Михаил Казиник. Пример-комментарий из зарисовки «Антонио Сальери – в поисках Бога»

Эта история произошла в Минске. Когда после московской премьеры запрещенной 13-той симфонии Дмитрия Шестаковича на запрещенные тогда стихи Евгении Евтушенко на тему Бабьего Яра и всех ужасов тогда сталинского коммунизма. После выполнения в Москве – симфония была запрещена. И тут звонят из Минска и говорят: «Ну что ж нам делать, у нас объявлено и Дмитрий Шестакович приедет на премьеру – что делать?»

Тогда Москва сказала: «Ладно, один раз исполните, но при одном условии – на следующий день в главной газете Беларуси и во всех газетах должна появиться рецензия – разгромная, убийственная, страшная».

Но вот теперь   нужно найти кого-то, кто напишет эту рецензию. Нашли одну женщину, она как раз защищала десертацию по естетике и она очень легко защитит десертацию, даже докторскую, если она напишет разгромную статью.

 

И она написала эту статью. И Шестакович был на премьере. И зал стоял. И сел, и погасили свет в зале. И Шестакович сидел на темной  без света сцене, а публика сидела в зале. И то аплодировали, то просто чувствовали друг друга. Это было что-то невероятное. А потом Шестакович прочел рецензию. Ему принесли рецензию – страшной, в духе 37-го года статьи, после которой, если бы это был 37-мой год, Шестаковича бы конечно уничтожили.

Шестакович прочитал эту статью и сказал всего лишь два слова. Своим тихим голосом, совершенно безучастно Шестакович сказал: «Смелая женщина».

О, Боже мой! Действительно смелая! Она войдет во все компьютеры и во все книжки для тех, кто знает, как символ нелепости. Ее имя будет стоять рядом с именем Шестаковича. И сколько человечество будет помнить Шестаковича и его симфонию, оно будет помнить эту замечательную смелую женщину, которая осмелилась написать страшную рецензию на эту гениальную музыку.

Как так?.. 

Яешня по-житомирськи

Вирішила назвати по-житомирськи, бо до її приготування надихнув візит до однієї кльової житомирської родини. Це вже зрілі чоловік і жінка, які виховали сина-священика, дочку-монахиню та ще одного сина, який зараз разом із дружиною та двома дітлахами живе у їхньому домі. Приклад сім'ї, яка вповні виконала своє покликання - виховала дітей, які принесуть чимало плодів на ниві духовній та душпастирській, продовжать рід та допоможуть багатьом дітям духовним. Дай Бог кожному таку прекрасну зрілість.

 

Ну а тепер маємо омлетик.

Склад: трошки вареного рису, консервована квасоля "Верес", смажена цибулька та три яйця. Вичитала, що для того, щоб омлетик був пухким, у яйця необхідно влити трошки кип'яченої води та взбити. Їсти теплим.

 

Секрет доброго плову

Освоїла секрет плову, який не злипається, не липне і не горить разом із кастрюлею та цілком їстівний, щоб подавати його навіть поважнам гостям.

 

Так от - перед приготуванням рис необхідно замочити щонайменше на 30 хвилин. Обсмажену цибулю, моркву(хто любить), смажені томати та м'яско кидаємо на дно посудини на зверху рис, вода. Не перемішуємо хвилин 20. Оскільки хочемо, щоб плов був пропитаний м'яском - перемішуємо, коли до верхнього вису пробереться червоний колір томату, який на дні.  

 

Ну і фотка-підтвердження.

 

Элизабет Элиот «Лучше я останусь женщиной». Об организации церемонии бракосочетания. Цитаты

Из Клайва Льюиса (Из предисловия к «Потерянному раю»)

«Главное – избавиться от нелепой мысли (которой мы обязаны общераспространенному комплексу неполноценности), что пышность и роскошь, принятые в особых случаях, порождены суетностью и чванством.

 

Священник, подходящий к алтарю, король и принцесса, открывающие бал менуэтом, командующий военным парадом, - все эти люди одеты необычно, и поступают с подчеркнутым достоинством. Но не оттого, что они суетны или тщеславны, а оттого, что покорны; они повинуются hoc age (так поступай), которое диктует им правила поведения в торжественных случаях.

 

Нынешнее нецеремонное отношение к церемонии отнюдь не свидетельствует о смирении; напротив, оно доказывает, что нарушитель традиции не способен поступиться собой во имя торжественного обряда и готов с легким сердцем испортить удовольствие всем остальным.»

Признание единого замысла формирует мироощущение человека, приучает его ценить достоинства церемонии.  В земном порядке мы видим отражение порядка небесного.

 

Твое бракосочетание станет не просто  поводом собрать друзей и родных, чтобы они могли «разделить нашу радость» (жеманный оборот, принятый в сегодняшних нецеремонных приглашениях на свадьбу), это будет празднование брака – института, установленного Богом от начала рода человеческого, в который полагает вступать не только радостно, но и торжественно.

Элизабет Элиот «Лучше я останусь женщиной». О сексе. Цитаты

Когда я училась в колледже, обычно, один из моих преподавателей греческого, утомившись, ворчал: «Увлечешься формальностями – упустишь благодать». С сексом обстоит точно так же. Остерегайся практических пособий. Анализ всегда чреват опасностью. Ты не постигнешь сущность розы, разорвав ее по лепестку. Ты не раскроешь секрет горящего уголька, вытащив его из костра.

 

Разобрать по косточкам – значит умертвить. Есть нечто мертвящее в беспрестанных попытках исследовать механику секса – эти прожекторы, фотокамеры, искусственные органы и всевозможные приспособления, наблюдатели с раскрытыми блокнотами и чудовищно детальные репортажи, опубликованные на усладу всему миру, - я уже не говорю о добровольцах, которые участвуют в коллективных экспериментах и во имя науки охотно выставляют себя напоказ, сводя тем самым этот драгоценный дар не то что до уровня банальности, а просто к телесной функции, так, словно она одинаково заурядна и для человека, и для животного.

 

Нам напоминают, что все это «совершенно естественно», а отсюда, конечно же, следует, что нет здесь ничего таинственного и глубоко личного, что стоило бы окутывать покровом молчания. Боюсь только, что речь тут идет не столько о свободе, сколько о новом дьявольском закрепощении. То, что прежде было бесценным, стало самым дешевым товаром на рынке.

Джордж Стайнер: «Интимная близость должна быть одной из цитаделей уединенности, тем укрытым от чужих глаз местом, где мы могли бы собирать разрозненные, рассеянные осколки своего сознания и некое целостное, упорядоченное, покойное единство»

Новейшие порнографы разрушают  и этот последний, столь важный для нас оплот уединения: они берутся фабриковать наши грезы. Отнятые у ночи слова они выкрикивают на всех перекрестках, делая их пустыми и лживыми. Картины нашей любовной близости, бессвязный лепет, который мы приберегаем для постели, доставляются нам заранее расфасованными… Но я не хочу при виде плоти оставаться беспристрастной, без тени удивления взирать на выставку плоти. Я хочу, чтобы глубоко личное было скрыто от постороннего взгляда, - ведь тем оно будет драгоценнее, - и не хочу, чтобы оно выставлялось напоказ, - ведь это ведет к его разрушению.  Скромность всегда была своеобразной системой защиты. Но теперь все сигналы тревоги отключены. Двери дома распахнуты настежь – заходи и грабь.

