона – хороший експерт і дала гарне інтерв’ю, але не було б цієї якості, якби не було б такої класної людини.

І сніг, до слова, випав - правда не завтра-післязавтра, а через 4 дні після нашої зустрічі. От тепер дивлюся, як падає, і думаю - певно, поїхали... :)

Тефтелі

Дійшли руки до кулінарної читанки, яку друзі давним-давно подарували на день народження. Дієтичні тефтелі з рисом і соусом. Респект!

Дякую :)

Ось вона яка - мегалазанья!

Я мріяла про неї кілька років. І ось вона - мегалазанья по-українськи! Затратила на цю прекрасну творчість дві з половиною години. Але вона прекрасна:)

SŁAWOMIR ZATWARDNICKI. Abraham. Meandry wiary. Aвраам. Меандри віри

Читаючи книгу польського колеги Славоміра Затвардніцького натрапила на цікаві роздуми. Про проблему благословіння наступних поколінь.

Описуючи біблійний фрагмент із книги «Вихід», коли людям помішалися мови, автор говорить про проблему людського індивідуалізму. Передовсім в контексті служіння людини, або й цілого народу майбутнім поколінням.

Люди захотіли жити індивідуалістами, зібралися зі своїм самолюбством докупи, щоб збудувати Вавилонську вежу – і нічого їм з того не вийшло. Дітище підкосилося, а люди перестали одне одного розуміти.

Під поняттям «індивідуалізм» ми швидше звикли чути про поведінку людини, яка живе лише для себе сьогодні і не піклується або не надто переймається ближніми, які є з нею зараз. Живе сама по собі. Такий-собі образ асоціального самітника.

Затвардніцький говорить про дещо глибший індивідуалізм. Йдеться про те, що сучасній людині навіть не спадає на думку спитати себе, а що буде з наступними поколіннями. В яких умовах, країні, світі житимуть правнуки, а також що буде через якусь сотню-другу років зі світом. І що надто неактуальне для сучасної людини питання «що я залишу на потім?».

«Обітниця, яка дається потомству – є даром значно більшим, аніж ми можемо собі уявити. Ми звикли до життя індивідуалістичного, хочемо самі одразу все здійснити, та заслужити у цих щоденних вчинках своє визнання і славу. Однак для людей тих часів повідомити про спадок для наступних поколінь – було найбільш престижною справою… І люди були дуже щасливими від усвідомлення, що залишили благословення для нащадків» (Sł. Zatwardnicki).

З дитинства пам’ятаю, як мама показувала мені за приклад одну єврейську родину. Їхнього хлопчика моя мама виховувала у дитсадку у Вінниці. Ці люди були досить заможними за тими радянськими мірками, але відкритими і, як казали тоді, інтелігентними людьми. Їхнім старшим дітям легко вдавалося вступити до університетів, а дружина(мама хлопчика) завжди виглядала врівноваженою і задоволеною життям жінкою. Моя мама часто казала – «бачиш, це народ, діди якого поколіннями благословляли своїх дітей. І це благословіння навіть в атеїстичні часи приносить щедрі плоди дітям і внукам. І навіть правнукам вистачить». І, власне, йшлося передовсім не про гроші. Для мене це є прикладом вдалого сіяння. Коли люди шанують те, що спільне.

Не скажу, що не мала чогось подібного у своїй родині. Бо мені розповідали, що про благословення потомства і моєї матері ретельно молилися ще до мого зачаття. Але цієї турботи про покоління було значно менше, ніж у єврейських сім’ях. І тому в моїй родині багато індивідуалістів. Серед них і я, напевно, не виключення. Але час навертатись.

Таке сіяння для інших актуальне не лише в контексті родини. А й в контексті перспектив життя цілого світу. Бо і світ через роки пожне те, що сьогодні посіє.

Кожен із нас має дари, щоб опанувати певною сферою життя, щоб здійснити у ній свою виняткову місію і залишити і цій сфері плоди для наступних поколінь. Варто просто сіяти - коли не отримуємо за це сьогодні конкретної винагороди та не бачимо людей, вдячних за наші старання. Ми втягнулися у справи, які мають певні професійні стандарти, намагаємося жити і діяти так, як інші. Щоб зрештою, отримати те, що інші. А так як бути іншою людиною неможливо, то й такі плоди нашої діяльності. Вони є, вони ніби видимі – але тимчасово приносять нам щастя, а потім – приходить нова буря – і ми знову голі і босі. І шукаємо, хто б підкинув голодному на одежину. І той, хто підкине – посіє. І матиме згодом він і його покоління. А ми – якщо не зробимо висновки – такими ж голими залишимось. Але мені особисто хотілося б інакше. Хочу нести та пишатися, що несу у світ благословіння. І меандри віри.

