Життя варто любити поки пахне

Фото з газети "РІА"

Прочитала недавно у вінницькій газеті «РІА» інтерв’ю з довгожителькою Марією Буковіною. Прочитала – і забула. А вчора – гуляла у парку «Побєда» - і згадалось. Бабусі сто років, практично не хворіє, обходить себе і дім, але мріє померти. Бо каже, що знудилася уже на землі. Про секрет тривалого життя говорить, що постійно працювала та не мала шкідливих звичок. Тепер часом скаче тиск і набрякають ноги, а так – нічого не турбує. Ну – але скучно вже жінці жити на старості, тому чекає зустрічі з Тим, хто створив у світ. В романтичному очікуванні смерті.

Пригадався анекдот про одну віруючу родину. Чоловік і дружина, сидять в раю. Жінка каже: «Ех, Петре, яке багатство, яка краса! Ангели співають, серце радіє, усі такі щасливі, ми з тобою в гармонії, дім просторий, сусіди чудові…» А Петро розважливо: «Так, краса… Бач, кохана, якби не твоє дієтичне харчування, оті всі правила і режими - були б ми тут на років 30 раніше – скільки щастя втратили…»

Йшла, дихала в тому парку «Побєда» і думала – люди купу грошей викидають на різні процедури і чисті продукти, ходять на якесь там голковколювання проти старіння і зморшок, бояться отрути з крану і купують спеціалізовану воду, ще й ту по кілька днів відстоюють перед вживанням – що завгодно, щоб довше жити. Лікарі ретельно досліджують свої теорії і вбивають навіть ненароджених дітей, щоб з абортованих малюків зробити ліки для багатих довгожителів. Купу всього понапридумували. А тим часом столітня бабуся, яка, в принципі, нічим не хворіє – каже: «Мрію померти. Чому Бог мене не забирає – я не розумію». Прокидається щодня о шостій ранку, молиться, годує котів, снідає, миє посуд і споглядає за молоддю з вікна… І також, певно, за тими, які сидять на дієтах, ходять на процедури і розгадують секрети довголіття.

Але ж ці, що на дієтах, якщо секрети молодості подіють, колись стануть, як паркове минулорічне листя – яке мало б вже за зиму зникнути, а воно лежить, живе. І ніби око не милує – але все ще є.

Життя варте того, щоб любити його вчасно. Хоча й дієти з процедурами – також не гарантія довголіття. Бо бабуся в молоді роки і в тюрмі 6 років відсиділа за так звані політичні злочини проти комуністів і чоловік був не щастячком і дітей сама виховувала, то певно не так уже і спокійно їй поживалось – а на старості – он – довголіття має. А з іншого боку – будеш отак берегтися від природних умов, нечистої їжі, ще якихось там фекалій. Але ж всеодно – ну – не будеш же ти з твоїм чоловіком і дітьми жити на землі вічно – хіба для цього ти в цей світ прийшов чи прийшла?

Чоловік моєї колеги Тарас Антипович видав книжку. Називається «Хронос». Фантастика про те, що може статися з людством, коли винайдуть пристрій, який прибавляє роки життя. Діє за принципом, подібним до трансплантації органів. Тільки коли від однієї особи до іншої передають не нирки чи серце, а роки життя. Дав 40-ка річному укол, в якому 20 років часу – і тому стає 20. А в кого забрав – залишається життя на 20 років менше. Адже не всі його гідно проживають,- каже автор, тому в когось, може, і варто б забрати. Як, наприклад, у в’язня – отримав вирок за злочин – 15 років – зробили маніпуляцію – і мають для когось додатковий життєвий час. Чудова математика. Єдина біда, каже між рядків Тарас, що от як буде така машина часу, фізично тому першому ревнителю довголіття повернуться його 20, а нутро залишиться 40-ка літнім. Але що то тоді буде йому за життя, коли в такому дисбалансі душа і тіло. Та й в’язень каже, що краще б посадили до камери. Бо тюрма – це теж досвід – бо і там є людські взаємини, якийсь час на роздуми, на листування з тими, хто чекає, в кінці кінців - на любов. 15 років за гратами, хоч не таке добро, як на волі – але ж життя… Кльові думки, захоплююсь – молодець, Тарас.

Тарас Антипович з дочкою у парку "Побєда". Фото зі сторінки дружини у ФБ

Потім, гуляла парком і дивилась на дядька. На лавці з пляшкою – сидить-синіє, пляшку потирає, підпалює цигарку. А от це вже робити, думаю, не варто. Бо жити треба, хоч мало, хоч коротко, але наповненим життям. Цікавим, повним змісту. Щоб і тобі в ньому кльово було і іншим навколо тебе. Бо як ти куриш і бухаєш – то ж смердить, люди тікають і любові мало. А якщо прямо сьогодні підеш в домовину – то не побачиш раю. То яка тобі ще смерть – поки не пізно, треба щось міняти.

Є сенс жити, коли в житті багато життя. Коли є мрії, коли тобі пахне, коли любов породжує динаміку, а динаміка приносить плоди любові. Ти, може, в тій динаміці не встигаєш відстояти ту воду для довгожителів, і коли спрага, ллєш у кружку з комунальних кранів, а піти на голковколювання не маєш шансів – бо туди треба записатись за кілька день, а в тебе кожні три години змінюються плани і ти то тут – то вже десь не там. Але коли пахне, тоді є життя. Шкода, що в парку ще не почало розпускатися листя. Коли дивилась вгору на віття, не бачила навіть бруньок. Правда, бачила, як над парком «Побєда» пролітав літак.

Летить на захід, бо маю на 10 років відкриту польсько-шенгенську візу :)

Люблю літаки. Дуже гарний образ – опинитись понад світом і летіти швидко-швидко. Але м’яко – себто робити те, що тобі в кайф. Треба частіше літати, поки в твої мрії ще не входить вмирати і поки пахне життя.