Это - только твое, единственное и неповторимое, и не нужно претворять его в нечто заурядное. Пусть то, что происходит между вами, будет для тебя священно. Как писал Рабиндранат Тагор, «Запечатленные Богом мгновения моей жизни – не для базарных пересудов».

Преданность принесет тебе страдания. Это муки, которые способна причинить любовь. Если ты горда своим мужем и предана ему, тебе будет больно, когда его станут критиковать. Ни один мужчина, чья жизнь проходит на виду у всех, не избегнет порицания, и когда это случится, ты должна быть с ним рядом. Если тебе вдобавок придется признать, что нападки справедливы, твоя преданность мужу заставит тебя страдать еще больше. Тебя будут отождествлять с ним, а значит, и осуждать вместе с ним.

Элизабет Элиот «Лучше я останусь женщиной». О распознании призвания, женитьбе и прочих важностях

Обращение к Элизабет будущему зятю:

Думается мне, что на твоем пути встали страх и робость, свойственные человеку. Не зря ведь говорится, что только храбрец отважится обзавестись женой. Стало быть, чтобы расхрабриться, ты теперь более всего нуждаешься в ободрении, увещевании, поощрении и понукании. Итак, любезный и достопочтимый мой сударь, зачем эти долгие колебания и размышления? Чему не только можно, но и должно случиться, то и произойдет. Оставь же ненужные раздумья и с радостью ступай навстречу своей доле. Этого требует твое тело, этого желает Бог, и Он Сам ведет тебя к этому. Что толку противиться… А потому лучше всего, уступая своим чувствам, поскорее подчиниться Божьему велению и совершить то, чего Он от нас требует. J

 Обращение к дочери:

Имеет ли свободный человек моральное право поступать так, как ему вздумается, и не делать того, чего не хочется? Свобода – это значит послушание. Это право поступать в согласии со своим предназначением. К чему же призваны мы, женщины, которые подчиняются Богу?

20 вопросов, на которые стоит ответить прежде чем принимать решение о создании семьи:

1. Уверена ли ты, что в этим мужчиной хочешь прожить всю жизнь – день за днем, неделю за неделей, месяц за месяцем, год за годом, - до тех пор, пока смерть не разлучит вас?

2. Пунктуален ли он или всегда и всюду опаздывает?

3. Аккуратен он или неряшлив?

4. Любит читать или предпочитает смотреть телевизор?

5. Домосед или любит проводить время вне дома?

6. Нравится ли ему твоя семья?

7. Обращается ли он с тобой так, как, по твоему мнению, подобает общаться с женщиной?

8. Есть ли у него друзья-мужчины?

9. Соответствует ли хотя бы приблизительно его уровень образования твоему?

10. Нравится ли ему то, что ты любишь готовить?

11. Получил ли он воспитание, сходное твоему?

12.  Нравятся ли ему твои друзья?

13. Можно ли назвать его «душой компании»?

14. Была бы ты горда тем, что он сидит во главе стола?

15. Смеется ли он над теми же шутками, что и ты?

Сходно ли ваше отношение:

16. к сексу?

17. к родне со стороны супруга?

18. к детям и их воспитанию?

19. к деньгам?

20. к роли мужчины и женщины в семье?

Я знавала счастливые пары, где жена была домоседкой, а муж терпеть не мог сидеть дома, где по мужу можно было сверять часы, а жена вечно опаздывала. Но подобное возможно только при условии, что муж и жена терпимы друг к другу. И если в один прекрасный день тебе захочется взбунтоваться против несносных привычек мужа, вспомни, что когда-то ты пообещала себе быть снисходительной к ним.

Женщины плачут

Конечно, многие это делают не так уж часто, но, в принципе, мужчина должен быть к этому готов. Мужчины должны знать, что такое иногда случается, а женщины – что объяснять что-либо в таких случаях бесполезно. Это просто еще одно доказательство того, что мужчина есть мужчина, а женщина есть женщина.

Ситуация, которую припомнил муж:

«Я прихожу с работы, в великолепном настроении. Улегшись в постель, перебираю в уме события прошедшего дня. Очень доволен собой, я вспоминаю, какое блестящее решение сегодня принял и какой замечательный хук нанес противнику в спортзале. И тут до моего уха доносится какое-то шмыганье:

- Ты что плачешь? – спрашиваю

- Нет

- Но я же слышу, что ты плачешь!

- Нет, не плачу

- Да что с тобой такое?

- Ничего такого! – говорит она

Что ж, мы женаты достаточно долго, чтобы я понял: предстоит трехчасовой разговор, для чего придется зажечь верхний свет, надеть домашние халаты и заварить кофе».

О дарах

Люди от природы одарены по-разному, и с этим можно как-нибудь смириться. Какими бы дарами ты ни обладал, они даны не для того, чтобы ими кичиться, а для того, чтобы применять их во благо другим. Тогда, поженившись, мы обнаружим, что наши разнообразные дары самым поразительным образом сочетаются друг с другом.   

Об иерархии. В отношениях, ролях и ценностях

Где поставишь границы – там жди сражения.

Пример - история ректора университета, которого каждый год просят понизить ограничения для студентов, связанные с правилами аттестации, нормами визита в общежития и посещения лекций. Но мудреный опытом ректор отказывается ради результата. Там, где разрешается свобода поздних визитов в общежитие, нарушается свобода тех, кто нуждается в отдыхе и приехал учиться, да еще платит немалые деньги за образование.

В браке, когда двое зрелых людей любят друг друга, вопрос власти, по сути дела, сводится, в основном, к безмолвному взаимопониманию. Я могла бы на пальцах пересчитать те случаи, когда вообще об этом вспоминала. В таких случаях, конечно, приходилось говорить себе, что существуют границы, поставленные не мужем – нет! Но Богом. Я от начала была создана для того, чтобы помогать, а не противостоять своему супругу.

О ролях

Здравый смысл во все века подсказывал женщинам всех народов, что заботы о доме возложены на их плечи. Мужчины всегда были добытчиками. Но в современном мире люди иногда вынуждены применяться к обстоятельствам.

 

Я знаю женщин, которым приходится работать, чтобы оплачивать обучение мужа в семинарии и счета от бакалейщика. Естественно, что их мужьям приходится брать на себя кое-какую работу по дому и заботиться о детях. Но ведь все это только на время и оба надеются, что придет время, когда вернутся у нормальному укладу жизни. Сохранение ролей – вопрос зрелости двоих…

 

Подчиняться добровольно не значит покоряться просто потому, что ничего другого не остается. Это значит посвящать себя супругу, потому что женщина сама этого хочет. Это значит покоряться в радости, потому что в добровольной покорности – ее сила. И муж, видя радостную готовность, с какой она исполняет порученное ей Богом, сам укрепляется духом.

Поп. Цікава деталь у стрічці - роль актора-зірки

Дивилась фільм "Поп" режисера Володимира Хотиненка. Цього разу не відчула, що маю писати ідеологічну рецензію. Насправді класна стрічка про священика, який у роки війни служив людям, не зважаючи на те, на чийому боці - радянському чи німецькому вони воювали. Віддав роки життя, пройшов крізь випробування та залишився вірним Творцю. Фільм, який насправді варто подивитися кожному.

