Підсумки року 2016

Традиційно у перші дні нового року, який для мене починається від 25-го грудня, підбиваю підсумки.

Втрати і поразки:

Цей рік почався з боргів, хоч і невеликих. Але яких можна було уникнути. Так і впродовж усього року постійно повертала-брала-повертала-брала. Це насправді жахливо. Під кінець року ці витрати покрила, але той життєвий потенціал, який вони відбирали – це цінна ніша, яка могла бути використана на щось краще.

Намагалися зробити регіональну телешколу, доклали чимало зусиль, але не вийшло. Думаю, тут причина і в середовищі, і в нашій недосвідченості. Але міні-бізнес заглох.

Здається, що не навчилась нічого нового. Цей рік був плином часу, де щось робилось, продовжувались проекти, але нового досвіду, який би мав прикладне значення нуль.

Розчарування:

Я справді мала дуже сильне розчарування, чи не найзнаковіше за усе моє життя. Навіть не знаю, чи людям потрібен такий досвід. Але довелося це пережити.

Перестала мріяти. Більшу частину часу все ж жила сьогоднішнім днем. Цей «сьогоднішній день», в принципі був добрим зазвичай, але про завтра думати, та ще й у рожевих кольорах було важко.

Нові досвідчення:

В цьому році мені довелось попрацювати з шістьома різними роботодавцями. Був час, коли з трьома одночасно. При чому, кожна справа була високої інтенсивності. Добре, що я в цьому всьому вижила і не з’їхала з глузду J сподіваюсь, цей досвід мені згодиться у майбутньому.

Один мій класний матеріал залишився неопублікованим. Хоча він такий, яким можна пишатися. Сподіваюсь, він принесе практичну користь у наступному році.

Мої досягнення:

Я власними силами і з допомогою друзів зробила дві презентації своєї книжки у Вінниці та в Києві.

Не боялася думати сміливо. І завдяки цьому під час тримісячного періоду співпраці з вінницькими колегами зробила серію матеріалів про Олімпійські ігри. Точніше про їхніх учасників. Була рада нагороді від Національного олімпійського комітету, мала приємні знайомства зі спортсменами, взагалі цей досвід Ріо був кльовим.

Я зробила кілька достойних людських вчинків по відношенню до інших. Про які не розповідають, але які обов’язково мають бути у нашому житті.

Розробила відео-курс бізнес-англійської з носієм мови з Канади та підсадила на нього колег.

Приємні події:

Мала зустрічі та спілкування з людьми, які живуть «широкими мазками». Були знайомства з хлопцями, які дуже круті та досягненнями яких реально можна пишатись. Рада, що така картина світу.

Вперше в житті зробила професійну фотосесію на два образи. Це був цікавий досвід роботи з власним тілом. 

В цьому році я практично не хворіла, увесь рік робила регулярні заняття фітнесом – каталась на ковзанах, їздила на велику, вперше почала бігати в холодну погоду та всередині грудня зустріла на пробіжці перші сніги. У цьому процесі зі мною були класні люди, приклад яких мотивує.

Як завжди була десь слабкою, десь нелогічною, десь не задоволеною собою.

У цьому році в мене не було служінь на Школі Християнського Життя і Євангелізації, вперше за багато років, що вважаю своєю об’єктивною втратою. В наступному році маю намір цю справу відновити. Також хочу, щоб зі мною були люди, яких люблю. З планів, в принципі все. Час починати мріяти.  

Радісний Адвент – наш привілей

Про радість можна почути багато – що людина може прийняти рішення радіти, може зробити вибір, навіть може попросити Святого Духа, щоб дав дар радості – бо це Його справа. 

Це так. Але досконалу радість, справжню, непідробну, неможливо штучно створити. Вона приходить, як наслідок.

Радість в Дусі Святому, я так думаю, це коли людина живе згідно Божої волі на своє життя, отримує Його управління і мудрість, просить Бога про ведення у свідомості, що сама немічна, але Він є сильним. Така радість менше залежить від обставин, а більше натуральна. Бо людина радіє, що Творець її веде, чинить чудеса в її житті, реально присутній. Наприклад, коли людина радіє, що може пробачати іншого, бо Бог дає таку благодать, може чинити добро, бо природно того хоче, відчуває сильну руку, яка направляє.

Я дуже люблю час Адвенту. Бо це нагода щоранку розважати над чудом народження Любові, яка прийшла у світ і готова була віддати своє життя за тебе. Для мене це час радіти любові Христа і всемогутності Бога. Часто зустрічаю людей, які кажуть, що більше про таємницю Христа, Його любові до людини роздумують у час Великодня, бо тоді є період, щоб звернутися до мук і страждань Спасителя. Але для мене саме Адвент є цим часом любові. Яка жива, постійно присутня. Вона є, з нами.

Адвент надає сенсу кожному життю. Незалежно від того, як воно проходить, де, в яких умовах, яка людина ним володіє. Бо коли зароджується життя в лоні матері – воно глибоке і прекрасне. Воно чисте. Але воно вже має велике призначення, покликання. Коли народився Христос, його життя, у лоні матері було часом, коли вже у історію дитини було вписане покликання. Коли будь-яка маленька дитина, за биттям серця якої слідкують ще прилади крізь людський живіт, чекає на своє народження у світ, вона має в собі глибину покликання, характер, свою життєву силу. Далі у історії цієї дитини будуть вибори, шляхи, якими вона ступатиме, десь помазані у Божій благодаті, десь місця вибору – чи йти тим шляхом, який був вписаний в покликання у лоні матері. Але те, що цей малюк має – це справді неймовірне.

Я переконана, що у час Адвенту ми маємо особливу благодать для того, щоб розпізнавати свої шляхи. Щоб робити вибори, які зроблять наше життя відповіддю на покликання, яке дав нам Бог. На те, щоб приймати помазання Святого Духа для реалізації своїх надприродних завдань, які, часом, вищі нашого розуму. Коли ми в руках Бога стаємо зброєю, матеріалом, через які Він чинить свої великі справи, глибину і потужність яких осягнемо лише у вічності.

Радість Адвенту – у молитві, яка дивиться на Творця, у ходженні в Дусі Святому, у свідомості, що Бог є дуже близько.