Про 23 лютого, силу і картоплю

Коли навчалась в школі, ми з однокласниками дуже любили 23-тє лютого і 8-ме березня. Бо в ці дні під стелю підвішували кольорові лампи для світло-музики. А на вікна – чорні штори, які, підозрюю, колись купували в школу для перегляду діафільмів. Діафільми ми ніколи не дивилися, а от для дискотечних розваг штори були на ура. Парти ставились колом під стінами і вікнами, а на них печені в домашніх умовах солодощі. Ми були дітьми ліцейного класу гуманітарного спрямування, тому підходили до цього процесу дуже творчо. Плакати на стінах нашого кабінету історії завішували кольоровими кульками, своїми дитячими фотографіями і навіть малюнками – наприклад, на 23-тє лютого малювали портрети хлопців, на 8-ме березня – дівчат. Звичайно, не підписували, щоб кожен міг впізнати свій портрет. Ще писали один-одному вірші. На маленьких записочках. Або побажання. Один такий мені через 10 років після випуску зі школи якось зацитував мій однокласник – яка повага до моєї дитячої творчості(!) - я була вражена ледь не до сліз :)

А ще були конкурси. Десь у сьомому класі я запропонувала провести конкурс про картоплю. Було багато ще інших конкурсів, але я запропонувала влаштувати конкурс хто швидше обчистить картоплю. І мені так подобалася ця ідея. Однокласниці мій креатив не одразу зрозуміли і не хотіли влаштовувати такий конкурс. Але я їх таки переконала. Принесла 23-го лютого два відра картоплі і ми влаштували серед хлопців змагання. А дівчата вболівали. І в цьому конкурсі програв мій улюблений учень у класі – відмінник, з яким ми згодом разом в 11-му отримували медалі – Андрій Нальотов. Він, бідака, колупав-колупав ту паскудну бараболинку, всі конкуренти вже хто як, але пообчищали всі конкурсні бараболини. А Нальотов – колупав і колупав. Він виду, звичайно, не подавав, але для нього це було дуже великим стресом. Він, відмінник навчання, в якого списує весь клас, який має відповіді на всі найважчі запитання вчителів, який завжди першим піднімав руку на уроці – 23-го лютого – програв. І отримав перше місце з кінця. О, горе! Через рік, коли ми 23-го лютого знову влаштовували конкурси, Андрюха підбіг до нас і запитав – а коли буде змагання з картоплею? – ми відповіли, що типу не буде. І знову зіпсували хлопцеві свято. Бо, виявилось, що він увесь рік чистив картоплю на всі супи, які варила мама, чистив із годинником на час, чистив різними ножами, щоб бути готовим до будь-якого випробування. А тут…

Ці святкові розваги досі згадую з приємною усмішкою. Вони вчили нас дружити і позитивно ставитись до життя. Вчили влаштовувати свято іншим та правильно приймати, коли тебе вітають інші. Бо хлопці шукали творчі способи вразити дівчат і навпаки. Тут, звичайно, варто віддати належне нашій вчительці, яка керувала класом.

Сьогодні багато хто критикує ці свята, кажуть, що нелогічно влаштовувати свята за статевою ознакою, що вони мають радянсько-комуністичний підтекст і погану історію. І, напевно, виправдано. Але все ж думаю, що людям корисні такі чоловічо-жіночі свята. Я не проти, щоб для них встановили може більш історично-коректні дати, із контекстом, який нікого не ображає. Але б якось придумати коли. Про жінок є версія в день матері. Але якщо не кожна жінка - мати? Хоча, може, в духовному сенсі так. А чоловіків – в день сили – то може перше березня – коли приходить оновлення природи і зиму перемагає весна? :) - але це якось надто банально. Може, ми колись придумаємо більш коректну версію.

МОЙ ПАРЕНЬ – АНГЕЛ. Режиссер Вера Сторожева

Від вчорашнього вечора не залишають думки, навіяні враженнями від перегляду прикольного фільму про любов.

Загалом не надто переймаюся любовними романами, а перегляд фільмів, знятих виключно задля демонстрації інтриг цих любовних романів видаються моїй природі якоюсь бездумною тратою часу. Тому зазвичай кручусь у кіношному кріслі, коли дивлюсь такі кіноромани та шкодую, що не вибрала чогось інтелектуально підвантаженого, або просто не витратила час на читання книжки. Бо ж часу так мало. І його бракує на читання дамських романів, журналів із гламурними історіями та переглядання кіношок, режисер яких працює для потенційних піплів, які все хавають. Але за всім, напевно, можна скучити. Навіть за любовними кінороманами. І вчора я сіла з метою щось таке солодко-любовне переглянути.

«Мой парень - ангел» вразив приємно. Думаю, його найголовніша ідея – всі найважливіші почуття народжуються не у візуальному, а в духовному світі. Перш ніж людина прийме важливі для неї відносини і взагалі побудує будь що добре, це має статися у духовному світі.

Недавно бачила фотку, ідея якої – хочеш мати класні взаємини – працюй над собою і змінюй своє тіло.

На початку я побачила її і подумала «Так, неодружені дівчата та хлопці мають особливо над собою працювати, щоб мати гарний вигляд». Ну, і в принципі, я так і роблю - бо ж пішла до спортзали :) Але щодо необхідності працювати - це швидше була реакція моїх емоцій. Бо потім я придивилася на цю картинку і задумалась. Що вражало мене, коли я захоплювалась з першого погляду? Гарні естетичні плечі(які, в принципі, мені подобаються) чи щось інше?

Колись у Вінниці я познайомилась з одним хлопцем. Він їхав у трамваї і говорив по телефону зі своїм другом. Він говорив про те, про що думає. Що дуже не хотів би домінувати над своїм колегою на роботі, який мало вміє, але яким цьому хлопцеві доводиться керувати. «Я сказал шефу, что не отберу его(того слабшого колеги) обязаности и часть его зарплаты. Ведь он тоже имеет много потенциала, а если я буду делать то, что принадлежит ему, я не смогу двигаться дальше в делах, которые не делал, а он не сможет развиваться в своем». Потім він про щось дискутував з другом і хвалив другову дівчину. І так ми їхали далі. Цей хлопець сидів у мене за спиною, я не бачила його, але він вже мені подобався. Потім коли ми вийшли з транспорту і він запропонував познайомитись, я, звичайно ж, погодилась. І його зовнішність чи ширина плечей мала якесь там двадцяте значення.

Дуже хочеться пересунути усвідомлення свого «Я» з «Я»-тіло на «Я»-дух, з розвитком якого розвивається душа. А значить характер, поведінка і емоції. Бо якщо я – це дух, створений Богом і вічний, який живе у тілі, яке назвали Оксана Тупальська, то нелогічно, щоб навіть якщо з першого погляду, але захоплювались тілом, а не духом. Як нелогічно, щоб захоплювались домом замість хазяїна, який в ньому живе.