 

Напишу про деталь - акторську роль Ніни Усатової, яка у фільмі зіграла матушку Алевтину. Річ у тім, що під час перегляду постійно відволікалась, бо дивилась на неї, як на актрису, яка грала у багатьох відомих фільмах. І замість дружини священика бачила відому жінку, яка потрапила у гармонічну історію. І грала, ніби, гарно. І роль цікава. Але після смерті Алевтини - тобто з моменту зникнення з екрану відомої акторки, я, як глядач, історію відчитувала переконливіше.

 

Після перегляду розважала над темою відомості. З одного боку, важливо, щоб центральну роль у фільмі виконувала людина, як вміє майстерно передати настрій. Зірка у будь-якому проекті - це бонус для піарників. Бо нерідко глядачі добирають кіно для перегляду за акторами, імена яких читають у анонсах. Відомі і улюблені обличчя викликають позитивні емоції. І заради цього чимало людей роками працюють на свій яскравий імідж. Водночас нове, але ще маловідоме обличчя, часом може забезпечити більш комфортну атмосферу, якої потребує людина.

 

Бо якби Алевтину зіграла інша, не відома для мене жінка, переконана, що уважніше вглядалася б у її образ. Бо тоді виникає бажання придивитись і вдуматись. Не заважають стереотипи, коли певне враження про героя змушує очікувати від нього відомих раніше реакцій.

 

Хто б краще зіграв Алевтину - Усатова чи інша, не так розкручена, актриса, видніше режисеру. Переконана, що він думав, перш ніж запрошував людей у свою стрічку.

 

Але мій висновок наступний. Якщо подивитися на зіркову проблему у контексті творчого рішення - для телепрограм, політики, шоу-бізнесу - нова талановита кров не менш важлива за досвідчених зірок. останні, як відомо, беруть за свою роботу великі гроші та нерідко є  непростими у співпраці. Хоча залежить від характера конкретної людини і ситуації.

 

Ідеальна ситуація - зірка із серцем початківця і початківець зі здібностями та амбіціями зірки. Але оскільки ідеалів не існує,  успіх тієї чи іншої справи залежить від харизми менеджера. Він мусить відчути, який засіб кращий для того чи іншого продукту.

 

Мій меседж - як до зірки, так і до скромної маловідомої особи - ти є цінним, якщо з'являєшся у потрібній ролі у потрібному місці. А останнє - справа долі та результат вічного пошуку. 

Будемо мати нового Папу

Щойно прочитала цю новину.

http://risu.org.ua/ua/index/all_news/catholics/vatikan/51262/

 

Бенедикт, який багато в чому став продовженням политики Йоана Павла ІІ вирішив залишити престол для свого послідовника. Кажуть, востаннє таке було у 15-му столітті.

 

Не знаю, що про це скажуть католицькі вчителі. Але думаю, причина відходу Бенедикта не в банальній хворобі. Просто Бог захотів відкрити нові харизми католицькій церкві та поставити на новий етап служіння. Це як П'ятидесятниця - коли після своєї смерті Ісус Воскрес - Після Йоана Павла ІІ прийшов Бенедикт. А тепер Бенедикт відходить і залишає місце(простір) для нового діяння Святого Духа.

 

Цікаво, що він навіть каже, що "бракує сили" - себто сили Бенедикту так насправді не бракує, просто сьогодні він покликаний, щоб передати цю силу Святого Духа іншій особі. Щоб та примножувала дари, приймала рішення та провадила церкву в нову землю.

 

Мені вже цікаво, що буде далі. Але на нас чекають дуже цікаві часи. Живемо в епоху мультимедійних технологій.

І ще вирішила додати. У багатьох західних ЗМІ колеги стурбовані, як же то так, що Бенедикт не добув на престолі до самої смерті, як його попередник. А нічого страшного - тепер його наступник буде мати ще й колегу, який його розуміє і, переконана, буде за нього молитися. Бо хто краще зрозуміє Папу, ніж екс-Папа. І за роз'ясненнями буде до кого піти і за молитвою про передавання благодаті служіння.

Також варто не забувати, що Бенедикт, який не рік служив поруч із Йоаном Павлом ІІ, отримав від нього багато мудрості. То може це і буде добрий час, щоб цю мудрість передати, а не забрати з собою у вічність.

Словом, маємо подвійне(та чи тільки подвійне) благословіння для церкви.

А Бенедикту дай Боже укріплення  і радісних років життя.

Після 28-го лютого на час sede vacante (вакантного престолу) Папа Бенедикт XVI буде жити в Кастель Гандольфо, а потім поселиться у монастирі споглядання на території Ватикана.  

Вміння слухати(і слухатись) Бога значно більший дар, аніж міцне здоров'ячко. 

Холодна гора. Чому гинуть на фініші

Історія кохання з хепіендом без хепіенду. Закоханий долає кілометри, щоб зустрітися із музою, перемагає десятки, а то й сотні перешкод на шляху, здається, сам Бог допомагає йому дістатися до прекрасної, проте після короткої зустрічі залишає життя.

 

Відважний та витривалий Інман стає дезертиром та втікає до коханої, яку залишив вдома, виривається з рук армійців, перемагає голод, зрештою дістається возлюбленої Ади, визнає її своєю дружиною. Проте. Потрапляє під кулі наглядачів та гине. Історія кохання, у якій, за героїчною логікою всі мають жити довго і щасливо завершується смертю головного героя. Ада народжує від нього дитину та усе життя з тугою згадує чоловіка свого серця.

 

Чому зустріч закоханих така коротка, а життя обривається так невчасно?

 

Вкотре проблема первинної мотивації. Чому Інман тікає з поля бою? - Він вирішує для себе, що без сенсу проливається кров невинних людей. І що ціна, яку він змушений платити за це кровопролиття надто велика. Тому обирає кохану та біжить до неї. Напевно, у цій нелегкій мандрівці дооцінює ту, яка чекає його вдома - дочку пастора із щирим та простим серцем. І ця свідомість допомагає йому подолати труднощі.

 

Напевно, серед ідей фільму - ідея безсенсовності війни, як такої та вбивства людини людиною. Проте найцікавіше, як на мене - ще одна - супутня ідея важливості віри та чистоти цілей.

Коли Інман розмовляє зі сліпим, який ніколи не бачив світу, запитує його: "Що б ти міг віддати заради того, аби отримати здатність бачити хоча б 10 хвилин?". На що сліпий відповідає, що нічого не платив би. Бо людині, яка засмакувала щось більше дуже важко прийняти меншу дійсність, у яку згодом повертається. Інман не погоджується, та переконує сліпого, що заради 10-ти хвилин щастя варто платити ціну.

 

У момент прийняття рішення Інман мав занижені амбіції - він хотів багато - побачити кохану. Але водночас - всього лиш побачити кохану. В його цілях не планувалося тривале спільне життя після завершення війни, процвітання та виховання дітей. Його мета - як у простого теслі - побачити, отримати задоволення. І достатньо. Чого бажав - те отримав. - Втілив мрію коханої про зустріч, залишив по собі дівчинку(не хлопчика, який продовжуватиме рід, а принцесу, яка буде тішити серце матері) і загинув.

 

Для людини, яка ставить перед собою цілі та докладає зусиль до їх досягнення дуже корисно мати розуміння, що втілюючи  задумане, не лише долає неможливу раніше для себе висоту, а й служить чомусь більшому. Якійсь більшій, часто незрозумілій до кінця місії свого життя. І тоді й подолання перешкод стає легшою справою, а мотивація міцнішою. Ну, і як наслідок - кращий результат.