Ну що ж прийшов 20 12. Чудовий початок

Захищений диплом(це ж, здається, я в цьому році захистилася..), двотижнева сесія Школи у Польщі, 6 виїздів у різні українські філіали, рік занять на курсах польської мови, відкриття нової форми прославлення у соборі Св.Олександра, рік плідної роботи на ТВі із новими враженнями, досвідом та цікавими людьми. Насправді роками омріяні та плановані події сталися у 2011-му році. Також, хоч і без моєї фізичної участі, але відкрився філіал Школи у Лондоні. Це події, які дозволяють мені з певністю сказати, що попередній рік був реально класним.

Також познайомилась з кількома людьми, у спілкуванні з якими навзаєм претендуємо на те, щоб бути гарними друзями. А з батьками врешті побудувала партнерські стосунки, які дозволяють любити їх більше і шанувати краще, не змагаючись за місце під сонцем. Це речі, відвойовані в духовній сфері, які також мають місце.

Класні події також відбулися у житті моїх друзів, які шукали, змагались, чували і просувалися далі. Останніми роками мені щастить на сильних особистостей і на людей, які закохані в життя і його музику. І в цьому році вони були поруч. Це класно.

Було багато речей на які мені не вистачило чи то часу чи сил чи просто якоїсь внутрішньої наснаги. За них трохи прикро. Але вони є для того, щоб робити висновки, щоб рухатись далі.

Це був перший рік у моєму житті, коли я почувала себе прекрасною жінкою. Коли я вранці отримувала задоволення, коли дивилася на себе в дзеркало, а ввечері була задоволена собою, коли приходила на розмову з Богом. Думаю, покликання жінки – допомагати чоловікам помічати в світі прекрасне і освіжати, коли до сильних приходить тьмяна пора, яка відбирає радість. Дуже хочеться сподіватись, що хоч трохи мені це вдавалось. Принаймні, в мене чисте сумління – я щиро старалась.

У цьому році я таки не вийшла заміж, як бажалось би. І моя права рука вільна для гарної вінчальної обручки. Але зі мною завжди була Його любов. І власне цю любов я досвідчувала завдяки тому, що ставалося усе, про що сказала вище. Ось чому 2011-тий рік був для мене вдалим.

Ще цей рік відкрив моє серце для нових мрій. А натхнення для нових мрій – це також класно. В цьому році я мрію про авіаперельоти. Швидкі комфортні авіаперельоти. У мене для цього навіть відкрита віза. І я хочу, щоб радість від життя, яку я маю, побачив також і світ. Отак. Серед цих місцевостей має бути Москва(куди не треба візи :) ), Варшава і поки що безвізова, але неспокійна, нажаль, Білорусь.

А завершити 2012-тий рік я б хотіла уікендом у Канзас-Сіті в США. Останнє дуже амбітно, але чому нереально?

Минулого року займалася польською. В цьому – ще до весни. А з літа – можна взятися за удосконалення знань Хеппі Інглиш і ще чекають на поличці підручники і самовчителі з італійської. От якщо все вийде - буду на наступне Різдво мовою оригіналу слухати звернення Папи :)

В цьому році також не можна ні в якому разі пропустити хоча б короткий відпочинок на кримському узбережжі, бо що це за амбітна людина зі слабким імунітетом, яка боїться інфекції. Вже маю в календарику кілька зазначених уікендів із запланованими справами. І хотілося б в цьому році робити їх по-чесному. Щоб вкладений ресурс відповідав потребі тих, для кого це робитиму.

Також у цьому році на мене чекають заняття з ораторського мистецтва, тренування з куховаріння та водійська практика. На початку думала, що це такі-собі міні-плани, на виконання яких може й не варто так надто звертати увагу, але потім задумалась, що навіть найменше в нашому житті має значення. Тому можу певно сказати – це також входить до моїх мега планів.

Ще в минулому році я усвідомила свої помилки – я занадто мало часу приділяла друзям, мало ходила в кіно та не була ні разу в цьому році в театрі – це сором. Треба це поправити. Не надто ретельно дбала про розвиток і реалізацію своїх даних Богом дарів. Час про це подбати.

А ще важливо, щоб нічого зайвого – щоб ніщо не відбирало життєвo необхідний час. Цим зайвим може бути також незадоволення світом та людьми та переживання через дріб’язки. Але нічого зайвого. 2012-тий – рік футбольний. Коли до Києва припруть зграї хлопців з різних кутків світу та вноситимуть зовсім інший настрій у рутину столиці. Хай цей футбольний рік буде азартним. Повним життя, жвавості та позитивної енергії. Ще у вболівальників є така крута штука – їм не належить справа перемагати, нищити ворога і таке інше – вони спостерігають, як приходить ця перемога, переповнюються нею і вибухають. Хочу, щоб цей рік був таким – олеее-оле-оле-оле! Просто як подих. В якому багато життя. І він вже є таким. Я відчуваю. Потужним і радісним.

Христос Народився!

Маю у цьому році такий чудовий вертеп. Із живого соснового гілля. Підтвердження мого бажання приймати нове життя, нове натхнення і нову свіжіcть!