Це, звичайно, не означає, що дім має бути геть занедбаним. Але якщо в розкішному домі живе жлоб-хазяїн, то до того дому навіть з першого погляду ніхто не захоче підступити.

А тепер про чудовий фільм про ангела. Добрий ангел, як і щастя, приходить після того, як ми, люди, розуміємо, чого конкретно хочемо і починаємо саме цього очікувати. Немає конкретного бажання – немає й ангела. Ну і це, напевно, стосується не лише любовних відносин.

А ще у фільмі знімався прикольний котяра. Не працює звір над собою, просто народився таким - золотим, як корона у ангела :)))

Сирники з цибулею

Ніколи не думала, що буду отримувати таке задоволення від приготування їжі. Цього разу - сирники з зеленою цибулею і підсоленим сиром замість цукру. Чудові у зимовий час. Ще наступного разу думаю спробувати замість цибулі покласти подрібнений зелений кріп. Думаю має бути смачно :)

Сардельмакар

Моє нове українсько-італійське блюдо сардельмакар

Про лікаря Майю із Туркменістану

Познайомилась на минулому тижні із цікавою жінкою. Була у неї на інтерв’ю у одному дослідному інституті. Її звуть Майя. Лікар-науковець. Дуже вродлива, з довгим розпущеним чорним волоссям та чарівною усмішкою. Поки знімали потрібне відео, розговорилися, запитала звідки походить. Із Туркменістану.

Каже, щаслива, що 25 років тому потрапила до Києва. Каже, вчилася добре в школі і любила біологію, тому вдалося вступити до Московського медичного училища. Направили в Москву за якимось міжреспубліканським обміном. Після закінчення училища Майя поїхала до батьків, мала багато амбіцій, хотіла далі розвиватися як лікар, допомагати людям в Туркменістані. Але коли приїхала, батько сказав, що працювати напевно не доведеться, бо її уже засватали. За фотографією. Знімок показали женихові і той уже погодився. Майя зібрала вночі чемодани і втекла назад у Москву.

Про своє місцезнаходження батькам повідомила через два роки. Тоді вже була на другому курсі Медичного університету та одружилася з хлопцем з України, який приїхав підвищувати медичну кваліфікацію до Москви.

Після закінчення вишу переїхала з чоловіком до Києва. Побувала на десятках міжнародних форумів, окрім туркменської, російської та української(цією володіє чудово) знає ще 4 іноземні мови, надзвичайно комунікабельна та начитана людина.

Останні кілька років Майя знову не їздить на батьківщину в Туркменістан. У неї виріс старший син, якому 22 роки, зовні дуже схожий на маму. І туркменські родичі під час кожного візиту вмовляли його залишитися в країні і взяти там дружину. Під час останньої поїздки хлопець став всерйоз говорити про те, що не має наміру залишатись в азійській країні і його ледь не побили рідні. Там і нині сватають батьки та діди, по фотографії.

Я перепитала – а чому Ваш син не хоче? – Бо далеко від Вас? Адже в мусульманських країнах чоловіки ніби ж краще себе почувають у порівнянні з жінками?

- Це брехня, – дещо суворо та емоційно відповіла пані Майя, – чоловік має багато прав, деякі багато (пробачте за грубість) баб, але вони дружини в хаті не мають. Вони мають прибиральницю, рабиню для сексу, кого завгодно. Але не жінку. Або кількох жінок. Але живуть кожен сам по собі. Він дбає про гроші, а вона про нове пузо(тобто про дітей). А діти ганяють по вулиці без штанів голими. Поки не повиростають.

Питаю – а тут? – у Вас як?
- А тут – каже, - я – це кровинка мого чоловіка, а він – моя. Він у мене – ооо-такий розумний – голова! Всім його хвалю. І простий-простий. Ми з чоловіком перемо, прибираємо, разом ходимо в магазини і ремонтуємо машину. Он вона – втрьох з сином на неї скидались, - лікар показує під вікном синю «Дачу».

Просто сьогодні Майя раніше повертається з роботи, тому заїде за чоловіком в лікарню. А коли в нього раніше закінчується зміна – приїздить забирати Майю. От така їхня любов.

Не змогла довго поговорити, бо оператор дозняв відео, а на мене чекало інтерв’ю на іншому кінці Києва.

Коли лікар провела мене на вулицю – подивилася на небо – і сказала – «Ооо – будет снежок. Точно уже завтра-послезавтра. Мы с мужем договорились, когда упадет – поедем в Карпаты на лыжи. А то я уже катаюсь, а он у меня еще нет. Готовился к докторской в прошлом году и отправил меня с малыми. А я уже свыклась – запомнила пару правил - буду его учить… Ой, простите, чето я по-русски. Вы приходите еще, я уже буду больше по делу – все расскажем-покажем».

А я собі йшла і думала – ось це, власне, і була розмова «по дєлу». Бо вона – хороший експерт і дала гарне інтерв’ю, але не було б цієї якості, якби не було б такої класної людини.

І сніг, до слова, випав - правда не завтра-післязавтра, а через 4 дні після нашої зустрічі. От тепер дивлюся, як падає, і думаю - певно, поїхали... :)

Тефтелі

Дійшли руки до кулінарної читанки, яку друзі давним-давно подарували на день народження. Дієтичні тефтелі з рисом і соусом. Респект!

Дякую :)

Ось вона яка - мегалазанья!

Я мріяла про неї кілька років. І ось вона - мегалазанья по-українськи! Затратила на цю прекрасну творчість дві з половиною години. Але вона прекрасна:)

SŁAWOMIR ZATWARDNICKI. Abraham. Meandry wiary. Aвраам. Меандри віри

Читаючи книгу польського колеги Славоміра Затвардніцького натрапила на цікаві роздуми. Про проблему благословіння наступних поколінь.

Описуючи біблійний фрагмент із книги «Вихід», коли людям помішалися мови, автор говорить про проблему людського індивідуалізму. Передовсім в контексті служіння людини, або й цілого народу майбутнім поколінням.

Люди захотіли жити індивідуалістами, зібралися зі своїм самолюбством докупи, щоб збудувати Вавилонську вежу – і нічого їм з того не вийшло. Дітище підкосилося, а люди перестали одне одного розуміти.