Часи змінюються. Любимо те, чого боялись

Дуже люблю символ окулярів. Добрий зір - одне з найкращих благ людини. 

Бо людина, яка добре бачить, так само добре розуміє, ще краще себе почуває, а надто більше для себе відкриває. Людина з правильним поглядом на світ здатна його перевернути з ніг на голову і зробити ширшим, красивішим, яскравішим та наповненим життям.

Пам'ятаю часи, коли мій однокласник у окулярках почував себе страшно некомфортно. Великі лінзи на все обличчя, стомлені очі, коли їх зняти, жодного стилю та краси. Ми вчилися разом не довго тільки три роки, поки були зовсім малими школярами, але цей образ для мене запам'ятався і несе позитивний зміст. Бо людина, яка хоче бачити краще і більше, мусить перемагати зовнішнє око. Яке бачить обмежено і мляво - такою сприймає цю іншу, дуже цінну особистість.

Сьогодні не соромно носити окуляри. Більше того, їх застосовують для краси, щоб підвищити силу образу, я вже вдруге маю окуляри, які служать захистом від поганого світла з монітору комп'ютера. Однак, думаю, варто пам'ятати цей, дещо некомфортний образ - людини, яка хоче бачити більше фарб, але яка мусить переконати інших, що це позитивний рух - використання окулярів.

Рада, що життя має багато фарб, і наші очі можуть нам допомагати бачити більше.

До слова, коли почала користуватися окулярами для монітору, стала менше втомлюватись, помітила, що ввечері у метро більш яскраво виглядають люди, і жити стає веселіше. А всього лише одягнула окулярки. А коли ти ще й звертаєш зір на найкращі з фарб, підводиш колову - тоді життя стає ще крутішим.

Мій досвід роботи в здоровому форматі

Вже багато років ходила з думкою, а як би зробити серію матеріалів у здоровому форматі.  

А саме - без гри слів, особливого оздоблення, навіть у певній мірі поза журналістськими правилами ньюсів - без що-де-коли, сексу-скандалів-страху, перевернутих пірамід і решти стандартів, які закладаються у програми на перших курсах факультетів журналістики. Я насправді дуже шаную стандарти, вважаю, що без цього ніяк, бо за ними працює весь світ, і на професійній етиці будується харизма і плідна творчість. Однак часом є речі, які потребують простоти.

Коли я працювала над проектом "Здорових історій" - програми про людей, які фантастичним чином одужали, я постійно думала: "Ок. А як же ті, чия хвороба нічим не фантастична". Коли біль звичайний, банальний, або правила життя правильні, але мудрі. Як пішохідний перехід - підеш на червоне світло - потрапиш під колеса. І крапка.

Думаю, що ця можливість, яку маю в Газеті По-українськи, коли знімаємо серію роликів-сюжетів про те, як не хворіти, що означає жити здорово, просто як впізнати хворобу. Бо якщо вчасно і правильно - то жити буде легше. Адже навіть найбільш успішних людей можна збити зі шляху, якщо допустити банальну застуду, банальне загострення панкреотиту, щось не те з'їсти чи випити. Дурниця, здається - бо нема тут ніякої сенсації, навіть емоцій жодних. Але коли людина завтра вранці має цінну для неї зустріч, справи, які впливають на життя багатьох, або щось таке, що впливає на її щасливе сьогодні, але не може все це отримати через хворобу, це важко. Бо часто не конкуренти, не вороги навіть шкодять так сильно, як неочікуване захворювання.

За два місяці зробили трохи роликів про залежність від алкоголю, хвороби шкіри, грип, камені у нирках, харчування під час модних у наші дні занять фітнесом та спортом, і трохи про сексуальні зарази з венерологом. Цей скромний комплект ще трошки розшириться. Але вже якщо невелика група людей з вказаними проблемами задумається, вчасно прийде до лікаря, або знайде спосіб одужання чи профілактики - ми вже зробили прекрасну справу. Значно кращу, за розваги у стилі секс-страх-сенсація.

Далі посилання на матеріали, які для когось цінні.

PS. Я все ще продовжую свої багатолітні заняття фітнесом, і переконана, що людина, яка дбає про профілактику, живе більш якісно. 

Більше дивіться на каналі Youtube Gazeta.ua 

Жизнь на полной мощности

Авторы обнаружили, что требования к обычным людям, выполняющим обычную работу, намного превосходят требования к любым профессиональным спортсменам. Как такое возможно? Если присмотреться внимательнее, в этом нет ничего удивительного. (Джим Лоэр, Тони Шварц "Жизнь на полной мощности. Управление энергией - ключ к высокой эффективности, здоровью и счастью". цитата в издании Генеральный директор)

Профессиональные спортсмены обычно тратят 90% времени на тренировки, чтобы иметь возможность соревноваться в течение оставшихся 10% времени. Вся их жизнь организована вокруг получения, удержания и возобновления той энергии, которая нужна для краткого периода соревнований. Они выстраивают очень точные процедуры управления своей энергией во всех сферах жизни – еды и сна, занятий и отдыха, зарядки и разрядки эмоций, концентрации внимания и психологической подготовки к выполнению задач, которые они себе ставят. Обычные же люди, не привыкшие тратить время на столь обстоятельную подготовку, должны работать на максимуме своих возможностей по восемь, десять, а порой и по двенадцать часов в день.

Нередко влияние физической формы на производительность труда приравнивается к нулю. На самом деле физическая энергия является фундаментальным источником движения – даже для самых малоподвижных видов работы. Лидеры и руководители делают серьезную ошибку, считая, что могут игнорировать физическую сторону человеческой энергетики и ожидать при этом от подчиненных максимальной продуктивности. Вот лишь некоторые рекомендации из книги, направленные на максимальное накопление энергии и ее наиболее эффективное расходование.

Дыхание. Мощное средство саморегулирования – и для накопления энергии, и для глубокого отдыха. Удлинение выдоха, например, приводит к появлению волны релаксации. Вдох на три счета и выдох на шесть снижают возбуждение и успокаивают тело, мозг и эмоции. Глубокое, плавное и ритмичное дыхание – источник энергии и концентрации внимания, а также отдыха и успокоения. Этот ритм – настоящая основа здоровья.

