вівторок, 15 січня 2013 р.

Фільм «Амадеус» режисера Мілоша Формана


Вже кілька днів  розважаю над стрічкою про Моцарта та його колегу Антоніо Сальєрі «Амадеус», знятого за одноіменною п’єсою.

Захоплива історія музиканта Сальєрі, що закінчив свої дні у психлікарні через те, що не міг погодитись з Богом, який дав Моцарту більше талантів, ніж йому. Для Сальєрі страшною мукою є усвідомлення того, що, як він каже, "придуркуватому" Моцарту Бог дав талант легко писати геніальну музику та отримувати визнання публіки. Тоді як Антоніо змушений багато працювати, служити першим особам при дворі, проте і так отримує значно менші результати.  Трагедія і обурення Сальєрі настільки великі, що музикант віддає душу дияволу.

Як відомо, не щадить доля і талановитого Моцарта – він помирає від серцевого нападу після того, як переживає стрес за оперу про смерть свого батька, яку пише на замовлення. Моцарт іде у вічність, залишаючи дружину із малим дитям та геніальні твори, якими захоплюються покоління.

Трагічна, а водночас щаслива вразливість творчих людей. Вони так міцно люблять свою справу, що із шаленістю віддають їй у жертву усіх себе. А поразка у творчості їх вбиває. На поверхні у фільмі тема заздрості, у якій немає сенсу та жодної користі. Бо чим більше людині дано дарів, тим більша на ній відповідальність та потужніші душевні страждання за їх збереження.   
 
Проте найцікавішою, як на мене, є тема надприродних талантів. Моцарт, якого Бог вибрав, щоб донести світу послання, не мусить навіть довго думати, щоб написати геніальні твори. В його чернетках немає помарок, бо бачить ноти без інструменту, а щоб вразити слухачів музичною виставою досить однієї-двох репетицій.
 
У житті кожного з нас є речі, які нам робити просто. Це може бути музика, ораторський чи кулінарний талант, вміння водити авто чи  банальні, на перший погляд, здатності ходити, бачити, відчувати смаки та запахи. Усі ці таланти даються нам просто так – з любові Творця. А ми можемо не помічати їхньої вартості.
 
Дуже цікаво було спостерігатися за радісним Моцартом, який втішався перед імператором Йосипом ІІ, жартівливо та дещо самовпевнено переконуючи його у геніальності своїх творів. Історія мистецтва знає багато невизнаних за життя геніїв, проте Моцарт – не з таких. Він не лише пише чудову музику, а й харизмою комунікабельності вміє переконати скептиків, які вдають  з себе знавців прекрасного. Власне остання знатність допомагала Моцарту успішно працювати, розкривати свій талант та стати відомим за життя.
 
Творчим, або просто обдарованим людям часто не вистачає наснаги, щоб довести цінність свого таланту, а відтак і розкрити його, закопавши в щоденній рутині нереалізованим. Проте кожен дар дається нам для того, щоб ми були щасливі і допомагали бути щасливими іншим. А ще – важливо помічати таланти і дари в інших людях. Особливо, якщо це кохані, діти чи близькі друзі. Бо від їхнього щастя залежить і наша здатність до реалізації та відкриття нових і нових дарів. Словом, хай живе талант, примножений на любов до себе, інших та Того, хто створив цей світ.
 
Дуже класний фільм. Раджу усім.

середа, 9 січня 2013 р.

Амадеус. Фільм про вічну музику

Вже через дві години після опівночі додивилась фільм про Моцарта "Амадеус". Про ціну таланту, надприродні дари та змагання за життя після смерті. Реально класний. Якщо хочемо, щоб про нас пам'ятали, мусимо просити про підтримку та творити разом. В принципі фільм про любов. Надприродну і вічну.

пʼятниця, 4 січня 2013 р.

Страсті Христові - страсті людини

Напередодні нового року вперше в житті переглянула від початку до кінця фільм "Страсті Христові". Мел Гібсон настільки потужно зрежисував свій фільм, що раніше у мене не вистачало емоційних сил дивитися картину. Лише цього року моя природа піддалася перегляду "Страстей". 
 
Після перегляду розважаю передовсім про грані людської чутливості. Ганяючи за успіхом у наших справах ми часто вчимо один одного нічого не боятись, не зупинятись на досягнутому, перемагати людські слабкості та боротися із надмірною вразливістю. Причому міру встановлюємо самі, щоразу підвищуючи планку. Ну і, зрештою, досягаємо, перемагаємо і знову ставимо нове мірило особистого успіху. Рухатись, як і жити, звичайно, важливо. Проте дуже хочеться вірити, що за усіма цими змаганнями ми не втрачаємо те важливе і природнолюдське, закладене в нас Богом.
 
Думала про всі ці речі, коли дивилася на людей, які катували Христа, видумували нові засоби, щоб завдати болю людському тілу та відчували при цьому свободу задоволення. Напевно, щоб прийти до такої межі жорстокості та байдужості до болю цим людям потрібно було пройти чимало етапів праці над собою. Бо ж кожен із них колись народився маленьким хлопчиком, плакав, коли розбивав колінко при падінні, боявся, переживав. Його вражали чужі, та й свої страждання. Але потім мусів пройти певні етапи, назвемо це - тренувань - щоб втратити чутливість серця та стати нечутливим до крові та чужого болю. Більше того - отримувати задоволення від чужих страждань. Дуже важко зрозуміти, що відбувалося з цією людиною, яка згодом стала жорстоким знаряддям сатани.
 
Такої жорстокості бачимо чимало і в сучасному світі. Бунтуємось, як могли, скажімо, правителі Росії прийняти закон про заборону усиновлення дітей громадянами США та свідомо назавжди залишити у сиротинцях тисячі дітей. Не розуміємо, як могли так жорстоко розправитися з дівчиною троє вбивць Оксани Макар, про яку говорили минулої зими. Дивуємось, як люди із руками-ногами, такими ж головами, як у кожного з нас, роблять речі, переповнені цинізмом та жорстокістю.
 
Бог створив людину із чутливим серцем. Він дав їй здатність відчувати запахи, бути вразливими на дотик, захоплюватися, переживати емоції поруч із іншою людиною. Він дозволив їй відчувати біль за інших. І навіть сам своїм прикладом прийняв страждання людства.
 
Якось я раніше не надто замислювалась над висловом "прийняв страждання". Це більше для мене звучало, як погодився з Отцем на виконання певної місії. Але Ісус прийняв страждання - себто відмовився від захисних бар'єрів - погодився на те, щоб увійти у біль. Це як різниця між людиною, яка розбиває у кров обличчя, коли вона випила кілька літрів спиртного і тією, що впала об асфальт у свідомому тверезому стані. Перший може навіть не відчути, що в нього немає пів обличчя, другий же буде переживати величезний біль від рани. Бог за людство погодився тверезо, свідомо та без жодних захисних засобів увійти в страждання.  На рівні духа, душі і тіла. Аж поки не помер на хресті.
 
Думаю, чутливість вразливої дитини, яка переживає та співпереживає, десь боїться, колись втікає, колись дозволяє іншим відчути себе сильнішими поруч - це природа людини. І її краса. Дуже хочеться її не втратити. Особливо, не обміняти на щось пусте та маловажливе.
 
Думала довго, що допоможе людині цю чутливість зберегти. Чутливість, яка може стати знаряддям Бога, щоб той, кому вона дана, співпереживав та служив людству. Дуже складно. Людині потрібна людина. Десь сильніша, десь слабша, десь розуміюча. І Бог - Дух Святий, який дозволить цю чутливість зберегти.
 
Ми дуже боємося бути лузерами. Але правда полягає в тому, що це не найгірше, що може з нами статися.
 