Під поняттям «індивідуалізм» ми швидше звикли чути про поведінку людини, яка живе лише для себе сьогодні і не піклується або не надто переймається ближніми, які є з нею зараз. Живе сама по собі. Такий-собі образ асоціального самітника.

Затвардніцький говорить про дещо глибший індивідуалізм. Йдеться про те, що сучасній людині навіть не спадає на думку спитати себе, а що буде з наступними поколіннями. В яких умовах, країні, світі житимуть правнуки, а також що буде через якусь сотню-другу років зі світом. І що надто неактуальне для сучасної людини питання «що я залишу на потім?».

«Обітниця, яка дається потомству – є даром значно більшим, аніж ми можемо собі уявити. Ми звикли до життя індивідуалістичного, хочемо самі одразу все здійснити, та заслужити у цих щоденних вчинках своє визнання і славу. Однак для людей тих часів повідомити про спадок для наступних поколінь – було найбільш престижною справою… І люди були дуже щасливими від усвідомлення, що залишили благословення для нащадків» (Sł. Zatwardnicki).

З дитинства пам’ятаю, як мама показувала мені за приклад одну єврейську родину. Їхнього хлопчика моя мама виховувала у дитсадку у Вінниці. Ці люди були досить заможними за тими радянськими мірками, але відкритими і, як казали тоді, інтелігентними людьми. Їхнім старшим дітям легко вдавалося вступити до університетів, а дружина(мама хлопчика) завжди виглядала врівноваженою і задоволеною життям жінкою. Моя мама часто казала – «бачиш, це народ, діди якого поколіннями благословляли своїх дітей. І це благословіння навіть в атеїстичні часи приносить щедрі плоди дітям і внукам. І навіть правнукам вистачить». І, власне, йшлося передовсім не про гроші. Для мене це є прикладом вдалого сіяння. Коли люди шанують те, що спільне.

Не скажу, що не мала чогось подібного у своїй родині. Бо мені розповідали, що про благословення потомства і моєї матері ретельно молилися ще до мого зачаття. Але цієї турботи про покоління було значно менше, ніж у єврейських сім’ях. І тому в моїй родині багато індивідуалістів. Серед них і я, напевно, не виключення. Але час навертатись.

Таке сіяння для інших актуальне не лише в контексті родини. А й в контексті перспектив життя цілого світу. Бо і світ через роки пожне те, що сьогодні посіє.

Кожен із нас має дари, щоб опанувати певною сферою життя, щоб здійснити у ній свою виняткову місію і залишити і цій сфері плоди для наступних поколінь. Варто просто сіяти - коли не отримуємо за це сьогодні конкретної винагороди та не бачимо людей, вдячних за наші старання. Ми втягнулися у справи, які мають певні професійні стандарти, намагаємося жити і діяти так, як інші. Щоб зрештою, отримати те, що інші. А так як бути іншою людиною неможливо, то й такі плоди нашої діяльності. Вони є, вони ніби видимі – але тимчасово приносять нам щастя, а потім – приходить нова буря – і ми знову голі і босі. І шукаємо, хто б підкинув голодному на одежину. І той, хто підкине – посіє. І матиме згодом він і його покоління. А ми – якщо не зробимо висновки – такими ж голими залишимось. Але мені особисто хотілося б інакше. Хочу нести та пишатися, що несу у світ благословіння. І меандри віри.

Ну що ж прийшов 20 12. Чудовий початок

Захищений диплом(це ж, здається, я в цьому році захистилася..), двотижнева сесія Школи у Польщі, 6 виїздів у різні українські філіали, рік занять на курсах польської мови, відкриття нової форми прославлення у соборі Св.Олександра, рік плідної роботи на ТВі із новими враженнями, досвідом та цікавими людьми. Насправді роками омріяні та плановані події сталися у 2011-му році. Також, хоч і без моєї фізичної участі, але відкрився філіал Школи у Лондоні. Це події, які дозволяють мені з певністю сказати, що попередній рік був реально класним.

Також познайомилась з кількома людьми, у спілкуванні з якими навзаєм претендуємо на те, щоб бути гарними друзями. А з батьками врешті побудувала партнерські стосунки, які дозволяють любити їх більше і шанувати краще, не змагаючись за місце під сонцем. Це речі, відвойовані в духовній сфері, які також мають місце.

Класні події також відбулися у житті моїх друзів, які шукали, змагались, чували і просувалися далі. Останніми роками мені щастить на сильних особистостей і на людей, які закохані в життя і його музику. І в цьому році вони були поруч. Це класно.

Було багато речей на які мені не вистачило чи то часу чи сил чи просто якоїсь внутрішньої наснаги. За них трохи прикро. Але вони є для того, щоб робити висновки, щоб рухатись далі.

Це був перший рік у моєму житті, коли я почувала себе прекрасною жінкою. Коли я вранці отримувала задоволення, коли дивилася на себе в дзеркало, а ввечері була задоволена собою, коли приходила на розмову з Богом. Думаю, покликання жінки – допомагати чоловікам помічати в світі прекрасне і освіжати, коли до сильних приходить тьмяна пора, яка відбирає радість. Дуже хочеться сподіватись, що хоч трохи мені це вдавалось. Принаймні, в мене чисте сумління – я щиро старалась.

У цьому році я таки не вийшла заміж, як бажалось би. І моя права рука вільна для гарної вінчальної обручки. Але зі мною завжди була Його любов. І власне цю любов я досвідчувала завдяки тому, що ставалося усе, про що сказала вище. Ось чому 2011-тий рік був для мене вдалим.

Ще цей рік відкрив моє серце для нових мрій. А натхнення для нових мрій – це також класно. В цьому році я мрію про авіаперельоти. Швидкі комфортні авіаперельоти. У мене для цього навіть відкрита віза. І я хочу, щоб радість від життя, яку я маю, побачив також і світ. Отак. Серед цих місцевостей має бути Москва(куди не треба візи :) ), Варшава і поки що безвізова, але неспокійна, нажаль, Білорусь.

А завершити 2012-тий рік я б хотіла уікендом у Канзас-Сіті в США. Останнє дуже амбітно, але чому нереально?