Питье. Как показывают многие исследования, употребление с регулярными интервалами полутора-двух литров воды в течение дня помогает поддерживать высокую эффективность. Ведь если лишить мускул только 3% воды, он потеряет 10% силы. Достаточное количество воды оказывает положительное влияние как на здоровье, так и на долголетие. Исследовав двадцать тысяч человек, австралийские ученые обнаружили, что те, кто выпивал за день пять 250-миллилитровых стаканов воды, были заметно меньше подвержены риску коронарных болезней сердца, чем те, кто выпивал два стакана и менее.

Сон. В самом масштабном исследовании, проведенном психологом Данном Крипке совместно с коллегами, изучался сон миллиона человек на протяжении шести лет. Преждевременная смертность от любых причин оказалась наименьшей среди тех людей, которые спали от 7 до 8 часов ночью. У тех, кто спал меньше 4 часов, преждевременная смертность была в 2,5 раза выше по сравнению с первой группой, а у тех, кто спал более 10 часов, – в 1,5 раза выше. Оказалось, что и слишком малое, и слишком длительное восстановление повышают риск преждевременной смерти.

Тренировка мышления. Умственная работа требует огромных затрат энергии. Вес нашего мозга составляет 2% от веса тела, но ему требуется четверть потребляемого кислорода. Последствия недостаточного восстановления умственной энергии – рост числа ошибок при принятии решений, снижение творческих потенций и неспособность пойти на осмысленный риск. Невролог Ричард Рестак написал об этом так: «Неважно, сколько Вам лет сейчас. Никогда не поздно улучшить работу Вашего мозга. Мозг отличается от любого другого органа. В то время как легкие, почки или сердце изнашиваются с течением времени, мозг работает тем лучше, чем больше он используется».

Ухудшение памяти – самая распространенная жалоба, с которой приходят к неврологу люди в возрасте за сорок. И самое частое объяснение этому – не какие-либо болезни, а неспособность поддерживать мозг в активном состоянии и как результат атрофия «мускулов» памяти. Как и в случае с физической энергией, отсутствие нагрузки провоцирует дальнейшую атрофию. Иначе говоря, заставляя наш мозг работать, мы защищаем его от возрастного упадка.

Сила положительных ритуалов. Теннисист Иван Лендл был далеко не самым физически одаренным игроком своего времени. Но в течение пяти лет он продержался на первом месте в мировой классификации. И добиться такого результата ему помогли разработанные им процедуры. Конечно, никого не удивишь тем, что он долгими часами тренировался на корте, и даже тем, что он точно выбирал время для этих тренировок. Его отличало то, что такие процедуры у него были предусмотрены для всех аспектов жизни. Он разработал строгий распорядок занятий за пределами корта. Занятия включали спринтерский бег и бег на средние дистанции, длительные поездки на велосипеде и силовые тренировки. Он регулярно занимался у балетного станка, чтобы развивать баланс и чувство ритма. Он придерживался диеты с низким содержанием жиров и высоким – сложных углеводов и питался строго по расписанию.

+

Лендл также придумал систему ежедневных упражнений для улучшения концентрации внимания и регулярно дополнял их новыми, чтобы обеспечить себе добавочную нагрузку. Во время турниров он давал своим друзьям и родным четкие инструкции, чтобы они не отвлекали его по тем вопросам, которые не касались его главной миссии. За что бы он ни брался, он делал это всегда на полной мощности (либо не делал вовсе). Он скрупулезно расписывал время для релаксации и восстановления (в числе средств для этого – любительской гольф, послеполуденный сон и регулярный массаж). На корте он полагался на другой набор ритуалов, чтобы быть сконцентрированным, – просчитывал в уме ход розыгрышей и следовал определенному порядку действий, подходя к линии подачи. Он всегда делал одно и то же: вытирал бровь повязкой на запястье, ударял ракеткой по пяткам, четыре раза бил мячом о землю и представлял себе ту точку, куда собирается его послать. В ходе этого Лендл как бы «калибровал» свою энергию, то есть приводил ее к заранее заданному уровню: отталкивал от себя все отвлекающие факторы, выводил на нужный уровень физиологию, фокусировал внимание, «включал» мощность и готовил тело к максимально эффективной работе. Он фактически программировал свой внутренний компьютер. Во время игры эта программа работала в автоматическом режиме.

1

Успешные лидеры, руководители и продавцы часто тоже имеют свои ритуалы подготовки к эффективной работе. Например, при подготовке к важной деловой встрече эти ритуалы могут включать в себя короткую прогулку, сеанс глубокого дыхания, повторение ключевых вопросов, которые предстоит обсудить, и аргументов в поддержку своей позиции.

Про любов врівноважену. Недільний перегляд польського фільму

Я навіть не запам’ятала, як називається стрічка. Просто в кабелі транслювали фільм на польському телеканалі і я його подивилась. Це фільм про врівноважену любов, яка сильніша за все.

Герої стрічки – звичайна польська родина, яка має 5 дітей, трохи речей, та любить псів і котів аж настільки, що відправляється з ними у подорож у маленькому позиченому бусику не найновішого випуску. Їхнє завдання – переїхати з села, де є ферма і дідусь пасе стадо овець до Варшави. У столиці тато купив будинок. Домовлявся з власником на віддалі. Бачив фото домівки, проте не бачив справжнього дому.

Родина довго добирається вузькими польськими дорогами, тато часом втомлюється, тому мама сідає за кермо буса. А одного разу їх навіть спиняють патрулі, бо через втому машина їде так, ніби за кермом хтось трохи випив. І ось, коли вони приїздять до будинку на фотографії, кружляють кілька разів навколо вказаного дому, а потім виявляється, що там живуть інші люди. Згодом мешканці хати на фотознімку вказують родині інший дім – старий і недоглянутий, а ще згодом виявляється, що батька родини ошукали, і що сім’я тут буде жити. В старому, недоглянутому домі.