Вчора передивлялася також ефір "Портретів" Сергія Дорофеєва з відомим журналістом Юрієм Макаровим.  Автор багатьох книжок, колись редактор і один із застовників найрейтинговішого в Україні каналу 1+1, людина, яку в обличчя знають мільйони людей. Дорофеєв його запитував: "Де Ви сьогодні живете? На що витрачаєте гроші?" - Макаров розповів, що живе з родиною у скромній маминій квартирі, а коли отримує гонорари, їде у такі ж скромні туристичні подорожі. Ось і всього. За все дякує Богу. І вважає себе щасливою людиною. Каже, не раз отримував пропозиції зайнятися політикою чи бізнесом, але відмовлявся. Бо погодився на те, щоб бути лузером. Всміхається: "Ага, я - лузер. І не стидаюся, що лузер".
 
А це вже від мене - проте якщо лузер - то який мудрий лузер.
 
Той, серце якого чутливе до страждань - чутливе і до захоплення, здатне до любові. Це дуже класний дар - чутливості серця.
 
Попри те, що мені було досить важко від початку до кінця дивитися фільм і тричі робила паузу на чай, щоб прийти до тями та вмовити себе дивитися далі, після завершення стрічки - відчула, як мене наповнює сила і величезна радість. Напевно, це смак народження до Воскресіння.

Отакі враження.

середа, 2 січня 2013 р.

Апокалипсис Мела Гібсона

Подивилась "Апокаліпсис" Мела Гібсона. Життя належить тому, хто приймає у власність обітовану йому землю. Рабство гріха і смерті часто лякає людину, яка шукає Бога. Коли пізнаєш свою слабкість перед проступками та обставинами, у які потрапляєш, здається, що сила зла значно потужніша за твій потенціал з нею боротися. Проте людина отримує велику силу і благодать, коли приймає для себе правду про ту обітовану землю, яку Бог створив їй у власніть та погоджується із перемогою, яка вже їй належить.
 
У стрічці Мела Гібсона спостерігаємо за історією племені майя кінця ХІ століття, де поціновують плідність людини та охоче приймають тих, хто в потребі. Проте однієї ночі на плем'я нападають вороги та забирають жінок у рабство, а чоловіків готують, щоб привселюдно віддати у жертву. Зрештою, вижити вдається лише мисливцю на ім'я Лапа Ягуара, який напочатку ховає в ямі свою вагітну дружину з дитиною, а після повернення з полону виводить рідних на свободу.

Подібно, як людина доброї волі, яка розуміє, що важливо чинити добро та дбати про свою землю, свій дім, місце, де вона перебуває. Проте, як виявляється, самих лише добрих справ мало для того, щоб залишитись господарем своєї землі. Потрібна ще й віра у те, що ця земля, територія, де ти перебуваєш є також місцем, де ти отримуєш особливе покликання та що є щось більше, аніж твоє плем'я - обставини чи оточення. Лише той із народу, хто вірить у силу благословіння на своїй землі отримує порятунок від смерті.  А відтак є плідним та здатним радіти життю, яке із цим благословінням приходить.
 
Дуже цікава у фільмі роль жінки-матері, яка оберігає та народжує потомство, поки чоловік змагається за покликання. Жінка-серце кожної людини, яка виношує місію та чоловік-тіло, яке діє, щоб практично це покликання реалізувати. Молитва та чування, які терпляче оберігають обітницю спасіння, отриману від Бога та відвага у проголошенні та пізнанні, що дозволяють цю обітницю спасіння доцінити та передати іншим.
 
Кінця світу не буде! Бо нам належить життя та вічність. І любов. Яка, власне, дає життя! 
 
 
Кльово, що люблю писати, бо стільки емоцій, аж розриває свідомість після перегляду :)

понеділок, 31 грудня 2012 р.

Ну що ж - 2013 - поїхали! :)

Підсумки футбольного року хочу розпочати із різдвяної історії. Про Рудіка. Є у мене друг Рудік. Він хороший такий хлопець, музикант, гарно співає. Але на зрізі минулого року наші спільні друзі-журналісти поїхали гуляти по Львову. Відпочивали, зустрічали там ялинкові свята. А Рудіка з собою не кликали. Навіть не знаю чому. І навіть йому не сказали про свою мандрівку. А приїхали - ідуть вулицею міста-лева, розглядають вітрини - а тут - Рудік. З мішком і ялинкою на плечах. Як з'ясувалося, Рудік спеціально поїхав до Львова, щоб влаштувати людям свято. Накупив маленьких сувенірчиків-даруночків, всівся зі своєю ялинкою у центрі Львова і гукав до людей: "Веселого Різдва! Христос Народився!". Отакий Рудік!
І таких друзів, які приносять свято в мене багато. Це найращий висновок минулого року.
А тепер по порядку. Чи не найцікавішим досвідом у професійному житті були, як і очікувалося, зйомки під час ЄВРО-2012. Проводила екскурсії шведським фанатам, показувала їм столичний транспорт, вчила їсти українську тараньку та вмовляла не пити так багато пива. Про останнє - хлопці уважно слухали, та запевняли, що вдома пиво надто дороге, тому більше не будуть. Мій хеппі інглиш врешті згодився в роботі :) Вері гуд.
Дуже вдячна каналу ТВі, що під вінець ЄВРО-12 відправили мене у відрядження на Європейський стадіон культури до Польщі. Слухала крутих виконавців, гуляла місцевими театрами та роздивлялася футбольні декорації. Футбольний чемпіонат справді знакова подія для української та польської історії.
Як і планувала, зганяла на літню сесію Школи Християнського Життя та Євангелізації до Білорусі. Не менш знакова подія, яка, вірю принесе плоди не лише у найближчі роки, а й у вічності. Познайомилась з класним священиком о.Олександром Жарнасеком, який впродовж років працює з в'язнями, допомагає багатьом з тих людей, яких визнали непотрібними для світу віднайти надію і зустріти любов, якої не бачили з дитинства. Добре, що є такі люди.
Я так і не здала на водійські права, не дійшли руки до вивчення італійської та не здійснила запланованої новорічної подорожі. Проте завжди мала під рукою добрих водіїв, отримала можливість тривалий час побути вдома та отримати задоволення від відпочинку.
Відкриттям року стала програма "Портрети" Сергія Дорофеєва. Досі думаю над тим, що часом для того, щоб зробити гарний телевізійний продукт люди виходять за рамки, яких дотримується більшість з їхнього оточення та слухають своє серце. Сергій приїхав до України із Мінська. І першою його візитівкою на українському ТІВІ(на 5-му каналі) стала програма-діалог оперта на людськість гостя. Круто. За місяць переглянула майже всі програми, які Дорофеєв знімав впродовж року.
Ще був Бенні Хінн, книжки якого читала вже більш ніж 10 років, а цьогоріч так співпало, що саме у мій день народження Бенні був у Києві. Бог до мене не лише добрий, а й щедрий! В 2012-му мені виповнилося 30.
Час планувати.
Хочу гарну працю. Бо знаю, що коли ми робимо те, що любимо, це не лише круто, а й плідно. Займусь цим у перші дні року.
Хочу поїхати на Польську сесію Школи Християнського Життя і Євангелізації.
Хочу побувати на могилі Йоана Павла ІІ в Ватикані.
Минулого року зірвалася моя поїздка до Ізраїлю. Шкодувала за нею, але, чесно кажучи, певно то не було справою, яку мені конче хотілося здійснити саме зараз. Тому життя довге. Зганяю ще колись. Не обов'язково в 2013-му році.
В 2012-му я навчилася готувати багато смачних страв та навіть сама виготовила новорічні декорації для свого дому. У наступному році не планую в цій справі зупинятися, але також хотіла б трошки навчитися шиттю. Кльово, коли можеш виготовити гарну одежинку своїми руками. Але остання справа без фанатизму.
Що справді важливо - це вивчення мов. Англійська, польська та італійська і далі на порядку денному.
Вже багато років чую розповіді захоплених колег про зимове катання на лижах. Я ще жодного разу не стояла на професійних лижах. Хотіла б спробувати.
В минулому році вперше вдалося долучитися до доброї справи для дітей-сиріт. Ще маю дома пакуночок з іграшками та м'яч для сиротинця. Дай Бог у наступному зробити для них щось ще більше. Треба про це ще думати.
На часі рухатись в нових справах. Цьогоріч уже досить автономно і мило діє молитва прославлення в соборі св.Олександра у центрі Києва, за яку співпереживала півтора останніх(чи більше) роки. Тепер як тільки облаштуюся з роботою на телеканалі - буду думати над новими справами.
Увесь минулий рік думала над важливістю розібратися  детальніше в українському законодавстві. Цікава мені ця справа.  Було б добре знайти для цього час. Та й не лише в українському.
Про кохання-заміжжя і дітей деталізувати не буду. Бо й так ясно, що така любовелюбна людина як я не може не мріяти про дітей і подружжя. Але як Господь поведе. Вірю, що Він пильнує.
І про футбол. Коли вболівала за українську збірну у фан-зоні на Хрещатику, думала про те, що для людей дуже важливо спостерігати, як інші змагаються за перемогу та перемагають. Бо це додає бажання рухатись, щось робити та з запалом проживати кожен день. Цей рік подарував мені багато потужних емоцій :) часом неочікуваних. Ще багато чого доведеться зрозуміти. Але життя прекрасне. Бо в ньому є я :)
Ну і хочу машинку. Гарну комфортну машинку. Бажано, з симпатичним водієм - бо трохи боюсь керувати на дорозі.