 

Людській природі  здорово прагнути задоволення. Бажання прожити щасливе життя спонукає до багатьох чудових справ - творчих, нестандартних та нових. Проте коли на маршруті бракує задоволення - причина єдина - людина втратила вищу ціль, заради якої триває її мандрівка. Іншими словами втратила віру. В свої сили, покликання до більшого, надзавдання, заради якого кожен приходить у світ.

 

А віра - будується на свідомості - ким я є, навіщо живу та від чого(чи від кого) залежить фінал моєї історії. Просто, як божий день :)

 

І ще - кохання - велика сила. Воно навіть маловірного теслю здатне змусити робити великі вчинки. А коли тесля усвідомлює роль цієї сили та входить у віру в її всемогутність, починається любов...  І життя. Справжнє. :)

Вся королевская рать

Стрічка, знята за романом американського письменника Роберта Пенна Уоррена.

 

Історія губернатора Луізіани Хью Лонга, який жорстокістю та хитрістю намагався втриматись при владі. Реальна історія, яка закінчилася передчасною смертю губернатора та ще двох людей з його оточення. У змаганні за політичну перевагу в Лонга привселюдно стріляє лікар, якого губернатор хотів поставити керівником благодійної лікарні - установи, яка, за планами, мала послужити рейтингу можновладця. Такий, на перший погляд, гуманний спосіб прислужитися народові стає для Лонга жорстоким приводом до загибелі.

 

Жоден, навіть найбільш гуманний засіб, втрачає сенс, якщо його використовують із нездоровими мотивами.

 

Сумна сторінка історії місцевого управління США. В країні, де ще два століття тому методи правління будувалися на християнських, часто пуританських принципах, переживають біль від приходу цинічних героїв, ладних навіть диявола ув'язати у свої політичні викрутаси.

 

Герой стає повчальним, ледь не хрестоматійним, прикладом для своїх колег, які прощаються із глядачем, докоряючи: "А ми знову відійдемо, щоб понести відплату перед всемогутнім Часом".

 

Влада - це великий дар, вміння втриматись при владі - величезне мистецтво, здатність владарювати так, щоб під вінець не осоромити Творця - дана лише тим, хто тримається Його у найменших своїх справах. Проте де навчитися цього мистецтва гідного правління?

 

Як свідчить історія, Хью Лонг не був людиною, яка не знала про високі принципи. Він навіть навчався у богословському університеті та отримав фах юриста в університеті Нового Орлеану. Мав юридичну практику. Мріяв навіть стати президентом Америки. Проте втратив життя і добру славу через банальну, а може, як на щодень, дрібну прогалину у чистоті методів мотивації.

 

Ось така політика... 

Фрост против Никсона. Реж. Рон Ховард

Поки що просто залишу цитати. Згодом подумаю.

США, 1977 год. Спустя три года после своей бесславной отставки, последовавшей после Уотергейтского скандала, экс-президент США Ричард Никсон нарушил молчание и дал эксклюзивное интервью

 Сказать – это значит расписаться в своем провале, а у Девида не бывает провалов.

«Если комуто из вас кажется, что мы провалимся – то пусть он уйдет. Чтобы другого не заразить» (Девид Фрост)

 А что же американцы? Я их подвел. И страну. Но хуже всего, что скомпроментировал нашу систему правления. Я разрушил мечты молодых людей, которые могли придти в правительство, но тепер считают – о, там такую корупцию развели. Я подвел американсьий народ. И это бремя всегда будет давить на меня до конца моих дней. Моя политическая карьера закончилась. (Ричард Никсон. США. 1977)

Самый тяжкий грех и самый большой обман телевиденья в том, что оно все упрощает. Растаптывает великие и сложные идеи, огромные промежутки времени, целые карьеры сжимаются в ключевой кадр на екране…  Девид достиг цели в тот последний день. Сделав в одну мимолетную секунду то, что ни журналисты, ни государственные обвинители, ни юридические комитеты, ни политические враги не сумели сделать. Он показал лицо Ричарда Никсона. Отекшее, опустошенное одиночеством, поражением и ненавистью к себе. Все остальные части проекта или допущеные промашки - они просто забылись. Их словно бы не было никогда.

Любовь приходит тихо. Серіал

За два дні переглянула усі 9 серій фільму, знятого за романом Дженет Оук. Захопливі історії поколінь, які переживали різні, часом дуже непрості, часи, опираючись на вічні цінності.

 

Діти, які повторюють історію своїх батьків, батьки, які мудро виховують своїх дітей. Родини, які гідно переживають втрату близьких їм людей та через біль пізнають мудрість Бога. Досвід внутрішніх конфліктів та збудування авторитетів. Проблема невідворотності важких подій, та необхідність достойно переживати випробування.

 

Цікаво було спостерігати за порядком, у якому розвивається історія родини. Напочатку любов поєднує двох людей, які відкривають один одного заради дитини. Згодом діти стають тими, хто відкриває любов людям, які не мають сімейного затишку.

 

Після виїзду із дому батьків діти оселяються в новій землі, освоюють її, будують дім, у ньому - служать робітникам, яких найняли до себе працювати. А також роблять речі, яких не бачили в домі батька - будують дружні стосунки із іншими народами - племенем індіанців. Вчать їхніх дітей грамоті та руйнують стереотипи про ворожість між людьми різних рас. Інтеграція цінностей, збудованих у тісному родинному колі, у світ.  

 

Сім'я, в якій доля змушує пережити зустріч дитини-сироти із прийомною матір'ю - дружиною батька дитини, у майбутньому - отримує здатність до усиновлення та виховання чужих дітей.

 

Дитина, яка виросла у сиротинці та потрапила у здорове середовище, де її прийняли, зрозуміли та полюбили, у дорослому віці - займається сучасними словами громадською благочинною діяльністю,  коли захищає хворих на холеру.

 

Важкі ситуації життя не вбивають людину, роблячи її агресивною до суспільства, а навпаки виховують та служать збудуванню віри.

 

Надзвичайно цікава історія дівчинки-лікаря, яка у прийомній родині не лише навчилася цінностей  тих людей, які її виховували, а й змогла віднайти себе у історії батьків, які дали їй життя. Героїня наважилася отримати медичний фах всупереч тому, що у селі, де вона жила, не приймали, що жінка може працювати лікарем. 

 

Історія виховує у ній здатність виходити за межі традиційних понять середовища та  робити більші справи, якими благословляє її Бог. Дівчинка самотужки із книг вивчає медицину. А згодом - коли утверджується у переконанні, що попри нерозуміння оточення таки хоче бути лікарем, провидіння приводить до неї людину із міста, де жили її батьки. І та радить, як виїхати із прийомного дому та отримати омріяну освіту. Ця освіта стає фундаментом для служіння людям у інших місцевостях, куди потрапляє.

 

Більше того - людина, яка віднайшла своє покликання, отримує владу - лікарка стає порадником для мера міста. Рятуючи людей від холери, жінка з'ясовує, що збудником хвороби стала вода із місцевих колодязів, тому іде до керманича вимагати комунального порядку. Мер прислухається.

 

Цікавий у фільмі образ шерифа. На різних етапах історії роль захисника порядку виконують люди із благочестивим характером. Які є прикладом справедливості, часом навіть милосердя. Виховання справедливою любов'ю. :)

 

Ну і, звичайно, захопливі історії кохання. Точніше любові, яка укріплюється з віком та стає джерелом любові для нашадків. Приходить тихо. Проте надійно. Любов, яка не минає. Плідна любов. 