Ця історія цінна, бо в Польщі, так само, як і в Україні люди, що купують нерухомість, бояться, щоб їх не ошукали. А ще тим, як в ній показано здорові і цілісні відносини в  сім’ї. Бо дружина, яка прожила з чоловіком не один рік спільного життя, народила йому 5 дітей, не влаштовує істерик, скандалів, не подає на розлучення, навіть не демонструє свого незадоволення. Вона просто залишається теплою, люб’язною та гарною дружиною для свого чоловіка. Вона каже йому, коли намагаються з’ясувати, що з їхнім домом, щоб шукав шляхів вирішення, подумав про нічліг для дітей. Але його не нищить. І коли отримують не те, чого чекали, займаються не чим іншим, як сідають у коло, роблять смачний обід і продовжують одне одного любити.

Прекрасна ніжно оперта любов. Без інтриг, істерик і зрад. Щира.  

Позиция эффективного лидера

7 принципов поведения людей, которые могут эффективно реализовать свои цели и желания (c): 

1. Проактивность. Проявляйте инициативу. Начинайте действовать до того, как это стало необходимостью. Не усвоив это правило, нет смысла приступать к следующим. 

2. Представление. Представляйте то, что хотите получить в итоге – результат и смысл, иначе не будет полной удовлетворенности от полученного. 

3. Сначала необходимое. Расставляйте приоритеты. Заменяйте в своих повседневных действиях «неотложное и срочное» на «важное и главное». Делегируйте.

4. Вы всегда в выигрыше. Сначала вы зависите от других, потом независимы, потом взаимозависимы с людьми и организациями. Это нормально. Так вы приобретаете единомышленников.

5. Понимание. Умейте слушать. Разделяйте чужие чувства. Показывайте людям, что Вы их поняли. Стремление быть понятым – одна из самых важных потребностей человека.

6. Синергия. Объединяйте людей ради позитивного результата. Суть синергии в том, чтобы ценить различия, совершенствовать сильные стороны и компенсировать слабые.

7. Развитие. Развивайте самого себя: физически, духовно, интеллектуально и социально-эмоционально. Жизнь не сходится на одной только работе. 

Сльози радості в мороз. На Перова освятили добудований храм

Потрапила сьогодні на освячення зведеного на бульварі Перова католицького храму. Там уже давно відправляли служби у нижньому храмі, проводили зустрічі, але верхній храм залишався недобудованим. 

Востаннє рік чи трохи більше тому була там у чорних зведених стінах, це зсередини. Дуже міцно торкнулася мого серця ця подія, бо стосується історії мого навернення, зцілення та переміни життя.

Вперше була у цьому храмі багато років тому. Коли приїхала вперше у дорослому житті до Києва. Перший раз була у столиці, коли мала років з 5. Тоді батькові на підприємстві дали автобус, і вони з колегами сім’ями поїхали в Київ. Сходили на каток, подивилися «Лебединое озеро» - то була вистава така. Досі не знаю, у якому районі було це дійство на ковзанах. Деякі люди з дітьми ходили в зоопарк, але Оксанка плакала коли чула про тварин в клітках, тому обмежились льодовим видовищем. Ну, а друга поїздка до Києва була вже самостійною. Я не пам’ятаю, чи я тоді вже вчилась в своєму першому універі, чи вже працювала. Але приїхали ми тоді до Києва на конференцію Фаєр, яка проходила на Перова. Якраз сьогодні цей же Фаєр відбувається у Хмельницькому. Це така подія, раз на рік, коли приїздять з різних куточків України та з різних країн люди, щоб співати і молитися. Так от.

Я пам’ятаю ту зустріч. Було багато поляків, білоруси, росіяни. Театральні сценки, музика, якої у настільки гучному виконанні я не чула раніше. Багато різних подій, які «вперше». Тому дуже вражали. Я тоді ще була служителькою-початківцем, не мала досвіду виступів перед великою кількістю людей, тим паче, з різних країн світу. Моїм завданням було вийти, і за три хвилини розказати «Свідоцтво» - що Бог зробив у моєму житті. Коли я виходила на підвищення, де тоді був просто застелений якийсь переносний шматок лінолеуму, я розвернулася обличчям до людей – а попереду був такий великий чорний балкон без штукатурки і покриття, на ньому багато людей, а позаду тих людей цегла. Звичайна будівельна. І якісь шнури – проведені тимчасові на час акції дроти. У такій картинці мені запам’яталася та акція. Я вже не пам’ятаю, що там ще говорили, які акценти, і всяке таке. Ще я чи то перед Фаєром, чи після нього ночувала у такій родині, де було двоє чорнявих дівчат-близняшок, таких дуже симпатичних.

Але потім ми їхали додому, хоча я навіть сумніваюсь, чи додому. Бо мене забирав машиною директор нашої Школи Християнського Життя і Євангелізації брат Петро Куркевич. Куди ми їхали – хто його пам’ятає. Однак тоді ми розмовляли про місто. Переїжджали через якісь великі мости, вогні. І я тоді кажу до брата Петра: «Ой, таке величезне, якесь таке порожнє вночі, а вдень таке шумне і перевантажене. Як люди тут можуть жити. Це ж щось жахливе». І дивилася великими настрашеними очима на все це, що ми проїжджали. На що брат Петро відповів: «Не кажи так, не знаєш, куди може занести тебе Бог. Я теж починав своє служіння у містечку, яке мене дратувало, а потім воно стало улюбленою точкою на планеті». Я двічі в своєму житті чула від брата Петра оцю історію про місце на планеті. І оцей момент був першим.

Сьогодні, коли приїхала на відкриття цього вже оновленого добудованого храму, просто сльози текли річкою. Насправді, як багато подій з нами стаються, які дивовижні. І скільки всього змінилось у світі, в мені, в моїх справах, в моєму житті з того часу.

Інший дуже сильний для мене момент сьогодні була розповідь про гроші і благодать. Коли єпископ дав Братам Меншим Капуцинам землю на бульварі Перова, він сказав, що ось земля, беріть і будуйте. Але грошей не мав на будівництво. Тому просто землю дав. І благословив. Залишив благодать.