PS. А ось мій друг Рудік із розповіді про ялинку

пʼятниця, 21 грудня 2012 р.

Про успіх і варенички

Якщо зустрічаєте когось у своєму житті, хто з усіх сил своєю поведінкою, жестами чи словами намагається переконати вас у неспроможності робити якусь справу - не ображайтесь на цю особу. Попросту цей бунт стосується сфери вашого особливого успіху, тому люди можуть відчувати у вас конкурента, та несвідомо перешкоджати таким чином у розвитку. Навіть не люди, а зло, яке маніпулює людиною, виховуючи у ній комплекси.

Свого часу я впродовж років чула про свою неспроможність вести домашні справи, готувати смачну їжу та робити щось за межами професії.
 
Проте - одного дня я сказала - фігушки - і визнала свою успішність. Вже більш ніж як два роки на моїй кухні регулярно з'являються власноруч приготовлені страви і деякі з них, дуже навіть смачні.
 
Сьогодні в моєму холодильнику варенички з курячою печінкою, цибулькою та морквою. Щоб переконатись у смачності начиння, із фаршу, який залишився, насмажила млинчиків. Правда, у млинчики додала ще манки і яйце, щоб мали форму.
 
І ще про форму - дівчатка, якщо ваш кавалер не вміє усього робити - не треба його за це чмирити, бо чоловіки болісніше за жінок сприймають критику. Краще похваліть за те, що вміє. Про людину свідчать не вміння чи природні здібності, а ревність бажання досягати успіху, сходити на нові вершини та жити цікавим життям. Решта - дрібниці.
 
І про варенички - на молоці і з яйцем тісто виходить пухкішим і краще міситься. Ну і колір тоді цікавіше. :)



четвер, 20 грудня 2012 р.

Пельмені!

Що-що, а це реально кулінарне досягнення цього року! Наліпила та наморозила пельменів. Щоб довго не бавитися наробила великих, майже як вареники - ну бо нашо оці вередування.

Ліпила і згадувала свою шкільну вчительку з англійської мови Надію Миколаївну - вона родом із півночі і розповідала, що має досвід ліплення пельменів на запас. В мене в родині хрещена Льоня ще так ліпить - але ніби розповідала більше про вареники. Але в будь-якому випадку, вчителі в мене класні. Ха! :)

 

неділя, 16 грудня 2012 р.

Cалатик з сухариками


Салатик, до якого надихнула поїздка на Школу Християнського Життя і Євангелізації в Хмельницькій області - з сухариками та кукурудзою. Щоправда рибку та майонез замінила інгрідієнтами, які до подібного харчу вкидала Христя з гурту КАНА - в сухарях яблучка, мандарини та сметана :)

неділя, 9 грудня 2012 р.

Час тиші - плідний час


Сьогодні навідалась на лекцію домініканця отця Маріуша Возняка в Інституті Томи Аквінського «Роль мирян в церкві». Посилалися на декрет Другого Ватиканського собору «Про апостольство мирян».
 
Найцікавішими стали роздуми над історіями священиків, яким у різні періоди історії церква на деякий час  забороняла проповідувати, щоб бува через свою слабкість не наговорили людям єресі. Намагаючись зберегти канонічну віру церква відправляла у роки мовчання тих, хто міг її нашкодити. Серед найвідоміших – Анрі-Марі де Любак. Нині він увійшов в історію церкви як богослов та автор наукової книги «Католицизм». У 1950-их за рішенням папи Пія ХІІ йому заборонили викладати від імені церкви та проповідувати. Причиною недовіри стало його вчення про благодать. Він був змушений припинити друк своєї книги «Надприродне» та припинити викладання в Католицькому університеті в Ліоні.
 
Час тиші для Любака завершився у 1960-му із приходом папи Йоанна ХХІІІ. Новообраний керманич впродовж років дружив з Любаком, тому після призначення запросив його консультантом комісії Другого Ватиканського собору.  Згодом Любак розповідав, що завжди вважав себе слухняним вченню церкви, тому навіть тоді, коли був відлучений від справ, з покорою прийняв час тиші. Саме у цей мовчазний період Любак взявся за написання книги «Католицизм», яку досі вивчають теологи.
 
Цікаво, що через такі випробування тишею проходить багато людей, які будують свою працю на надприродній благодаті. Людина, яка покликана до чогось більшого, ніж її оточення, мусить увійти в період тиші і самотності, аби розпізнати цінність свого завдання в світі, пережити очищення душі та увійти в служіння в довірі до Бога.
 
Думаю, людина, яка не бажає, щоб її силою вкидали у голодну тишу мусить сама дбати, щоб у важливий для її діяльності час знаходити період споглядання Бога, пошуку Його мудрості та пізнання себе та світу. Сучасній людині, яка звикла вічно кудись гнатися такий відпочинок для перезавантаження видається нелогічним і вона постійно намагається вскочити у активну діяльність, замість зупинитися і вгледітися в суть. Тому і летить, натрапляє на небезпеки, хвороби чи інші негаразди і лише у біді починає цінувати час – як праці так і відпочинку.
 
 
Але жити - це не лише бігти, а й часом пити водичку і дихати. Треба цього вчитися.
 
В контексті свого життя - думаю, що добре, що останнім часом мала вперше в житті тривалий таймаут від роботи для відновлення та перезавантаження. Вже входжу в справи. Але це був добрий час. Насправді. Хоча переконана, що найкращі відкриття – попереду.
 
Класна штука життя.   

субота, 8 грудня 2012 р.

Печені яблучка за рецептом Галочки Ткач!

Великі яблучка наповнені сирком з цукром та запечені в духовці :)

Cуп з грибами :)

Є багато речей, які дають людям задоволення від життя. Я ось маю вже довгий час таку забаву - готувати страви, які раніше не готувала, фотографувати їх та пишатися собою. Сподіваюсь, їх смачний вигляд таки викликає заздрість найзапекліших куховарок та пробуджує голод у потенційних кандидатів у споживачів цих страв :)

Так ось цього разу на моїй кухні супчик з грибами та сметаною. Це реально найсмачніше, що бачила за останні місяці моя кухня!

пʼятниця, 7 грудня 2012 р.