Минулого року займалася польською. В цьому – ще до весни. А з літа – можна взятися за удосконалення знань Хеппі Інглиш і ще чекають на поличці підручники і самовчителі з італійської. От якщо все вийде - буду на наступне Різдво мовою оригіналу слухати звернення Папи :)

В цьому році також не можна ні в якому разі пропустити хоча б короткий відпочинок на кримському узбережжі, бо що це за амбітна людина зі слабким імунітетом, яка боїться інфекції. Вже маю в календарику кілька зазначених уікендів із запланованими справами. І хотілося б в цьому році робити їх по-чесному. Щоб вкладений ресурс відповідав потребі тих, для кого це робитиму.

Також у цьому році на мене чекають заняття з ораторського мистецтва, тренування з куховаріння та водійська практика. На початку думала, що це такі-собі міні-плани, на виконання яких може й не варто так надто звертати увагу, але потім задумалась, що навіть найменше в нашому житті має значення. Тому можу певно сказати – це також входить до моїх мега планів.

Ще в минулому році я усвідомила свої помилки – я занадто мало часу приділяла друзям, мало ходила в кіно та не була ні разу в цьому році в театрі – це сором. Треба це поправити. Не надто ретельно дбала про розвиток і реалізацію своїх даних Богом дарів. Час про це подбати.

А ще важливо, щоб нічого зайвого – щоб ніщо не відбирало життєвo необхідний час. Цим зайвим може бути також незадоволення світом та людьми та переживання через дріб’язки. Але нічого зайвого. 2012-тий – рік футбольний. Коли до Києва припруть зграї хлопців з різних кутків світу та вноситимуть зовсім інший настрій у рутину столиці. Хай цей футбольний рік буде азартним. Повним життя, жвавості та позитивної енергії. Ще у вболівальників є така крута штука – їм не належить справа перемагати, нищити ворога і таке інше – вони спостерігають, як приходить ця перемога, переповнюються нею і вибухають. Хочу, щоб цей рік був таким – олеее-оле-оле-оле! Просто як подих. В якому багато життя. І він вже є таким. Я відчуваю. Потужним і радісним.

Христос Народився!

Маю у цьому році такий чудовий вертеп. Із живого соснового гілля. Підтвердження мого бажання приймати нове життя, нове натхнення і нову свіжіcть!

Маленький кошичок з фігуркою дитини - згадка про народження Ісуса Христа, який прийшов у світ, щоб я отримала надію

Справа у вертепі - чудовий верблюдик. Він не боїться ні вітру ні засухи. Як символ моєї мрії про нові мандрівки та відкриття. А також нові зустрічі

А це тендітне ангелятко у рожевому платтячку над вертепом - символ моєї певності, що мене ніколи не залишить Його любов і ніжність

Христос Народився! Славімо Його!

Тиждень до Різдва

Вчора поки спала після гарячого лікувального чаю, приснилась святкова листівочка. Ще ніби й про щось подібне не особливо думала, але уві сні вже отримала. Гарну, довгеньку, з фігурними краями і в ніжних кольорах. Навіть не пам’ятаю хто прийшов і приніс. Просто хтось прийшов, вручив і сказав, що це ось у скриньці поштовій була і що не знає від кого, але що мені – зі святом.

Чудово. Вже маю таємничий настрій свята. І вже почала придивлятися до подарунків. Рідним і найближчим друзям. Хочеться хоча б щось маленьке, але подарувати. Ще хочу вручити подарунок комусь такому, щоб ніби не з родичів і не з друзів. А просто комусь, хто б відчув вогник свята. Думаю, може, бабусі з мого під’їзду. В моєму під’їзді живе така класна бабуся, яка дуже багато читає. Вона усе своє життя пропрацювала двірником і отримала скромну квартирку в хрущівці, в якій я знімаю зараз хату. З нею по сусідству живуть колишні вчителі, кадровики ЖЕКу та дядьки-екс-чиновники невисокого рангу. Ці всі інтелігентні пенсіонери часто зустрічаються на лавці під домом для обміну плітками та обговорення останньої інформації. А бабуся-екс-двірничка читає. Багато читає. У молодості ходила до бібліотеки, а зараз дома. Читає… Вийде до цієї компанії, усміхається. А коли чує, що знову пліткують – каже, піду я, почитаю… Одного разу я близько години спостерігала з кухонного вікна за моїми сусідами. І думала, що старість гарної людини – прекрасна.

Вже дуже хочеться робити підсумки цього прожитого року. Бо думаю, що він був вдалим. І навіть таким, як прийнято бажати у свята – кращим за попередній рік. Насправді. Але на підсумки ще не час. Ще два тижні. Щоб порозважати над приємним, що сталося та потішитись.

А ще залишилось придбати електричні вогники для запалення різдвяної ялинки і вивчити нову гарну колядку. Якусь таку щоб і сучасну і щоб з гарними словами. Може знає хто? Давайте посилання.

Світ потребує ніжності

Останнім часом дивлюсь на людей і вдивляюся в обличчя Бога. І утверджуюсь в думці про те, що потребує ніжності.

Ми заохочуємо один одного бути мудрими, відважними, начитаними, ми стараємось бути хитрими, дуже вдало робимо багато справ, ми активно будуємо плани і так само успішно їх втілюємо, ми отримуємо першу, другу, наступну освіту, вивчення мов є для нас звичайною справою, ми безстрашно кидаємося, ідемо на зміни, ми воюємо й встановлюємо свої правила. Нами можна гордитись і нам про це кажуть друзі. Та й не дарма. Але… ми майже не знаємо ніжності.

Що це за закид?

Просто думаю зараз про те, що інша людина почувається значно щасливішою, коли твоя присутність згладжує її душу. Коли до неї, киплячої у справах, приходить хтось, хто навіть у напруженій розмові вшанує шанобливий тон і з любов’ю нестиме світло. Нам звично підтримувати один одного у засудженні інших, ми любимо суміш іронії і цинізму. Але світ дуже потребує ніжності.

І це не та ніжність про яку ми говоримо, коли описуємо еротичні стосунки двох людей. Бо то лише якесь там часткове відображення ніжності. Зараз йдеться про іншу ніжність. Про щось таке, що змушує зупинити біг, дозволяє вийти за рамки щоденного хаосу і просто бути щасливим. Думаю, такою людину створив Бог. Свіжою, красивою, захопленою, усміхненою. Яка радісно захоплюється тим, що її оточує і бажає втішатися кожним земним створінням.