Кто главнее?..

Девушек довольно часто бранят за то, что они поучают и пытаются воспитать ребят. И справедливо, наверное, бранят. Но думаю, что же в такой ситуации делать парню?

А ответ мой сегодня таков - доказать ей, что не такой он дурак, как ей кажется и уйти к той, которая так не думает.

А если девушка все же очень по душе - помочь ей и завести ребенка. Чтоб она, бедашечка, не осилила воспитание сразу двоих :)

И еще - девушкам тоже иногда полезны советы мудрых и сильных. Особенно если они стремятся к лучшему...

Ничего не смертельно, главное, чтоб все в любви...

Про любов...

Час від часу задаюся питанням - чи потрібне людині кохання з іншою людиною, якщо Бог і так є Любов, сильніший за всіх чоловіків та мудріший і затишніший за всіх жінок. Якщо у Ньому можемо знайти відраду.

Та знову і знову отримую відповідь - Господь спеціально допускає, щоб людина потребувала людину. І не лише для того, щоб продовжувався світ і народжувались діти. А й тому, що не жадібний на Любов.

Йому приємно, коли чоловік дякує за любов, яку відкриває у жінці, а жінка тішиться любов'ю, яка приходить через чоловіка.

А ще думаю, через усвідомлення цієї правди подружжям, велику благодать отримують діти - вирощені у квітнику щедрої любові

Як оформлювати новорічні(та й інші) привітання. Поради від арт-директора Дмитра Бабича

Каждый неудавшийся поэт считает своим долгом написать поздравление с Новым годом именно в стихотворной форме. Бедный словарный запас, плохая рифма и ритм и дешевенькая суть поздравительного стихотворения явно не лучше, чем пару теплых слов от души в прозе. Так зачем эти дешевые понты?

 

Нормальному человеку становится противно, когда он видит очередную открытку такого плана, и даже стильное оформление не спасает от безвкусицы и бесчувственности в тексте.

 

Когда речь заходит о поздравительной открытке, есть два варианта:
1) красивый: поздравить человека от лица компании с праздником, не высылая при этом рекламу. Т.е. напомнить о себе и о том, что вы цените этого человека, как человека, а не как банальный источник прибыли;
2) беспардонный: если вы продаете компьютеры — нарисовать на открытке компьютеры и приписать к этому снежинки и поздравления. Если продаете кирпич — выслать фотографию кирпичной кладки. Или если вы баллотируетесь в президенты — выслать свою фотографию. Вы действительно думаете, что людям такие поздравления ценны?

Зачем высылать клиентам и партнерам «вашу тематику»? Думаете, они забыли, чем вы занимаетесь? Сделайте людям приятно просто по-человечески раз в году.

 

Вам лично было бы приятно на Новый год получить не поздравительную открытку, а перечень услуг в снежинках? Что бы вы подумали об отправителе и его поздравлении? И куда бы вы его мысленно послали?

 

PS. Деталі та інші замітки професійної та пізнавальної тематики на сторінці автора

http://babychstudio.com/ru/notes/

Рибний день :)

Сьогодні на моїй кухні печена рибка з присмаком Мінська. Таку рибку у фользі влітку готували Аня і Рома із білоруської філії Школи Християнського Життя і Євангелізації.

Друзі, запрошуйте мене в гості на щось смачненьке - чим більше гостин я навідаю, тим будуть кращими мої кулінарні вміння і тим більше пощастить моєму майбутньому чоловікові :) - о, завернула :)) 

Сирний соус

Мої кулінарні пригоди дісталися соусам. Давно збиралася почати такі експерименти. Так от - маю. У подруги Таіски спробувала сирно-сметанковий соус із кропом. Кльовий та практично дієтичний - бо без майонезу.

 

Отже його вміст: два плавлених сирка, натертих на дрібну терку, пакетик сметанки, кріп і тертий часник. Прекрасно! 

Фільм «Амадеус» режисера Мілоша Формана

Вже кілька днів  розважаю над стрічкою про Моцарта та його колегу Антоніо Сальєрі «Амадеус», знятого за одноіменною п’єсою.

Захоплива історія музиканта Сальєрі, що закінчив свої дні у психлікарні через те, що не міг погодитись з Богом, який дав Моцарту більше талантів, ніж йому. Для Сальєрі страшною мукою є усвідомлення того, що, як він каже, "придуркуватому" Моцарту Бог дав талант легко писати геніальну музику та отримувати визнання публіки. Тоді як Антоніо змушений багато працювати, служити першим особам при дворі, проте і так отримує значно менші результати.  Трагедія і обурення Сальєрі настільки великі, що музикант віддає душу дияволу.

Як відомо, не щадить доля і талановитого Моцарта – він помирає від серцевого нападу після того, як переживає стрес за оперу про смерть свого батька, яку пише на замовлення. Моцарт іде у вічність, залишаючи дружину із малим дитям та геніальні твори, якими захоплюються покоління.

Трагічна, а водночас щаслива вразливість творчих людей. Вони так міцно люблять свою справу, що із шаленістю віддають їй у жертву усіх себе. А поразка у творчості їх вбиває. На поверхні у фільмі тема заздрості, у якій немає сенсу та жодної користі. Бо чим більше людині дано дарів, тим більша на ній відповідальність та потужніші душевні страждання за їх збереження.   

 

Проте найцікавішою, як на мене, є тема надприродних талантів. Моцарт, якого Бог вибрав, щоб донести світу послання, не мусить навіть довго думати, щоб написати геніальні твори. В його чернетках немає помарок, бо бачить ноти без інструменту, а щоб вразити слухачів музичною виставою досить однієї-двох репетицій.

 

У житті кожного з нас є речі, які нам робити просто. Це може бути музика, ораторський чи кулінарний талант, вміння водити авто чи  банальні, на перший погляд, здатності ходити, бачити, відчувати смаки та запахи. Усі ці таланти даються нам просто так – з любові Творця. А ми можемо не помічати їхньої вартості.

 

Дуже цікаво було спостерігатися за радісним Моцартом, який втішався перед імператором Йосипом ІІ, жартівливо та дещо самовпевнено переконуючи його у геніальності своїх творів. Історія мистецтва знає багато невизнаних за життя геніїв, проте Моцарт – не з таких. Він не лише пише чудову музику, а й харизмою комунікабельності вміє переконати скептиків, які вдають  з себе знавців прекрасного. Власне остання знатність допомагала Моцарту успішно працювати, розкривати свій талант та стати відомим за життя.
 

Творчим, або просто обдарованим людям часто не вистачає наснаги, щоб довести цінність свого таланту, а відтак і розкрити його, закопавши в щоденній рутині нереалізованим. Проте кожен дар дається нам для того, щоб ми були щасливі і допомагали бути щасливими іншим. А ще – важливо помічати таланти і дари в інших людях. Особливо, якщо це кохані, діти чи близькі друзі. Бо від їхнього щастя залежить і наша здатність до реалізації та відкриття нових і нових дарів. Словом, хай живе талант, примножений на любов до себе, інших та Того, хто створив цей світ.
 

Дуже класний фільм. Раджу усім.

Амадеус. Фільм про вічну музику

Вже через дві години після опівночі додивилась фільм про Моцарта "Амадеус". Про ціну таланту, надприродні дари та змагання за життя після смерті. Реально класний. Якщо хочемо, щоб про нас пам'ятали, мусимо просити про підтримку та творити разом. В принципі фільм про любов. Надприродну і вічну.