«Железная леди». Режисер Філліда Ллойд


Переглянула фільм «Железная леди» (реж. Філліда Ллойд). Про Маргарет Тетчер, трагедію останніх років її життя (чи може часи відплати за роки активності) та період політичної та економічної кризи, яка зрештою, привела до становлення Англії. Стрічку транслювали рік тому у кінотеатрах, проте я переглянула її тільки тепер.

Часом задаємо собі питання – як довго триватиме в країні псевдотетчеризм – коли живемо із затягнутими поясами проте без часових на це рамок та конкретної мети. Помираємо, проте у відповідь отримуємо песимістичні прогнози та нарікання. Песимізмом переповнені ЗМІ, як наслідок – маємо апатію суспільства до політичного життя, відсутність мотивації до дій, які, власне можуть це суспільство змінити та нове коло нарікання – на народ, який вартий такої влади та такого стану речей, до яких звик. Не менше(а може навіть більше) нарікань можна почути у настроях сусідньої, тепер уже євроінтегрованої Польщі.

В основу сценарію фільму закладено надзвичайно цікавий внутрішній конфлікт людини, яка готується до тілесної смерті. Тетчер замість прощатися – не погоджується на прощання з людьми, які супроводжували її впродовж життя та відмовляється від факту хвороби та безвиході. Здається навіть, що самі герої, які супроводжували її у політиці переслідують її у роки пенсійної немочі.

Так, у непрямий спосіб режисер «Железной леди» переконує глядача у неминучості життя після смерті та, напевно, закликає до відповідальності за роки, прожиті на землі. Натякає на зустріч, яка чекає на кожного після смерті.

У останні дні життя колись успішна жінка-політик переживає своє чистилище, або ж ретельне до нього приготування. Здається навіть, що саме ці роки чистилища є центральними у її захопливій історії.

Віра у вічне життя, вищі цілі, неминучість відплати та відповідальності за вчинене. Це, напевно, найкращі ліки від нарікання і апатії для сучасного суспільства. Ми змушені відмовлятися від політики псевдотетчеризму та робити це агресивно. Журналісти, громадські діячі, та просто небайдужі покликані помічати та вказувати на помилки влади, заявляти про хиби публічно. Проте варто вчитися здорової агресії, яка нищить ворогів народного блага, проте не відбирає ключі від вічності.

Тут важко не пригадати Ісуса, який викидав торговців із храму, проте тут же за них молився, благословляв і зцілював зі словами «Мир мій даю вам».

Гарна стрічка до перегляду в період Адвенту.

PS. Сама героїня Маргарет Тетчер ще жива, стрічка їй не сподобалась. Проте біографи политичної лідерки сценарієм цілком задоволені та підтверджують, що у ній справді розкрито природу зовні сильної жінки-політика

         

середа, 28 листопада 2012 р.

Serce na dłoni

Подивилась фільм, в якому у 2008-му році знімався Богдан Ступка "Serce na dłoni"(Режисер Кшиштоф Зануссі). Його ще не дублювали українською. Про хлопця, який намагався здійснити самогубство та багатія, який з усіх сил хотів його врятувати.    
 
Олігарх Костянтин зустрічає в лікарні юнака Степана саме у ту мить, коли молодого реабілітовують після спроби втопитися. У Степана немає дому, виганяють з роботи та залишає дівчина. Сенс життя вичерпано. Навіть у церкві відмовляються дати грошей на марку для листа, щоб на прощання відправити дівчині. Все, що залишається - взяти дві цеглини до рюкзака, стрибнути з мосту та втопитися. Та вбивство не вдалося. Степан борсається у воді та зрештою його витягують не берег. У лікарні бізнесмен намагається говорити Степанові про цінність життя, вручає першу в житті цигарку та благословляє на довголіття.

Як би не намагався згодом Степан позбутися життя - воно залишається з ним.  

Ну - бо жити варто.

Як і рухатись вперед, перемагати та втілювати мрії. Після перегляду стрічки думаю, що також маю дуже великі та амбіційні мрії. І хочу, щоб вони втілились. Ну бо як інакше. Не можуть же вони загинути.
 

понеділок, 26 листопада 2012 р.

О любви и страхе

 
Очень вдохновила мысль Рава Ашера Кушнира о том, что при правильной модели поведения женщина мужчину должна немного бояться. Размышляю об этом более - что человек по отношению к Богу не может жить только милостью, но должен иметь в себе страх Божий и уважение к Его силе. Лично для меня это очень сильное открытие

пʼятниця, 23 листопада 2012 р.

Листівкостас

Спеціально влаштувала перестановку меблів в хаті, щоб облаштувати зручне місце для свічки, з якою молюсь та листівочок від друзів. А то скучила, поки теплі листівки лежали в шафі. (Хто не пам'ятає - рік тому у минулій хаті, вони в мене стояли на видному місці)
Так от - червоненька - хенд-мейд бай Наталка Любченкова, яка зараз працює на телебаченні у Франції. З Наташею ми познайомились на каналі СІТІ, а потім вона рекомендувала мене редакторці ТВі і так я потрапила на політичний канал.
 
З ведмедиком - приїхала від Людочки Підгородецької, яка сьогодні Міла Ковальська і живе в Лондоні :) З Людочкою ми були разом у католицькій спільноті "Любов Христова" у Вінниці та разом працювали на ТРК "Прем'єр". Після переїзду до Лондону Людочка залишила мені у спадок програму "Погода надворі", у якій я вперше працювала ведучою та яку фінансували польські друзі із фірми "Барлінек".  
 
Наступна рожевенька - від колег-журналістів ТВі
 
Синеньку з хлопцями подарував найкращий на каналі оператор Кирил Лазаревич. Написав, щоб працюючи на каналі не забула про гарних хлопців та навіть написав рекомендацію, за якими критеріями їх вибирати. Опрацьовую досі :)
 
"Думаю про тебе" із благословінням від Танюши Пінчук із "Новомедіа"
 
Рожевенька з сердечком із настановою про втілення мрій від дівчаток зі спортзалу  Fit Curves. Спорт - це дуже жіночно!
 
А біленька - Z darem serca - від Моніки - польської дівчинки, яка працює вчителькою-психологом у Варшаві, їздить на прикольніцй червоненькій машинці, дружить із моєю подружкою Галочкою Ткач та гостювала у мене під час подорожі Україною
 
Ще є маленький собачка від мого брата Василія Тупальського  і рожеве ангелятко від хлопців-новомедійців до якогось із 8-го березня :)
 
Срібний розарій від Леночки Підгородецької, яка зараз живе в Італії
 
Та зайчик - він до мене потрапив під час збору іграшок для дітей-сиріт, проте випадковим(чи не випадковим чином) не вскочив до 40-ка величеньких подарункових пакунків. Тепер живе в моїй хаті.
 
Кожен друг, якого маю у житті - дуже великий дар для мене. А оці листівочки - нагадують під час молитви, щоб подякувала за  них Богові та помолилася про благословіння.
 
 

Придністровський омлетик

У минулий уікенд їздила Одесу - проводила Школу Християнського Життя для одеситів та учасників із Молдови та Придністров'я. Південні тітоньки навчили готувати омлет із сметаною та  зеленим горошком :)
 
Все найсмачніше просто!

вівторок, 13 листопада 2012 р.

Котлети без булки

 
Завжди думала, що котлети - це фарш з батоном. Сьогодні винайшла нову комбінацію(хоча може, в принципі, її вже знають досвідчені куховари :) ). Так от - замість булки просто вкинула трохи паніровочних сухарів і додала сіль і яйця. Проігнорувала навіть цибулю. Ліпила маленькі кульки, приплескувала в нетовсті млинчики і смажила в олії. Потім ще 20 хвилин протушила. Котлетки вийшли не надто жирні, м"які та смачні. Просто, щвидко та майже дієтично :))). Отакот :)

понеділок, 12 листопада 2012 р.