Взагалі, справа будівництва церкви – це дуже потужна річ. Бо храм будується на молитвах і пожертвах. Колись я мала нагоду усвідомити цю святість будування, коли вивчала біографію Святого Франциска. Святий, який в Середньовіччя цеглина за цеглиною почав будувати храм. За цим стоїть дуже багато любові. Бо коли людина дає свою лепту на зведення храму, вона проявляє акт віри. Вона по-перше, вірить, що дає на місце прославлення Бога, а по-друге, вірить, що цей храм збудують, завершать, доведуть справу до кінця. Щоб добудувати храм на Перова капуцинам знадобилося більше за 20 років. Я не бачила тих початків, але бачила, як довго працювали над цими величезними стінами верхнього храму. Насправді, треба мати дуже багато віри, щоб, не маючи аж так грошей, продовжувати будувати. Не боятися, що поки назбираємо усю суму, щось змінитися, зноситься, відійде мода. Ще одна річ – справа духовна. Бо будівництво – справа духовна, дуже міцна. І за цим є боротьба в духовному світі. Маємо сьогодні в Києві не так багато римсько-католицьких храмів – Святого Олександра в центрі, Миколая біля «Олімпійської», на Перова, і ще могли б мати на Оболоні, але там сталася війна з місцевими політиками, і будова замерзла, також повільно будується храм на Позняках. Коли ми тут, на лівому березі, маємо освячення – це духовна перемога. Коли є новий великий дім, з’являються жителі. Тому стали на дорогу плідності. Нову.

Я сьогодні ходила в храм зі своєю місією – займати місце для пророків та співаків прославлення. Я так вірю. І дуже рада, що наш гурт КАНА, який дуже люблю, бо це свої, і з ними подружилися історично на тому ж Перова, на завершення концерту залишив час для слухання Бога. Переконана, що до багатьох Він промовляв. Благословляв дорогу покликання. Одночасно бажаю витривалості усім священикам, які займаються будівництвом, і зводять не лише живу церкву, зі свого люду, а і матеріальну – місце для молитви. Хай Господь тримає свою міцну руку.

Сьогодні був прекрасний день.    

До слова, цікава деталь - у день освячення храму єпископ та присутні священики з Польщі, Латвії та українські, підписували такий документ-пам'ятку, де було вказано, що храм освячено у 2016 році, коли Президентом був Петро Порошенко, мером Віталій Кличко, єпископом Станіслав Широкорадюк, настоятелем отець Блажей Суска за присутності таких-то (з іменами) керівників парафій та монаших згромаджень. Це вже документ для нащадків, істориків, дослідників. Хм :) 

Что делать, если пришел кризис среднего возраста

В современном мире принято говорить о кризисах – кризис политический, кризис экономический, кризис в отношениях, кризис в банках. 

Антикризисные менеджеры в финансовых учреждениях получают огромные бабки, но потом все равно не угадывают. Банки лопаются и разваливаются в дребезги, продуманные антикризисные ходы не приносят никакого видимого толка, кроме зарплаты-квартиры-дачи антикризисным менеджерам. Я с одним таким общалась. Рассказал он об антикризисных планах, расчетах и внедрениях, а ровно через пол года я нюхом учуяла, что пора немедленно забирать деньги из банка, в котором, как случайно получилось, как раз и работал этот антикризисный менеджер. Потом банк потух и ушел за территорию Украины. Форс-мажорчик получился.

Так вот – люди придумали еще один кризис – кризис среднего возраста. И вот, этот кризис вроде как происходит в 30, потом у других людей еще то ли продолжение, то ли вторая часть – не знаю как это там – но вот еще кризис в 40. Я не знаю как там о 30-ти, но вот пыталась понять, че там с кризисом с наступлением 30-ти, как там его правильно понимать или преодолевать, вроде как 30 стукнуло, но и не поняла. Че там с кризисом.

Вот у меня лично нет никаких кризисов.  Абсолютно. Есть жизнь с последующими заданиями. Есть время, когда у всех кризис, а у меня, как ни странно, прекрасное счастливое время, существуют периоды, когда я хочу развиваться, у меня возникают идеи или мечты, я пытаюсь из воплощать, но иногда бывает, удается гладко, а иногда бывают препятствия. Но можно ли назвать это кризисом? Ну, какой же это кризис, если человек знает, зачем он живет, что и кто для него составляет ценность в тот или иной момент и так далее. Деньги – то же самое – то есть деньги, и их очень много, предостаточно, то их чуть меньше, то нет, то опять есть немного, то снова много. Ну – разве можно назвать отсутствие денег кризисом? Просто у человека в определенный момент нет денег, а в другой момент есть. То же самое с людьми – в большинстве случаев у меня отличные отношения с людьми, но иногда бывают исключения. Но при этом я чувствую себя по- разному. Когда вижу, что мне нужно помощь других людей, как правило, я понимаю, какая именно помощь и каких именно людей мне нужна в этот момент. Если люди говорят «ок» и помогают, то и у меня все «ок», если отворачиваются и говорят «делай что хочешь», то у меня чуть дольше дела «не ок», но потом как-то все налаживается и становится в большей мере «ок» чем не «ок».

Я сейчас о чем – я о том, что различные теории о кризисах возрастов придумали, скорее всего, антикризисные менеджеры в компании с теми людьми, которые пытались найти причины, почему у них в тот или иной момент дела идут «не ок». А так как разобраться в своей жизни и в себе всегда сложнее, чем придумать какую-либо теорию, вот и появились целые научные многотомные собрания о кризисах всяких возрастов.

Так что, на заключение, хочу передать привет всем, кому 30 и пожелать крепкого здоровья. Все у нас получится. ри этом я чувствую себя по разному. огда бывают исключения.  есть. нет, то опоставляет ценность в тот или иной момент и так дал

Я зробила все - СВІТЛАНА АХАДОВА ПРО ОЛІМПІАДУ В РІО

Світлано, як Ви переживали заїзд у фіналі Олімпіади?

У мене були думки – тільки працювати, працювати, працювати. Я була дуже сконцентрована на роботі, а останніх метрів 20 – залишалось вже зовсім трошки, я настільки виклалась, що в мене прийшли думки – що більше я б не змогла, я зробила все. Настільки вже було важко робити ці останні поштовхи, останні гребки, що в мене прийшло, що я роблю все. Що в даний момент я роблю, більше я б не змогла.

Що вам додало сил перед запливом, адже 4-те місце на Олімпіаді, куди поїхали вперше – це теж добрий результат?

.