Страсті Христові - страсті людини

Напередодні нового року вперше в житті переглянула від початку до кінця фільм "Страсті Христові". Мел Гібсон настільки потужно зрежисував свій фільм, що раніше у мене не вистачало емоційних сил дивитися картину. Лише цього року моя природа піддалася перегляду "Страстей". 

 

Після перегляду розважаю передовсім про грані людської чутливості. Ганяючи за успіхом у наших справах ми часто вчимо один одного нічого не боятись, не зупинятись на досягнутому, перемагати людські слабкості та боротися із надмірною вразливістю. Причому міру встановлюємо самі, щоразу підвищуючи планку. Ну і, зрештою, досягаємо, перемагаємо і знову ставимо нове мірило особистого успіху. Рухатись, як і жити, звичайно, важливо. Проте дуже хочеться вірити, що за усіма цими змаганнями ми не втрачаємо те важливе і природнолюдське, закладене в нас Богом.

 

Думала про всі ці речі, коли дивилася на людей, які катували Христа, видумували нові засоби, щоб завдати болю людському тілу та відчували при цьому свободу задоволення. Напевно, щоб прийти до такої межі жорстокості та байдужості до болю цим людям потрібно було пройти чимало етапів праці над собою. Бо ж кожен із них колись народився маленьким хлопчиком, плакав, коли розбивав колінко при падінні, боявся, переживав. Його вражали чужі, та й свої страждання. Але потім мусів пройти певні етапи, назвемо це - тренувань - щоб втратити чутливість серця та стати нечутливим до крові та чужого болю. Більше того - отримувати задоволення від чужих страждань. Дуже важко зрозуміти, що відбувалося з цією людиною, яка згодом стала жорстоким знаряддям сатани.

 

Такої жорстокості бачимо чимало і в сучасному світі. Бунтуємось, як могли, скажімо, правителі Росії прийняти закон про заборону усиновлення дітей громадянами США та свідомо назавжди залишити у сиротинцях тисячі дітей. Не розуміємо, як могли так жорстоко розправитися з дівчиною троє вбивць Оксани Макар, про яку говорили минулої зими. Дивуємось, як люди із руками-ногами, такими ж головами, як у кожного з нас, роблять речі, переповнені цинізмом та жорстокістю.

 

Бог створив людину із чутливим серцем. Він дав їй здатність відчувати запахи, бути вразливими на дотик, захоплюватися, переживати емоції поруч із іншою людиною. Він дозволив їй відчувати біль за інших. І навіть сам своїм прикладом прийняв страждання людства.

 

Якось я раніше не надто замислювалась над висловом "прийняв страждання". Це більше для мене звучало, як погодився з Отцем на виконання певної місії. Але Ісус прийняв страждання - себто відмовився від захисних бар'єрів - погодився на те, щоб увійти у біль. Це як різниця між людиною, яка розбиває у кров обличчя, коли вона випила кілька літрів спиртного і тією, що впала об асфальт у свідомому тверезому стані. Перший може навіть не відчути, що в нього немає пів обличчя, другий же буде переживати величезний біль від рани. Бог за людство погодився тверезо, свідомо та без жодних захисних засобів увійти в страждання.  На рівні духа, душі і тіла. Аж поки не помер на хресті.

 

Думаю, чутливість вразливої дитини, яка переживає та співпереживає, десь боїться, колись втікає, колись дозволяє іншим відчути себе сильнішими поруч - це природа людини. І її краса. Дуже хочеться її не втратити. Особливо, не обміняти на щось пусте та маловажливе.

 

Думала довго, що допоможе людині цю чутливість зберегти. Чутливість, яка може стати знаряддям Бога, щоб той, кому вона дана, співпереживав та служив людству. Дуже складно. Людині потрібна людина. Десь сильніша, десь слабша, десь розуміюча. І Бог - Дух Святий, який дозволить цю чутливість зберегти.

 

Ми дуже боємося бути лузерами. Але правда полягає в тому, що це не найгірше, що може з нами статися.

 

Вчора передивлялася також ефір "Портретів" Сергія Дорофеєва з відомим журналістом Юрієм Макаровим.  Автор багатьох книжок, колись редактор і один із застовників найрейтинговішого в Україні каналу 1+1, людина, яку в обличчя знають мільйони людей. Дорофеєв його запитував: "Де Ви сьогодні живете? На що витрачаєте гроші?" - Макаров розповів, що живе з родиною у скромній маминій квартирі, а коли отримує гонорари, їде у такі ж скромні туристичні подорожі. Ось і всього. За все дякує Богу. І вважає себе щасливою людиною. Каже, не раз отримував пропозиції зайнятися політикою чи бізнесом, але відмовлявся. Бо погодився на те, щоб бути лузером. Всміхається: "Ага, я - лузер. І не стидаюся, що лузер".

 

А це вже від мене - проте якщо лузер - то який мудрий лузер.

 

Той, серце якого чутливе до страждань - чутливе і до захоплення, здатне до любові. Це дуже класний дар - чутливості серця.

 

Попри те, що мені було досить важко від початку до кінця дивитися фільм і тричі робила паузу на чай, щоб прийти до тями та вмовити себе дивитися далі, після завершення стрічки - відчула, як мене наповнює сила і величезна радість. Напевно, це смак народження до Воскресіння.

Отакі враження.

Апокалипсис Мела Гібсона

Подивилась "Апокаліпсис" Мела Гібсона. Життя належить тому, хто приймає у власність обітовану йому землю. Рабство гріха і смерті часто лякає людину, яка шукає Бога. Коли пізнаєш свою слабкість перед проступками та обставинами, у які потрапляєш, здається, що сила зла значно потужніша за твій потенціал з нею боротися. Проте людина отримує велику силу і благодать, коли приймає для себе правду про ту обітовану землю, яку Бог створив їй у власніть та погоджується із перемогою, яка вже їй належить.

 

У стрічці Мела Гібсона спостерігаємо за історією племені майя кінця ХІ століття, де поціновують плідність людини та охоче приймають тих, хто в потребі. Проте однієї ночі на плем'я нападають вороги та забирають жінок у рабство, а чоловіків готують, щоб привселюдно віддати у жертву. Зрештою, вижити вдається лише мисливцю на ім'я Лапа Ягуара, який напочатку ховає в ямі свою вагітну дружину з дитиною, а після повернення з полону виводить рідних на свободу.

Подібно, як людина доброї волі, яка розуміє, що важливо чинити добро та дбати про свою землю, свій дім, місце, де вона перебуває. Проте, як виявляється, самих лише добрих справ мало для того, щоб залишитись господарем своєї землі. Потрібна ще й віра у те, що ця земля, територія, де ти перебуваєш є також місцем, де ти отримуєш особливе покликання та що є щось більше, аніж твоє плем'я - обставини чи оточення. Лише той із народу, хто вірить у силу благословіння на своїй землі отримує порятунок від смерті.  А відтак є плідним та здатним радіти життю, яке із цим благословінням приходить.

 

Дуже цікава у фільмі роль жінки-матері, яка оберігає та народжує потомство, поки чоловік змагається за покликання. Жінка-серце кожної людини, яка виношує місію та чоловік-тіло, яке діє, щоб практично це покликання реалізувати. Молитва та чування, які терпляче оберігають обітницю спасіння, отриману від Бога та відвага у проголошенні та пізнанні, що дозволяють цю обітницю спасіння доцінити та передати іншим.