Діти-сироти. Любов з перфекціонізмом

Читаю Книгу Чисел і думаю, що Бог має серце прискіпливої  жінки, яка до всього придивляється, розставляє все і всіх на свої місця, веде ретельний перепис та облік майна та виставляє за двері те, що смердить, переносить збудники хвороб та може зашкодити родині. Бог радить Мойсеєві переписати поіменно сім’ї, розставити в чіткому порядку речі у таборі, повиганяти за двері прокажених та тих, хто доторкався до мертвої душі – себто чинив великий гріх щодо людини.   

Останнім часом чую(та й сама, в принципі пропагую) небезпеку перфекціонізму. Але, думаю, що є ситуації життя, коли перфекціонізм все ж має місце. Як, скажімо, вивести вітрянку з хворої людини? – обмастити зеленкою, нагодувати антибіотиками, тримати подалі від людей та годувати лимонами. Так само для людини, яка вже так зарилася у своє рутинне болото, що не бачить нікого навколо, добрими ліками буде на якийсь час кинутись у іншу крайність і з перфекціонізмом  залишити усі свої справи, накупити подарунків, та почати з гіперактивністю спілкуватись з іншими. З часом улесливість притреться, максималізм в відносинах стихне, а людина знайде гармонію між тим, хто риє та тим, хто надто повзає перед іншими.  І буде перфект без «ізму».

Для мене певною мірою перфекціонізму була нещодавня акція допомоги дітям із сиротинцю. Сама для себе придумала, сама організувала. Коли заплуталась у стосунках і відчула, що радше ненавиджу людей, які мене оточують, ніж приймаю з терпимістю їхню присутність. Перше, що спало на думку у такій халепі - допомогти людям, які практично ніколи не бачать любові та підтримки. Не знала, що доброго можу для них зробити, тому просто почала збирати іграшки. Коли отримувала від друзів та знайомих кожного нового ведмедя чи пазли для сиріт, бачила нову причину, чому хочу їм послужити.

Перше – необхідність вкладати у дитячий інтелект. Діти із сиротинці відстають у розвитку у порівнянні із дітьми із нормальних сімей на 2-3 роки. Тому після закінчення навчання не можуть знайти собі місця в суспільстві та потрапляють у тюрми.

Попри те, що постійно чуємо, начебто інтернати вже ні в чому не мають потреби, бо до них постійно їздять дяді-депутати з подарунками – дітям бракує найпростішого. Сім’ї, які опікуються інтернатами, розповіли, що банально збирали гроші на домашні капці для хлопчиків, бо взимку, їм немає в що взутися. Діти ходять босими по холодній підлозі – бо хатнє взуття просто не входить до забезпечення інтернатів.

Була свідком того, як волонтери, які організували зустріч із сиротами, проводили розпродаж саморобок. Коштом проданих виробів, повертали за дорогу дітей до Києва. Бо у столиці знайшлися родини, готові взяти на день-два дітей на прогулянку, проте не мали грошей, щоб оплатити малечі залізничні квитки.

Коли оголошувала про акцію, від багатьох радників чула про відповідальність – що не можна приручати до себе дитину, бо потім вона отримає травму, коли її залишиш. Тому, якщо я не маю змоги усиновити або впродовж років відповідально нею займатися, радили  взагалі не їхати до сиріт. Тепер я знаю, що це все відмовки. В неділю, коли одну дівчинку, яка вперше приїхала до Києва та гуляла з місцевою жінкою, запитали, а де ти сьогодні була? – вона усміхнено відповіла – в Макдональдсі! Та в зоопарку. А з ким була? – вона навіть переплутала ім’я жінки. Враження від прогулянки були для дитини цікавішими. І, переконана, вони залишаться у пам’яті. 

Так, це правда, що сироти потребують передовсім сімей і друзів, які залишаються з ними надовго, вони потребують родин, які заберуть їх до себе. Але якщо ми не дозріли, щоб дати їм більше – можемо подарувати те, що маємо – кілька годин свого часу, пару гривень чи банальні пазли-іграшки. Адже у нашому, вже дорослому і щасливому житті ми теж маємо людей, які з нами поруч впродовж довгого часу, а маємо і таких, що просто з’явилися на кілька хвилин, подарували добро і пішли собі. Для мене це  було відкриттям. Після збору іграшок я зрозуміла, що не варто боятись і чекати часу, коли ти доростеш до перфекту і усиновиш дитину(бо до такого вчинку не всі готові, а хто готовий – можуть дійсно не дозволити обставини), але можна хоч щось доброго робити цим дітям. А потім, можливо, після малого вчинку захочеться зробити і щось більше.

Я вже навіть маю кілька ідей – наприклад, людина, яка вміє робити гарний макіяж чи зачіски, може приїхати на годинку і навчити цьому старших дівчаток. Тренер може приділити пару годин свого часу та провести для хлопців тренування з гантелями. А ось такі, як я, можуть допомогти своєю гривнею, щоб ці ж гантелі придбати.  І це все можна робити з любов’ю.

На перший погляд,  дуже прості справи, але щоб почати хоч щось робити, я мала пережити період перфекціонізму та придертися до себе, що не вмію любити людей.

 Коли побачила 40 худих і трохи диких дітей, яких волонтери привезли до Києва, думала, що десь отак виглядає голодна людська душа. Коли перебуває в ізоляції від інших та не може прийняти любов світу. Дуже вдячна цим дітям, що мені послужили. А також, звичайно, тим, хто щиро передавав іграшки. Певна, що вони також отримають винагороду за відкритість. 

 
PS. Починаю наступну тепер уже безстрокову акцію – буду збирати нові футбольні та волейбольні м’ячі. Коли назбираю з десяток – відвезу або передам до сиротинців. Вже активно за ними їздити не зможу, бо буду повертатись до основної роботи, але з рук в руки – може щось з того вийде.    

понеділок, 5 листопада 2012 р.

Нужно ли учиться на факультете журналистики, чтобы стать хорошим журналистом?

Картинка с афиши Московского камерного оркестра «Musica viva»
В последнее время постоянно слышу вопрос – нужно ли для профессии журналистское образование? Ведь можно получить много опыта во время работы, не базируясь на академических знаниях. Есть так много профессиональных курсов, а во многих странах мира журналистами стают люди, которые учились на коротких семинарах и отслушали чисто практические лекции.

Мой ответ  на этот вопрос – без журналистского образования научиться ремеслу можно. Можно также попасть в струю и зарабатывать достаточное количество денег. Но нужно ли тратить 5 лет на университет? – в зависимости от того, какие цели ты преследуешь.

Если ты хочешь двигаться в направлении аналитики, быть глубоким в профессии, если ты человек, который смотрит широко и внимательно, уже сегодня исследуя года своей зрелости, то скорее да, чем нет. Поскольку качественное (подчеркиваю – качественное(!) ) журналистское образование, позволит тебе придти в профессию писателем, а не мейкером. Человеком, который имеет определенную философию и виденья своих целей, а не практиком, который ищет, куда применить навыки.

В свое время таким было для меня лично образование в Львовском университете им. И. Я. Франка. Я пошла учиться, уже имея за спиной несколько лет «мейкерства», но искала глубины в профессии и хотела научиться построения стратегии действий. Именно в это время я получила должность редактора. Это была скромная должность, но она гармонично влилась в те процессы, которые происходили в моем сознании во время получения немного сложных, отчасти нудных академических знаний.   

Ярким творческим людям очень полезно получить обрамление своего таланта.  

Часто говорят о том, что среди акул пера есть множество математиков, юристов и врачей. И что это не мешает им быть успешными. – Конечно же, это правда – как и в любой сфере успех человека зависит не столько от обстоятельств, сколько от усердия, правильных реакций и везения. Но в то же время если ты человек базового подхода – тебе нужно использовать базовые методы.

Журналист с хорошим академическим образованием по профилю (даже не по профессии) знает, где искать и у кого спрашивать нужные знания.  А в часы творческого поиска сможет всегда опереться на фундамент, полученный в университете.  