Дуже вболівали з Юру Чебана. Ми були на трибунах. Завтра мали ганяти четвірку, а він сьогодні виграв одиночку. Коли його на трибуні нагороджували медаллю, були дуже великі емоції, напевно ні один стадіон футбольний, волейбольний чи баскетбольний, ніякий стадіон не зніме стільки емоцій, як ми взяли з цієї гонки. Він завоював свою перемогу, в нього майже ніхто не вірив і він доказав, що він може, став олімпійським чемпіоном. Він нас дуже підтримував, вболівав дуже за нас, коли ганялися переживав за нас, така тепла атмосфера.

Мали в Ріо цікаві знайомства?

Знайомства звісно з нашими медалістами, які привезли медалі, знайомство більше всередині нашої команди, багато знайомств – з  Вінничанами, нас було 5 чоловік, з Яновською, з нею там пересікалися, це така особлива атмосфера, олімпійська атмосфера.

Чого не вистачило нашим боксерам, що вони не поперемагали?

Тренувань напевно не вистачило. Всі готуються, показують всі максимальні результати. Можливо, тяжка дорога. Зазвичай це не вистачає тренувань, може переоцінювали себе недооцінювали конкурентів. Можливо, щось не вдалося, мандраж, деякі люди не можуть справитися з емоціями. 

Що сподобалось в Бразилії?

Ми відлітали у Вінницю аж на 5-тий день після Олімпіади, ще був час, тому після змагань були на екскурсіях,  на Ісуса їздили, але було дуже холодно. Їздили на фунікулері, там .гора, дуже гарні види відкриваються, звідти видно і пляжі, аеропорт, все місто, центр міста, згори там 400 метрів здається. Дуже гарні враження. І я особисто вдячна людям, які нас підтримували – моїм рідним, вінницькій владі та ШВСМ за фінансову підтримку, тренерам Бутенку Сергію Леонідовичу, Сергун Світлані Михайлівні, які тренували до відбору на Олімпіаду.

Що ви робили після виснажливих тренувань перед олімпіадою та під час олімпіади, щоб відновитися?

Це фактично 5-тий день (коли мали зустріч зі Світланою у Вінниці - прим.), я валюсь з ніг, хочеться дуже спати, шість годин різниця з часом, зараз сім, а там тільки обід. Зараз вересень місяць у нас відпочинок. Активними є весна і літо. А осінь зима в нас підготовчий період. У вересні взагалі не займаємось. Тільки для себе там в тренажерний зал для підтримання своєї форми. Просто для задоволення. Я можу побігати крос, піти на турнічок, зараз відпочинок, максимально відпочиваю. Щоб з новими силами, знову безперервно на протязі дев'яти місяців три рази в день займатись.

Це не шкодить організму, що такий був напружений час, а тепер нічого не робити?

Навпаки треба розслабитись, перевести подих, щоб тоді з новими силами починати. Постійно в активному режимі ти не витримаєш. Це все одно що працювати девять місяців без відпустки з восьмої ранку до девятої вечора. 

Дев'ять життів. Сходила в кіно

Стільки веселих вражень в одному фільмі не бачила давно. А в той же час - ух, які кльові ідеї. 

Перше - якщо хочеш кота - заведи кота. А вже якщо кота заведено - подумай над сенсом життя за мотивами фільму "Дев'ять життів".

А тепер про більш цікаве - якщо ти маєш бізнес - маєш конкурентів. І їхня робота - викрасти у тебе усе, що маєш, якщо ти хварий, старий, або не любиш дітей, жінок та котів.

Якщо у тебе є сім'я, ти чоловік, але її не любиш - у котячому світі тебе каструють. Тому краще будь гарним котиком :)

Немає негативних героїв - кожен виконує своє завдання, і має шанс на перевиховання. В котячому світі.

Яку б високу вежу ти не будував, у великому місті знайдеться хтось, хто робить це краще за тебе. Тому уникай випаткових зв'язків, і май гарні стосунки зі своїми колишніми - ну ж бо вони допоможуть тобі у зведенні вежі-рекордсмена.

Якщо ти кіт, в котячому світі на тебе чекає багато пригод - тебе будуть вичесувати, обіймати, і обожнювати. Якщо ти людина - будь чоловіком, і пильнуй, щоб був відважним і впевнеиим у собі - бо тільки такі чоловіки досягають успіхів.

Якщо ти старий чоловік, і в тебе є син, не дорікай йому за несміливість. Просто помри на якийсь час. Сховайся. Щоб він, твій син, насолодився буттям чоловіка.

Люби червоне - воно так пасує переможцям в котобізнесі.

Діти в залі кінотеатру так голосно вигукували, що теж хотіли б стати котами, 

що не можна було з цього хору не сміятися )))

Синдром Януковича. Хвороба сучасних українців

Після подій, які сталися в нашій країні, ми підхопили страшний вірус. Я назву його синдромом Януковича. Це хвороба розділення на своїх і чужих.

Як правило, розділ на лояльних та потенційно небезпечних трапляється зі слабкості. Людина чи група людей розуміє, що їй небезпечно бути в соціумі. З різних причин. Скажімо, злодій, який вкрав у сусідньому селі курку і знає, що його можуть у цій крадіжці запідозрити, буде боятися людей з іншого села. Його оточення розділене на своїх та чужих. Дитина, яка виросла у бідній багатодітній родині, знає точно, що люди-одинаки мають більше можливостей пристосуватися у світі багатих. І бідна, десь фінансово обмежена дитина, має схильність вважати своїх братів за близьких, а одинаків за чужинців. Жінка, яка живе в оточенні колежанок-розпусниць, але не розділяє їхній спосіб життя, до кінця своїх днів ділить жінок на своїх і чужих. Своїх, які оборонили її чеснотливість, і чужих, з якими має справу, але підступності яких варто остерігатись. Нуж-бо їхня розпуста відбере чоловіка з її подружнього лона.

Після останніх подій в Україні ми навчилися багато чого боятися. Боятися, що нас обмануть, ті що при владі, що посадять за грати, що виженуть з роботи, що в обмін на довіру, почнуть вбивати наших синів та дочок, що загарбають наше, що зруйнують наші цінності, в кінці кінців і вводячи нас в оману заведуть на хибну стежку суспільного гріха.

Щоб запобігти цього лиха – ми шукаємо способи та захищаємося. При чому від усього, від чого можливо. Ми змушені захищатися від країни агресора, але так само, ми захищаємося, чи прагнемо захищатись від усього, що нас оточує. І розділяємо. На своїх і чужих, чорних і білих, наших і не наших.