Є людські риси, у яких хочеться зростати. От я на цьому етапі життя дуже хотіла б зростати в ніжності. У захопленні світом і людьми. Як у Слові «будьте миротворцями». Коли ти приходиш – і настає мир. Ще Святий Дух так приходить – у такий спосіб. Приходить – і подихом вносить мир. От хочу бути таким храмом Духа. Може це трохи і справа емоцій. Але ніжність - це дар. І якщо його просити в очікуванні, то напевно можна отримати. Як ранкову свіжість.

Світ – це більше, ніж хаос і рутина щоденних справ. Світ - як джаз. В який хочеться влитися і слухати. Класно, коли саме таким смакуєш життя. Хочу побільше ніжності

Осінь-2011. По дорозі на роботу

Peaceful Warrior. Мирний воїн. Режисера Віктора Сальви

Бувають ситуації, коли людина може заплутатись в дійсності. Заплутатись в почуттях, в прагненнях. Страждати від подій і не бачити причин страждання. Трапляється, що людина думає, що закохана, хоча вона насправді не закохана. Буває, коли вона прагне, але сама не знає, чого прагне. Буває, що людина шукає, але їй зовсім не потрібно те, чого вона свідомо шукає. Бо насправді вона потребує зовсім іншого.

Люди, которых сложно полюбить, как раз больше всего нуждаются в любви. (Це цитата з цього фільму)

Як важливо зрозуміти, хто ти є і навіщо ти живеш. А також чому ті чи інші події відбуваються в твоєму житті. Ще дуже важливо знайти шлях, який виводить із тих ситуацій, які вбивають у нашій заплутаній дійсності.

Важка ідея фільму. І дуже серйозна.

У всякого действия есть своя награда и своя цена. (Це також цитата)
Ты никогда не будеш лучше и никогда не будешь хуже, чем кто либо.

Кожна історія життя унікальна. І дуже важливо любити її так шалено, наскільки вистачає сил. Бо це ж твоя особиста історія. Твоя! Унікальна.

Фільм побудований на реальних подіях. І має ідею дуже реальну.

Є щось, чого потребують міліарди людей в цьому світі. І без чого не зможу жити і я.
Розуміння важливої істини. Про подорож.

Путешествие.
Путешествие – вот, что приносит нам радость. А не цель. (с)

Не чіпайте Тупальську - вона вірші пише... (с) :)

Думаю, він за мною трошки скучив – мій блог. Здається, останніми місяцями мій творчий світ якийсь зовсім чистий. А життя – з нової сторінки. І свідомість не здатна до мислення. Ні до чого майже не здатна.

Це я зараз не про тексти в своїх сюжетах. Хоча й вони бажали б кращого.

У серпні, коли поїхала до Польщі, мала аж цілих два тижні, щоб задуматись, на що марную своє життя. Чи не марную – а страчую. Може, героїчно страчую, щоб досягти якихось цілей, які може змінять людське буття. Цілей, які будуть моїми перемогами, а я побачу, що світ стане хоч трохи кращим. А може, й ні… А, може, й справді – стане?..

І, якраз, над цим «може й ні…» розважаю останні два місяці.

Бо як я можу змінити світ, та ще й зробити його кращим, якщо сама не знаю, чи не хочу знати, чи не маю часу, щоб пізнати, у чому його(тобто світова) справжня краса. Що можеш іншим дати, якщо сам не знаєш, де те вартісне взяти.

Останнім часом не відриваю очей від вражень, які дають мені люди. Вони ганяють на роботу, вони змагаються за якісь речі. Вони – прекрасні. Вони красиві. А я так рідко помічаю навколо цю красу життя. Сьогодні один колега суворо відповів на сказане мною в його бік слово. Просто хотілось хоч якось звернути його увагу і вибити із рутини життя. То була відповідь-усмішка чи відповідь-сарказм чи відповідь-суворість. Я не знаю. Але йшла додому і думала, що саме у цій відповіді справжній смак життя. Бо в ній є характер людини. В таких дрібних і малопомітних обставинах. Коли є контакт.

Справжнє життя – це не просто якість справи заради грошей. Чи заради ефемерного росту. Чи банально справи заради справ. Навіть якщо це дуже гігантські справи. Життя – це коли є ти і я. Коли хлопець, який вбивається, як і ти, в переповнений транспорт і питає з усмішкою: «В мене тут сумочка – я Вам не заважаю» А ти дивишся і думаєш: «Шкода, що не заважає, бо можна було б проявити солідарність… :) » Чи бабуся. Випадково зачинила на вулиці її кота. Кіт тікав від дощу – а я – хлоп – і собі погналась. Ввечері йду – бабця тримає у жмені котика – і каже – ооо – він сьогодні постраждав. «Вибачте», кажу, а вона всміхається: «та нічого, ви, молодь, дуже втомляєтесь. Хай будуть винагороджені твої старання…». Ще в мене є один новий друг – вірменський дядя. Я щодня купую в нього киш-миш і помідори. І ще часом баклажани. А він завжди робить знижку і усміхається. Про нього вже багато всім розказувала. Але ж класно. Ну – класно ж, що в людини є життя.

І ще. Про сьогодні. Їхала з водієм в машині. А в нього співав шансон чи не шансон, а майже. Я загалом, не слухаю шансон, тому не зовсім знаюсь. Але цього разу зачепила думку одна фраза. І так зачепила, що довго їхали, об’їжджаючи пробки, а вона все не залишала. «Войны, войны ни при чем, лишь бы выйти на крыльцо, и вдохнуть свободу…» Вдохнуть! Свободу!!!

Така вона – моя свобода – що бачу – про те кажу, якими словами хочу, такими пишу, як думаю, в такому порядку закручую речення. І ніхто мені тут не редактор. Бо це мій власний блог. І моє життєве спілкування. А кому не цікаво – хай не читає. Ми ж вільними людьми живемо :)

Цілую усіх однодумців і обіцяю велику кльову цукерку тому, з ким зустрінусь на найближчу бесіду за чаєм. Не знаю хто і коли саме це буде і в якій чає-кав’ярні. Але дуже хочеться примножувати радість. Бо заради і тільки заради цього жити і варто. Отакот. :)

Ярослав Грицак. Є три типи історій і три типи істориків (Із виступу ХТО ТАКІ УКРАЇНЦІ)

Є три типи історій і три типи істориків.