Лично я, если бы имела должность, которая требует приема людей на работу, внимательно читала бы в резюме когда, где и при каких обстоятельствах этот человек учился, и так же спросила бы его, почему  он получил то или иное образование. Потому что это очень   многое может сказать  о личности.  

Так же я часто размышляю о том, что будет с журналистами через много лет, когда телевиденье, возможно, перебазируется в интернет, новости, как и другие форматы утратят свою актуальность. Или когда история развития медиа развернется по интересному неожиданному для нас сценарию. Так бывает, что люди, которые чувствовали себя профессионалами в определенный период истории,  по истечению лет очутились в ситуации, когда мир объявил о неактуальности их методов работы и навыков. Мы стареем, а жизнь меняется, технологии развиваются, старое просто банально надоедает. Но мудрые люди всегда смогут вернуться к первоисточнику и опереться на фундамент, заложенный ранее. В миксе с динамикой технологических веяний нудные академические глубины помогут сформировать вкусных продукт.

Я верю, что будущее за писателями. Потому что потребитель во все времена восхищался не только морской пеной, а и глубинами. Будь то в театре, в художественном искусстве  или в такой изощренной и современной форме, как всеми нами любимые СМИ.

Для меня самый вкусный рецепт получения знаний и опыта – микс академии, тренинг-зарядки и практики. Плюс бодрость духа и желание независимо от дипломов и опыта покорять новые и новые вершины. 

Учение – свет! J

неділя, 4 листопада 2012 р.

Полезная и вредная помощь. Про допомогу дітям-сиротам


Геннадий АСИРЬЯНОВ г. Новосибирск
Мария МИРКЕС г. Красноярск

(З інтернет-сторінки Благодійного фонду "У колі друзів")

Сиротам помогать надо. Это понятно.

И пока мы не начали активно работать с детскими домами, мы считали, что этот тезис настолько прост и понятно-однозначен, что обсуждать его особенно нечего, нужно брать и помогать. Но…

При более близком знакомстве с проблематикой детских домов обнаружилось, что помощь бывает полезная и вредная. Многие благие намерения разбиваются о вечное наше «хотелось как лучше, а получилось…».

Вредная помощь
Самые привычные и понятные способы помощи сиротам, воспитанникам детских домов и интернатов — это, прежде всего, подарки (от простеньких игрушек и поношенных, но еще целых вещей, до дорогих телевизоров), оплата развлечений и экскурсий и многие другие. Но вы когда-нибудь задумывались над тем, каковы отдаленные последствия таких подарков?

Предположим, приезжают в детский дом спонсоры и вручают детям дорогие подарки. Играет оркестр, дети танцуют, все рады и счастливы. Работают видеокамеры и фотоаппараты (очень важная деталь).

Давайте представим себе, как эту ситуацию видят дети: они постепенно начинают понимать, что можно получать от мира блага не за что-нибудь, а «бесплатно», только за то, что ты сирота. Сиротство — это способ вышибать из мира средства. Такая стратегия жизни.

Мы как-то пытались уговорить спонсора вручить подарки не всем поголовно, а, например, выделить в виде стипендии отличникам и ударникам, или тем, кто в последней четверти стал лучше учиться — деньгами или вещами, не важно. Спонсоры не согласились, и подарки — небольшие — получили все. За что? За то, что сирота.

Постепенно у детей вырабатывается стиль поведения «я сиротка», который помечен как «эффективный». Суть его состоит в следующем: ты демонстрируешь свое сиротство, после чего просишь от мира : чего угодно (иногда денег, иногда возможность опоздать или не выполнить поручение, оправдание лени и безответственности. Мир обязательно тебе это даст или позволит.

Теперь проследим, что происходит дальше. Выходит воспитанник детского дома в жизнь, начинает учиться или где-то работать в тех же стратегиях: я сирота, мне больше положено. Не за хорошо выполненную работу, а только за то, что я сирота.

Очень скоро, болезненно и с трудом, бывший детдомовец начинает понимать, что мир ему ничего не должен, что все надо зарабатывать. И выработанная стратегия поведения рушится. А других-то нет!

Кто виноват в формировании такой стратегии поведения детдомовца? — Сотрудники детских домов, организующие подобные акции? — Спонсоры? — Социальная ситуация, требующая от администрации подобных мер?

Мы считаем, что причина в кратковременности нашего внимания, видения. Мы думаем о «прямо сейчас», а прямо сейчас подарки детям — это здорово. Как научиться думать про «значительно вперед»? Как должен быть устроен детский дом, да и вся социальная сфера, чтобы работники были вынуждены (или хотели бы, могли бы) видеть далекие последствия своих действий?

Пока учреждения, работающие с проблемой социального сиротства, устроены так, что видеть далекое последствие своих действий: ни к чему. Безусловно, бывают талантливые воспитатели детских домов или отдельные сотрудники социальной сферы, но это скорее случайность. Это заслуга «ненормальных» увлеченных педагогов (низкий им поклон), а не системный эффект.
Но мы отвлеклись.

Итак: не нужно приучать детей и окружающих их взрослых (воспитателей и других сотрудников детского дома) к подачкам и формировать тем самым психологию нищего.
Отдавая себе отчет в том, что заявленный тезис звучит как минимум странно, еще раз подчеркнем: речь идет не о том, что детям не нужно дарить подарки! Мы предлагаем обращать внимание на тот контекст, в котором ребенок получает те или иные блага. Нужно понимать, как каждая ситуация выглядит со стороны ребенка и пытаться представить, какие последствия для будущего ребенка это может иметь.

Полезная помощь
Давайте задумаемся над тем, чего больше всего не хватает детям-сиротам. Они, конечно, многого лишены, но что самое существенное? Какие именно лишения ставят на них печать сиротства и тем самым принципиально отличают от обычных детей, сколь угодно бедных, но все-таки не сирот?

Это не деньги, не одежда, не компьютеры — ведь множество «обычных семейных» детей живет в куда более худших условиях, чем сироты на государственном обеспечении. Дело в чем-то более глубинном.

Воспитанники детских домов официально именуются «детьми, утратившими родительскую опеку». И это главное, чего этим детям не хватает — опеки. Именно в этом смысле и нужно им помогать. Хорошо, когда ребенка усыновляют, тогда опека восстановлена полностью. Но большая часть детей так и остается ничьими.

Детскому дому необходимы попечители и попечительская помощь (опека, попечитель — однокоренные слова!).

Вокруг слова «попечитель» наросло множество мифов. Один из таких странных мифов-предрассудков состоит в том, что попечитель — это тот, у кого много денег. Это неверно! Попечитель — тот, кто опекает, то есть берет на себя ответственность за судьбу ребенка, кто задумывается над тем, какие последствия повлечет то или иное событие и действие: Мы уверены, что позицию попечителя может занять любой здравомыслящий человек.

Сколь угодно большие деньги, врученные ребенку или детскому дому без учета последствий, — вредные деньги, это не попечительское действие, не опека. Попечитель думает о последствиях.

Есть множество ответственных способов помощи детям, попавшим в сложную социальную ситуацию, куда более экономных, а иногда не требующих денег совсем. Попечительство требует скорее не денег и материальных затрат, а затрат духовной ответственности. Иногда это называют гражданской позицией.

Различные способы реальной и важной помощи
Многие люди считают, что быть попечителем — это нечто недосягаемо сложное, что это «не для простых людей», и вообще «это все страшно и непонятно». Мы хотим показать, что существует множество способов реальной помощи и, значит, настоящего попечительства в указанном выше смысле.

Способ первый.
Детям детского дома не хватает положительного образа взрослого человека, обыкновенного нормального взрослого человека с его подвигами, заботами, интересами и бытовыми мелочами. Встреча ребенка с таким человеком (только действительная встреча!) определит его дальнейшую жизнь и поможет самому стать взрослым человеком.