Потроху звикаємо до людей, які приїхали з Криму та сходу. Але постійно говоримо – треба адаптуватись, прийняти за наших. Впродовж багатьох років до великих міст країни масово переїжджали люди з різних інших регіонів, може, це не було так масово, але ні в кого не викликало напруження. Коли приїхали з півдня та сходу тепер – розділення за вміннями паркувати машини, чемно поводитися, працювати на рівних посадах. Ми будуємо стіни розділення.

З полегшенням дихали після ходи вірян Московського патріархату. Дійшли, минулося, обійшлося без провокацій. Вони трохи інші, тому небезпечні. Вони народились і виросли з нами, ходили в ті самі школи, живуть на одній сходовій клітинці. Але від них чомусь запахло небезпекою.

Тепер хвиля «розмовців» українською мовою. Ніхто б і не звернув увагу, що десь якийсь тренер розказує про віджимання від підлоги російською, якби дівчинонька не подала до суду. Благо, суд виявився мудрішим. Ви говорите не тією мовою, ви виросли в радянському союзі, на вас мало вплив інше середовище, значить ви небезпечні і шкідливі.

Тітка прийшла в школу і на уроці української мови двічі з дітьми промовила на уроках «Отче наш». Ця тітка небезпечна – вона може нашкодити нашим дітям. Вчителька пропрацювала в школі більше як 20 років, випустила не одне покоління випускників, але тепер за нею нагляд – вона небезпечна.

Є люди, які говорять на кухні, а є такі, що пишуть в соцмережах, створюють блоги, говорять, що вони мають інше походження – скажімо, польське, єврейське. В їхній родині інші звичаї – вони небезпечні.

Ще є небезпечні судді, юристи, журналісти, міліціонери-поліцейські – багато різних небезпечних людей. Вони можуть навчити нас красти, вбивати, грішити. Вони мають великий досвід роботи, освіту – але вони небезпечні. Просто. Невідомо чому. Недавно читала про люстрацію вчителів. Людина каже, що краще педагогів усіх вигнати з роботи, та набрати нових. Бо не так навчать наших дітей. Нас навчили, а дітей навчать не так. Це такий синдром.

Не кажу зараз, що всі люди святі – хтось робить так, хтось помиляється, хтось гармонічний, хтось хаотичний. Але наше суспільство, українське, нічим не різниться від будь-якого іншого суспільства. Де є різні люди, різні ситуації та харизми.

Недавно чула рекламу «Гоголь-Фесту» у Києві. Там назва цього року «Вавилон». Кажуть, чому Вавилон – бо люди хотіли збудувати ідеальне життя, ідеальну вежу. І на думку організаторів, це не погано, коли люди хочуть кращого. Так само, як не погано, коли говорять на різних мовах. (Бо, як відомо, саме під час Вавилону люди згрішили, і щоб не тривали довго в гордині, Бог розділив їхні мови і вони перестали одне одного розуміти). Так от, організатори «Гоголь-Фесту» кажуть, що розділення мов у Вавилоні є початком креативності та творчості – бо коли людина інша – вона не мавпує сусіда, а шукає свій індивідуальний шлях. І це цінно. Цього не треба страхатися. Цікаво, що після розділення мов люди пережили щось таке, що ніколи не були більше тими, що раніше. «Он больше никогда не будет прежним».

Досить жити дійсністю жертви. Час бути одним. У різноманітті. Як калейдоскоп. Який крутиться, постійно змінюється, але прекрасний, отой новий та інший.  

Олімпіада-2016: вболівала з регіону

Я, чесно кажучи, не знаю, як назвати цей блог. Але він про те, що я мала змогу поспостерігати за ходом змагань Ріо з Вінниці.  

Звичайно, аналіз подій в Ріо з Вінниці не порівняти з аналізом подій ЄВРО-2012 з Києва, та й там було всього так мало. Проте і з Вінниці мої спостереження були для мене, принаймні цікавими.

А почалось все з того, що п’ятеро Вінничан поїхали до Ріо, я писала для вінницького видання Вінниця.info, і спостерігала за пригодами олімпійців.

Як виявилось, більшість вінницьких олімпійців їдуть на олімпіаду вперше, а боксери взагалі за малу кількість днів до змагань отримали ліцензію в Ріо і ледь не в шоці були від такого повороту їхньої долі.

Але, тим не менш, вінницький погляд на Олімпіаду-2016 цікавий, бо опертий на людину. Це те, чого насправді бракує у висвітленні будь-яких подій, пов’язаних зі спортом. Бо люди – це такі створіння, які насправді щирі у вболіваннях, коли перед ними герой. Часом, міфічний, часом, розпіарений, а часом, справді, живий і цікавий. І ось такі 5 героїв з Вінниці поїхали у Ріо.

Не про всіх я дізналася особливо багато, сторітейл був коротким і скромним, проте мені самій було цікаво.

Наприклад, Денис Солоненко, боксер, перед поїздкою на ігри розповів, що його тренери бережно ставляться до його здоров’я і що його група підтримки – це кохана і родичі, а в боксера Буценка, як з’ясувалося, незадовго до Олімпіади народилося дитя. Ну а ще – за Солоненка вболівали його колеги з Нацгвардії. 

Ось такі маленькі історії, у масштабі всієї країни про кожного спортсмена, переконана, могли б значно зблизити українців з тими хлопцями та дівчатами, жінками та чоловіками, які поїхали з синьо-жовтими прапорцями в Ріо.

Дівчата-легкоатлетки тренувалися на стадіонах та в залах вінницького «Колосу», а Світлана Ахадова з іншими двома дівчатами готувалася до змагань у Португалії. Насправді, що стосується історії Свєти, то я постійно дивилася на фотки зі зборів в жаркій країні і дивувалася, чого це їх там кругом на фотографіях троє. Але, власне, оця регіональна розслабленість завадила мені їх ще в часі підготовки спитати – а чого це їх троє, а не четверо. Як потім з’ясувалося, таки да, треба було спитати, бо за відсутністю четвертої спортсменки приховувалась історія, про яку ми не знали доки дівчата самі не розповіли – бо четверту до них на збори не відправили, як я тренера, який був важливий цій команді. 