Маленький кошичок з фігуркою дитини - згадка про народження Ісуса Христа, який прийшов у світ, щоб я отримала надію

Справа у вертепі - чудовий верблюдик. Він не боїться ні вітру ні засухи. Як символ моєї мрії про нові мандрівки та відкриття. А також нові зустрічі

А це тендітне ангелятко у рожевому платтячку над вертепом - символ моєї певності, що мене ніколи не залишить Його любов і ніжність

Христос Народився! Славімо Його!

Тиждень до Різдва

Вчора поки спала після гарячого лікувального чаю, приснилась святкова листівочка. Ще ніби й про щось подібне не особливо думала, але уві сні вже отримала. Гарну, довгеньку, з фігурними краями і в ніжних кольорах. Навіть не пам’ятаю хто прийшов і приніс. Просто хтось прийшов, вручив і сказав, що це ось у скриньці поштовій була і що не знає від кого, але що мені – зі святом.

Чудово. Вже маю таємничий настрій свята. І вже почала придивлятися до подарунків. Рідним і найближчим друзям. Хочеться хоча б щось маленьке, але подарувати. Ще хочу вручити подарунок комусь такому, щоб ніби не з родичів і не з друзів. А просто комусь, хто б відчув вогник свята. Думаю, може, бабусі з мого під’їзду. В моєму під’їзді живе така класна бабуся, яка дуже багато читає. Вона усе своє життя пропрацювала двірником і отримала скромну квартирку в хрущівці, в якій я знімаю зараз хату. З нею по сусідству живуть колишні вчителі, кадровики ЖЕКу та дядьки-екс-чиновники невисокого рангу. Ці всі інтелігентні пенсіонери часто зустрічаються на лавці під домом для обміну плітками та обговорення останньої інформації. А бабуся-екс-двірничка читає. Багато читає. У молодості ходила до бібліотеки, а зараз дома. Читає… Вийде до цієї компанії, усміхається. А коли чує, що знову пліткують – каже, піду я, почитаю… Одного разу я близько години спостерігала з кухонного вікна за моїми сусідами. І думала, що старість гарної людини – прекрасна.

Вже дуже хочеться робити підсумки цього прожитого року. Бо думаю, що він був вдалим. І навіть таким, як прийнято бажати у свята – кращим за попередній рік. Насправді. Але на підсумки ще не час. Ще два тижні. Щоб порозважати над приємним, що сталося та потішитись.

А ще залишилось придбати електричні вогники для запалення різдвяної ялинки і вивчити нову гарну колядку. Якусь таку щоб і сучасну і щоб з гарними словами. Може знає хто? Давайте посилання.

Світ потребує ніжності

Останнім часом дивлюсь на людей і вдивляюся в обличчя Бога. І утверджуюсь в думці про те, що потребує ніжності.

Ми заохочуємо один одного бути мудрими, відважними, начитаними, ми стараємось бути хитрими, дуже вдало робимо багато справ, ми активно будуємо плани і так само успішно їх втілюємо, ми отримуємо першу, другу, наступну освіту, вивчення мов є для нас звичайною справою, ми безстрашно кидаємося, ідемо на зміни, ми воюємо й встановлюємо свої правила. Нами можна гордитись і нам про це кажуть друзі. Та й не дарма. Але… ми майже не знаємо ніжності.

Що це за закид?

Просто думаю зараз про те, що інша людина почувається значно щасливішою, коли твоя присутність згладжує її душу. Коли до неї, киплячої у справах, приходить хтось, хто навіть у напруженій розмові вшанує шанобливий тон і з любов’ю нестиме світло. Нам звично підтримувати один одного у засудженні інших, ми любимо суміш іронії і цинізму. Але світ дуже потребує ніжності.

І це не та ніжність про яку ми говоримо, коли описуємо еротичні стосунки двох людей. Бо то лише якесь там часткове відображення ніжності. Зараз йдеться про іншу ніжність. Про щось таке, що змушує зупинити біг, дозволяє вийти за рамки щоденного хаосу і просто бути щасливим. Думаю, такою людину створив Бог. Свіжою, красивою, захопленою, усміхненою. Яка радісно захоплюється тим, що її оточує і бажає втішатися кожним земним створінням.

Є людські риси, у яких хочеться зростати. От я на цьому етапі життя дуже хотіла б зростати в ніжності. У захопленні світом і людьми. Як у Слові «будьте миротворцями». Коли ти приходиш – і настає мир. Ще Святий Дух так приходить – у такий спосіб. Приходить – і подихом вносить мир. От хочу бути таким храмом Духа. Може це трохи і справа емоцій. Але ніжність - це дар. І якщо його просити в очікуванні, то напевно можна отримати. Як ранкову свіжість.

Світ – це більше, ніж хаос і рутина щоденних справ. Світ - як джаз. В який хочеться влитися і слухати. Класно, коли саме таким смакуєш життя. Хочу побільше ніжності

Осінь-2011. По дорозі на роботу