Способ второй.
Ребенку детского дома крайне не хватает опыта взаимодействия с окружающим миром — городом, природой, другими людьми. Попечитель может включить подростка в свой круг общения, в свой клуб, секцию или компанию. Может найти ребенку посильную работу в свободное от учебы время и обсуждать вместе с ним его (и свои?) успехи и неудачи.

Небольшая оговорочка: если уж включать ребенка в свою компанию, в секцию или клуб, то «по-настоящему», а не как сиротку. Это значит, что с него нужно требовать ответственности и чести, помощи и «головы на плечах» — всего того, что вы требуете от себя и своих друзей. Иногда прощать, иногда ругаться — короче, чтобы все «по-настоящему».

Всепрощение и безнаказанное «не хочу — не буду, меня в другую секцию устроят» воспитывает все того же иждивенца и любителя «халявы», а не взрослого человека.

Способ третий.
У социальных сирот нет опыта нормальной жизни в семье. У некоторых вообще нет опыта жизни в какой бы то ни было семье, у многих есть такой, что лучше бы его не было: Но ведь эти дети вырастают и образуют собственные семьи. А как создать собственную семью, если ни разу не жил в настоящей семье и по большому счету не знаешь, что это такое?!

Печальная статистика говорит о том, что сироты плодят сирот.
Поэтому ценнейшая помощь сироте — предоставление возможности пожить в семье. Другими словами: если вы возьмете на некоторое время «пожить» к себе в семью ребенка из детского дома, то вы окажете ему неоценимую помощь в обретении очень важного жизненного опыта.

Все та же оговорочка про настоящесть: «взять пожить в семью» — это не значит устраивать ребенку праздник каждый день. Ему необходим как можно более реальный опыт жизни в семье, включающий в себя все, что бывает:
  • выгуливание собаки и вынесение мусора,
  • ответственность за «младшего брата» или просто за младшего,
  • подарок на день рождения и пирожки на выходных,
  • поездка «к маме на работу»,
  • подзатыльник от «отца» за то, что поступил «не как мужчина»,
  • выяснение отношений,
  • общий семейный поход и многое другое.
Есть множество вариантов, как именно такое попечительское действие может быть оформлено юридически. Обращайтесь в детские дома, Вам о них расскажут.

Способ четвертый.
Ребенку детского дома крайне необходимо хорошее образование. Как правило, дети детских домов и школ-интернатов учатся хуже своих сверстников. Есть такой термин — «запущенность», это когда никто в детстве ребенком не занимался.

И вот вроде бы и голова светлая, и старается, а оценки плохие. Потому что учиться таким детям гораздо сложнее, приходится «продираться» и брать с боем то, что обычные дети легко проскочили, читая с бабушкой книжку на диване. Ведь не секрет, что программа начальной школы осваивается во многом за счет бабушкиного чтения книжек и прогулок с родителями, а не на школьной скамье.

Но детдомовец редко попадает в хорошую школу, а если попадает, то часто «не тянет» и переводится во вспомогательную. Сначала ребенку нужна индивидуальная образовательная программа и, значит, талантливый учитель. Если вы настолько образованы, что можете научить ребенка учиться, то цены вам нет! Помогите хотя бы одному, и это есть попечительство высшей пробы!

Если вы не педагог, то вы могли бы помочь тем педагогам, которые умеют вести индивидуальные образовательные программы для брошенных детей, но не получают за это ничего, поскольку государство не умеет за это платить.

Пара примеров: филиал Сбербанка города Железногорска оплатил образовательную программу для детей и воспитателей детского дома; Красноярский завод цветных металлов несколько лет помогает в проведении зимних школ развития, в которых участвуют дети заводчан и детского дома.

Конечно, большинство из нас не сбербанк и не завод. Но есть варианты попроще: учреждение стипендии воспитаннику детского дома, который лучше всех учится. Или тому, который больше всего троек или двоек в четверти исправил. Или, например, лучшему решателю задач на сообразительность. Или тому, кто успевает и учиться, и спортом заниматься. Вариантов множество, можно даже стипендию не деньгами выдавать.

Смета: 100 гр. в месяц для воспитанника детского дома — ОГРОМНАЯ сумма, и ее вполне достаточно. Предположим, устанавливается 5 стипендий в различных категориях, получаем 500 гр. в месяц. Итого в год: 6000 гр.

Если процесс заявления стипендий и отбора стипендиатов обставить «правильно», то по действенности эта мизерная сумма окажется гораздо выше, чем «просто так подаренный» дорогой телевизор. Поскольку выданная таким образом сумма приучает к тому, что в жизни нужно трудиться, что бесплатно ничего не бывает. И еще такое действие показывает ребенку, что кто-то заинтересован в его учебе, что учиться стоит, даже если его «как бы настоящим родителям» до этого нет никакого дела.

Список вариантов и способов не ограничен. Мы уверены, что для каждого желающего занять гражданскую позицию можно придумать индивидуальный, приемлемый для него вариант помощи детям детского дома. Все начинается с малого.

Самое важное — научиться «далеко смотреть» и за каждым повседневным действием видеть возможное будущее ребенка.

Лирическое отступление
По большому счету дело не в сиротах. Просто количество брошенных детей говорит о нас с вами и нашем доме страшные вещи.

В принципе, пристроить значительную часть детей-сирот не проблема: нужно отдать их адвентистам. Лучше даже не нашим, а американским — они просили, у них есть деньги, им зачем-то нужны наши сироты (зачем — не важно, это их проблемы). А мы будем так жить и дальше, рожая детей по пьяни и выбрасывая их на улицу.

Вот такой большой кукушатник.

четвер, 1 листопада 2012 р.

Cон. Нарада.

Сьогодні близько десятої ранку мені приснився дуже прикольний сон.


Ви знаєте, що я зараз без роботи і тому сплю довго. Так от, мені приснилось, що я сижу на вулиці на якійсь лавці, а поруч мене мужики, які щось розказують. І я розумію, що це мої родичі. Але вони мене ніби напрягають, бо попереду за кілька метрів стоїть інша зграя мужиків. Цих я ніби й знаю, але не знаю хто. І ця зграя, що попереду, намагається мене чомусь навчити.

Але говорять вони польською мовою і не дуже голосно, тому ті мужики, що родичі трохи перешкоджають. І я цим родичам кажу: "Тихо! Не заважайте!" Коли прислуховуюсь до цих мужиків, що польською мовою, розумію, що вони намагаються мене переконати, що нема чого мені хотіти заміж. І що треба довіритись Богові і не витрачати своє життя і час на мрії вийти заміж і що треба припинити полювати на нежонатих мужиків, бо вони не планують женитись. І я вже ніби починаю їм вірити...

Але тут до мене приходить третя зграя мужиків. І один з них - такий, пам'ятаю, що малий, нечесаний і білявий. І ніби я його знаю, але теж не знаю хто. І цей малий каже: "Ну їх в баню - не слухай ти цей зброд. Ти жінка і покликана вийти заміж. Ти нам завжди подобалась". І біля цього білого ще якась тусня і вони кажуть, що так, так. І тоді я придивляюсь і розумію, що ця третя тусня найбільша.

Прокинулась після такого сну в шоці. Думала над ним, а потім питаю себе: "А де ж були (вибачте на слові) - баби?" А бабів у мене, виявляється, навіть у снах немає. Встала, хотіла розказати цю історію сусідці Ксюшечці у іншій кімнаті, бо вона вчора хворіла і всю ніч ходила пити чай і сильно кашляла, тому мала бути в ліжку. Приходжу в кімнату Ксюшечки - а її немає. Не знаю, де поділась моя Ксюшечка. Але я йду поповнювати карточку на телефоні і дзвонити потенційним роботодавцям. Бо я вже місяць без роботи, а на життя залишилось 200 гривень. І ще трошки є в Вінниці в мами, але немає кому привезти.