Наші дівчата цікаві тим, що походять з сімей спортсменів, мають чоловіків  спортсменів і зростають  в сімейному оточенні однодумців.  У Олени Яновської брат служив в АТО.

Чудову службу справив під час Олімпіади Фейсбук та Контакт, бо попри те, що між Вінницею та Ріо голуби не літають, і ми всі могли спостерігати за пригодами наших людей. 

 На фото вінницька легкоатлетка Олена Яновська. Може хтось запитати, а де ж ще одна легкоатлетка Олена Колесніченко, яка представляла Вінницю? - Не маю жодних упереджень, але вона походить з іншого регіону і представляла Вінницю на змаганнях, тому я просто і банально не знайшла про неї відомостей в місцевих виданнях. Що не кажи, а моя основна робота - не спортивний кореспондент :)

Хотілося б, звичайно, щоб понавозили медалей, але для мене цікавою була їхня пригода на іншому континенті, серед інших спортсменів і я за них, звичайно, рада. Шкода, що в Ріо не поїхали з України вболівальники. Ну і бракувало місцевих фан-клубів. Хай би по навішали якихось плакатів з портретами спортсменів в центрі міста. Думаю, це було б не зайвим.

Ось така історія. Сподіваюсь, ми ще дізнаємось багато нового про пригоди та досягнення наших спортсменів. Бо вони молодці.  

Нагадаю, раніше я говорила про душевність і культуру вболівання - я не змінила свою думку про це:

Інший бік медалей або чому важливо бути близько наших спортсменів в Ріо незважаючи на результати змагань

День Незалежності-25 по-вінницьки

Я вже давно, навіть не пам’ятаю коли святкувала День Незалежності України у Вінниці

У Києві щороку ходила на Майдан Незалежності, фоткалась з перехожими, кульками. На «пікові» заходи параду техніки, здається, не потрапляла ніколи. Чи, може, вже не пам’ятаю. Колись була на цьому фоні потрапила на «День Незалежності» Білорусі, але з’ясувалося згодом, що їхній «День Незалежності», це трохи не те, що в нас, коли відзначається дата звільнення від гніту Радянського Союзу. Певно, тоді, мала шанс насправді усвідомити, що у нас класне свято День Незалежності. Справжнє. 

У Вінниці свято цього року було більш-менш затишне, трохи комфортніше за ті «Дні міста» чи «Дні Європи», які мені доводилося бачити. Не так багато акцій, але гарні креативні майданчики, де люди беруть активну участь. В одному місці зі стрічок люди складали карту України, в іншому одягали великі вінки для фотознімку, вранці був парад велосипедистів у вишиванках, в парку малювали прапорці дітям на руках та щоках, якісь картинки з дівчатами у вишиванках і яскравих костюмах, щоб біля них сфотографуватись, досить стриманий, але зі смаком виконаний концерт на сцені біля міськради. Між офіційно і стильно. Мені сподобалось.

Наші вінницькі люди теж відрізняються від наших київських. Крутилась на вулиці біля майданчиків, де торгували сорочками, сиділи на лавочках – не чула ніде ніяких закликів, навіть «Слава Україні!» ніхто не вигукнув ні разу – люди спокійні та задоволені, прості. На гойдалках діти в національних костюмах, біля майданчика з гірками тітки у віночках грали настільний баскетбол, в транспорті тихо і лагідно. Атмосфера домашня і без закликів, надриву, активних емоцій чи шуму. Навіть вуличні гітаристи губилися в натовпі. Хоча сьогодні замість «Кварталу, ветер северний» співали українською. А так загалом, як в неділю, тільки всі у вишиванках. ПТС-ка 5 каналу, яка до вечора стояла біля «Башти» цікавила людей – казали: «о, щось транслюватимуть».

Безкоштовного проїзду в транспорті цього разу не було :) Але були немісцеві пасажири, підозрюю, київські :) на фонтані було багато людей – бачила з вікна транспорту, коли їхала через міст. Кажуть, нова програма, святкова. Ну, якось так.

Перед Днем Незалежності в Вінницю поприїжджали представники влади на місцях з Польщі, Молдови та Чехії.

Про Президента Польщі на київському параді – думаю, приїхав трохи і як миротворець. Щоб українці на заході не боялись поляків. Сподіваюсь, це заспокоїть напружених щодо польського питання у Львові та околицях. У Вінниці, до слова, поляки також під час офіційних зустрічей нагадували, що Польща в 1991-му була першою країною, яка визнала Незалежність України та цитували мислителя, який сказав, що незалежність Польщі та України служать одне одному.

Трошки фоток.

Взяла сьогодні участь у акції на ковзанці "Льодова Арена" у Парку Горького  - там у свято 24 серпня відвідувачів запрошували прийти у вишиванках.  

Яка користь від курсів самозахисту для жінок-журналістів

Впродовж двох майже місяців відвідувала заняття з самозахисту для журналістів. Тренінги проводив представник «Азову».

Кілька слів про те, чому мені було цікаво і яку користь від занять отримала.

Цікаво

1. бо могли займатися разом з колегами
2. бо цікавою була постать тренера
3. бо ще колись в дитинстві коли дивилася «До 16-ти и старше» чула про те, що жінці важливо пройти курси з самозахисту – ось і нагода
4. бо знаю, що правильна реакція на нестандартну ситуацію в комунікації з потенційним ворогом є запорукою перемоги

Чого навчилася

1. знаходити чутливі точки взаємодії, принаймні, знаю, де їх шукати
2. не втікати від нападника, бо він як пес
3. коли хочеться застосувати силу, починати з менш силових методів захисту
4. цей час був корисним для побудови комунікації з вінницькими колегами, принаймні на якусь соту відсотку

Загалом заняття були цікавими і дещо позбавили мене стереотипу, що самозахист жінок, це видумана річ, бо тільки якимсь мега чоловічним жінкам можливо освоїти такі методи взаємодії. Хоча, з іншого боку, думаю, щоб насправді освоїти методи самозахисту, треба кілька років ретельних тренувань, відпрацювань і силової підготовки.

Було корисно та пізнавально. Детальніше у ролику, який знімала, як уміла тими технічними засобами, які були під рукою.