 

Кінця світу не буде! Бо нам належить життя та вічність. І любов. Яка, власне, дає життя! 

 

 

Кльово, що люблю писати, бо стільки емоцій, аж розриває свідомість після перегляду :)

Ну що ж - 2013 - поїхали! :)

Підсумки футбольного року хочу розпочати із різдвяної історії. Про Рудіка. Є у мене друг Рудік. Він хороший такий хлопець, музикант, гарно співає. Але на зрізі минулого року наші спільні друзі-журналісти поїхали гуляти по Львову. Відпочивали, зустрічали там ялинкові свята. А Рудіка з собою не кликали. Навіть не знаю чому. І навіть йому не сказали про свою мандрівку. А приїхали - ідуть вулицею міста-лева, розглядають вітрини - а тут - Рудік. З мішком і ялинкою на плечах. Як з'ясувалося, Рудік спеціально поїхав до Львова, щоб влаштувати людям свято. Накупив маленьких сувенірчиків-даруночків, всівся зі своєю ялинкою у центрі Львова і гукав до людей: "Веселого Різдва! Христос Народився!". Отакий Рудік!

І таких друзів, які приносять свято в мене багато. Це найращий висновок минулого року.

А тепер по порядку. Чи не найцікавішим досвідом у професійному житті були, як і очікувалося, зйомки під час ЄВРО-2012. Проводила екскурсії шведським фанатам, показувала їм столичний транспорт, вчила їсти українську тараньку та вмовляла не пити так багато пива. Про останнє - хлопці уважно слухали, та запевняли, що вдома пиво надто дороге, тому більше не будуть. Мій хеппі інглиш врешті згодився в роботі :) Вері гуд.

Дуже вдячна каналу ТВі, що під вінець ЄВРО-12 відправили мене у відрядження на Європейський стадіон культури до Польщі. Слухала крутих виконавців, гуляла місцевими театрами та роздивлялася футбольні декорації. Футбольний чемпіонат справді знакова подія для української та польської історії.

Як і планувала, зганяла на літню сесію Школи Християнського Життя та Євангелізації до Білорусі. Не менш знакова подія, яка, вірю принесе плоди не лише у найближчі роки, а й у вічності. Познайомилась з класним священиком о.Олександром Жарнасеком, який впродовж років працює з в'язнями, допомагає багатьом з тих людей, яких визнали непотрібними для світу віднайти надію і зустріти любов, якої не бачили з дитинства. Добре, що є такі люди.

Я так і не здала на водійські права, не дійшли руки до вивчення італійської та не здійснила запланованої новорічної подорожі. Проте завжди мала під рукою добрих водіїв, отримала можливість тривалий час побути вдома та отримати задоволення від відпочинку.

Відкриттям року стала програма "Портрети" Сергія Дорофеєва. Досі думаю над тим, що часом для того, щоб зробити гарний телевізійний продукт люди виходять за рамки, яких дотримується більшість з їхнього оточення та слухають своє серце. Сергій приїхав до України із Мінська. І першою його візитівкою на українському ТІВІ(на 5-му каналі) стала програма-діалог оперта на людськість гостя. Круто. За місяць переглянула майже всі програми, які Дорофеєв знімав впродовж року.

Ще був Бенні Хінн, книжки якого читала вже більш ніж 10 років, а цьогоріч так співпало, що саме у мій день народження Бенні був у Києві. Бог до мене не лише добрий, а й щедрий! В 2012-му мені виповнилося 30.

Час планувати.

Хочу гарну працю. Бо знаю, що коли ми робимо те, що любимо, це не лише круто, а й плідно. Займусь цим у перші дні року.

Хочу поїхати на Польську сесію Школи Християнського Життя і Євангелізації.

Хочу побувати на могилі Йоана Павла ІІ в Ватикані.

Минулого року зірвалася моя поїздка до Ізраїлю. Шкодувала за нею, але, чесно кажучи, певно то не було справою, яку мені конче хотілося здійснити саме зараз. Тому життя довге. Зганяю ще колись. Не обов'язково в 2013-му році.

В 2012-му я навчилася готувати багато смачних страв та навіть сама виготовила новорічні декорації для свого дому. У наступному році не планую в цій справі зупинятися, але також хотіла б трошки навчитися шиттю. Кльово, коли можеш виготовити гарну одежинку своїми руками. Але остання справа без фанатизму.

Що справді важливо - це вивчення мов. Англійська, польська та італійська і далі на порядку денному.

Вже багато років чую розповіді захоплених колег про зимове катання на лижах. Я ще жодного разу не стояла на професійних лижах. Хотіла б спробувати.

В минулому році вперше вдалося долучитися до доброї справи для дітей-сиріт. Ще маю дома пакуночок з іграшками та м'яч для сиротинця. Дай Бог у наступному зробити для них щось ще більше. Треба про це ще думати.

На часі рухатись в нових справах. Цьогоріч уже досить автономно і мило діє молитва прославлення в соборі св.Олександра у центрі Києва, за яку співпереживала півтора останніх(чи більше) роки. Тепер як тільки облаштуюся з роботою на телеканалі - буду думати над новими справами.

Увесь минулий рік думала над важливістю розібратися  детальніше в українському законодавстві. Цікава мені ця справа.  Було б добре знайти для цього час. Та й не лише в українському.

Про кохання-заміжжя і дітей деталізувати не буду. Бо й так ясно, що така любовелюбна людина як я не може не мріяти про дітей і подружжя. Але як Господь поведе. Вірю, що Він пильнує.

І про футбол. Коли вболівала за українську збірну у фан-зоні на Хрещатику, думала про те, що для людей дуже важливо спостерігати, як інші змагаються за перемогу та перемагають. Бо це додає бажання рухатись, щось робити та з запалом проживати кожен день. Цей рік подарував мені багато потужних емоцій :) часом неочікуваних. Ще багато чого доведеться зрозуміти. Але життя прекрасне. Бо в ньому є я :)

Ну і хочу машинку. Гарну комфортну машинку. Бажано, з симпатичним водієм - бо трохи боюсь керувати на дорозі.

PS. А ось мій друг Рудік із розповіді про ялинку

Про успіх і варенички

Якщо зустрічаєте когось у своєму житті, хто з усіх сил своєю поведінкою, жестами чи словами намагається переконати вас у неспроможності робити якусь справу - не ображайтесь на цю особу. Попросту цей бунт стосується сфери вашого особливого успіху, тому люди можуть відчувати у вас конкурента, та несвідомо перешкоджати таким чином у розвитку. Навіть не люди, а зло, яке маніпулює людиною, виховуючи у ній комплекси.

Свого часу я впродовж років чула про свою неспроможність вести домашні справи, готувати смачну їжу та робити щось за межами професії.
 

Проте - одного дня я сказала - фігушки - і визнала свою успішність. Вже більш ніж як два роки на моїй кухні регулярно з'являються власноруч приготовлені страви і деякі з них, дуже навіть смачні.
 

Сьогодні в моєму холодильнику варенички з курячою печінкою, цибулькою та морквою. Щоб переконатись у смачності начиння, із фаршу, який залишився, насмажила млинчиків. Правда, у млинчики додала ще манки і яйце, щоб мали форму.
 