Не знаю, чому це все пишу, але мужики, це сила, таварісчі!


Танець буття

Шалено вразило відео із танцями біблійного персонажа Царя Давида, який пластикою і усім своїм єством виражає хвалу Богові Ізраїлю. Його жести - акт глибокої покори і поклоніння творцю, який із своєю величезною силою направляє людину. І одночасно дозволяє опинитися у гармонії Його царства вже тут на землі.

Хіба це не прекрасно? - Бог дав людині тіло, щоб відчувала Його Царство. Своїми емоціями, нутрощами, кожною жилкою. Просто рухалася в танці хвали.

Танець - це своєрідні двері, які розкривають людську істоту. Коли ми дивимось, як людина рухається, можемо не знаючи її, доторкнутися її природи і відчути її переживання так, як не передаси словами.

Будь-який добрий тренер з танців підтвердить, що різним людям у різні моменти життя підходить інший танець, інша композиція та інші рухи. І що справжній геній розкривається, коли імпровізує. Думаю, саме в такій імпровізації через нього говорить Бог. Таким чином Він розмовляє зі світом через людську істоту.

Моя мама часто розповідає, як познайомилась з моїм батьком. Саме познайомилась, бо вона бачила його до того моменту. Але не знала. 31 з лишком рік тому. Вона з подружкою пішла на танці. Сьогодні це називається дискотекою, а в радянські часи це називалось прямо і просто - танці. Мій тепер уже батько, а тоді 30-ти літній юнак працював з мамою, а тоді - незаміжною дівчиною - на одному підприємстві. Вони бачили один одного досить часто. а познайомились на танцях. Просто батько запросив мамину подружку, яка теж була гарною танцівницею, вони прохороводили весь вечір, виграли приз глядацьких симпатій. А мама - спостерігала за цим процесом і... ну - спостерігала і знайомилась :). Завершилися танці тим, що батько провів маму додому і через два місяці вони одружилися. Танець може дуже багато сказати про людину.

Мої одні з найяскравіших спогадів дитинства - це коли ми з батьками дивилися разом танці на льоду. Бо ковзани дозволяють відчути ось це витончене ставлення до танцю - такої особливої поваги до руху - як найвищого мистецтва.

Напевно в спадок від своїх батьків я отримала любов до танцю. В студентські роки я просто ходила на заняття в танцювальну групу, намагалася навчитися руху, але, чесно кажучи, особливо запам'ятовувати за тренером тоді не вдавалося. Але справжнього танцю засмакувала перед Богом. Просто коли молилася жестами хвали. Це дуже велика сила, коли те, що не вдається сказати словом, навіть мені, творчій людині, яка багато пише, можна передати внутрішньою поставою і імпульсом жестів.

Коли людина танцює для Бога, Він починає змінювати її дух, душу і тіло. Бо напочатку людина робить жести для Бога, а потім Бог підхоплює і починає вести в цьому танці хвали і переповнює нутро. Я кілька раз в своєму житті переживала, коли танцюючи для Бога, свідомістю чула шепіт Бога, який давав свої обітниці, або вказував на щось важливе. А згодом втілював це у реальних речах. Така Його любов - коли ми рухаємось з Ним - Він - управляє нами.

Але таким самим танцем слави може бути і людське життя. Коли я рухаюся і роблю кожну справу в унісон з Ним і отримую від цього задоволення. Чудова імпровізація. Коли не страшно забути запланований рух, або змінити тактику, бо кожен твій жест любові - досконалий і правильний. Бо це твій з Ним танець.

Ну а ці фотки я вже показувала - мої батьки і я з ними. Отакі бувають танці :)

неділя, 28 жовтня 2012 р.

Хочеш бути багатим – допоможи сироті


Поки збирала іграшки для дітей, почула історію польської дівчини Анни. Вона виросла у багатодітній, але цілком забезпеченій родині, а коли стала дорослою, має хорошу високооплачувану працю у гарній компанії, проте щиро віддає на благодійність.

Якось її запитали: «Побутує думка, що голодним і бідним зазвичай допомагають люди, які виросли у бідних сім’ях, пережили потрясіння чи бояться скрути. Звідки в тебе, такої гарної, успішної та завжди забезпеченої молодої людини така міцна тяга до благородних вчинків?»

На що Анна розповіла: «В дитинстві щоп’ятниці, коли ми обмежували себе у їжі, бо дотримувалися посту, як вимагає традиція католицької церкви, мама ставила на кухні скриньку та кидала до неї гроші, які мали піти цього дня на солодощі та м'ясо. І робила це при дітях, щоразу пригадуючи про тих, хто не має батьків. Потім ці гроші віддавали на допомогу сиротам. Я знаю, що це одна із причин, чому Господь рясно благословляв фінансами нашу багатодітну родину. Це так міцно закоренилося в нашій свідомості, що вже дорослими ми не бачимо свого забезпечення без благодійних вчинків».

субота, 27 жовтня 2012 р.

З молитвою – на вибори. Любомир Гузар

Дуже цікаве звернення Любомира Гузара до народу напередодні виборів до парламенту. Та, думаю, буде корисним не лише перед виборами політиків.

Завершується період передвиборної кампанії і наближається день виборів до Верховної Ради України. Це в житті Української держави буде дуже важливою, доленосною подією з серйозними наслідками на найближчих декілька років.

Віруючі громадяни, заохочені Церквами чи релігійними організаціями, до яких належать, супроводжували підготовку до виборів молитвою. Хоча до офіційних книг кожної церковної спільноти включені молитви за народ, державу та її провід і віряни відмовляють їх щодня не залежно від обставин, однак така важлива подія, як вибори спонукає людей молитися частіше та сердечніше.

Практика більш інтенсивного моління в час потреби відома в усіх релігіях. Багато прикладів цього маємо також у книгах Старого та Нового Завітів. Тому не дивно, що наші Церкви в Україні закликають до особливих молитов у цей напружений час.

Яка мета такого моління? Для багатьох людей - це прохання, звернене до Володаря Всесвіту, щоб Він прийняв їхні плани для їх майбутнього.

Змістом прохань часто стають дуже конкретні питання: який політичний сценарій повинен відбутися, котра партія має отримати більшість, котрий кандидат має бути обраний. Але хіба це можна назвати гідним звернення до Бога-Вседержителя?

Така молитва є, радше, ще одним засобом осягнути бажану мету. Для людей, які в такий спосіб моляться, "нездійснення" їхніх планів прирівнюється до "невислухання" їхніх молитов, наслідком чого є безконечні нарікання на Господа Бога.

У чому має полягати наша молитва?

Наше звернення до Бога не повинно бути ані вимогою до Всевишнього, ані порадою, як Він має поводитися. Воно має бути актом довір’я, заявою, що ми справді віруємо, що Він все знає, все може і зробить те, що є найкращим для нас, нашого народу і нашої держави.

Ми не сміємо диктувати Богові, що має статися, ані нарікати на Нього, коли події розвиваються не за нашими планами.

Якщо ми справді щиро молимося, то радо приймаємо те, що Він нам посилає, і постараємося якнайдосконаліше використати Його плани. Бо ми свідомі, що Бог бажає нам тільки добра.

Вибори – це слушний час зрозуміти роль Бога в нашому суспільному та державному житті. Хоча вибори – це тільки мить, але наше правильне ставлення до нашого Творця та Небесного Отця – це стан душі, який ми повинні зберігати постійно.

У передвиборчий час було проведено багато соціологічних опитувань про різні аспекти політичного життя, але ніхто не спромігся запитати виборців, чи вони молилися, чи поручали Богові самих себе, свій народ і свою державу.

А було б дуже цікаво мати таку статистику. Бо якщо б велике число виборців зверталися до Бога, шукаючи не здійснення своїх планів чи уподобань, а Його святої волі, то майбутнє нашої держави та загальне благо всіх громадян були б запевненими.