Перший тип істориків – це я називаю їх історики-чукчі. По принципу «что вижу, то пою». Пішов в архів, знайшов документ, надрукував його і сказав, що це кандидатська праця. Або докторська. Це спосіб, який вимагає добрих потертих штанів, тому що ця робота більше робиться задньою частиною тіла, аніж верхньою. Вони потрібні, до архівів треба ходити, але це є історики описові.

Друга історія – це є більш амбітна і складніша. Але ми думаємо, більш потрібніша. Це історія, яка аналізує, яка критична, яка дає нам певні візії, яка заражає нас певними стратегіями, яка впроваджує нас в нові дискусії. І це та історія, яка, мені здається, зараз в Україні буяє. Останні 20 років вона дуже сильно помітна. З'явилася ціла група людей, які стараються це писати.

Але нам потрібен третій тип історії. І цей тип історії найтяжчий, але може найпотрібніший. Нам потрібен той тип істориків і той тип історії, який міняє сам контекст. Який міняє спосіб думання про нашу сучасність, а не просто аналізує. А нема міцнішого способу міняти сучасність, ніж думка. Ніж стратегія.

Ларс фон Триер. Догвилль

«…Том присел на старушечью скамейку чтобы подумать. Чтобы на секундочку сосредоточиться на возникшем было чувстве опасности. Но очень скоро он мысленно вернулся к своим излюбленным темам. И на фоне грозы они быстро трансформировались в статьи и повести. И огромные толпы людей, которые будут в тишине слушать Тома после публикации очередной книги, посвященной бичеванию и очищению человеческой души.

И он увидел как люди – а среди них были и другие писатели – обнимают друг-друга после того, как последством его слов жизнь открылась им с новой стороны. Это было нелегко, но благодаря своему усердию и использованию повествовательных и драматических приемов он сумеет донести до людей свою мысль!

И когда его будут спрашивать о методах его работы, он будет говорить себе лишь одно: Наглядный пример.» (Цитата из фильма)

«В любом случае могу сказать, что Том – свого рода автопортрет… Я наделен определенной самоиронией и ее я вложил в образ Тома… Да, он чудовищный циник. Но ведь и я такой!»(Ларс фон Триер для ArtHouseSeries)

Ларс фон Триер. ArtHouseSeries. Я исповедусь! (перед показом фильма «Европа»)

Наше отношение к кино можно описать по-разному и объяснить самыми различными способами: мы делаем фильмы ради педагогических целей, мы можем использовать кино как корабль, уносящий нас к неизведанным далям, или же мы можем утверждать, что через него мы хотим воздействовать на публику – заставить ее смеяться или плакать… Но существует только одно оправдание тому, чтобы пройти самому и заставить других пройти через процес, который является рождением фильма. То плотское удовлетворение, возникающее в доли секунды, когда магия фильма рождается и пронизывает бытие.

Только Бог мне судья за мои алхимические опыты и попытки создать жизнь из целлулоида. Но ясно одно: жизнь за стенами кинотеатра неповторима, ибо она есть творение Господне и потому божественна.

Те, кто не имеет свого собственного мнения и придерживаются нейтральной позиции, и есть самые большие подлецы. Потому как для них не существует понятий добра и зла. В то время как люди, которые борются, видят добро в своей позиции и зло в позиции соперников. Бог на стороне сражающегося на войне. Бог с теми, кто искренне желает, чтобы Он их услышал.

А тепер о законах жанра и профессионализме: Меня совершенно не волнует, что подходит, а что не подходит для телефильма. Просто стараюсь делать его как можно лучше, а дальше пусть зритель пользуется им по своему рассмотрению. Если начать размышлять обо всем, что следовало бы учесть, то твой фильм становится просто поделкой.

Jesteśmy akuszerami... Grzegorz Miecugow, dziennikarz TVN24 / POLITYKA

Od pewnego czasu nie rozmawiam z politykami, bo z góry wiem, co powiedzą, są coraz słabszej jakości, po co więc zadawać pytania? Jeszcze 5–6 lat temu mogli mnie czymś zaskoczyć, dziś niestety nie.

Odkrycie, że opinia może być równie atrakcyjną informacją jak fakt, prowadziło do oczywistego wniosku, że im ostrzejszy pogląd, tym ciekawszym staje się newsem...
Dziennikarz pyta na przykład polityka: „panie pośle, poseł X powiedział, że pan kłamie, co pan na to?”. W efekcie tworzy się sfera faktopodobna, przestrzeń medialna jest wypełniona komentarzami i glossami do nich, a wszystko to sprawia wrażenie całkiem realnej i samowystarczalnej rzeczywistości. Konflikt karmi się sobą.

W jakimś stopniu na pewno jesteśmy akuszerami takiej sytuacji, ale udział akuszerki w porodzie jest ograniczony. Jak każda akuszerka cieszymy się, gdy dziecko jest zdrowe i dorodne, a głośny krzyk jest tego najlepszym objawem.

There are no walls. (Слоган фільму «Стіни» режисера Денні Лернера)

Останнім часом зустрічаю багато людей, які ні в що не вірять. Або так - вони вірять – в існування щастя, яке належить іншим, у перемоги, які дістаються сильним, у ідеї та мрії, деякі з яких, якщо пощастить, можуть принести плоди. Вони навіть вірять у Всемогутнього Бога, який підтримує їх у їхній немочі та захищає від нападів агресивного світу. Або не захищає. Бо, мовляв, доля така…

Якось їхала у вагоні з групою хлопців-підлітків. Вони вскочили у купе, емоційно обговорюючи якусь свою бійку. Сварилися, хто неправильно вдарив, хто зайшов не з того боку, хто раніше за всіх утік. А я, спостерігаючи, пригадала, як колись у їхньому віці хвалився один мій товариш з підбитою фарою. Казав: «Знаешь, побеждает не тот, кто сильный, а тот, кто смелый. И я - победил». Хоча його суперник дійсно був фізично сильнішим.

Найбільше джерело страждання людини – у її душі. Люди дуже схильні ставити хрести на різних сферах свого життя. І вони, як в жорстокому бойовику роками ганяються за дрібними нападниками і не вірять, що мають досить сили, щоб знищити самого(!) голову банди. Адже може виявитись, що набагато легше знести голову пихатому лідерові, а решті сказати – геть – ваш шеф мертвий. І ви всі більше не виконуєте його накази.