І ще про форму - дівчатка, якщо ваш кавалер не вміє усього робити - не треба його за це чмирити, бо чоловіки болісніше за жінок сприймають критику. Краще похваліть за те, що вміє. Про людину свідчать не вміння чи природні здібності, а ревність бажання досягати успіху, сходити на нові вершини та жити цікавим життям. Решта - дрібниці.
 

І про варенички - на молоці і з яйцем тісто виходить пухкішим і краще міситься. Ну і колір тоді цікавіше. :)

Пельмені!

Що-що, а це реально кулінарне досягнення цього року! Наліпила та наморозила пельменів. Щоб довго не бавитися наробила великих, майже як вареники - ну бо нашо оці вередування.

Ліпила і згадувала свою шкільну вчительку з англійської мови Надію Миколаївну - вона родом із півночі і розповідала, що має досвід ліплення пельменів на запас. В мене в родині хрещена Льоня ще так ліпить - але ніби розповідала більше про вареники. Але в будь-якому випадку, вчителі в мене класні. Ха! :)

 

Cалатик з сухариками

Салатик, до якого надихнула поїздка на Школу Християнського Життя і Євангелізації в Хмельницькій області - з сухариками та кукурудзою. Щоправда рибку та майонез замінила інгрідієнтами, які до подібного харчу вкидала Христя з гурту КАНА - в сухарях яблучка, мандарини та сметана :)

Час тиші - плідний час

Сьогодні навідалась на лекцію домініканця отця Маріуша Возняка в Інституті Томи Аквінського «Роль мирян в церкві». Посилалися на декрет Другого Ватиканського собору «Про апостольство мирян».

 

Найцікавішими стали роздуми над історіями священиків, яким у різні періоди історії церква на деякий час  забороняла проповідувати, щоб бува через свою слабкість не наговорили людям єресі. Намагаючись зберегти канонічну віру церква відправляла у роки мовчання тих, хто міг її нашкодити. Серед найвідоміших – Анрі-Марі де Любак. Нині він увійшов в історію церкви як богослов та автор наукової книги «Католицизм». У 1950-их за рішенням папи Пія ХІІ йому заборонили викладати від імені церкви та проповідувати. Причиною недовіри стало його вчення про благодать. Він був змушений припинити друк своєї книги «Надприродне» та припинити викладання в Католицькому університеті в Ліоні.

 

Час тиші для Любака завершився у 1960-му із приходом папи Йоанна ХХІІІ. Новообраний керманич впродовж років дружив з Любаком, тому після призначення запросив його консультантом комісії Другого Ватиканського собору.  Згодом Любак розповідав, що завжди вважав себе слухняним вченню церкви, тому навіть тоді, коли був відлучений від справ, з покорою прийняв час тиші. Саме у цей мовчазний період Любак взявся за написання книги «Католицизм», яку досі вивчають теологи.

 

Цікаво, що через такі випробування тишею проходить багато людей, які будують свою працю на надприродній благодаті. Людина, яка покликана до чогось більшого, ніж її оточення, мусить увійти в період тиші і самотності, аби розпізнати цінність свого завдання в світі, пережити очищення душі та увійти в служіння в довірі до Бога.

 

Думаю, людина, яка не бажає, щоб її силою вкидали у голодну тишу мусить сама дбати, щоб у важливий для її діяльності час знаходити період споглядання Бога, пошуку Його мудрості та пізнання себе та світу. Сучасній людині, яка звикла вічно кудись гнатися такий відпочинок для перезавантаження видається нелогічним і вона постійно намагається вскочити у активну діяльність, замість зупинитися і вгледітися в суть. Тому і летить, натрапляє на небезпеки, хвороби чи інші негаразди і лише у біді починає цінувати час – як праці так і відпочинку.

 

 

Але жити - це не лише бігти, а й часом пити водичку і дихати. Треба цього вчитися.

 

В контексті свого життя - думаю, що добре, що останнім часом мала вперше в житті тривалий таймаут від роботи для відновлення та перезавантаження. Вже входжу в справи. Але це був добрий час. Насправді. Хоча переконана, що найкращі відкриття – попереду.

 

Класна штука життя.   

Печені яблучка за рецептом Галочки Ткач!

Великі яблучка наповнені сирком з цукром та запечені в духовці :)

Cуп з грибами :)

Є багато речей, які дають людям задоволення від життя. Я ось маю вже довгий час таку забаву - готувати страви, які раніше не готувала, фотографувати їх та пишатися собою. Сподіваюсь, їх смачний вигляд таки викликає заздрість найзапекліших куховарок та пробуджує голод у потенційних кандидатів у споживачів цих страв :)

Так ось цього разу на моїй кухні супчик з грибами та сметаною. Це реально найсмачніше, що бачила за останні місяці моя кухня!

«Железная леди». Режисер Філліда Ллойд

Переглянула фільм «Железная леди» (реж. Філліда Ллойд). Про Маргарет Тетчер, трагедію останніх років її життя (чи може часи відплати за роки активності) та період політичної та економічної кризи, яка зрештою, привела до становлення Англії. Стрічку транслювали рік тому у кінотеатрах, проте я переглянула її тільки тепер.

Часом задаємо собі питання – як довго триватиме в країні псевдотетчеризм – коли живемо із затягнутими поясами проте без часових на це рамок та конкретної мети. Помираємо, проте у відповідь отримуємо песимістичні прогнози та нарікання. Песимізмом переповнені ЗМІ, як наслідок – маємо апатію суспільства до політичного життя, відсутність мотивації до дій, які, власне можуть це суспільство змінити та нове коло нарікання – на народ, який вартий такої влади та такого стану речей, до яких звик. Не менше(а може навіть більше) нарікань можна почути у настроях сусідньої, тепер уже євроінтегрованої Польщі.

В основу сценарію фільму закладено надзвичайно цікавий внутрішній конфлікт людини, яка готується до тілесної смерті. Тетчер замість прощатися – не погоджується на прощання з людьми, які супроводжували її впродовж життя та відмовляється від факту хвороби та безвиході. Здається навіть, що самі герої, які супроводжували її у політиці переслідують її у роки пенсійної немочі.

Так, у непрямий спосіб режисер «Железной леди» переконує глядача у неминучості життя після смерті та, напевно, закликає до відповідальності за роки, прожиті на землі. Натякає на зустріч, яка чекає на кожного після смерті.

У останні дні життя колись успішна жінка-політик переживає своє чистилище, або ж ретельне до нього приготування. Здається навіть, що саме ці роки чистилища є центральними у її захопливій історії.

Віра у вічне життя, вищі цілі, неминучість відплати та відповідальності за вчинене. Це, напевно, найкращі ліки від нарікання і апатії для сучасного суспільства. Ми змушені відмовлятися від політики псевдотетчеризму та робити це агресивно. Журналісти, громадські діячі, та просто небайдужі покликані помічати та вказувати на помилки влади, заявляти про хиби публічно. Проте варто вчитися здорової агресії, яка нищить ворогів народного блага, проте не відбирає ключі від вічності.

Тут важко не пригадати Ісуса, який викидав торговців із храму, проте тут же за них молився, благословляв і зцілював зі словами «Мир мій даю вам».

Гарна стрічка до перегляду в період Адвенту.

PS. Сама героїня Маргарет Тетчер ще жива, стрічка їй не сподобалась. Проте біографи политичної лідерки сценарієм цілком задоволені та підтверджують, що у ній справді розкрито природу зовні сильної жінки-політика