І взагалі – кому спало на думку засудити тебе за твої вчинки і назвати тебе ніким?

Є такий обряд омивання. Коли ти тричі опускаєшся в воду та віддаєш Богові усі свої слабкості і гріхи. І просиш про силу. І тоді тобі не страшні жодні стіни. І гинуть усі страхи.

Пропоную сказати вголос: There are no walls! Ще можна додати: In my life! There are NO WALLS in MY happy life!

PS.Якщо досвідчені лікарі визнали тебе імпотентом, значить... А це нічого не значить. Тепер прийшов час змагатися без лікарів.

Знаєш, не люблю прощання…

Колись одну важливу в моїй історії людину я попросила не проводити мене на вокзал. Сказала: «Знаєш, не люблю прощання…» І відчула, що щось важливе відбулося в моєму житті. А я стала на день багатшою. А тепер – якщо ми й далі свої – то навіщо було прощатись?

Спостерігаю, як мої друзі відкривають нові сторінки життя. Лондон, Берлін, Рим, Варшава, Париж, Ливан, Ізраїль… Ну – і класно. Життя триває.

Нові мрії, нові думки, нові старання. Відчуваю, що й переді мною також відкриваються нові, хоч і ще не зрозумілі до кінця, двері. Знайомлюсь із людьми, які також чогось чекають..

Думаю, це дуже важливо – не дивитись під ноги, а іти вперед.

Чомусь нам, як людям, дуже властиво розглядати сміття під ногами. Навіть у пресі надзвичайно багато публікацій про сміття. І дуже мало про небо. Побутове сміття, виробниче сміття, глобально-екологічне сміття. І ні слова про вічне.

Мені належить світ! Тобі належить світ! Нам усім належить світ!

Крап! Крап! Крап!..

Сьогодні вранці прокинулась і зрозуміла, що в мене ще із вечора лежить на колінах ноутбук, а поруч із ним – підручник. Дивилась на них і думала. Що таки цікаве у мене життя. Маленькі речі, які, сподіваюсь, відкривають двері в вічне…

P.S. Молюсь про і за однодумців

Цікава думка Лі Куан Ю про служіння ідеї

Спартанське життя моїх опонентів-комуністів справляло вражаючий ефект на їхніх адептів, які намагалися їх наслідувати, заражаючи один одного духом самозречення. … Що ж до нас – ми набирали серед своїх друзів або добровольців із профспілок, але всі вони хотіли вчасно потрапляти додому на вечерю, займатися своїми справами та ходити на побачення. З їхнього боку ми не бачили такого ентузіазму, такої самопосвяти, яка існувала з комуністичного боку – один їхній ентузіаст був вартих трьох або чотирьох наших добровольців. Пам’ятаю, я дуже засмучувався, коли думав про подальші наслідки такого різного ставлення до ідейної роботи. Тоді я не розумів, що діяти в революційному запалі довго – неможливо, що він ось-ось мав згаснути. Врешті-решт, усі вони мали якось жити, якось утримувати свої родини, а їхнім родинам були потрібні гроші, домівки, медичне обслуговування, відпустки та інші гарні речі, які існують у житті…

Я зауважив пізніше, що коли вони розставались з ідеєю комунізму, то часто з великою жадобою накидались на життя, ніби прагнучи компенсувати довгі місяці відмови від нього. Здавалось, у них було відчуття, що найкращі роки їхнього життя вкрадено, і вони мають компенсувати те, що втратили.

Сингапурська історія. Лі Куан Ю. Мовне питання

Дуже часто доводиться чути в Україні, що піднімаючи мовне питання уряд та політики намагаються відвернути увагу людей від більш важливих економічних проблем. Я давно піддавала сумнівам це твердження. Як і зараз, під час читання «Сингапурської історії» - мемуарів екс-глави уряду Сингапуру Лі Куан Ю.

Коли Лі Куан Ю балатувався до сінгапурського парламенту його опонент заявив у пресі, що Лі не вмів ні писати ні читати китайською мовою, тому не міг бути включеним до списку китайських виборців. (Лі готувався до навчання, а потім навчався у Лондоні, тому дещо проігнорував вивчення китайської мови). Він говорить про цей період: «Деякі китайські репортери порадили мені не розголошувати того факту, що я не володію китайською мовою. Ось коли я гірко пошкодував, що знехтував порадою моєї бабусі і не вивчав китайську мову у школі. Але дав собі слово наздогнати втрачене».

Цікаво, що згодом, за правління уряду Лі Куан Ю, мовне питання займало далеко не останнє місце в роботі міністерства освіти Сингапуру.
Прем’єр віддає своїх власних дітей до школи з китайською мовою викладання і каже: «Моя рішучість стосовно того, що мої діти повинні навчатись мовою предків та виховуватись в їхній культурі, дало мені кредит довіри, який комуністам ніколи не вдалося б знецінити…Таким чином діти отримали китайську освіту, а вдома з мамою розмовляли англійською і таким чином володіли двома мовами».

Він запровадив у школах вивчення одразу кількох мов - малайської – як майбутньої державної мови Малайї, англійської – як мови міжнародної торгівлі і освіти, мандаринської – як рідної мови китайців, та тамільської, хінді та пенджабі – для індійців. Проте основною мовою та пріоритетною до викладання поруч із англійською залишалася китайська.

Сьогодні бачимо, що усі ці мови, які були закладені у освітній процес Сингапуру у 1959-му році, склали мовну картину, яка збереглася у країні донині. Зараз у країні більшість людей послуговуються китайською як рідною та англійською, як торгівельно-освітньою мовами. А решта мов менш вживані і характеризують ідентичність тих людей, які є представниками інших народів.

Якщо повернутися до історії Сингапуру у 1960-му, Лі Куан Ю визнає, що мова – для різних політичних сил тоді була засобом боротьби за владу, але і зазначає важливість цього історичного процесу у ідеологічному становленні держави.

Травневий Львів. Завантажено з телефона

У центрі міста - духовий оркестр, вулиці обвішані національними прапорами, а у плані святкувань - виступи українських виконавців та міжконфесійна молитва за Львів. (Якщо клікнути на фото - воно збільшується)